Велетень у царстві людської культури

Cто років тому Іван Франко справедливо й точно сказав про Тараса Шевченка:

“Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури”.

Шевченко вийшов із низів суспільства в поневоленій безправній країні й оволодів найвищими досягненнями культури свого часу. Він знав найпотаємніші болі звичайної людини, сприймав їх перелитими в одухотворену народну пісню і мав на оці досвід світового мистецтва в спробах заглибитись у людські переживання. У цьому й криється таємниця магії його слова, секрет його надзвичайного успіху, його невмирущості, його постійної загальнолюдської актуальності.

Першими навчителями і правди про життя, і досконалого слова були нащадки козаків, твердиню яких — Запорізьку Січ — підступно зруйнувала ще не так давно,  1775 року, цариця Катерина ІІ. Ми не знаємо, хто був прадід Тараса Шевченка, але маємо достеменні відомості про його діда Івана Андрійовича Шевченка, якому на час зруйнування Січі було чотирнадцять років. І судячи по ньому, можемо здогадуватися, що Шевченків прадід не був чужий запорізькому духові, не стояв осторонь від волелюбних козацьких змагань. Можливо, й сам був козаком. І козацьке бачення світу, козацьку любов до волі й козацьке мовне багатство він передав через діда Івана правнукові Тарасові. Таким чином, ота бунтарська волелюбна іскра ніколи не згасала в сім’ї Шевченків і живим полум’ям спалахнула в Шевченковій поезії.
У далекому Петербурзі Шевченко 1841 року писав:

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю…
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в неділю, закривши мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало,
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось…

Причаївшись у куточку, тим часом плакав малий Тарас, набираючись козацького духу й козацької мови. Тому поет і звертається з такою вдячністю до діда Івана:

Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу…

Хто ж вони були, козаки, оспівані в народних думах і піснях? Якісь неотеси? “Разбойники, воры. Пятно в нашей истории”? Шевченко на це з гідністю відповідав:

Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний…

Козаки на Запорізьку Січ тисячами сходилися з усієї України: і з Білої Церкви, і з Галича, і з Луцька, і з Путивля, і з Вінниці, і з Перемишльської землі. Це був цвіт української нації, вони ж творили й сучасну нашу літеретурну мову, об’єднуючи в ній усе її діалектне багатство. Для нашої мови Запорізька Січ стала тим самим, що Афіни для стародавньої Греції, Париж для Франції.

Як свідчить великий знавець козацтва Дмитро Яворницький, автор тритомної “Історії запорізьких козаків”, у години дозвілля запорізькі козаки любили погомоніти, послухати розповіді інших. У таких словесних перемовляннях відточувалося красномовство й полемічна майстерність. Переважно в козацькому середовищі й творився український фольклор, зокрема народна пісня, яка не тільки врятувала від знищення нашу мову, а й стала взірцем, основою для Шевченкової поетичної творчості. Дмитро Яворницький писав: “Будучи високими цінителями пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, співців-кобзарів, нерідко самі складали пісні і думи і самі бралися за кобзи, які були в них улюбленим музичним інструментом… Маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що перевершувала в цьому відношенні середній, а можливо, й вищий стан людей великоросійського звання свого часу… Грамотність ця сягала до того, що в Січі були люди, які вміли складати латинські вірші і духовні канти”.

Отут творилася й наша літературна мова. Якщо в інших націй літературна мова формувалась у великопанських салонах, то в нас її плекали, шліфували молоді енергійні волелюбні прості люди — козаки, вихідці з народу. І цю козацьку мову повністю успадкував молодий Тарас, жадібно вслухаючись у розповіді діда Івана та його побратимів. Її він вбирав у себе і від матері, яка, кажучи словами Шевченка, над ним “співала, свою нудьгу переливала в свою дитину”.

Що Тарас Шевченко міцно всотував у себе козацьку мову, свідчить і його творчість. У баладі “Перебендя”, яку він створив 1839-го, через десять років після того, як не з власної волі покинув Україну, він раптом називає цілком доречно підряд десять народних пісень:

Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Чалого —
На Горлицю зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку;
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім — У гаю;
На базарі — про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.

А перегляньмо прозові твори Шевченка, які він писав уже на засланні, далеко від України. Скільки в них вкраплень з українських народних пісень! У повісті “Наймичка” їх дванадцять, у повісті “Музикант” — сім, у повісті “Близнята” — двадцять один уривок із народних пісень.
Тим часом у дорослому віці, відколи пан Енгельгардт забрав його п’ятнадцятирічним хлопцем спочатку у Вільно, а потім у Петербург, Тарас Шевченко в Україні жив лише три роки, лише три роки міг чути живу народну українську мову, милуватися народною піснею. До заслання він був в Україні двічі: вперше з кінця травня 1843 року до початку лютого 1844 року — трохи більше десяти місяців; вдруге — два роки: з квітня 1845 до квітня 1847 року, коли його арештували на дніпровській переправі й на десять років запроторили в Оренбурзькі степи. Після заслання йому дозволили лише раз приїхати в Україну, де він пробув два з половиною місяці — з початку червня до половини серпня 1859 року, коли його арештували й змусили покинути рідну землю.

І хоч як дивно, відірваний протягом майже всього свого свідомого життя від України, Тарас Шевченко не зрікся рідної мови й не забув її, хоч для цього були всі умови, навіть пропозиції:

Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори…
На що поет з гідністю відповідав:
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.

У Седнівській передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року Шевченко з жалем відзначав: “Велика туга осіла мою душу, чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило”. І тут же закликав: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”.

Відомо, з якою зневагою ставився Шевченко до тих, хто зрікався рідної мови й рідного народу. У поемі “Сон (У всякого своя доля…)” з іронією він писав про такого перевертня:

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
“Де ты здесь узялся?”
“З України”. — “Так як же ты
И говорить не вмиеш
По-здешнему?” — “Ба ні, — кажу, —
Говорить умію,
Та не хочу”.

А говорити він умів і “по-здєшнєму”, бо російська мова була обов’язковим навчальним предметом в Академії мистецтв у Петербурзі, де Шевченко навчався з 1839 до 1845 року — майже цілих шість років: слухав лекції російською мовою, виконував завдання. Вивчав він тут і античну літературу, культуру, історію, філософію, і російську, і світову, і, зрозуміла річ, різні художні школи та напрямки, анатомію, хімію тощо. І, як кажуть його біографи, він із рідкісним завзяттям надолужував те, чого не могли дати йому ні Четьї-Мінеї, які вечорами читав батько, ні наука в дяка. А читав Шевченко багато — насамперед російською мовою. Те, що було тоді.

“І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, — заповідав він своїм землякам. І це було, як можна зрозуміти, девізом усього його життя. А не так, як дехто із землячків, про яких Шевченко із зневагою писав:

…І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…

Дехто закидає Шевченкові, що він повісті писав російською мовою. Але, по-перше, на засланні він узагалі не мав права писати, а українська мова його відразу б і виказала (це не короткі поезії, які можна було ховати за халявою), і підписував він їх не своїм ім’ям, а прибраним, і роки та місце написання часто ставив не справжні. По-друге, Шевченко призначав ці твори не посполитим, не приниженим селянам, а насамперед тим, хто мав можливість читати їх — українським чиновним людям, інтелігентам, зрештою, й поміщикам, щоб пробудити й підтримати в них український дух, почуття національної солідарності. Тому в розповідь він вводить багато українських слів, розмови між персонажами-українцями відтворює тільки українською мовою. Мовляв, українці, незважаючи ні на що, є все-таки українцями, а не росіянами.

Проте це не означає, що Шевченко замкнувся тільки в національному світі. Коли читаєш його твори, дивуєшся його начитаності, ерудиції, широті інтересів. Візьмемо для прикладу повість “Близнята”, написану 1855 року в Новопетровському укріпленні. При цьому не забуваймо, що це писав рядовий Шевченко, солдат-засланець, який був узятий “під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Скільки в цій повісті згадано імен видатних світових діячів культури і їхніх творів! Не будемо перераховувати українських і російських митців, названих тут, — знати про них могла й більш-менш освічена пересічна людина. Зупинимося лише на світових зарубіжних постатях.

Уже на перших сторінках повісті натрапляємо: “Ще стародавні халдейські маги й звіздарі, а за ними й послідовники вчення Зороастрового беззастережно вірили в критичність понеділка”. Зороастр — міфічний пророк Давньої Персії. І через кілька рядків йдеться про те, що цілком військова людина краще купить пляшку саморобного рому, ніж здогадається “передплатити мудру книжку яку-небудь, хоча б, наприклад, “Ключ до таємниць природи” Еккартгаузена з прекрасними малюнками знаменитого нашого Єгорова”. Далі, приступаючи до основної розповіді, Шевченко визначає свою манеру письма: “Щоб уникнути оригінальності, якою так люблять хизуватися розповідачі наших днів і які, полюбивши всім серцем і всіма помислами французькі потворні оповіді, навперебій наслідують їх і в простоті юного і вже частково розтерзаного серця вірять, що вони оригінальніші від самого напівбога А. Дюма, почну повість сію старими словеси отак-от”. Характеризуючи неабиякі здібності свого героя, Шевченко повідомляє, що “в десять років той вільно читав Давида, Гомера і Горація”. А ось він, цей герой, уже дорослий у своєму домі: “І як були доречні тут Вергілієві “Георгіки”, які любив почитувати Никифор Федорович Сокира”. Про Григорія Сковороду герой твору відгукується: “Це був Діоген наших днів”. Діоген — старогрецький філософ, який нехтував вигодами життя. До речі, Шевченко намалював і гаданий портрет цього знаменитого античного мудреця. Один із героїв повісті німець Карл Осипович хвалиться: “Коли мені було тільки п’ять років, то я вже читав напам’ять дещо з Шиллера. Покійний Коцебу сказав раз… що з мене буде великий поет”. Август-Фрідріх Коцебу — німецький письменник-драматург. Той же Карл Осипович цитує слова Мефістофеля з “Фауста” Ґете: “Життя коротке, а наука вічна”. Учитель Степан Мартинович Левицький у пасіці для Никифора Федоровича читає Тита Лівія, староримського історика, автора великої праці про історію Риму. Один з близнят Савватій, який не поміняв свого прізвища Сокира на Сокірін, “іноді з Карлом Осиповичем проводили хімічні й фізичні досліди і навіть жабу різали за методом Мажанді”. Франсуа Мажанді — французький учений-фізіолог. Ось Никифор Федорович підійшов до гуслів і, “наче якийсь Оссіан, ударив по струнах”. Оссіан — легендарний кельтський співець, під ім’ям якого англійський поет Джеймс Макферсон видав переробки народних пісень. У листі до польського художника Броніслава Залеського Шевченко рекомендував виписати поеми Оссіана й висловлював упевненість, що той прочитає їх із насолодою. Молоду матір з дитиною на плечах автор порівнює з Пенелопою — дружиною Одіссея. Коли зайшла мова про майбутню долю близнят, учитель Степан Мартинович глибокодумно заявляє: “Думаю, про це докладно написано в Єфрема Сіріна. Або в Юстіана Філософа”. Обидва — церковні письменники початку першого тисячоліття. Один із близнят пише, що “земляк повідомив йому найдокладніші дані про береги і острови Аральського моря — такі дані (в геологічному розумінні), за які сам Мурчисон сказав би спасибі”. Родерік Мурчисон — англійський геолог, автор великої праці з геології європейської частини Росії. На хуторі в око приїжджого впадає книжка “Отечественные записки”, розгорнута на “Давиді Копперфільді” — ідеться про роман видатного англійського письменника Чарльза Діккенса. Навіть один цей Шевченків твір — повість “Близнята” — дає незаперечне уявлення про багатий інтелектуальний світ великого поета.

Тарас Шевченко був широко ознайомлений зі здобутками тодішньої світової літератури. Візьмемо англійську, одну з найбагатших. Мабуть, не випадково його найулюбленішим письменником був Вільям Шекспір. Ще до заслання Шевченко мав у своїй бібліотеці його твори в російських перекладах — про це він згадує в листах до Миколи Костомарова. 1843 року Шевченко зробив два малюнки до Шекспірового “Короля Ліра”. У його листах, творах є згадки про п’єси Шекспіра “Сон літньої ночі”, “Гамлет”, “Отелло”. Перебуваючи на засланні, поет просив Андрія Лизогуба вислати йому Шекспіра в перекладах Миколи Кетчера, що той і зробив (дві книжки перекладів відібрали в Шевченка під час обшуку 1850 року).

Шевченко читав роман Даніеля Дефо “Робінзон Крузо” в російському перекладі Петра Корсакова. Пізніше цей роман уже французькою мовою він подарував своїй племінниці Фросині Шевченко і рекомендував уважно прочитати його. Особливо цікавився поет історичними романами Вальтера Скотта — цього, як він писав, “великого шотландця”, читав його “Антикварій”, “Вудсток”, “Замок Кенільворт”, “Квентіна Дорварда” і “Претську красуню”. У своїх повістях Шевченко згадує романи Чарльза Діккенса “Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі” і “Давид Копперфілд”. У повісті “Нещасний” поет наводить одне з порівнянь із роману Джонатана Свіфта “Мандри Гуллівера”.

Особливо високо цінував Шевченко шотландського поета Роберта Бернса, якого називав народним і великим. Захоплювався він “великим і знаменитим” (це визначення Тараса Шевченка) Джорджем Байроном. Він читав його не тільки в російських перекладах, яких було достатньо, а й у польському перекладі Адама Міцкевича, про який дуже схвально відгукувався. Йому був відомий віршований роман Байрона “Дон-Жуан” у французькому перекладі (про це він записав у своєму “Щоденнику” 1857 року).

Крім творів, так би мовити, знаменитих, відомих і дотепер англійських письменників, Шевченко читав романи Олівера Голдсміта “Векфілдський священик” і Анни Радкліф “Ліс, або Сент-клерське абатство”. Роман Семюела Річардсона “Клариса” не сподобався йому через розтягнутість і претензійність. У листі до Броніслава Залеського Шевченко згадує популярного на той час англійського поета, автора од, сатир і трагедій Едуарда Юнга.

У “Прогулянці із задоволенням і не без моралі” Шевченко наводить у вільному переказі мудрий вислів англійського філософа Френсіса Бекона, що спочатку треба задовольнити необхідне, а вже потім цікавість.

З американської літератури Шевченко міг ознайомитися з тритомною працею письменника Вашингтона Ірвінга “Історія життя і мандрівок Колумба”, яку, як згадував він у повісті “Художник”, уголос читав Карл Брюллов.

Шевченко виявляв постійний інтерес до культури й історії Франції, звідки в ті часи йшли прогресивні ідеї. Він цікавився Вольтером та енциклопедистами. Серед французьких письменників його пильну увагу привертав драматург Жан-Батіст Мольєр. Про нього Шевченко згадував у повістях “Музикант”, “Художник” та в “Щоденнику”. Любив поет читати пісні-памфлети П’єра-Жана Беранже. Два його вірші — “Старий холостяк” та “Навуходоносор” у російських перекладах — Шевченко переписав у “Щоденник”. Про останній твір зазначив: “Чудовий і влучний вірш”. Приваблював Шевченка й поет-сатирик Анрі-Огюст Барб’є, вірш якого “Собачий бенкет” він теж переписав у “Щоденник”. Поет читав “Собор Паризької богоматері” Віктора Гюґо. Безперечно, був обізнаний з творчістю не меншого французького романіста Оноре де Бальзака: про нього він згадує у повістях “Музикант” і “Художник”. У повістях і в “Щоденнику” Шевченка є згадки про Александра Дюма, Ежен Сю. За мотивами роману французького письменника кінця ХVІІ—початку ХVІІІ ст. Франсуа Шенелона “Пригоди Телемака, сина Улісового” Шевченко виконав малюнок “Телемак на острові Каліпсо”.

Тарас Шевченко мріяв поїхати до Італії, яка приваблювала його своїми художніми шедеврами. З італійської літератури великий поет читав “Божественну комедію” Аліг’єрі Данте. Про Данте Шевченко згадував у поемі “Іржавець”. У листах до Осипа Бодянського і Броніслава Залеського він цитував рядки з “Божественної комедії”. А в листі до Анастасії Толстої, дружини віце-президента петербурзької Академії мистецтв, скаржився: “Данта Аліг’єрі тільки вигнали з вітчизни, але йому не забороняли писати своє “Пекло” і свою Беатріче… А я… Я був нещасніший від флорентійського вигнанця…” Автора “Декамерона” Джованні Боккаччо, автора “Несамовитого Роланда” Лудовіко Аріосто і автора “Визволеного Єрусалима” Торквато Тассо Шевченко згадував у повісті “Варнак”, пишучи про свого героя: “Він був освічений, як будь-який аристократ того часу, з тією різницею, що любив читати, і особливо італійських поетів — Боккаччо, Аріосто, Тасса. А “Божественну комедію” він напам’ять знав”. Мабуть, те саме Шевченко міг сказати й про себе.

Відомо, що Шевченко читав “Історію Стародавньої Греції, її колоній і завоювань” шотландського історика Джона Гілліса та “Історію занепаду і зруйнування Римської імперії” англійського історика Едуарда Гіббона. З античних письменників, як зазначають дослідники, найближчими Шевченкові були Гомер і Овідій. У своїх літературних творах поет часто згадував персонажів Гомерової “Іліади”, з якою був добре обізнаний у перекладі Миколи Гнєдича. Читав, безперечно, й “Одіссею” в перекладі Василя Жуковського. На засланні Шевченко не раз згадував про сумну долю Овідія, якого імператор Август відправив у вигнання. Про римського поета він відгукувався як про “найдосконаліший витвір”. Його “Метаморфози” вважав взірцем поетичної майстерності, сюжети з “Метаморфоз” використовував у літературних і малярських творах. Публія Вергілія, автора поем “Енеїда” й “Георгіки” та збірки “Пастуші пісні”, поет згадував у повісті “Близнята”. Взагалі, античний світ вабив до себе Шевченка. Устами одного з героїв повісті “Художник” він заявляв: “Я цілком зрозумів, як необхідно вивчати антиків і взагалі життя й мистецтво стародавніх греків”.

Шевченко був обізнаний із стародавньою історією і культурою арабських країн. Деякі відомості про них він міг одержати з творів популярного тоді сходознавця Осипа Сенковського, читав “Історію хрестових походів” французького історика Жозефа-Франсуа Мішо і “Подорожі” в п’яти томах російського сходознавця Аврама Норова.

Зрозуміла річ, що Шевченко не міг не цікавитися тодішньою російською літературою, з багатьма російськими письменниками не тільки був знайомий, а й дружив. Він добре знав творчість Миколи Гоголя (якого навряд чи зараховував до російських письменників: “Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже”), читав Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова (про нього він відгукувався з великою пошаною), читав Олександра Грибоєдова, Кіндрата Рилєєва, Льва Толстого, Миколу Чернишевського, багатьох інших. На згадки про них ми то тут, то там натрапляємо в його творах, у “Щоденнику”.

Про художників і мови нема. Адже шість років Шевченко навчався в Академії мистецтв. І, безперечно, своїм фахом оволодів досконало, досконало перейняв досвід світових митців, якщо тричі його роботи було відзначено срібними медалями. А 1860 року рада Академії мистецтв надала йому звання академіка.

Шевченка цікавило не тільки слово й малярство, а й музика, яка, здавалося б на перший погляд, не пов’язана безпосередньо з малярством та поезією. Але ж музика дає відчуття гармонії. Про широту Шевченкових музичних захоплень свідчить перелік лише самих композиторів, яких він з тої чи іншої нагоди називає у своїх повістях та в “Щоденнику”: Людвіг ван Бетховен, Йоганн-Себастьян Бах, Джоакіно Россіні, Карл-Марія Вебер, Ференц Ліст, Михайло Глинка, Бернгард Ромбер, Франц-Йозеф Гайдн, Михайло Вільєгорський, Якоб Мендельсон-Бартольді, Дмитро Бортнянський, Джакомо Мейєрбер, Данієль-Франсуа Обер, Михайло Огінський, Вольфганг-Амадей Моцарт, Джузеппе Верді, Гаетано Доніцетті, Фридерик Шопен, Вінченцо Белліні, Франц Шуберт, Олександр Даргомижський, Мілій Балакірев, Семен Гулак-Артемовський.
Тут, зрозуміла річ, названо лише невелику частину того світового культурного набутку, з яким був ознайомлений великий поет. Бо ж не все прочитане ним і почуте він обов’язково так чи інакше відображав письмово.

Занурюючись у світову культуру, Шевченко аж ніяк не цурався свого, бо заради нього, заради України він жив, працював і страждав. “Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю”. Відомо, що Шевченко перечитав усе, що з’являлося українською мовою (а цього на той час було ще дуже й дуже мало). Найбільше цікавила його українська історія. І це зрозуміло, бо він хотів збагнути, що ж сталося з Україною, чому вона опинилась упослідженою в світі:

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..

Шевченко перечитав, і, мабуть, не раз, “Літопис Самовидця”, літописи Самійла Величка і Григорія Грабянки, “Історію русів”, історичні праці Дмитра Бантиш-Каменського, Осипа Бодянського, Миколи Костомарова, Миколи Маркевича, Миколи Карамзіна. І його пам’ять цупко тримала всі події, пов’язані зі складною минувшиною України. Наприклад, згадавши в повісті “Наймичка” (написаній на засланні) Ромоданівський шлях, Шевченко відразу пов’язує його з історичними подіями: “Чи це не проклав його Григорій Ромодановський, який 1686 року водив московську рать під Брусяну гору, чигиринську резиденцію непокірного гетьмана Петра Дорошенка?” Говорячи в повісті “Близнята” (написаній теж на засланні) про місцевість біля Переяслава, Шевченко згадує історію: “Словом, проти того самого місця, де скажений честолюбець, окаянний Святополк зарізав рідного праведного брата свого Гліба, і на цьому ж місці сталася кривава, або Тарасова ніч 1547 року”. У Переяславі вирізняється “соборний храм прекрасний, граціозний, напіврококо, напіввізантійської архітектури, споруджений знаменитим анафемою Іваном Мазепою в 1690 році”. Згадавши в повісті “Капітанша” місто Козелець, Шевченко тут же зауважує: “В історії нашій він теж не відіграє особливої ролі, як, наприклад, задніпрянські його товариші, хіба тільки що 1663 року в ньому була скликана знаменита Чорна рада”.
Шевченко тим і великий, що він поєднав у своїх помислах, у своїй творчості національне українське і вселюдське, болі й сподівання окремої людини і долю цілого народу. І не тільки українського. Пригадаймо хоч би його “Кавказ”, його “Яна Гуса”. Це він зумів зробити завдяки своєму генієві й величезній праці над собою. Можна лише повторити точні й справедливі слова Івана Франка: “Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури”.