Від князя Володимира правління
Долинули історії слова,
Передані наступним поколінням...
Вели на страту сивого волхва.

Він гордо йде й співає славень хвацько.
Волоссям срібним вітер шелестить.
А у ясних очах, немов юнацьких,
Небесна відбивається блакить.

Зростаючи на просторах природи,
Від Сонечка отримав божий дар
Служити Праві й руському народу,
Тож нарекли іменням Світозар.

Міг подолати будь-яку хворобу,
Бо таємниці знав цілющих трав.
Й правителю допомагав, і робу –
І тіло, й душу вправно лікував.

Благословляв на герць дружину княжу
Супроти грізних недругів-держав,
Богів немилість слав на військо враже,
На подвиг руських воїв надихав

І закликав у битві за Вітчизну
Не шкодувати голову свою.
По воях за поконом правив тризну,
Що праведно загинули в бою.

Коли ж князь Володимир рабську віру
Вогнем й мечем ніс в села і міста,
Підняв орійський рід гострить сокиру
І гнати проповідників Христа:

«Гей, схаменися, люде православний!
Чи ти, народе мій, вже геть засліп?
Чи хочеш буть пригнобленим й безправним?
Цього ж бо вчить тебе ромейський піп:

Коли спокусу бачиш – вийми око,
А ляпасом чужинець «пригоща» –
То підставляй також і другу щоку,
Віддай сорочку та іще й плаща!

Не битись, а коритись і терпіти:
Скот, бидло – ось хто ви тепер єси,
Овече стадо, грішні рабські діти –
Не руський люд, а візантійські пси.

Як смердам тями вистачить збагнути:
В моїх словах пророцтво, а не лють –
Охоплять Русь часи ярма і скрути,
І вас нащадки ваші проклянуть.

Мабуть, без виродку немає роду,
Але як виродки – увесь твій рід,
То втратить й незалежність, і свободу,
Йому не оминути й інших бід».

Схопили княжі гридні Світозара.
Нашвидкоруч над ним вчинили суд:
Живцем спалити – присудили кару.
І ось на страту вже зібрався люд.

Якусь молитву піп під ніс бурмоче,
Тоді перехрестився раз чи два.
Заплилі жиром злі свинячі очі
З-під лоба позирають на волхва.

«Прийми Христа, покайся, Світозаре!
Про порятунок для душі подбай,
Інакше не минеш страшної кари –
Потрапиш звідси в пекло, а не в рай».

Та Світозар лише всміхнувся зверхньо:
«Чи ти, хрестатий, зроду лицемір?
Чи розум схиблений вже зовсім мертвий,
Як мертвий вигаданий твій кумир?

Чом брешеш привселюдно, вражий сину?
Чи й справді думаєш, як я зречусь
Кумирів рідних, зрадивши країну,
То в Вирій вознесе мене Ісус?»

Тут натовп, що гудів, мов рій бджолиний,
Такі слова почувши, враз затих.
А Світозар замисливсь на хвилину
Й тоді вже далі віщував для всіх:

«За зраду – тільки в пекло є дорога,
Невже ж і вам пробачить Вищий Суд,
Що, блазня-іудея взявши Богом,
Самі перетворились на Іуд?

Заривши тлінні мощі під хрестами,
Навік поглине ваші душі Нав –
Замкнеться чарівна у Вирій брама,
Й не віднайдете шлях у світлу Прав!

За віру предків не боюсь померти.
Погляньте ж, люди – істина проста:
Пророкував, життя приніс у жертву –
То чим я відрізняюсь від Христа?

Нема пророку у своїй Вітчизні.
Над Руссю чорна нависає тінь,
І зраду, хоч звучить це й надто грізно,
Спокутує півсотні поколінь.

Русинів – на хохлів і малоросів,
А горде плем'я Орових синів –
На, свинопасів і на водоносів
За зраду перетворить Божий гнів.

Русі тисячоліття в рабстві скніти
Й поклони бить юдейському Христу,
Аж поки не вернуть Дажбожі діти
У Київ віру пращурів святу!».

Князь рвучко вигукнув наказ на страту.
Молитву піп надривно верещить.
Палає вогнище й кусає п'яти –
Йде Світозарова остання мить.

Зриваючись на дикий крик від болю,
В їдкому задихаючись диму,
Русинам провіщав майбутню долю,
Аж поки сам не згинув у Пітьму.

Отак і зникли на Русі рахмани.
Та уявивши, як волхвів живцем
Палили «милосердні» християни –
Щоразу тіло б'є від гніву трем.

На жаль, збулось пророцтво Світозара.
Минула тисяча жахливих літ.
Русь стогне у цупких обіймах Мари
І все ж, здіймає меч змінити світ.

Встають доби нової оборонці
(Ще не зневірився у нас Дажбог!),
І, скинувши хрести, вітають Сонце
Й торують шлях до славних перемог.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа