Повість времяних літ

Рогніда мовить.

Калинових моїх степів не тривожна проклятий звір.
Незасмучених синіх сонць не поглинула чорна паща.

Лиш завили вовками пси. як ступив він на батьків двір -
Стан поштиво схиливсь, а зір - непоштиво і трудно важчав.
Закусити зубами крик. Заховати в очах відчай,-
Замість місяця сходить сіль, багряніє зоря недужа.,. -
Я убила б, але рука не удатна тримать меча,
Бо учили з юначих літ знати хліб, сорочки і мужа.
В мене мужем не муж - байстрюк. Над мужами - росте трава.
Столочили ж її за ніч триста мертвих батькових коней...
Світла кров не зачне дитя, мертва кість не стане жива -
Понесу у лоно землі своє згіркле й байдуже лоно.
Не родити мені князів! За порогами - тьма і тьма,
І вростає у ніч блакить, а у землю - коса шовкова...
А на ранок - тьмяніє світ. І нічого уже нема,
І в пісках прибережних мук помирає вода дніпрова

Ще тобі, Макоше, воду полинову пити,
Ще тобі терном на всіх перехрестях цвісти,
Ще тобі пам'яті, земле, як хрещені діти
В лоно твоє увігнали залізні хрести,
Ще тобі слізьми спливати і кров'ю живою,
Ще тобі слухать прокльони з церковних дзвіниць...
Боже Перуне наш, де ж твої грізнії вої?
Зброя твоя заважка для жіночих правиць.

Дажбоже мій, твої всихають жили,
І очі твої спалені слізьми...
Дажбоже мій, чи ж ця земля збідніла.
Що знала лише велетнів самих?
Хто він, твій син, нащадок твій?
Німують Твої вуста - важка на них печать...
Бо він - холуй, народжений холуєм,
Не здатний взять ні жінки, ні меча...

Середньовіччя.

Мстяться часи, що не стали собою.
І знову Кволу гортань обпікає неспівана пісня.
Лімфою плинуть потоки змертвілої крови,
Тіло сухе на позиченім духові висне.
Боги уже не тримають на ралах десниці -
Жоден нащадок не годен - утримати рала! -
Ліву підставити. В землю врости. Причаїться -

Раб єси. Глина. Червоної глини кавалок,
Зграя, отара (з таких - не Людина, а орди!).
Хочеш і далі лишатись рабом безіменним?
Як відродитись не можеш - створи себе гордим!
Сильним створи - за законом написаним в венах,
Вірю у кров, що заграє, повстане, покличе,
Мозок і серце пропалить, і вибухне - криком...
Довга дорога, та це - лише Середньовіччя,
Поміж Загубленим Часом і Справдешнім Віком.

Святослав

Як і тисячу років тому, ми безсмертні, ми теж
Побудились зі сну, наче квіти до сонця на разі.
І у серці щемить багряниця осінніх пожеж
І беззахисна юнь молодого воскреслого князя.
Пахло медом і зіллям. Рясніли шипшина і глід.
Пам'ятаєш, мій князю, ту осінь на київських кручах?
Ще і досі відвільгла земля зберігає твій спід,
І вітри зберігають меча твого голос співучий.
Ось дружина твоя, ось твій меч, Святославе! Пора.
- Лиш діткнутись тепла, лиш відчути це диво знакоме
- Щоби знов, як колись, перетнути пороги Дніпра,
І здобуть перемогу, й живим повернутись додому
Вирушай, Святославе, за гори, за древні вали,
Я ж - до київських круч, до священних гаїв повертаюсь -
Помолись Перунові, нехай вбереже від стріли,
Й не тоді, так тепер я нарешті тебе дочекаюсь.