Дякуючи відкриттю археолога В.В. Хвойки, стало відомо, що першими в світі почали будувати міста не шумери, а трипільці – до цього часу неперевершені в градобудівництві, які планували спіральні вулиці, а з центру ці вулиці перетинали радіальні.

На вулицях міст трипільці будували одно-, дво- і триповерхові будинки. Ніде таких міст не було в той час – ні в Європі, ніде в світі. А трипільці будували міста раніше від шумерів на тисячу років.

У багатьох місцях біля місць спорудження жител були присутні люди з буго-дністровських племен. Вони з цікавістю стежили за роботою трипільців, розпитували будівельників, а їм охоче відповідали.

І вже в буго-дністровців почали з’являтися хати трипільського типу.

Будинки робили з дерева, стіни обплітали лозою, акуратно обмазували глиною. Фасади будинків фарбували жовтою, червонуватою або зеленуватою фарбою. Всі інші стіни акуратно білили крейдою. Та й не тільки в оформленні будинків, а всюди - розумно сплановані вулиці, уквітчані деревами, квітами. Треба думати, що свій одяг, навіть простий, робочий, робили не абияк.

У кожному будинку ставили кам’яну піч, а якщо будинок великий, то його розділяли на окремі кімнати, в кожній з них ставили піч-вогнище, лежанку, місце для роботи, місце для моління. З кожної кімнати робили вихід на двір.

Місця, де були трипільські поселення, нині відомі в різних регіонах України, їх рештки знаходять біля теперішніх поселень: Трипілля, Веремія на Київщині, Лука-Врублівська, Зенківці, Студениці у Хмельницькій області, Озарини у Вінницькій, Тальянки, Майданецьке у Черкаській, Поливанів Яр у Чернівецькій, Володимирівка, Сабатанівка і Гренівка – у Кіровоградській, Кошилівці у Тернопільській та багато інших.

Наприкінці IV – на початку III тисячоліття до нової ери в межиріччі Південного Бугу і Дніпра трипільцями було створено близько двадцяти поселень, площею понад сто гектарів кожне. Так, біля села Тальянки на Черкащині було поселення в п’ять разів більше від найбільшого міста в стародавньому Шумері, набагато більше, ніж міста Єгипту і Трої. Його площа становила 450 гектарів. За допомогою точних приладів встановлено, що в цьому місці було 2800 будівель і близько 14 тисяч жителів!

Неподалік від цього трипільського міста, біля теперішнього села Майданецьке, лежало прамісто, в якому на площі понад 250 гектарів було 1575 житлових будівель і близько 9 тисяч жителів. Воно було втричі більше від Шумеру. Таких же розмірів було місто біля теперішнього села Доброводи в Уманському районі. У цих містах більшість будівель були двоповерховими, основним заняттям жителів протоміст було землеробство, тваринництво, рибальство. У містах знаходилися різні майстерні, в яких виготовляли знаряддя праці, предмети щоденного вжитку, мисливську зброю, виробляли прикраси для жінок – намисто, браслети, кам’яні кольорові буси, пронизи тощо.

За свідченням археологів, у трипільців було більше поселень, ніж у нас в Україні на тій же території. Площа Трипілля була втричі більша від теперішньої Франції і в п’ять разів за сучасну Італію.

Спокійне життя трипільців, розмірена фізична праця, нормальні житлові умови, добрі харчі, виховання дітей і підлітків, інтерес до праці протягом двох тисяч років відсутності кривавих воєн, сприяли виробленню довершеного антропологічного типу: високі на зріст, лагідні, спокійні, гарні собою, цнотливі, поважливі до батьків, сестер і невісток, цінителі красивого. Їхній генотип з часом ще більше вдосконалювався, передавався з покоління в покоління.

У середині IV тисячоліття до нової ери, за визначенням археологів, на зміну ранньому Трипіллю прийшло Трипілля розвинене. Цей етап продовжувався 700 років і закінчився близько 2900 року до н.е.

Трипільську культуру, її здобутки часто порівнюють з культурою Шумеру – жителів Дворіччя, що жили в IV-II тисячоліттях до н.е. в Месопотамії, між Єфратом і Тигром. Вважається, що саме шумери зробили чи не найбільший внесок у становлення загальнолюдської культури.

Значний внесок у розвиток загальнолюдської культури внесли і трипільці. То було небачене до цього піднесення славних трипільців, потужний вибух їхніх творчих можливостей. І то був кам’яний вік! Bиникла передумова створення державності древніх трипільців.

На межі III і II тисячоліть до нової ери швидко починає розвиватися скотарство. Стада корів і отари овець стали символом багатства. Агресивні племена почали захоплювати худобу в сусідів, навіть у родичів, а їх виганяли на нові землі. Відбувається розпад общинного устрою, і народжується класове суспільство. Почалося масове розселення, яке тривало понад 500 років – до середини II тисячоліття до н.е.

«В другій половині III тисячоліття до н.е., - говорить фахівець з історії трипільської культури В.Г.Збенович, - зійшло з історичної арени кілька великих енеолітичних культур, виникло ряд менших спільнот. Така ж доля спіткала і трипільців». «Різка зміна моделі господарської адаптації, - читаємо в «Словнику археології», - призвела до зникнення цілого комплексу матеріальної культури».

Відбувся розпад Трипілля на окремі локальні групи племен – Усатівську на півдні, Кошиловську на Тернопільщині, Городоцьку на Волині та інші. В кінці III тисячоліття до нової ери Усатівська була підкорена племенами Ямце-Грибінківської культури. Для захисту від набігів кочівників трипільські поселення почали обносити оборонними валами.

На початку II тисячоліття до н.е. трипільська культура зійшла з історичної арени. Та вона зовсім не зникла. Зникли її зовнішні форми та ознаки: замість єдиного Трипілля виникли окремі роздріблені об’єднання племен. Їх здобутки безслідно не зникли. Частина трипільців увійшла в нові етнічні утворення, у яких із покоління в покоління передавали свої господарські уміння, духовну культуру, мову, побут, фольклор, релігію.

Частина трипільців рушила із своєї материзни і подалася у світ: на Балкани, Апенніни, на землі теперішньої Франції, в Єгипет тощо.

Основна ж частина трипільців, їх нащадків, розпавшись на локальні варіанти, не асимілювалася з іншими етнічними племенами, нікуди не рушала, віками жила відособлено, стійко захищаючись від прийшлих агресивних племен, відстоюючи свою незалежність, продовжувала господарювати, як учили діди, хоча в нових умовах класичне господарство предків дещо змінилося, все ж було прикладом для народів Європи.

Здобутки трипільців позначилися на долі культури українських земель і народу.

Нащадки трипільців, хоча й жили роздріблено на просторах теперішньої України, являли собою один народ і спілкувалися, говорили однією мовою. Їх було більше від інших племен, зокрема кочових, що прибули в останній час. Трипільці, які подалися на південь, на Апеннінському півострові зупинилися на постійне проживання. Вони обрали широку приморську низовину, по якій з розташованих північніше гір тече ріка Тибр.

Місцеві жителі від прийшлих людей дізналися, що чужинці звуть себе «лелеками» і що цей птах – їхній тотем. Хтось із місцевих жителів сказав, що слово «лелека» на грецькій мові означає «пелазг». То аборигени й почали звати їх «пелазгами». А час невблаганно мчав. Минали роки, століття. З того часу, як трипільці оселилися на Апеннінах, минула не одна тисяча років.

Недалеко від Тибру, на південному піщаному схилі невисокого пагорба, лежить піщаний пустир, порослий убогою рослинністю. На ньому, в різних місцях між заростями, з піщаних осипищ виглядає вивітрене безжалісним часом каміння різної величини. Це одне із стародавніх кладовищ трипільців-пелазгів. Очевидно, користуючись найстарішим європейським алфавітом, пелазги в давні часи на могильних каменях вирізали написи-епітафії буквами, подібними до латинських, українською мовою. Написи дуже стерті часом, але окремі слова можна прочитати: дари, любити, ясен, мати, дівчина, лихо, дитина, діва та інші. Слова українців написані буквами, подібними до латинських, але ж тут поховані трипільці-пелазги… В чому ж справа? Що це означає?

У II тисячолітті до нової ери з теперішньої України виїхали нащадки іракомовних племен, що прибули сюди кілька тисяч років тому. Жили тут у дружбі з місцевим населенням. А тепер їх нащадки подалися в Іран, Афганістан і на півострів Індостан. Вони везли з собою легенди, казки, пісні й індоіранську або арійську мови – гілки ведійської мови. Прибувши до Індії, вони на основі індоіранської та індоєвропейської мов створили мову санскрит, що у перекладі означає «штучна», «досконала». На цій мові написано більшу частину релігійної літератури – веди, найстародавніших пам’яток, а також літератури художньої і наукової. Санскрит, за словами вчених, - це льодовик, у якому заморожено масу слів праіндоєвропейської та праукраїнської мови.

Згаданою мовою володіли пелазги-трипільці. Навіть більше – це мова трипільців. У санскриті дуже багато наших слів, українських. Разом з цим санскрит є незаперечним свідком того, що нетлінній українській мові більше шести тисяч років.

Чим більше ми працювали над життям трипільців, їх діяннями, чим, здавалося, більше осмислювали, тим більше виникало питань, а з ними суджень і здогадок. З часом ми дійшли висновку: трипільці мали мову, близьку до української, і говорили нею тисячі років. А згодом прийшли й переконання. Вони підтверджуються санскритом, епітафіями трипільців-пелазгів на трипільському кладовищі поблизу Рима, занотованими мовою, близькою до української, а також алфавітом, близьким до нашого.

Найдавніший європейський алфавіт охоплював слов’янські фонетичні системи і складався з 22 букв. Зважаючи на те, що найдавніша мова Європи схожа на українську і є мовою українською або ж однією з близьких до неї мов, схоже на те, що це алфавіт лелеків-пелазгів. То ще один доказ того, що рідною мовою в них була мова, досить близька до української.

Теги:
Джерело: http://www.kozatstvo.net.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=2270
 

Медіа