– Бачиш! – батько здіймають Якова, – скільки їх багато було. І не порахувати.

На вранішньому сонці погрозливо поблискують різючі шаблі осоки – вона теж цілюща, використовується в гінекологічній практиці, при гіпертонії, висипах, бронхіальній астмі, облітируючому ендартериїті.

Тепер я зовсім по-іншому дивлюсь на тих лебедів. Намагаюсь ступати злегенька, щоб тишу не сполохати.

– А це те саме озеро, тату?!

– Те, сину, те!

– То якби чарівне слово знати, можна ж їх відворожити? Щоб знов людьми...

– Та то ж сива давнина! Коли ж ті хазари жили?!

– А де ж вони поділись?

– Розвіялись! Паразитна держава була. Свого нічого не мали. Купували, продавали, на розбій ставали. І насолили київським княям. Ну, ті й дали їм парла. Ото бачиш, тільки й лишилося від них, що купа цегли. Тут їх біла вежа стояла. Чи то сторожова, чи палацова? Хто тепер про це розкаже?! Хіба що ота осока!

– А дід Михайло? А дід – характерник?

– Га? – батько якось подивовано глянули на мене. – A-а, характеру в нього хоч відбавляй! – гупають Яковом озем. – Як забаскаличеться на щось... то вже й волом не перетягнеш.

– Та ні! Чи правда, що він ото може перекидатися... ну у вовка, наприклад, чи у ведмедя, кабана?!

Батько, з чого? – сміються аж до гикавки.

– Так це ж кожен чоловік може. Як вип'є понад міру... гляди – він уже й свинею став. Чи домашньою, чи дикою, дивлячись скільки лигоне! Ну, чого ти бурмосишся? Характерник дід Михайло, характерник, бо ж він давнього козацького роду. А козаки, сам знаєш, на різні штуки були мастаки. Могли і рибою плавати, і птахом літати. І в найменшу шпарину вужем проповзти. Серед сотні обов'язково отакий козарлюга був. А тепер може й серед ста тисяч немає. Загасло козацьке ремесло. Загас й талант!

Над лугом стоїть медв'яна ранкова тиша. Повітря іскриться, немов лимонаду налито вщерть у склянку дня. І навіть темний дубовий гай вилискує вимито й свіжо. Небо таке високе й чисте, аж співати хочеться. Не словами – серцем, як в храмі. Та це ж і є храм. Храм з високою назвою – ПриРО) Да. Шляху тут майже не видно. Під ногами суцільний, ледь прим'ятий копитами моріг. Квіту... квіту. На золотім, мов полакованім бутоні ранньої дивини клопочеться вся в золоті перги, невеличка дика бджілка.

– Молись не темній іконі в темнім заку) ті, молись розквітлій квітці росяного ранку! – ніби сам до себе промовляють батько, – хіба ж зрівняється найдовершеніше людське діло – з творінням Божим!

Та що мені до батькового філософствування. Я вже запримітив вершника вдалині. Він, неначе вітряк, вимахує руками, кинувши напризволяще добренний табун коней.

– Тату! Тату-у-у! Дід Михайло! – і стрімголов кидаюсь назустріч.

Дід Михайло хапає мене, підкидає до неба. «Ого, козарлюга який!»

Мить – і я в сідлі. І світ враз поширшав, попросторів, покозачів. Я на Бурку, мов Юрій – змієборець! Еге-гей, Змію! Де ти?!

Діди смачно чоломкаються, вигукуючи: «Ну, пане-брате! Ну, пане-брате!» – аж кінь сполохано пряде вухами.

Добренний коняга. Як я мріяв про цю хвилину незвичайну. Бо ж хіба колгоспні конюхи дадуть мені хоч за гнуздечку потриматися. А тут. Мов розуміючи, який з мене вершник, кінь поважно тюпає позаду дідів. А вони то аж сміються, то аж сльозу втирають.

– Бачу, хлопці на мене зразу око положили. Поїзд то новосибірський... золотце, думали, тербичу в чамайданищі.

Це дід Михайло про оказію в Москві. З самого Сибіру каміння для бані віз. Вона вже нас чекає нажарена, аж дух перехопить. Справжня сибірська банька, що додає дідам здоров'я на цілий рік. Дід Михайло й женьшень привіз й лимонник китайський – в'ється круг всохлої шовковиці, мов хміль. А ягоди, неначе червоні порічки – китицями. Кислющі – страх, але живлющі несказанно. Розказують – жменю таких ягід з'їси й можна звіра по тайзі, без одхлипу, цілу добу гнати. Така-то енергія в них прихована. Для бадьорості літніх людей китайський лимонник – то перші ліки. Й не тільки ягоди, а й листя. Баба Марійка уже чай зготувала. І бадьорить, і веселить, і сили в руки-ноги, голову додає.

– Чотири добрячих луципери. Та до мене: «Что, гражданін, в чемодане?» Ану ж, думаю, може допруть на дурничку до метра! «Камні!» – знічуюсь. Як хапонуть вони того важака... Боже, твоя воля! Бачу, вже метро минають. Я тоді: «Е-е, хлопці, камні – так тільки для баньки! Спасибі, що приперли!» Господи, Гарасиме, як вони мене крили. І в матір, і в батька, і в печінку. Думали: зірки, на погони, а воно дірки в штани, од хахла капосного!

Подзьобане віспою, кругле, мов млинець, дідове обличчя розпливається, наче смалець на гарячій сковороді, від сміху й утіхи.

– А, голуб'ятко ж ти моє! – вибігає назустріч баба Марійка. – Господи, гемони, посадили дитя на коня ненузданого, а не дай бо! – мов качечка крильми б'є руками по опасистих крижах.

– Та він же ж козак! Атаман курінський! – регоче дід Михайло.

– Еге ж!

Я енергійно киваю вихрастою головою й обіпершись на міцну дідову руку, злітаю на землю.

– Гарасимку – соколику! А зостав нам Ванька хоч на тиждень – серце відігріти.

Дід та баба бездітні. Тому вони до мене аж палають.

– Будеш нам Лиску пасти! Од півня – нечистивця мене обороняти!

– І рибу ловити! – випалюю я.

– Уже в казані! – сміється дід Михайло, розтягуючи рота аж до вух, в щирій, неначе гумовій усмішці.

– Ну... банька-банька, тоді вже наговоритесь! – підганяє нас.

Банька в діда Михайла – то справжнє священнодійство. У великому вушакові пахтить: і лісом, й степом – віник. Там і береза, й полин, й дуб, й нехворощ. Вже наготовлене горнятко меду, дійничка сирівцю. Діди заходжуються шарувати тим медом мене, а тоді, регочучи, самі себе. Гухкає з жерла, мов з гармати, клуб гудячої, палючої пари. Я припадаю у шпаринку біля дверей, але дід Михайло витягує мене за шкірки до полиці й всукує віника:

– Ану, стьобай батька! Стьобай його, ката! Щоб аж листя летіло! Бо іншої нагоди, мо й за все життя не буде! Е-е – вицуплює хворостяк з рук, – отак, отак! Отак його, нечистого!

Мені радісно, смішно й страшно. І я у віддяччя синю діда Михайла тим віником, аж друзки летять.

– Буде з нього діло, буде! – сміються дід, – за батька, луципер, горою стоїть. Ану, козаче, лизни своє плече. Що? Солоне! Ну, тоді ще раз медком маж. Бач, як шкіра впитала... миттю! Тільки в баньці, щоб ти знав, леп відтає, ота шкуренція, що змертвіла за зиму. Тоді кров дзвінкіш циркулює! Ноги, руки здіймаються вище. І ніс не свище, і поперек не коле... хе-хе!

Я ще не знаю, що в отій велемудрій книзі, за багато віків до мого народження, перший наш український історик – Нестор (Сильвестр). Літописець виспівав справжній панегірик староруській лазні. Вклавши хвальбу у вуста самого святителя Русі – Андрія Первозванного, що мандрував з Києва аж до Новгорода тільки за тим, щоб подивитися, як там в лазнях паряться та до нестями шмагають один одного віниками березовими.

А одного разу спритні ченчики обшелепали навіть самого папу римського, видавши лазню за власне... катівню. Й так відхльоскали папського посланця, що той аж тремтів, переповідаючи цю оказію перед святійшим. За таке подвижництво папа нагородив монахів-витівників добрячою пенсією.

Ось так дивна релігія – християнство, – думалось мені. «Бий себе по чім зря – на тім світі будеш за царя?» На Русі-матінці спраглих поцарювати на дурничку вистачало у всі часи. Це і хлисти, і скопці, й інші «мудреці». Один з них: голий, босий, простоволосий на снігу сидить: псячими ланцями обвішаний – бояриню Морозову благословляє. А варто було повестись несповна розуму – і шлях тобі прямо в пророки, а заразом і в Рай. Правда таке дуросвітство було лише у Візантійсько-московському крилі віри.

Був такий пророк, перед революцією, і в нашому селі. Ото стане опівночі біля цвинтаря та як завалує: «Ой буде! Буде!» – аж сумно стає до безтями. Але тут парубки схаменулись, якого вони роду-плоду, засіли з дубцями. Тільки він опівночі пугукнув, а вони його по зашийку.

– Ой буде! Ой буде! Ой знав, що буде! Тільки не знав коли, братики ж ви мої! – залементував віщун.

Та Цур, Пек тим «пророкам». Ми ж про лазню, її винайшли волхви. Перед кожною священною відправою вони змивали з себе щоденний бруд: не лише з тіла, а й з душі, неодмінно постуючи в цей день. Бо вуста, звернені до Небес, повинні бути чистими. Саме від волховства йде по всіх куточках нашої землі: Чистоплотіє, Чистословіє, Чистомудріє. Кожен рід, навіть в ті давні часи, мав свою лазеньку. Вона з вікінгами, що були на службі в князів, помандрувала й в Скандинавію, звідти повернулась до нас сауною.

А дід Михайло торочать, що лазню вигадав біс. А найперш хату. Як Бог створив людей – саме літо було. А як зима прийшла, хоч «ратуй» кричи. Ну, тут біс – цюкгрюк – і є хатинка.

– Ану ходіть, риб'ята, у мене тепленько! – кличе хвостатий.

Спохопився якось Бог, що ж це я дітей напризволяще пустив? Замерзнуть до ката! Зирк... а їх нема ніде. Тільки хатинка – доминка тесовая, димом весьолая! Бог туди.

– Що ж це ви, діти, в потемках сидите, світла божого не маєте? – та й прорубав віконце.

– Давайте, – заповзявся, – і в тій, меншій, хатинці прорубаю?!

А люди:

– Ні, дідусю! То лазня-мийниця! Туди ми ходимо мицця!

– Ге-ге-ге! – регоче дід, – ото дивись, тут дідьку хвоста не відтопчи, бо нещасливим будеш весь вік. (Напевно був я необачним).

Моє тіло легеньке, мов пір'їнка – розкинь руки й полетиш вслід лелеці, вслід білим ягнятам хмар... я аж за руку батькову вхопився. Його рука пахне молодістю й прополісовою настоянкою. Діди і витерлися, і всередину вкинули щедро. «Хай той капосний черв'як, що точить нас – іздохне! – регочуть». Та й сідають посеред пасіки на колоддя. У великім дерев'янім коряку парує риб'яча розпронаюшечка. І коряк той схожий на діда. Грубуватий, неоковиристий. У нас теж є дерев'яні полумиски. На денці одного – два в'юни, другого – три груші, на третім... хе-хе... кнур. Дід і скибки відкраює величезні, товсті, з домопеченої паляниці.

– Е-е, хлібом не криши! – сваряться дерев'яною ложкою дід. – Крихти за весь вік зберуться... якщо тебе переважать – пряма дорога до Пекла, хоч десять раз святим будеш. Бо хліб від людини в сто раз святіший!

А по лазні такий апетит – здається – не наїсися, до самої темряви. Вона залягає якось непомітно. Діди ночуватимуть біля пасіки. На возі. Це теж здоров'я і нервів зміцнення... сміються, аж вікна співають.

А баба Марійка сидять в моїм узголів'ї, іх рука дубиста. Пахне тістом, кропивою. Зовсім не мамина рука, – легка, мов перо лебеже, а голос ніжний – ніжний, що тонкоткана злюбисткована сорочка, заколисуючий, з минулого зринаючий:

Бігли коні під мостами золотими копитами: Дзень – брязь! Дзень! брязь! Вийди, князь! Із своїми діточками, із малими зірочками...

Освіти, озолоти, од лихого одвороти. Баба Марійка не співають, а якось протяжно згукують:

Візьми його, Боже, в годиноньку гожу, В годиноньку гожу за рученьку праву. За рученьку праву в господнюю славу. У воду святую, Ірдань золотую. По низ, по колінця, по самії вінця! Щоб добре зростало, щоб лиха не знало!

В баби Марійки по щоці котиться буйна сльоза, мов борозенку роблячи.

– А чого ви, бабусю, плачете? – розчуливсь і я.

– Від чужого щастя, дитинко! Від чужого щастя! – ще більше хлипають вони.

Ні-ні, не лишусь я тут, бо в мене з жалю серце урветься!

А ранком нам зась й за ложку потриматись. Бо йдемо ми ласувати, а хай би він запався, той ведмежий часник! Зелений штоф горілки, кружало хліба... ото наш: і сніданок, і обід, бо коли ж то ми додому дотягнемо з гаю того незвичайного.

Мені тут все незвичайне. Тихе озеро – майже море. Круті могили аж під небо сягають. Ото праворуч – Сторожова. Далі – Грушиця. А оце перед нами... Виводок.

– Хе! Бачиш? – тиця дід Михайло, засмаленим корцюбатим пальцем, – ото перша – наче гусак, за ним гуска, а то – маленька могила гусенятко. Ото і є виводок.

Які князі, які царі, які кагани-пагани там спочивають? – одному Хроносу – давньоруському Цуру відомо. З царської Скіфії, щлежала аж за Дніпровими порогами й сюди – рівно сорок днів, як пливти човном. Тут й ховали скіфи своїх царів. А чи не поверталися вони сюди, на свою батьківщину, для вічного спочинку від диких племен півдня?

Одним духом вихоплююсь на Грімницю. Чоласта, стрімка. А колись вона була ще стрімкіша. А Грім – то ж Перун. А може тут було святилище? Й плив до неба з дубових полін дух святешній. Оце б розкопати?!

Та йдемо ми не Грімницю копати, а в Чорну Діброву по ведмежий часник – страх пользовиту зіллину! Але й страх гіркучу. А в діброві... Боже ж ти мій, діброві... один перед – одним вицвйохкують своїми батіжками соловейки. А тато ну їх пережартовувати: «А Бог спить, спить, спить! А ми його: щип, щип, щип. А він лозинкою: хвись, хвись, хвись!» Батько й сам і схожі на Бога, з викладистою бородою, з високим голосом, спокійний, усміхнений. А дід Михайло й собі заходився одудів перегукувати: «Худо тут, ходім далі! Худо тут, ходім далі!» Дідове обличчя змінюється щомиті, мов його зсередини, неначе глину, мне якийсь веселий біс. То він із зеленкуватих очей визирне, то язика покаже. О! Хвостом помахує. А я зозуль навпроти кинувся... еге, хіба їх перекуєш. Татові аж вісімдесят п'ять нагукали, дідові ще більше, а я на дев'ятому десяткові збився.

Мов старі радикулітні баби, крекчуть в теплих розливах жаби... лелека перед ними кланяється.

А конвалії так духм'янять, аж в голові наморочиться. А первоцвіт ще де-не-де ключики свої в гущавині золотить. А купина запашна, а горда чемериця своє листя випростала красива й острашкувата якась, а дихати вільно, аж в грудях щипає соловейковим голосом.

– Отакі діброви були колись круг кожного села! – кажуть батько. – Храми, зведені самим Богом.

Глянь бо – крапля роси на розквітлій пе) люстці – чи не дорогоцінніша всіх твоїх багатств?!

– В них й князі перед походами збиралися. Й волхви зброю заворожували, щоб витязів ні стріла, ні меч не брали. А козаки, козаки... І на тобі – Святі діброви стали нечистими, нечестивими, проклятими, а з ними й люд святий – таким же!

Й досі дивуюся... як русичів могли ошукати зайшлі дурисвіти. Справді ж бо – одурили цілий світ, з його неповторною філософією, з астральним світобаченням. Чому Діброва свята? Це не вигадка волхвів! Дуб – єдина з рослин, що черпа енергію з далекого космосу й віддає, мов донор, людині. Його крона – це довели вчені – своєрідний локатор – приймач. Тому-то в діброві тіло сповнюється силою, а чоло благомислієм.

Сповістили раз воєводі приграничному, що з боку полуденного сунеться на землю Руськую навала страшная, навала ромейськая. Когорта за когортою, як морські вали, котяться безупинно... і земля двигтить під їх ногами. Як не зупинити навалу на ріці Межовій: уже ні Київ їх не зупинить, ні Чернігів, ані Новгород.

І схилив тоді воєвода старий смутну голову перед волхвами мудрими. Й прорекли вони вустами Божими:

– Візьми ягниць та козлиць білоярих числом по штири десятки.

Та й учини краду вогненную, краду великую.

Так і вчинили поляни. Краду громезну з тинів зробили, соломою накрили. Став люд зусебіч смутен, невесел, темен. А син воєводи молодий у біле вбрався, червоною вервечкою підперезався. Кожен його жахається – усміхається він, неначе до нареченої зібрався. Кланяється, просить кресало святеє дати, краду вогненну вчинити.

І вчинив... у жерло вогняне безповоротно ступив.

– Сину ж мій, єдиний! – як скрикне воєвода, себе в груди б'ючи, на коліна падаючи, – та РОД же людських жертв не приємле! Приємле, як щиро, за наРОД весь! Ще й до вечора не сягло, а небо вже затяглеся кошлатими, мов хозарські кожухи, хмарами. Стрясонув землю грім розкотисто. Сіконула гроза крижаная, ромейський запал остуджуючи. Великі ріки скаламутила, малі розлютила, на береги кинула. Заревіла, запінилась Межова, жабеняті по коліна – потоком грізним.

Вийшов на світанку стратег ромейський при берег високий, при берег розгаслий, в плащ-багряницю кутаючись – цій негоді дивуючись. Був юлій спекотний – став март крижаний. Спинилося військо.

Радісную вість воєводі доносять. Спинилося військо враже. Вість радісную та ще й предивную...

– Бачили ми, виділи ми: воскрес твій син єдиний та не у Вирії Небеснім. А на тім боці, вражім, стоїть, в корзно-багряницю кутаючись, чолом молодим хмурячись, лихим оком на Русь позираючи!

Тьохнуло серце у воєводи болісно. Швидко він заліза свої бойові скидає, сірячину щоденную, латаную бере на плечі похилії. А в руки тремтячії весло довгеє... та не рибалити!

Так його зразу й вхопила сторожа ромейська при тім боці. Поставила молодому стратегові перед очі.

– Цього старого обшукати? Чи так до вас пускати?! – лютяться легіонери, на вітрі шаленім ціпеніючи.

– Собі сорому, а мені ганьби наробити! – відгукнувся стратег молодий.

«І голос мій, і постава моя... тільки навіщо ж, сину, на тобі чужинецька броня?» – мало не скрикнув старий воєвода розпачливо. Стоїть, аж хитається – світ йому в сльозі ярій ламається. Жаровня жевріюча, мов земля Руськая, випаленая ділить їх.

– Слухай, дитино, слово моє! Двигай-но геть військо своє! – викотив з грудей болі клубок пекучий.

– Та як ти смієш.., я.., – скинувся півнем стратег молодий.

– Знаю! – звів руку воєвода, – дев'ять ти битв просурмив і жодної поразки. Але Бог РОД уже за нами став! Бо ми його засів золотий на цій землиці святій! А ви... зайди лихії!

– Бог єдин на небі – Христос! – вигукнув люто стратег.

– Єдин! – похилив сиву голову русич, – там ноголик, і многойменен! Ваше небо не над вами! Над вами – наше, грізне небо!

– Звідки ти, діду, знаєш еллінську мову, благородну? – врешті оговтався стратег.

– І письмо, і звичаї, – старий аж губу закусив, – бо колись, як і ти, чужому імператорові служив! Та щастя не нажив! Хіба що зустріврабиню-полонянку, родом полянку. Вона то мене й прозріла. Пробудила. Двох хлопчиків мені народила... і в кожного на плечі відмітка небесна – жолудик малий. Ось тут! – визойкнув старий торкнувшись плеча юнацького тремтячою, мов у жар, рукою.

Зблід молодий стратег на мармур білий – той жолудик малий знає лиш жона його юна – імператора донька улюблена.

– Й тоді ми рішились на втечу. Уже й припаси зібрали, й човна мали. Взяв я сповиточок дорогий в лівую руку, а меча короткого в правую. А дружина тихо за мною ступає, до грудей другого сина притискає... й де та варта взялась?! Меч у мене був ярий, а лють ще яріша – пробився до човна. А вона, дружинонька моя вірная, ладонька ніжная, так й лишилась на пристані холодній, пристані кам'яній – гарячою кров'ю підпливаючи! – поповзла сльоза кривава щоку воєводи ріжучи, глибоку борозну творячи. – Три дні мене море носило. Три дні серце вуглило від крику немовлячого. Та РОД мене сподобав – купецькую руськую лодію послав. І випестив я, вигледів на землі рідній єдиного сина, щоб холонучу сивину об його молоді літа гріти. Неба миліший, руки слухняніший був... та вчора єдиний раз зісвоєволив, у жерло вогняне пішов! – визойкнув русич журавлино.

– Марна його жертва? – дерев'яніючими губами проволодав молодий стратег.

– Hi-і! Не марна! – горло старому перечавило.

– Ти бачив ту ріку, що поперек вас грізним потоком здибилась? Знай! То РОД уже заніс над вами свою караючу десницю!

– Тоді війська не поведу, хіба як мертвим упаду! – прошепотів молодий стратег, за груди хапаючись.

– Сину! Сину! – скрикнув затинаючись воєвода, – високої хвали варті твої слова! – світ колихнувся перед старим червоною загравою. Тремтячими руками розпоясав русич сірячину й поклав перед молодим стратегом короткого меча.

А по весні з обохбіч тихої річечки виструнились до неба два дубочки. Тільки один ронить листя – лиш осінь його вчервонить. А інший – всю зиму в нім, мов у корзно багряне, кутається... хоч і в ріднім, але все ж у чужім краю.

Дуб (Quercus robur)

У всіх народів дуб знак мужності, відваги, лицарської жертовної відданості. Це дерево Зевса, Одина, Перуна – громовержців. Костянтин Багрянородний – візантійський імператор із захватом описує тисячолітній дуб на Хортиці, де приносили руські князі жертви перед ратями тяжкими. А пізніш молилися козаки, у військові походи йдучи. Тут вони сталіли тілом, мудріли думкою від небесної енергії, яку дуб черпає з глибокого космосу. З-поміж рослин – лиш дуб сягає її і, мов донор, віддає нам.

Шана до дуба з незапам'ятних часів. Первісній людині він слугував єдиним й незамінимим хлібом. Адже в жолудях цього велета, що, здебільш, любить простори, багато крохмалю, білків, жирів. Єдина вада – жолуді гіркуваті. Але вже в ту сиву давнину людина навчилася позбуватися її. Для цього жолуді ошкурювали, всипали в рідкоткані лантухи й опускали на добу-дві в протічну воду. Гіркість зникала. Потім жолуді товкли й на жорнах мололи. Виходило чудове борошно. З якого пекли й коржі, й паляниці. Такий хліб довго не черствів, був лікувальним, біоенергетично насиченим.

Світлий спогад дитинства – діброва призалізнична, де ми всією сім'єю назбирували кілька лантухів жолудів на зиму. Ні, хліб у нас був. І житній, і пшеничний. А ось свиняка від дубового борошна швидко жиріла. Та інколи й мати пекли на олії смачні хрумкі коржі. Вони чудово запобігали глистам. А тато підсмажували разом з ячменем, корінням кульбаби, вітровим батогом й попивали замість кави. Неповторний і смак, й користь.

Дуб здавна використовувався в народній медицині. Це незаміниме в'яжуче. Молоді галузки, як зазвичай, у вас під рукою. Варто пожувати й ретельно висмоктати, як проноси одразу ж припиняються. Дуб міцнить тіло. Саме ним користуються, коли в дітей рахіт чи золотуха.

Беруть: корені аїру, дубову кору, материнку, траву деревію, череди, фіалки трикольорової, соснових кінчиків з хвоєю, листя чорної смородини, пшеничних висівок та зерен злегка пророслого жита, всього по жменьці. Суміш варять в мішечку у 10 літрах води, півгодини, час від часу під водою відтискаючи. Дитя саджають в купіль. А новим відваром того ж мішечка підливають двічі, тричі.

Волхви – зільники це наші стародавні й військові лікарі, що завжди супроводжували князів у походах, їх чудодійні ліки не одного витязя повернули до життя. Цей припис дійшов до тата через прабабусю.

Молоді корені дуба, бруньки тополі чорної, свіжий гусячий жир. Останнього в п'ять разів більше рослинних складників. Все млоїлось в горщику, в печі, на вуглях 6-8 годин. Цідилось через полотно.

Така мазь чудово загоює різні рани, пролежні, зводить пранці, до того ж гамуючи біль. Цей бальзам застосовують й при опіках. А жіночі та гемороїдні кровотечі одразу ж припиняються, якщо: 1 столову ложку кори з молодих гілок дуба настояти ніч на двох склянках води, ранком влити склянку червоного вина. Прокип'ятити. Ці три склянки добова частка.

Молода дубова кора успішно гамує біль й лікує також внутрішні шлункові кровотечі, запалення сечового міхура.

При отруєнні грибами кора дуба – перша допомога. І ложка кори на пів-літра води. Кип'ятити 20 хвилин. Додати википіле перевареною водою. Вживати по півсклянки тричі на день, за півгодини до їжі.

При отруєнні свинцем, або вуличним чадом спочатку добре прополощіть шлунок, а потім, додавши в кору ще й ложку цвіту акації білої, застосуйте, як радиться вище.

І зовсім несподіване. Дубова кора, а над-то оті коржики з жолудів, лікують та запобігають волу (зоб). Ось так велет!

При ниркових хворобах, коли в сечі з'являється кров, коли часті з болями позиви по вітру, теж на поміч прийде дуб. Можна додати суцвіття деревію. Він теж чудове кровоспинне. Скільки-то віків минуло, а й досі зільники пам'ятають, що сина князя Дмитрія Донського, що страждав знесилюючими кровотечами з носа, гнані ним же волхви, вирятували саме дубом з деревієм. Свіжий сік деревію дуже помічний при цій недузі. Це перевірено з моїх пастуших років. Потреш в долонях, закладеш в ніздрі, ляжеш горілиць...

Та зараз я дивлюся собі під ноги. Ведмежий часник... тоненькі його стрілочки добре заховалися в невисокій, але вже густій зелені, мов чує – прийшли його смакувати. Ага, смакування, аж на третій день гірко в роті.– Ти чемер! Чемер обіходь! – гукають трохи тугуваті на вухо дід Михайло. – То сторож! Можеш хату кидати напризволяще. Тільки його й лишай. Прийдеш – одразу скаже: чи був хто, чи ні!

Ага – знаю я ці дідові байки. А дід немов вловив мої думки.

– І зовсім не байки! Це найсильніша отрута поміж рослин. Як настояти на «Портвейні» і все. Вліз в хату... сьорбнув сто грам й уже тобі нічого не допоможе. А при малому потреблєнії багато хороб лікує. Он, наприклад, облисіння. Екземи. І навіть падучу. Ну, а ремонтізи там усякі, миле діло чемерицею з салом несоленим натирати. Біль одразу ж ущухає, й лихо минає. Але знай! Не лише часничинка її, а й листя отруйне!

Чемериця – то Чорнобогів піт ядучий. В найпотаємніших лісових вологих хащах росте ця горда рослина, відома нашим предкам з давніх-давен. Може, колись оті часничинки, що й, справді, пахнуть як городній собрат, чавили собі на стріли легендарний народ – чемерійці, Що колись жили на наших землях Чернігівщини. Недарма ось під Ніжином і село є Чемер. Та й Чернігів сюди ж хилить, заснований значно раніш Києва. Стародавні греки не відали буквиці «ч», тому й написали – «кімерійці – таємні вовкоподібні люди».

Та хай їй грець, тій чемериці! Я нишпорю ведмежий часник.

– Ось він! Ось! – вигукую дзвінко, аж луна грається між молодим дубовим листом, – ціла галява!

Діди копають його дубовими палімаками.

– Ану піди в Острі пополощи, тільки не в ключі! – напучують дід Михайло, – а пооддаль! Бо в ключі русалка, там, побачиш, полощуться її довжелезні коси. На ось копійку... кинь – вона й не займе!

Притискаю до грудей оберемок ведмежого стрільчатого часнику. А серце мало не вискочить. Я ж знаю – ніяких русалок на світі не існує. Але ж ото он коси зелені миються у джерелистім потоці. Тут, обгороджений камінням, починається з джерельця Остер – ріка мого дитинства, ріка моєї юності студентської, бо вона текла майже попід Ніжинський ліцей, де колись навчався Гоголь. І ріка моєї зрілості... повернувся я до неї по трави цілющі, по води живлющі.

Копійчина плюскає злотопером:

«Ось тобі на каблучку, на білу ручку, мені на підростання, на надбання!» – хлюпаю в обличчя крижаною водою. Вона дзвінка, м'яка, пругка, мов жива. Я дибцяю далі, далі ключів. Аж там, де вже бабота-жабота вилупила на мене свої банькаті очі, полощу часник.

О-о, жаба-баба теж у знахарстві неабияка личина. Ну, ось як воло – зоб. То ж беріть звичайнісіньке жабуриння. Ні, це зовсім не бридко. Воно таке ласкаво-ніжне, й обмотуйте прямо з води шию. А тоді наверх хустину – й носіть, поки не висохне. Й знову нове кладіть. Особливо наніч, у відерце його набравши загодя. Через тиждень відчуєте себе значно ліпше, без ніяких медикаментів за місяць де хвороба й подінеться. А потім оздоровлення закріпіть дубовим відваром.

Діди вже розклали на старому, чорному, мов патефонна платівка, дубовому пні дарничок – мережану полотняну хустинку. На ній зблискує зелений, бокастий штоф, розламана натричі житня паляниця й добренна дрібка буйної, телячої, землисто-сірої солі.

– Ну, тебе, козаче, тільки за смертю посилати! – гримить тато.

– А геть, Горасиме! – урива дід Михай, – може йому русалка щось там лоскотала. Ото втіха, так утіха. Ану ж їж, дурачок, часничок з нами! І хворіти не будеш. Й не лисітимеш. Й дівчата любитимуть!

– Хай вони вам западуться, сопливки! – шмигаю носом на те гіркуче чудо-зілля.

– Е-е-е-е! – дід трощать часник, мов у молотарку запихаючи його в печеристого рота, – сопливі... сопливі, а так швиденько почистіють, посолодшають, що поженеш за ними, батька-матір забувши! Еге ж, Горасиме?

Діди регочуть, підморгують, жують, чухають лоби, обличчя дідове руде й вісп'яне мне з середини отой веселий, неспокійний біс. Ось він на язика скочив:

– А помниш, Горасиме, як я Гані за пазуху шматочок сала вкинув? А тоді в зик: «Жаба-жаба!» – аж зайшлися від сміху діди, згадуючи молодість.

Часник справді чудодійна рослина, дід Михайло праві. Постійне вживання часнику запобігає захворюванням на діабет, склероз, чистить судини від жиру, шлаків, стимулює діяльність печінки, серця, мозку, знижує тиск. Алліцин – ефірна олія часнику, зупиняє ріст бактерій уже при розведенні 1:125000. Звідки ж в нього така сила? Та в цьому зубчатому богатиреві мало не половина таблиці Менделєєва: калій, кальцій, натрій, магній, фосфор, залізо, марганець, цинк, йод, мідь, кислоти, вуглеводи, олії.

Оздоровчі властивості часнику Allium sativum староукраїнська назва – частник – бо складається з дольок-частинок, на вус моталися з сивої давнини. Раніш він вважався волховською рослиною. На Ордана волхви в оточенні веселої юрби ряжених, в личинах на обличчях, з торохтілками, дзвіночками, тріскачками ходили від хати до хати, відлякуючи нечисті, чорні духи. Кропили святою водою оселю, садибу, а лутки, одвірки шестиріжнецию «Ж», ну, як сучасні дяки, тільки не крейдою, а часником писали.

Й все нечисте одразу ж з хати зникало. Часник вбивав усі бактерії. Тут тобі ні грипу, ні чхання. А грип інколи буває з досить важкими ускладненнями. Біля маляти завжди вішали в узголів'ї парочки часнику. Й для забавки, для кусання. Недарма тато при святкуванні Куті, клали в чотирьох рогах стола по головці часнику цього диво-богатиря.

Полюбляли часник й запорожці. Навіть вареники з ним варили. Й обов'язково головка в жупані була і для профілактики, і для оберегу.

При грипові ж настоюють його потовченим на горілці й після інгаляції над картоплею втирають добре все тіло. А тоді виганяють піт чаями, про які я вже розповідав.

Часник добрий лікар хронічних гепатитів, холециститів. Його використовують при хронічних кволопротікаючих тромбофлебітних виразках.

А в діток найкраще виганяти глисти-гострики невеличкими клізмочками, 1 столова ложка соку часнику на півсклянки кип'яченого молока. Відвар часнику й картоплі 1:1 добре лікує розлад шлунку.

І, врешті, часник знімає головний біль, безсоння. Ну, а цибуля? Хіба ж тут обійдеться без балачки про цибулю! О, дід Михайло вже починають:

– Добре діло часник! А ось, Горасиме, якби сюди же й цибульки ведмежої... левурди. Ото б ми звінчали її з часником. Ох і пара б була. Ти ж вештаєшся по зілля всякі – невже не встрічав?!

– Та не трапляється мені все! Не трапляється! – збирають крихти хліба в корякувату чорноземкувату долоню батько.

– А вона б обов'язково прижилася тут. Грунт добренний – дишло посади – верба на другий день стане. А ти знаєш, козаче? – раптом переміняють з губи вітер дід Михайло, – де цибуля взялась?! Не левурда! Ця у нас була всіда! А кулачиста! – виважує перед мене дебелезну свою довбню, – городня, значить!

Я, немов кінь в спасівку, метеляю головою.

– Що він у тебе, годку, такий нерозбитний? – прискалюють на тата око дід Михайло.

– А ти не чіпай дарма хлопця! Час прийде, знатиме! – незлобно всміхаються тато.

– Ну, знач, такий час прийшов! – стишуються дід, – ото ж бо знай, що цибулю Бог послав. Та не наш! (як це ти його, Горасиме, величаєш? Во... РОД!) А значиться – Галалах.

Ось так кат! Святе ім'я РОДа забути! Та я мовчу: дід є дід.

Теги:
 

Медіа