Наприкінці існування совєтськоі імперії наївні хар­ків'яни обрали до "Верховно­го Совєта СССР" чомусь не свого земляка, а одного з наймодніших тодішніх московсь­ких поетів-скандалістів. люди­ну непевної політичної і національної орієнтації та поход­ження — Євгенія Євтушенка. Ще й тепер можна вдень зі свічкою пошукати, що добро­го зробив для харків’ян Євтушенко, як, між іншим і "письменник-демократ" Віталій Коротич

Отже, відвідавши в 70-х роках музей Т.Шевченка і ма­ленький дерев'яний будино­чок у Києві, де свого часу квар­тирував Кобзар. Євтушенко нахабно написав у книзі відві­дувачів "Нє панімаю, зачєм мужику в папахє два дома а Кієвє, нє лучше лі адін із ніх ад дать пад рєстаран?" ...

Совєтська влада набуду­вала Шевченкові в Україні якусь кількість пам'ятників. Всі вони мали одну спільну рису - це пам'ятники старому дідові з обвислими вусами, лисому чи в шапці-чумарці. І жодного пам'ятника молодому поетові. Але ж помер Шевченко моло­дим, у 47-річному віці, і був він надзвичайно гарним чолові­ком (згадаймо автопортрет 1838 року), що в нього закоху­валися жінки такі, як, скажімо, красуня княжна Рєпніна. Будь­те певні, що проекти саме та­ких дідуганських" пам’ятників передбачалися таємними інс­трукціями ідеологічних відді­лів КПСС!

І недарма у 1964 році в совєтських засобах масової ін­формації зчинився дикий ґвалт з приводу того, що у Вашінґтоні збудували пам'ятник молодому Шевченкові до 150- річчя від дня народження Про­рока України

Про Божественне призна­чення Шевченка свідчать вра­жаючі факти його життя. Дити­на із сільської провінції, з най безправнішої суспільної верс­тви (кріпаків), ставши у 9 ро­ків круглим сиротою опиняється у столиці найбільшоїтодішньої імперії, де найвизначніші предста­вники Академії мистецтв викуповують його в 24-річному віці з кріпацтва, зібравши за­вдяки лотереї в імператорській родині фан­тастичну на ті часи суму — 2500 рублів.

Маючи 26 років, цей нещодавно без­правний раб видає "Кобзаря", що став свя­щенною книгою кожного українця. Він створив сучасну літературну українську мову і сформував національну і державницьку свідомість української нації.

У 33 річному віці Шевченко був заа­рештований і засланий на 10 років солда­том у страшні безлюдні середньоазійські степи з марсіанськими пустельними пейзажами, причому особисто (!) цар забороняє писати і малювати авторові безсмертного "Кобзаря", людині з дипломом Академії ми­стецтв! Неможливо вигадати більш садист­ського вироку для геніального митця!

Совєтська влада також пильно цензу­рувала Шевченка, незважаючи на балач­ки про "революційного демократа", за ви­нятком кількох, переважно академічних, видань, неможливо було придбати повно­го Кобзаря - замість нього у книгарнях фактично продавали "виб­рані твори в яких не було віршів та поем "Якби то ти. Богдане п'яний", "За що ми любимо Богдана , "Іржавець", "Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Ве­ликий льох", що висвітлюва­ли трагедію московської оку­пації України. Люди добре про це знали і завжди допитувалися, де можна купити повного "Кобзаря".

Поезія нашого генія не­безпечна як для "будівників комунізму ", так і для новітніх християн:

До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми христіяне; храми, школи.
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі колє.
Чого вона стоїть у вас
Не нами дана: чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем.
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане.
Ми настоящі христіяне, Ми малим ситі!..
А зате! Якби ви з нами подружили.
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те -
Одна Сибір неісходима
А тюрм! а люду!... Що й лічить!
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить.
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе
А друга вбив
Тепер на небі
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери.
Дери та дай, і просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас! Чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм.
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей. . не негрів. . а таких
Таки хрещених... но простих.
Ми не гішпани; крий нас. Боже
Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!..

("Кавказ")

Хіба у теперішніх подіях у Чеченії Грузії, Азербайджані, Придністров'ї не виявилися саме ті брутальність і християнське "бла­годійництво" московського імпе­ріалізму, що їх абсолютно точно назвав Шевченко у геніальній по­емі "Кавказ"?

Ніби сьогодні у своїй поемі "Сон'' Шевченко описав українців, безнадійно скалічених змосковщенням, що стали ганебними "хохлами" і малоросами", які вже у своїй державі допомагають чужи­нцям глумитися над материнсь­кою мовою;

По-московськи так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецьки, а то тепер
І кисни в чорнилах
П'явки! п'явки! може батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови...

Шевченкове розуміння історії було абсолютно сучасним.

Згадаймо тепер пам'ятник ду­шителеві України Московському цареві Петрові 1, що його поста­вила в Петербурзі ненависниця України, руїнниця Запорізької Сі­чі і козацького Межигірського мо­настиря під Києвом московська цариця Катерина II, яка закріпа­чила перед тим вільне українсь­ке селянство. Ось цей пам'ятник, побачений очима Шевченка:

Це той "пєрвий", що розпинав
Нашу Україну,
А "втарая " доконала
Вдову сиротину
Кати, кати! людоїди!

("Сон")

Офіційна московська історіо­графія завжди вихваляла Петра 1, називаючи "Вєлікім", "рєфарматаром Рассії" і т. ін.. а Шевченкову оцінку оголошувала "одно­бічною". Ось як по-сучасному зазвучала Кобзарева муза вже у совєтські часи.

В 1963 році, у першій в житті публікації віршів у знаменитому московському журналі "Новый мир" (№3) талановитий поет, що передчасно помер у 22-річному віці, тоді ще школяр, Леонід Кісельов написав:

Еще мальчишкой удивлялся дико.
Раз все цари плохие, почему
Царя Петра зовем Петром Великим
И в Ленинграде памятник ему?
Зачем он нам, державный этот конник"?
Взорвать бы, чтоб копыта - в небеса!
Шевченко, говорят, "одностороннє отнесся"...
Нет, он правильно писал:
"Це той "пєрвий", що розпинав
Нашу Україну..."
Не Петр, а те голодные, босые
В болото основали Петроград.
За долгую историю России -
Ни одного хорошего царя

("Цари")

Проти вірша школяра публічно виступив партійний "літєратуровед", член-кореспондент АН СССР Д.Благой. Він твердив, що і сам Петро і пам'ятник йому - свя­тині і виступати проти них юному поетові негарно. У відповідь на це повчання Д. Благого Леонід Кісельов тоді ж таки у 1963 році, напи­сав таку самопародію: Цари (Для Д.Благого)

Еще мальчишкой удивлялся дико.
Как людям непонятно, почему
Царя Петра зовем "Петром Великим"
И в Ленинграде памятник ему?
Он нужен нам, державный этот конник,
Копыта устремивший в небеса
Шевченко подошел одностороннє.
Он сволок, все неправильно писал.
"Це той "первий ", що розпинав
Нашу Україну..."
И Петр, и те голодные простые
В одном строю к единой цели шли.
За долгую историю России
Были и хорошие цари.

Цю самопародію совєтська це­нзура наважилася дозволити до друку аж... у червні 1991 року!

Розгляньмо нападки царських істориків на гайдамацьке повстан­ня 1763 року, так звану "Коліївщину" що було останньою у XVIII сто­річчі спробою українського народу відновити національну держа­ву. Полемізуючи з цими нападка­ми, Шевченко писав:

Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Ґонту зневажає.
Ледаче ледащо!
"Гайдамакі нє воїни -
Разбойніки, вори,
Пятно в нашей истории"
Брешеш людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане...
("Холодний яр").

Як пророчо передбачив наш Кобзар майбутню страхітливу брехню і мерзенні наклепи совєтських істориків на Холодноярську Респубпіку - героїчну бороть­бу свідомих українців проти більшовицької влади у 20-х роках і на безприкладну, воістину народну війну ОУН-УПА проти німецької та совєтської окупації у 40-50-х роках нашого століття, коли комуністичний режим називав само­відданих і жертовних повстанців "бандитами" і приписував їм свої власні жахливі злочини проти українського народу!

Наш Кобзар пережив і захоп­лення слов'янофільством. Саме за участь у Кирило-Методіївському Братстві, члени якого прагну­ли створення федерації рівноп­равних слов'янських народів, йо­го й заарештували.

Дуже скоро йому стало зрозу­міло, що під маскою "братства слов'ян" ховається звичайнісінька "харя" московського імперіалізму, а також і християнізму, що бажав загарбання всіх слов'янських зе­мель і жорстокої асиміляції народів, як це він вже зробив з ук­раїнцями, білорусами і поляками. "Слов'янофільські" плани Москви найточніше сформулював О. Пушкін, що сам, до речі, завжди поділяв ідеологію московських загарбників:

Славянские ль ручьи сольются б русском море?
Оно ль иссякнет? вот вопрос.
("Клеветникам России")

Але ж поза абстрактною сло­в'янофільською ідеєю, як і наш земляк Григорій Квітка-Основ'яненко, Шевченко пильно придивлявся до тих характерних рис москвинів, що особливо дисонували з рисами української національної етики і народного характеру.

Доля Катерини з однойменної поеми, над якою плакала вся Укра­їна, висвітлила для народу істину про кровозмішання, яке завжди за­охочувала Москва і, яке розцвіло особливо пишним цвітом у добу совєтську. Скільки юнацьких та ді­вочих доль було скалічено, скіль­ки родин розпалося, та й зараз на уламках імперії блукають бездом­ні "діти інтернаціоналізму", що про себе співали:

"Мой адрес нє дом і нє уліца,
Мой адрес Савєцкій Саюз"

Недарма Тарас присвятив "Ка­терину" іншому, а саме, відомому москвинському поетові Василеві Жуковському, що був "незаконнонародженим" сином москвинського офіцера Буніна і турецької полонянки, хоча потім і добився ви­сокої посади вихователя спадко­ємця царського престолу.

Але Шевченко бачив навіть да­лі, ніж теперішні "демократи ", бо розумів, що найогидніші риси московського імперіалізму є прямим наслідком не тільки національних москвинських рис, але й програми християнського завоювання світу через змішування народів.

Нехай дослухаються до слів нашого генія ті українці, що бідка­ються про "славянскає єдінства",  день і ніч мріють про повернення до ведмежих обійм "старшого бра­та" або перехід під мертвецьку ру­ку Папи Римського. У найкращо­му разі вони одурені примарною ідеєю, а є найгіршому — цинічно нещирі.

Внаслідок 350-річного "славянскаво єдинства" з москвичами бу­ло репресовано більше 25 мільйо­нів українців (Див.: М. Щербак, Ук­раїна - як жертва .російського імпершовінізму // Часопис "Зона" 1995, № 9). А скільки було знище­но двохтисячолітнім пануванням християнства, христовими похо­дами та інквізиціями?

Ми вже говорили вище про Бо­жественне призначення Кобзаря, який сам це добре відчував і почувався невіддільним від Творця і від нашої Батьківщини - України. Це світовідчуття дало йому право чи не першому у світовій літера­турі сказати:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну самого Бога,
За нею душу погублю!
("Сон")

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
("Заповіт")

Якби ми, сучасні громадяни вже незалежної Української Дер­жави нарешті збагнули ці слова нашого поета, то не нарікали б на свою долю, "економічну кризу" і не питали б розгублено що робити?".

Совєтська пропаганда робила із Шевченка такого собі комуніста-безбожника, атеїста. Зрозуміло, що не могла бути атеїстом людина, яка писала:

Все од Бога!
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
("Варнак")

Але Тарас дуже скоро прозрів, що Бог - це не та ідеологічна машкара, яку накидала народові московська впада під гаслом "православіє, самодєржавіе, народ".

Починалися його вагання, як і більшості християн, із сумнівів у справедливості всемогутнього християнського Саваота, у якого навіть "волосся вам на голові пораховане все"(Луки, 12, 7):

А може й те ще... ні, не знаю,
А так, здається... сам єси
(Бо без твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться у тім раї!
Звичайно, радость та хвала!
Тобі єдиному святому
За дивнії твої діла!
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі.,.
Мені здається що й самого
Тебе вже люди прокляли!
("Якби ви знали, паничі")

Будучи пророком глибоко наці­ональним, Шевченко всім серцем своїм відчув космополітизм, царе- папізм, антинаціональність і лице­мірство християнства, що народи­лося у єврейсько-візантійсько- римському світі і було глибоко чу­же для світопочування українця, незалежно від того, хто його при­носив в Україну:

...І царі Самі собі побудували
Храми, кумирні, олтарі.
Раби німії поклонялись.
Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого царя
І з кізяка хоч олтаря
У їх немає. Попросили
Таки старого Самуїла,
Щоб він, де хоче, там і взяв...
("Саул")

Мій ти друже!
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його - ми люде!"
("Ликері")

В садах кохалися, цвіли
Неначе лілії дівчата.
Пишалася синами мати
Синами вольними... росли!
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа..
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай і розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп'яли...
Поникли голови козачі.
Неначе стоптана трава
крайна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада
Кат лютує. А ксьондз скаженим язиком
Кричить: "Tedeum" алілуя!.."
("Полякам")

Чи бачив Кобзар альтернативу християнству? Так, бо він пророчо передбачив природні тепер у ціло­му світі тенденції повернення на­родів до етнічних вір своїх предків.

Кожен народ у світі має саме свій національний зв'язок з Богом, Щоб підкорити народи, християнству треба було зруйну­вати цей зв'язок, знищити місцеві релігійні культи. Зрештою, у цьо­му не було нічого дивного, бо і мо­сковський поет О. Пушкін писав: "Варяго-руси (читай - "українці") стали грозою Східно-Римської імперії і не раз їхній варварський флот загрожував багатій та слабкій Візантії. Не в змозі відбити їх си­лою зброї, вона пишалася тим, що впокорила їх релігією. Дикі прихи­льники Перуна почули проповідь Євангелія і Володимир охрестив­ся Його піддані з тупою байдужі­стю засвоїли віру, обрану їхнім зверхником" (Див.: Пушкін О. С. Очерк истории Украины // ПСС - Т. 6.-М., 1950,-С. 26-28).

Шевченко не лише випере­див, наприклад, німецького філо­софа Ніцше у переоцінці христи­янських вартостей (Див Ф. Ніцше. Жадання влади (Спроба пере­оцінки всіх цінностей). Книга пер­ша. Антихрист (Спроба критики християнства).- Київ: Основи, Дні­про, 1993 р.), але саме його богознавчі ідеї плідно розвинув корифей українського духу, організатор і перший Президент Європейської Президії Української Вільної Ака­демії Наук професор Володимир Шаян (Див. В. Шаян. Віра Предків Наших,- Гамільтон, Канада, 1987).

Звинувачення Шевченка про­ти християнства є результатом осмислення долі України, її історії Він бачить, що занепад народно­го життя почався після знищен­ня предківської віри українців і примусового нав’язання христи­янства - віри, лицемірної моралі та обрядовості, глибоко чужих українському народові:

Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там.
Єй же Богу, лучче жити.
Ніж нам на Украйні.
А може тим, що киргизи
Ще не християни"?
Наробив ти, Христе, лиха"
А переіначив Людей Божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду.
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали? ба де то! -
Ще гіршими стали
Без ножа і автодафе
Людей закували
Та й мордують .. Ой, ой, пани,
Пани християне!.
("Сон" /"Гори мої високії"!/)

А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн.
І звір того не зробить дикий,
Що ви, б'ючи поклони,
З братами дієте...
Закони Катами писані за вас,
То ми байдуже, в добрий час
У Київ їздите щороку
Та сповідаєтесь, нівроку,
У схимника!
("Марина")

Тарасова віра в Бога проста, ясна, сильна і чесна, якою вона і була тисячі років у хліборобів- украінців:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь.
("Неофіти")

Ця віра не потребує вигада­них ускладнень християнської си­мволіки і есхатології, вона є ра­дістю переживання Творіння єд­ності з Творцем

Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі, -
Такого не хочем.
("Зацвіла калина")

Пророче слово поета сягає вражаючої сили, коли він перед­бачає близький кінець християн­ської облуди і вихід народного духу з неволі християнського раб­ства, про який знали українські волхви ще тисячу років тому:

Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна! розвіє тьму неволі
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!
("Стоїть в селі Суботові")

Менше ніж за рік перед смер­тю Шевченко виразно сказав про своє бачення духовного оновлен­ня українців;

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате, в своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито ! розп'ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате.
Нову хату вимітати!
("Світе ясний!")

З невимовним болем мусимо зазначити що збулися і найгірші побоювання нашого генія безме­жно люблячи Україну, він навіть можливу трагедію вічної розлуки з Батьківщиною ставив для себе нижче за трагедію її окраденості.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні.
На нашій - не своїй землі
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: "Молись.
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись"
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені.
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені. .
("Мені однаково, чи буду .")

І справді, Україну збудили окраденою - вкрадено її духовність і мову, вкрадено більшу частину її багатств (нафту, газ, вугілля, ру­ду і т.ін.), сплюндровано (загид­жено), убито голодоморами, репресіями і війнами цвіт її народу, вкрадене відчуття єдності "мертвих, живих і ненароджених", відчуття того, хто є другом, а хто - ворогом, вкрадено і найдорожче - Рідну Віру, тобто генетичний зв’язок із своїми Богами, без яко­го народ приречений на заги­бель. Геніальний Тарас зрозумів це значно раніше своїх сучасни­ків. Тому українці-рідновіри по праву вважають його своїм Про­роком, предтечею руху.

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №6, 1997

Схожі статті

  • 06.07.2016
    1520

    Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО — великий, бо великий той, хто народив його, — Народ український.

    ...
  • 21.07.2016
    1548

    У жаркий літній день, як тільки сонце ховалося за об­рієм, в казахському степу у вечірніх

    ...