І наострю твій слух, щоб, як озвуся,
Ти чув мій голос, наче грім із хмар.
І. Франко

 1

Ішов я від батька з глухого села
У город далекий полями:
Обмиті дощами та шумами трав
Шляхи пригинались в степу до канав,
За гори під сонце лягали.

2

І билося серце тривожно мені,
І груди боліли від жалю...
Прощаючись, батько взяв грудку землі
З канави у погнуті пальці цупкі —
А слово із вуст задрижало:

3

Дивися, мій сину, на землю стару —
Ото вона сита і чорна,
Бо сила велика зчорнілих від мук
У ній погоріло хліборобських рук...
Як вугілля у вічному горні...

4

Дивися, мій сину, на землю стару,
Що нами і працею повна,
Як нашою кров'ю, що йде по стеблу,
Нам колос вигонить до сонця в степу,
Аби похилити, як дзвона...

5

Дивися, мій сину, й повік пам'ятай
Ту землю, що нам дає соки,
Навіки у серці своїм заховай
Той стогін народу, що чув на полях,
Займаючи скот із толоки!..

6          

Пролинули роки, та я не забув
Те батькове слово останнє:
Бо зараз, коли я самотній іду
І падаю нагло на кований брук,
Уста ж обкипають риданням.

7          

Вже голос поетів гримить із ланів
Про те, що казав мені батько:
За місто біжу я, у степ, до ріллі;
До скиби вклякаю... давлю до губів
Холодную грудку од ранку...

8          

А йдучи назад до цеглових валів,
Дарунок несу я із поля:
Живущії роси у серці своїм,
Щоб думи скропити великих батьків,
Що виросли з людського горя. 

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №4(42)

Схожі статті

 

Медіа