1

«Розгорніть сторінки першого нашого літопису, який написаний не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросів і перелічує різні гілки цієї частини руського племені: називає північно-західні частини того племені — кривичів (білорусів) і слов’ян, ще згадує радимичів і в’ятичів… але, на диво, зовсім не знає великоросів. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великороси, мешкають, за літописом, фінські племена, які частково існують і зараз, а частково вже зникли. Де ж у цей час були великороси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії, не згадується жодним словом… Виникає питання: хто такі великороси? Де вони взялись, якщо до XI чи XII століття їх не існувало?» [1, с. 338].

На ці та подібні питання в московській історичній науці немає достовірних відповідей. Є парадоксальна за своєю суттю вигадка. Її нам і подають як московську історію.

Історичні джерела

Про що свідчать історичні джерела давніх часів, які російська наука не заперечує?

Скористаємося Великою Радянською Енциклопедією (третє видання):

«Мордва… корінне населення Мордовської АРСР; крім того, значні громади М(ордви) мешкають у Саратовській, Пензенській, Ульяновській, Горьковській, Оренбурзькій, Куйбишевській областях, у Тат(арській), Чуваш(ській) і Баш(кирській) АРСР… Уперше М(ордва) під наз(вою) Mordens згадується у готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури свідчать про автохтонність М(ордви) у межиріччі Оки і середньої Волги…» [2, т. 16, с. 565].

Готський історик Йордан у середині VI століття засвідчив проживання мордви у межиріччі Оки та Волги як автохтонного, тобто корінного, народу.

«Меря, плем’я, предки якого в кінці 1-го тис(ячоліття) до Н(ової) е(ри) — 1-м тис(ячолітгі) Н(ової) е(ри) жили в районі Волго-Окського межиріччя. Вперше М(еря) (тегет) згадується у 6 столітті готським істориком Йорданом. Рос(ійський) літопис “Повість минулих літ” поміщає М(ерю) біля озер Неро та Клещино. Мова М(ері) належить до фіно-угорської сім’ї…» [2, т. 16, с. 101].

Маємо достовірне свідчення про проживання фінського племені меря впродовж двох тисячоліть на теренах землі, яку називають «колискою московитів».

«Мещера, давнє плем’я, яке в 1-му тис(ячолітті) н(ової) е(ри) проживало на середній течії Оки. Розмовляло мовою фіно-угорської групи… Культура М(ещери) була близькою до давньо-мордовської» [2, т. 16, с. 205].

І мещера в І тис. н. е. мешкала в межиріччі Оки та Волги, мала споріднену з мордвою й мерею фінську мову.

«Мурома, плем’я, рідне Мордві, що проживало на берегах Оки в межах сучасного Муромського р(айо)ну Володимирської обл(асті). Мова М(уроми) належить до фіно-угорської групи» [2, т. 17, с. 127].

Цікаво, що й мурома відома на своїх теренах з початку першого тисячоліття нової ери.

«Марійці (самоназва — Марі…). Мова Марійців належить до східної гілки фіно-угорських мов… За походженням М(арійці) тісно пов’язані з давнім населенням Поволжя. Початок формування марійських племен сягає рубежу н(ашої) е(ри), цей процес відбувався переважно на правому березі Волги… Перші писемні згадки про… марійців можна зустріти у готського історика Йордана (6 століття)» [2, т. 15, с. 371].

До прийняття у так званій Ростовсько-Суздальській землі християнства (а це XII століття) марійці мешкали переважно на правому березі Волги, захоплюючи сучасні терени Нижегородської, Івановської та Костромської областей. Вони вчинили найбільший опір прийняттю християнства, чому і змушені були залишити свої споконвічні землі й тікати за Волгу.

«Весь… прибалтійсько-фінське плем’я, за літописом, мешкало в районі Білого оз(ера)… араб(ським) географам 10—14 століть В(есь) була відома як народ Вісу, що мешкав на Північ від Болгарії Волзько-Камської…» [2, т. 4, с. 582].

Отож, до «споконвічних земель» Московії, на яких ще з початку І тис. н. е. мешкав та «спинався на ноги» народ московитів, належать такі сучасні області Російської Федерації: Володимирська, Ярославська, Тверська, Костромська, Івановська, Рязанська, Московська, Калузька.

Як свідчать історичні джерела VI століття, на цих теренах упродовж тисячоліть проживали споріднені фінські племена: мордва, меря, марі (черемиси), мещера, мурома, весь та інші, що сповідували одну культуру і розмовляли схожими мовами.

«Надійними» джерелами московської історіографії є так звані загальноросійські літописні зводи, «знайдені» в Російській імперії переважно наприкінці XVIII - на початку XIX століть. За винятком «загальноросійського Кенігсберзького списку», який «придбав» у 1716 році Петро І за кордоном.

Звернімось до Іпатіївського літописного зводу, який ще називають «Літописом Руським».

Ось що у ньому написано про фінські племена: «На Білім озері сидить весь (тут і у подальших цитатах виділено мною.—В.Б.), а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-річці, де впадає вона у Волгу, (сидить) окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ…

Чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб… мають свою мову, (походять) від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях» [З, с. 6].

«Повість минулих літ» — частина «Літопису Руського», в якій описуються події до 1110 року. Станом на 1110 рік, тобто на початку XII століття, всі північні фінські племена проживали на своїх давніх землях.

Великий літописець Русі Нестор не зафіксував «перетікання» слов’янських племен на фінські терени. Мовчить про те Нестор, хоча, зрозуміло, якби таке явище мало місце в IX—XI століттях, він нам би про нього повідомив.

Літописець підтвердив і деталізував на початку XII століття свідчення готського історика Йордана (VI століття), не зазначивши змін серед північних фінських племен.

На початок XII століття уся «споконвічна земля» Московії за твердженням літописця Нестора була повністю заселена спорідненими фінськими племенами.

2 .Топо- і гідроніміка землі

Кожен етнос, проживаючи сотні років на своїй землі, давав поселенням, рікам, озерам, урочищам, лісам тощо притаманні тільки цьому етносу топоніми (назви) й гідроніми (імена). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва річки чи місцевості передусім несе питомо племінний зміст, певні відомості. Так фінською мовою Москва — гнила (погана) вода.

Відкриймо мапу земель Московії і погляньмо, які імена носять тамтешні ріки: Клязьма, Сеньга, Ушна, Судогда, Сойма, Молога, Сіть, Киржач, Вольга, Волга, Пекша, Колокша, Гза, Ірмиз, Ухтома, В’язьма, Лух, Оновод, Сувод, Теша, Кустра, Унжа, Пеза, Сотьма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Векса, Шопша, Мокза,

Москва, Вокшера, Войга, Ухра, Улейма, Ворсма, Ворга, Себля, Шексна, Соть, Уга, Єшка, Керома, Кештома, Шаготь, Сегжа, Цина, Шелекма, Moca, Era, Кема, Іть, Шула, Вонога, Согма, Вонгила, Ушлома, Раха, Сельма, Монза, Тебза, Меря, Меза, Сендега, Нерехта, Шуя, Печенга, Шмиля, Пеза, Томга, Воча, Немдохта, Узола, Тунбаль, Шуда, Какша, Кострома, Мокша, Цна, Виша, Уза, Сура, Інсар і ще кілька сотень.

А ось назви поселень фінських племен, що існують і сьогодні на теренах Московії: Москва, Шупалово, Шульпино, Шугарово, Саурово, Сорпово, Весь, Кіжила, Брембола, Веськово, Шокшово, Маймори, Юкша, Шуколово, Фішино, Кабаново, Карабаново, Коквіно, Коргошино, Кінешма, Бікань, Інери, Деболи, Тара, Шеманиха, Вексиці, Шурскала, Пужбола, Шугар, Шендора, Кустеря, Рохово, Согила, Воєхта, Жеглово, Тавино, Лахость, Пурлово, Копор’є, Шопша, Унімер, Рахма, Курби, Туношка, Куксенка, Чириха, Сигор, Ховар, Жабня, Маймори, Лохово, Сора, Мокшан, Сура, Наровчат, Сурськ, Учма, Вокшера, Гекма, Чучки, Хохлай, Тюмба, Ворокса, Ученжа, Согожа, Лушма, Вигор, Кострома, Муром, Рязань, Тамбов, Пенза, Сизрань, Вослома, Ягорбино, Некоузь, Вадинськ, Виша, Шунга, Чухлома, Темта, Урень, Вологда, Воржа, Весельки та сотні інших.

Можна також навести тисячі фінських імен озер, урочищ, пагорбів, окремих виступів каменя на поверхні, горбів та узвиш, які до наших днів несуть згадку про фінський спадок землі московитів.

Видатний археолог Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров, вивчаючи топо- та гідроніміку Центральної частини імперії, змушений був визнати:

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження… Ця близькість була вже помічена М. М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської губернії, але вона може бути поширена й на суміжні губернії…» [4, с. 12].

Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до «охоронців» імперських теорій про «слов’янське походження Московії» та про «братерство трьох слов’янських народів».

Якщо нові племена з’являлися на місці колишніх, як твердить російська історіографія про витіснення фінських племен слов’янами на теренах Московії, то прийшлі племена (народи) ніколи не послуговувалися далекими й незрозумілими їм топонімами й гідронімами, а завжди міняли їх на свої рідні.

Навіть великий теоретик «московського слов’янського походження» радянський академік О. А. Спіцин визнавав:

«Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164—165].

Що ж сталося з «московськими слов’янами», які досі послуговуються десятками тисяч запозичених фінських слів?

На це питання в російській історіографії не існує відповіді. Вона лежить в іншій площині: «перетікання слов’янських племен» до «споконвічно російських земель» не було. Давні історичні джерела, а також топо- і гідроніміка Заліської землі повністю спростовують московську теорію «перетікання слов’ян».

Ця «теорія» вперше почала сповідуватись за часів Петра І, була вдосконалена Катериною II та членами її «Комісії для складання записок про історію, переважно Росії…», а остаточно відредагована за радянських часів.

Теорію «перетікання слов’ян» до Московії «трьома шляхами» московська історіографія сповідує і сьогодні. Шкода, що її підтримує і сучасна українська історична наука.

3. Археологічні дослідження

Найсильнішого удару по вигадці про слов’янське походження Московії завдала праця російського археолога XIX століття О. С. Уварова (1828—1884). Його дослідження загнали у головний міф російської історіографії смертельний осиковий кілрк. Хоча слід розуміти, що ні сам О. С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили, та їм би й не дозволили. Це довели розкопки археолога.

Золотоординський рід Уварових чесно і віддано служив Московії багато сотень років, починаючи з XIV століття, коли «…мурза Мінчак Касаєв, по хрещенні названий Семионом… приїхав із Золотої Орди до Великого Князя…» [6].

Для прикладу згадаємо батька археолога — графа Сергія Семеновича Уварова, який із 1818 до 1855 року був президентом Російської академії наук, а з 1833 до 1849 року ще й обіймав посаду міністра народної освіти. Тож, як бачимо, О. С. Уваров належав до одного з кращих панівних родів імперії і не був зацікавлений «підривати основи державності».

У1850 році міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л. О. Перовський доручив уже знаному на той час О. С. Уварову провести археологічні дослідження «…в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не дослідженій…» [4, с. 1].

Археологічні розкопки проводились на державне замовлення і здійснювались на теренах «споконвічної землі» московитів.

О. С. Уваров уперше в археологічній науці доторкнувся і на власні очі побачив тисячі останків людей, які впродовж минулих століть заселяли землі «колиски московитів».

«Граф Перовський прийняв… пропозицію і навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для розпочатку робіт. Відтоді до 1854 року, впродовж чотирьох років, були проведені археологічні пошуки у повітах: Суздальському, Володимирському, Юріївському, Переславському і Ростовському. Кількість розкопаних тут місцевостей і курганів настільки велика, що загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу мері, так і про звичаї, домашній побут і торгові зносини цього народу…

Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розкопано 7729 курганів» [4, с. 1].

О. С. Уваров провів розкопки основних політичних центрів так званої Ростовсько-Суздальської землі, як-от: Ростова, Суздаля, Володимира Юр’єва, Переславля, а його колеги — Мурома, Коломни, Москви, Рязані, Можайська, Твері, Костроми, Ярославля, Калуги, Галича-Мерського та інших. Щодо тих земель, на яких він або його помічник археолог Павло Степанович Савельєв особисто не робили розкопок, О. С. Уваров для видання книги «Меряне и их быт по курганным раскопкам» використав матеріал археологів-сучасників: К. М. Тихонравова, М. О. Ушакова, Л. М. Сабанеєва, А. П. Богданова. їх праці охоплюють сучасні російські області: Тверську, Ярославську, Костромську, Івановську, Володимирську, Московську, Рязанську, частково Вологодську, Тульську, Нижегородську, Калузьку та інші.

На «Мапі Мерянської землі», яка є частиною книги, О. С. Уваров досить чітко визначив, що на північ, схід та південь від цієї землі мешкали споріднені з мерею племена: весь, черемиси (марі), мордва та мурома. Тобто сумніву щодо сусідів мері на півночі, сході та півдні в російській історіографії та археології на ті часи не існувало.

Праця О. С. Уварова мала у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії представляють археолога як видатного вченого і незаперечного фахівця. Можливо, О. С. Уваров передбачав, що надалі його праці можуть комусь не подобатись і на них накладуть табу, заборонять, тому застерігав: «При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і внесли всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших і за ними можна довідатися, до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були знайдені в цих курганах» [4, с. 2].

Досліджуючи величезний обсяг археологічного матеріалу, як свого, так і запозиченого, О. С. Уваров установив, що всі поселення землі московитів були «місцями проживання й перебування народу Меря», починаючи з VII—VIII до XVI століття. Він розділив увесь досліджений археологічний матеріал на два періоди: перший охоплює VII—XII століття, другий — XII—XVI століття. Основною межею поділу став початок процесу прийняття фінськими племенами у XII столітті християнської релігії, який затягнувся на декілька століть. Про що засвідчили й археологічні розкопки О. С. Уварова:

«Переходячи… до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що і з припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… На великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що становить 123 кургани із самими лише похованими тілами, знайшли тільки дві могили з християнськими предметами» [4, с. 65].

Ворожість переважної більшості фінських племен до християнської релігії на початку її поширення, а це середина XII століття, була надзвичайно високою.

Однак християнській релігії вдалося закріпитись серед фінських племен землі московитів завдяки двом основним факторам. Перший — жорстка підтримка християнства спочатку князівською, а потім ханською владою; другий — вимушений перехід християнства у фінських землях до «двовір’я».

Професор Московської духовної академії В. О. Ключевський (1841—1911) зазначав:

«Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче — у безодні, руські вище — на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одне одному, навіть шануючи одне одного. Фінські боги безодні зведені були у християнське звання бісів і під покривом цього звання одержали місце в… християнському культі, зрусифікувались, втратили… свій іноплемінний фінський характер» [7, с. 51].

Те саме відбувалося і з фінськими племенами на теренах московської землі. Приймаючи християнську віру, вони автоматично «…втратили… свій іноплемінний фінський характер» і стали, на думку російських істориків, «великоросами».

Правда, до XVIII століття їх із невідомих причин величали чомусь московитами.

Надзвичайно цікавий історичний феномен!

Завдяки «двовір’ю», коли стара язичницька віра повністю не відкидалась, а пов’язувалась із вищою, небесною, стало можливо, крок за кроком, навернути частину фінських племен до християнства. Цілком зрозуміло, що церква у такому випадку не могла забороняти мерянам (фінам) ховати своїх батьків на старих кладовищах. Ось чому на всіх цвинтарях московитів ми спостерігаємо цілковиту спадковість поколінь, незважаючи на язичницьку чи християнську релігію.

Лише один і той же народ, що проживав сотні років на своїй споконвічній землі, міг зберігати таку спадковість. Прийшлий народ використовувати чужі, язичницькі кладовища не став би. Про це свідчить історія як європейських, так і азійських народів.

* * *

У читачів, ймовірно, неодноразово виникало питання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров? І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.

Зверніть увагу: всі найбільші удари по московській історії щодо слов’янського походження московитів були завдані у другій половині XIX століття. Основними напрямами цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували «висновки великоросів». Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.

Треба зазначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманки) на російському престолі знімала всі питання. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію, «переважно Росії», поставила «остаточні крапки» в історії Московської держави. Так, до початку XIX століття був установлений консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була надана можливість у межах дозволеного «загальноросійськими літописними зводами» вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному та інших напрямах. Основною умовою подібних досліджень було збереження статус-кво катерининської концепції побудови російської держави, походження панівної династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили «єдину Русь», було багато. Тут і слов’яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які утиски слов’ян, а вони могли бути «витиснуті слов’янами» зі своєї обителі подалі на схід і північ. Усе до банальності просто. Якщо зазирнути у будь-яку працю О. С. Уварова, Д. О. Корсакова, П. С. Савельєва, А. П. Богданова, О. О. Шахматова, переконаємося, що видатні вчені ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про «перетікання слов’ян», «перевагу слов’ян», «слов’янське минуле» тощо. Однак подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібні твердження.

Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, то побачимо, що навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала роботу науковця:

«Уваров Олексій Сергійович (1828—1884) — відомий археолог… Першою ж працею своєю гр. Уваров здобув визначне місце серед наших дослідників…

У 1851 р. він… вирушає на розкопки у давнє князівство Суздальське… На підставі цих розкопок він написав “Меряни та їхній побут за курганними розкопками…”. У 1864 р. у Москві відкривається Московське археологічне товариство, граф Уваров… займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом Московським археологічним товариством під його керівництвом… З його ініціативи було створено посібник для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожитностей тверської Карелії…» [38, т. 34, с. 418-419].

На початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень «колиски Великоросії— Мерського стану» залишався беззаперечний і непохитний. Але вже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між «загальноросійськими літописними зводами», які утверджували «слов’янське минуле» Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.

Першим із «великоросів», хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став О. А. Спіцин, який ще донедавна був його прихильником. У своїй праці «Володимирські кургани», опублікованій у збірнику «Вісті Імператорської Археологічної комісії» (15-й вип., 1905) він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: «Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти» [5, с. 89].

Багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого бачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова взявся звичайний російський клерк.

До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вивищувала О. А. Спіцина та повністю заперечувала О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до наступного — усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцина уже подано як «видатного археолога». Такі метаморфози відбувалися в російській науці!

Візьмемо ВРЕ (друге видання): «Спіцин Олександр Андрійович (1858—1931) — радянський археолог (визнали своїм!—В.Б.). Народився в м. Яранську колишньої В’ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова «загальноросійським літописним зводам».—В.Б.)… Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став «видатним радянським археологом».—В.Б.)… З 1929 р. — член-кореспондент Академії наук СРСР… Спіцин мало займався розкопками, зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії» [39, т. 40, с. 313].

Саме почавши «поєднання археології та історії», О. А. Спіцин ніяк не зміг «поєднати» роботи О. С. Уварова із «загально- російськими літописними зводами». А оскільки йому ніколи не дозволили б зазіхати на «загальноросійські літописні зводи», він написав, що, мовляв, «нас не можуть задовольнити» роботи О. С. Уварова. І взявся з них (розкопок) робити зовсім інші висновки. З’явився такий собі російський археологічний «чистильник», який сам «мало займався розкопками», однак вільно маніпулював роботами інших. Це не домисли. Аби переконатися у справедливості цих слів, вивчимо працю О. А. Спіцина «Володимирські кургани», як то кажуть, уздовж і впоперек, і побачимо, до якої брехні опускався «радянський археолог», щоб приписати Московії «слов’янське походження». І цьому дивуватися не варто. Згадаймо, до якої ницості опускався лауреат Нобелівської премії О. І. Солженіцин, аби «обґрунтувати» свої домагання на українські та казахські землі. Це звичайна «мораль» шовініста. Йому завжди не вистачає чужої землі.

Розгорнемо працю О. А. Спіцина «Володимирські кургани» — звичайний спрощений переказ книги О. С. Уварова «Меряни та їхній побут за курганними розкопками». Її обсяг — 88 сторінок і 8 рядків. На перших 23 сторінках подані такі матеріали: отримання О. С. Уваровим дозволу на проведення археологічних робіт; перелік місць, де проводилися розкопки; повідомлення, ким і коли велися роботи; опис переліку розкопок, які провадили інші археологи, і матеріали, які використав у своїй книзі О. С. Уваров; повторне, самовільне сортування археологічного матеріалу за часом: «речі VIII—IX ст., кургани X століття, кургани XI—XII століть; «речі пізні й невідомі», як пише О. А. Спіцин.

Дуже важливо зазначити: подаючи чужий матеріал, О. А. Спіцин усвідомлено вносив власні критичні натяки і недомовки на адресу О. С. Уварова й П. С. Савельєва, які особисто керували розкопками; робив безліч домислів типу: «Розкопки проводилися з помічниками, безсумнівно, недосвідченими, які навряд чи розуміли всю відповідальність роботи». Начебто О. А. Спіцину було відомо, як велися роботи, ніби він був значимішим фахівцем в археології. Натякав і на некомпетентність О. С. Уварова: «Потрібні ретельне перевидання та переоцінка матеріалу, добутого розкопками Володимирських курганів» [5, с. 90].

І врешті-решт зробив висновки, що повністю розходяться з висновками К. М. Тихонравова, який проводив розкопки біля села Васильки і жодним словом не згадував про це: «У 1852 р. К. М. Тихонравов розкопав 291 курган біля села Васильки Суздальського повіту, ймовірно, з доручення гр. Уварова… Є покурганний опис цієї розкопки… Разом із Гніздиловим ці місця, мабуть, давні суздальські російські поселення» [5, с. 91].

І багато чого подібного. Хоча К. М. Тихонравов, П. С. Савельєв, О. С. Уваров та інші чітко зафіксували належність археологічних знахідок у с. Васильки фінському етносу (мері). При цьому, якщо О. А. Спіцин робив свої висновки абсолютно голослівно, то археолог О. С. Уваров свої висновки повністю обґрунтував.

Він зазначав: «Починаючи із самого берега Переславського, де головне первісне поселення називається Веськово, потім уздовж Нерлі й інших вод трапляються назви: Весь, Веська, Веслево, Вексіци; навіть сама назва Васильки (Весильки) є безперечно зросійщена форма такого ж кореня, від слова vesiх фінською — вода. Давні Фіни поклонялися воді, vesi, яку навіть персоніфікували у вигляді особливого божества, оспіваного в древніх рунах. Цікаво, що археологічні матеріали цілком підтвердили давність цих назв, які походять від фінського кореня vesi» [4, с. 13].

Не будемо описувати знахідок із курганів біля с. Васильки та с. Гніздилово. Нагадаємо лише, що там були знайдені східні монети X століття, які свідчили про поховання кінця X — початку XI століть. Маємо відверту облуду «радянського археолога» про «суздальські російські поселення».

Підемо далі за статтею О. А. Спіцина. На наступних 22 сторінках подані нумерація до наведених нижче малюнків і довільний текст до цієї нумерації типу: «№ 43. У Рум(’янцевському) Муз(еї) немає. Кустеря. Аналогія у Гніздовському могильнику», і тому подібні. Усі ці вільні примітки О. А. Спіцина не мають нічого спільного з описовою частиною розкопок і щоденниковими записами археологів, крім місця виявлення.

На наступних 34 сторінках наведено зображення речей, зброї і прикрас, знайдених О. С. Уваровим, П. С. Савельєвим і К. М. Тихонравовим у курганах під час розкопок.

Увесь матеріал, поданий на 79 сторінках, є набутком археологів і ніякого стосунку до «наукової творчості» О. А. Спіцина не має. Поданий винятково для надання більшої ваги праці самого О. А. Спіцина. Зверніть увагу: посилання О. А. Спіцина на «аналогію у Гніздовському» потрібне йому для обґрунтування цієї речі як слов’янської, тому що йдеться про розкопки в Гніздово (Смоленську). Не можна плутати з розкопками біля с. Гніздилово, проведеними експедицією О. С. Уварова на річці Нерль.

Отже, особиста праця «радянського археолога» щодо характеристики курганних розкопок у Ростовсько-Суздальській землі та висновки вмістилася на 9 сторінках і 8 рядках, проте це дало змогу авторові зробити прямо-таки приголомшливі висновки — приписати всі кургани слов’янам. Однак О. А. Спіцин у своїх міркуваннях і висновках настільки помилявся, що так ніколи й не зумів виборсатися з ями, до якої потрапив.

Ось міркування О. А. Спіцина, викладені на тих знаменитих 9 сторінках і 8 рядках: «До цього часу (VIII—X століття.—В.Б.) до російських старожитностей можуть належати подовжені й довгі кургани… У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельєва немає щонайменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини…

Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра» [5, с. 95].

Повинні-то повинні — та не просунулися. Ніхто з археологів, які працювали в другій половині XIX століття в Ростовсько-Суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш як 10 тисяч розкопаних могильних курганів не було жодного, який хоча б за зовнішніми ознаками належав «росіянам». Хоча йдеться зовсім не про «росіян», а слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті «радянського археолога».

Граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (не говоритимемо про щоденникові записи) докладно описав розміри кількох сотень саме круглих курганів. У його книзі XVII розділ має назву: «Окружність і висота курганів» (с. 175-178). Притім усі кургани Ростовсько-Суздальської землі, за рідкісним винятком, один в один заввишки від одного до трьох аршинів (71,12-213,36 см).

Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: «Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів» [5, с. 96].

І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не «російським», а фінським племенам. Так що навіть О. А. Спіцин змушений був визнати: «…належність їх до типу смоленських (гніздовських.—В.Б.) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський…» [5, с. 96].

Це, однак, не перешкодило йому зробити висновок про круглі кургани Ростовсько-Суздальської землі: «Ми без вагань визнаємо володимирські кургани російськими, і прояви в них фінського елементу вважаємо незначним» [5, с. 166].

Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг, що заманеться. Проте доказів для його «вважань» не було.

О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, річок і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних «російських» назв, як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Неро, Шендора, Кустері, В’язьма, Клязьма, Гза, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжила, Шупуліно, Істра.

А оскільки російському члену-кореспондентові цей «фінський привід» було «нічим крити», то він про це просто промовчав. Так би мовити, «не помітив». Звичайний прийом «великоросів».

Однак О. А. Спіцин дуже докладно, як для дев’яти сторінок, «розтлумачив» саме слово «меря». Отут він породив «шедеври» своєї логіки: «Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, ніж постання на Нестора і Many… (Мерянської землі.—В.Б.)…

Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич Мерський стоїть у землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями… Слова літопису тут не факт, а лише домисел» [5, с. 164].

Вражає цинізм російських учених мужів. Не міг же член- кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: черемиси ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою — марі, що тотожно — меря. Саме «великороси» маніпулювали прізвиськами цілих народів. Згадаймо: татари — волзькі булгари; малороси — русичі, українці; киргизи — казахи; зиряни — морт-комі; вотяки — уд-морттощо. Російський професор М. А. Кастрен, один із великих учених-фінологів, ще задовго до О. А. Спіцина виразно наголосив на тому, що корінь слів: мор, мар, мер, мур, єдиного походження — від фінського слова марі— людина. Той же М. А. Кастрен чітко пояснив, що саме «великороси», ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі слова, утворивши кілька. Тому посилання О. А. Спіцина на вигадане слово «черемиси» — блуд.

Заява О. А. Спіцина про «домисел» легендарного Нестора — не дурість. Це вже очевидна фальсифікація наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. А. Спіцина знав, де на початку XII століття утла меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували «вставками» московські «мужі від науки», на чому наголошував О. О. Шахматов, геніальність її від цього не зменшилася.

А ось як далі маніпулював зі словом «меря» «радянський археолог»:

«Указівки на існуючі географічні назви у Володимирській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським» [5, с. 164-165].

Подібні докази викликають усмішку, немає сенсу їх коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що «Володимирський край колись заселений був фінами», а пізніше їх «витіснили росіяни», то, за його логікою, «назви… негайно зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена». Що ж сталося з цими «росіянами», які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово «меря», а й десятки тисяч інших, чужих їм фінських назв? Наприклад, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук? Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: «Якщо тепер, дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують давню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може трапитися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ці назви. Коли в Тульській губернії (на окраїні!—В.Б.) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які нам вже траплялися в Нижегородській і Ярославській губерніях, де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюється без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, загалом 8 разів, усуває будь-яку можливість звичайного збігу» [4, с. 10].

«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються у найвідцаленіших між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність чи спорідненість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Лише один і той же народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті самі імена або давати назви однакового етимологічного походження» [4, с. 12].

Ось і кінець балаканині О. А. Спіцина. О. С. Уваров писав про назви меря й інші, які є не лише безпосередньо біля озер Неро і Клещино, а чітко нагадував про їхнє існування на величезному просторі мерянської землі. Для того й була складена мапа, яка підтверджує велику істину другої половини XIX століття. Щодо «незручності» слова «черемиси» «радянському археологові» слід нарікати на московитів. Фінські племена меря й марідо цього стосунку не мали.

Однак хоч як би хитрував та вивертався О. А. Спіцин, він все-таки повинен був пояснити, кого ж мав на увазі під «російським народом»? Які племена слов’ян, за його ідеєю, перекочували в IX—XII століттях у Мерянську землю?

І він нарешті ледь-ледь відсунув завісу таємниці:

«Для нас важливе питання не про те, росіянам чи фінам належать володимирські кургани, це для нас особисто давно вирішено, а про те, якому, зокрема, російському племені вони можуть бути приписані» [5, с. 166].

У цих словах увесь О. А. Спіцин. Йому не потрібні були докази. Він давно вирішив (радше, за нього вирішили), що фінське плем’я меря не могло стати утворювальним ядром «великоросійської нації». Тому визначні археологічні відкриття його просто «не влаштовували». Для нього і для таких, як він, у питанні походження московитів навіть праця геніального Нестора, щоправда, дещо перекручена фінськими співвітчизниками члена- кореспондента, не була обов’язковим елементом історії. Перед ним стояло одне завдання: визначити, «якому… російському племені вони можуть бути приписані»?

До речі, як побачимо, він так і не зумів на це питання знайти переконливу відповідь.

У своїх стараннях О. А. Спіцин зіткнувся з масою проблем. І перша з них полягала в тому, що він почав свої «пошуки» лише на початку XX століття, коли московська історія вже давно була «скроєна» і, як казав великий русич-українець М. Грушевський, «кожен російський демократ закінчувався на українському питанні». Тобто О. А. Спіцину не дозволяв звичайний російський шовінізм заявити, що «великороси» постали від «слов’ян малоросійських». Тому одразу відпали такі племена, як: поляни, сіверяни, волиняни, дреговичі, дуліби, уличі та інші. Не годилися на роль «родичів» і новгородські словени, бо вимальовувалася картина пізнього й принизливого походження московитів. Крім того, не знаходило пояснення повне винищення новгородських словенів московитами в XV—XVI століттях. Не підходили на роль предків «великоросам» і «сумнівні в’ятичі», які, ймовірно, й не існували в історичному минулому. Адже вони не залишили після себе жодного відомого селища, не кажучи вже про місто. А про культурні досягнення в’ятичів навіть говорити нема чого. Зрозуміло, таке плем’я не годилося «великоросам» у предки. Покружлявши по окрузі, О. А. Спіцин, з мовчазної згоди російських учених, зупинився на «смоленських кривичах». По-перше, свої, «великороси», а по-друге, не проглядалося ніякої залежності від минулого. І вовк ситий, і вівця ціла.

«Радянський археолог» пише:

«Колонізація Ростовського краю росіянами почалася… в IX ст. і, ймовірніше, з верхів’я Дніпра, із землі смоленських кривичів. У X ст. бачимо тут російське населення, що залишило численні кургани зі спаленням (О. А. Спіцин має на увазі мерянські кургани, досліджені О. С. Уваровим. — В. Б.). Кургани ці загалом багаті на знахідки, мають аналогії лише в Гніздово (Смоленськ.—В.Б.), тому що кургани X ст. новгородські, псковські та вітебські дуже бідні речами, і речі ці інших типів… Курганів X ст., які можна було б приписати південноросійським і середньоросійським племенам, у Володимирській області нема, як немає їх і на місці» [5, с. 167].

Не підійшли О. А. Спіцину ні «південноросійські», ні «середньоросійські» кургани. Не знайшли слідів наших предків у «Володимирській області». Жодного!

А скільки дисертацій написано на цю тему — «про перетікання слов’ян трьома шляхами». Як бачимо, О. А. Спіцин не забажав «родичатися» з «малоросами».

Однак що цікаво: і «смоленські кривичі» не мали абсолютно ніякого стосунку до мерянських курганів IX—X століть, тому що їхні кургани відрізнялися від курганів мері.

Ось що пише О. А. Спіцин в іншій своїй праці «До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами»: «Найстаріші пам’ятки давнини в країні смоленських і полоцьких слов’ян — подовжені й довгі кургани із залишками спалення трупів. Перші можна відносити до IX ст., другі почасти до кінця IX, почасти до X ст. Ці найхарактерніші старожитності кривичів того часу дуже поширені в їхніх землях і геть-чисто відсутні в районі російських племен південних і східних» [78, с. 3—4].

Однак ні О. С. Уваров, ні його численні колеги серед багатьох тисяч розкопаних курганів не знайшли довгих або подовжених курганів. Винятково круглі й всі як один невисокі. Навіть сам О. А. Спіцин розумів анекдотичність ситуації, тому й зазначав:

«Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці, розшукавши тут безсумнівні сліди давніх кривицьких подовжених і довгих курганів. Найдоречніше шукати такі кургани біля Ростова і Переяславля» [5, с. 96].

Проте й вони не знайшли «біля Ростова і Переяславля» довгих або подовжених кривицьких курганів.

Познущались зі спіцинської теорії «подоби знахідок у Гніздово» і сучасні історики, як-от С. В. Думін і О. О. Турилов: «Особливу увагу дослідників привертали й привертають розкопки Гніздова (який був, цілком імовірно, попередником Смоленська), Темирівських і Михайлівських курганів під Ярославлем. Археологи виявили й характерні типи скандинавських поховань… із характерними предметами, у тому числі так званими “молоточками Тора” (амулетами, пов’язаними з культом скандинавського бога-громовержця), мечі, застібки-фібули…

Ці знахідки скандинавського інвентаря дали історикам достовірний матеріал, який було досить важко ігнорувати, хоча під тиском усе тієї ж великої теорії (слов’янофільства.—В.Б.) розкопки іноді згорталися, були спроби штучно знизити — шляхом складних маніпуляцій — «надмірно високий» відсоток варязьких поховань» [80, с. 18].

Серед тих, хто посилено займався «маніпуляціями» розкопок у Гніздово, був і наш «радянський археолог». Однак подальші дослідження археологів спростували й цю вигадку пана О. А. Спіцина.

Погортаймо «Володимирські кургани» далі: «В’ятичі, судячи з розкопок курганів у Калузькій і Тульській губерніях… стояли геть осторонь від колонізаційного руху в Суздаль…

Речей, характерних для радимицьких і сіверянських курганів XI ст… серед володимирських старожитностей не виявлено жодної, так що не може бути й мови про колонізацію Клязьми з цього боку.

Києво-Волинські кургани XI—XII ст. доволі бідні на речі і вже цим наочно відрізняються від володимирських того ж часу…

Кургани XI—XII ст. дреговицькі близькі до києво-волинських і таким чином, далекі від володимирських» [5, с. 168—169].

Жодне слов’янське плем’я (за О. А. Спіциним), крім смоленських кривичів, не брало участі з XI по XII століття у колонізації Ростовсько-Суздальської землі.

До речі, всі ці висновки стосуються і новгородських словенів, тому що: «…новгородці IX—X ст., задовольняючись своїм історичним центром, не мали колонізаційних інтересів ні на Волзі, ні в Суздальщині» [78, с. 4].

Те саме стосувалося новгородців і XI—XII століть. О. А. Спіцин так і заявив: «…новгородські словени зовсім не брали безпосередньої участі в заселенні Ростовсько-Суздальської області…» [78, с. 6].

Отже, залишилися лише «смоленські кривичі»! Тому О. А. Спіцин і далі проповідує свою ідею:

«Смоленські кривичі, які становили ядро російського населення Ростовської області, продовжували колонізувати її і в XI ст. На жаль, ми зовсім не маємо змоги встановити, наскільки насправді значний був рух населення у цей час з верхів’я Дніпра у заліські міста» [5, с. 169].

Ось нарешті й «радянський археолог» трохи пригальмував із «перетіканням смоленських кривичів» у «Ростовсько-Суздальську область». Незабаром побачимо, як він остаточно заплутається у своїх домислах.

У праці «Володимирські кургани» О. А. Спіцин подав ще одну очевидну вигадку, яка стосується досліджень О. С. Уварова:

«Наступні століття життя Володимирської області наразі приховані від очей археолога, тому що кургани далі XII ст. не ведуть» [5, с. 172].

Не будемо докладно аналізувати цю відверту вигадку. Скажемо лише, що кількість курганів другого періоду, які належать до XII—XVI століть, розкопаних уваровською експедицією у Ростовсько-Суздальській землі, становила кілька тисяч. За своєю подобою, методами поховань, знайденими речами тощо вони повністю відповідали розкопаним курганам першого періоду (VIII—XII століття). Ось тому й довелося О. А. Спіцину говорити про «відсутність курганів далі XII століття». Адже і йому необхідно було якось пояснювати єдині 700-літні мерянські цвинтарі та єдину 700-літню форму (і навіть орнамент) посуду. І багато чого іншого. А пояснень із цього приводу в нього не було.

«Радянський археолог» був особливо плідною людиною. Він написав десятки статей про різні археологічні пошуки. Хоча сам, як зазначала ВРЕ, «мало займався розкопками». Він просто вів «зачищення» археологічних досліджень, «уживав спроби складних маніпуляцій», як писали сучасні історики.

Розглянемо його інші праці, порівнявши їх із «Володимирськими курганами». У праці «До історії заселення Верхнього Поволжя росіянами» О. А. Спіцин, сам того не помічаючи, став суперечити своїй теорії «перетікання смоленських кривичів» у «Ростовсько-Суздальську область»:

«Облаштовувачі Суздальської землі, князі Юрій, Андрій і Всеволод, без сумніву, однаково радо приймали поселенців звідусіль… Здавалося б, можна чекати, що саме дніпровські кривичі повинні були становити основну масу переселенців сюди. Може, так і було насправді, але археологічний матеріал точних посилань на це поки що не дає» [78, с. 7].

Хоч якими витонченими прийомами користувався О. А. Спіцин, хоч які натяжки робив, на кшталт: «здавалося б», «можна чекати», «повинні були», «без сумніву», а «смоленських кривичів» як не було у Володимирській області, так і не з’явилося.

Однак у цій праці О. А. Спіцин наразі лише поставив під сумнів свою працю зі спростування робіт О. С. Уварова. А ось у «Розселенні давньоруських племен. За археологічними даними» він уже сам із себе познущався: «У питанні про тих же білорусів є один пункт, у якому філологічні й археологічні розвідки зійшлися, але привели до висновку, дивним чином протилежному істині. Ті й ті суголосно стверджують, що кривичі належать до північної групи давньоруських племен, тобто великоросів, тоді як усі ті місцевості, у яких археологічні розкопки виявили поширення кривицьких (полоцьких і смоленських) курганів у XI столітті, у цей час заселені не великоросами, а білорусами. У масове переселення племен ми не зважуємося вірити, а повне переродження одного племені в інше упродовж 6—7 століть, хоча б російського в російське, малоймовірно. Виходу із цієї дилеми ми не бачимо» [79, с. 39-40].

Спостерігаємо ще один анекдот російської історії. Тому що дилеми тут не було й немає. Є проста істина: від кривичів справді походять білоруси, а «великороси» мають зовсім інше коріння — фіно-татарське. І немає дилеми!

Не будемо вивчати подібні «наукові» праці інших російських істориків, які намагалися спростовувати й очорнювати видатні археологічні дослідження графа О. С. Уварова і його експедиції. Археологічні розкопки і висновки О. С. Уварова безцінні для світової науки. Вони завдали остаточного удару по московській історичній облуді «про слов’янське походження Московії».

У російській історичній науці є й інші джерела, які спростовують «перетікання смоленських кривичів» у так звану Ростовсько-Суздальську землю. Аналізуючи «Літописець Переяславля-Суздальського», Д. О. Корсаков зазначив:

«Смольняни проникли лише раз у Ростовсько-Суздальську землю — у війську Мстислава Мстиславича Торопецького (у 1216 р.). З літописного свідчення про Смольнян під цим роком видно, що Смольняни вважали Ростовсько-Суздальську землю для себе геть чужою» [81, с. 147].

Здається, коротше не скажеш. Ростовсько-Суздальська земля тому й була «геть чужа» для смоленських кривичів, що була заселена «геть чужим» фінським етносом.

Той же Д. О. Корсаков, посилаючись на працю С. М. Соловйова «Природа Російської державної області та її вплив на історію» і на працю М. І. Костомарова «Дві руські народності», точно встановив місце кривичів в історії:

«Кривичі — було плем’я дике, яке не мало задатків до самостійного розвитку через своє невигідне географічне розташування, котре затисло його в лісистій місцевості серед Литовських народів. Це плем’я, розвинувши в собі переважно сувору релігію, рано підпадає під уплив Литовців і змішується з ними. Об’єднане спочатку Федерацією з Новгородськими Слов’янами, плем’я Кривичів у подальшому своєму історичному житті виділяє два князівства: Полоцьке і Смоленське, — за системою рік Західної Двіни і Дніпра. Через напрямок цих рік — Двіни на захід і Дніпра на південь, плин історичного життя обох князівств веде до заходу і півдня, залишаючись зовсім далеким північному сходу Росії (Ростовсько-Суздальської землі.—В.Б.)» [81, с. 46].

Отже, перетікання не могло бути здійснене внаслідок географічних особливостей місцевості. Рух у ті далекі часи здійснювався по ріках.

Дуже пізно «радянський археолог» О. А. Спіцин узявся за свою невдячну роботу.

Однак російським науковим мужам і нині ввижається все та ж вигадана історична дилема. Не можуть ні серцем, ні розумом сприйняти російські історики праці свого співвітчизника археолога О. С. Уварова. Бажають бути слов’янином — хоч умри!

4. Антропологічні досліди

Поставало питання: застосовувати російську антропологію XIX століття у розгляді історії чи ні? Навіть радився з друзями й істориками. Вирішальним фактором щодо вміщення цього розділу в книгу стали одкровення російських політиків, які виказують нову тугу за «слов’янським братерством трьох народів». Така їх охопила туга за цим «братерством», що спробували відняти в одного «молодшого брата» острів Тузлу, а іншого — серед зими відключили від газу. Після цього сумніви, вкотре вже, розвіялися.

Ось тому були залучені для ознайомлення антропологічні праці відомого вченого XIX століття професора А. П. Богданова.

ВРЕ (3-тє вид., т. З, с. 443) визнала А. П. Богданова «одним із засновників антропології в Росії», «організатором перших антропологічних установ і популяризатором природничо-наукових знань». Він був професором Московського університету (з 1867 року) і членом-кореспондентом Петербурзької академії наук з 1890 року. Отож, маємо справу з великим російським ученим кінця XIX століття.

Розкриємо деякі основні поняття антропології. Це «…наука про походження й еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини» [2, т. 2, с. 107].

На тій же сторінці написано: «Антропологія вивчає варіації розмірів і форм тіла за допомогою опису й вимірювань. Важливими методами антропологічних досліджень є краніологія, остеологія, одонтологія, антропологічна фотографія, зняття відбитків шкірних візерунків долонь і підошовних поверхонь стіп, зняття гіпсових масок обличчя» тощо.

А. П. Богданов у праці «Курганне плем’я Московської губернії» приділив основну увагу краніологічним дослідженням. А «краніологія» — це наука про будову черепа людини і тварин.

За Великою Медичною Енциклопедією (третє видання) і світовими стандартами, людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія — за так званим поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється за формулою: поперечний діаметр: поздовжній діаметр х 100 [82, т. 11, с. 481].

«Брахіцефалія… — короткоголовість, форма голови, що відрізняється високим відношенням показника найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини. Обчислюють за формулою: (в: а) х 100, де а — поздовжній діаметр голови від надбрівної точки (глабела) до потиличної (опістокраніон), в—поперечний діаметр між тім’яними точками. Цей індекс, запроваджений у 1842 р. шведським антропологом А. Ретціусом, отримав назву “головного показника”. Головний показник застосовують в антропології для характеристики округлення голови (форми черепної коробки у межах виду сучасної людини). Брахіцефалія майже не спостерігається у викопних гомінідів, що не належать до виду Homo sapies, себто у неандертальців, синантропів і пітекантропів. У сучасної людини Брахіцефалія характеризується індексом 81,0 і вище» [82, т. З, с. 372].

Саме брахіцефальні черепи, згідно з дослідженнями антропологів, характерні для слов’янських племен, зокрема українців.

«Доліхоцефалія… — довгоголовість; значна перевага поздовжнього діаметра мозкового черепа над поперечним. Термін запроваджений в антропологію в 1864 р. А. Ретціусом… Головний показник (відношення найбільшої довжини голови до її ширини при Доліхоцефалії, за міжнародною згодою краніологів у 1886 р.) коливається між 55—74,9» [82, т. 7, с. 452].

Доліхоцефалія за старих часів була властива фінським племенам, що жили на території сучасної Московії: від Липецька, Тули і Смоленська до Білого моря та Закам’я.

«Мезоцефалія… — проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією форма голови, що характеризується величиною головного показника від 76 до 80,9 у чоловіків і від 77,0 до 81,9 у жінок. М(езоцефалія) трапляється у представників окремих рас і етнічних груп, які населяють усі континенти, за винятком Австралії» [82, т. 14, с. 482].

Звернемося до праць російського професора Анатолія Петровича Богданова (1834-1896). Праця «Меряни з точки зору антропології» написана професором і видана в 1879 році; друга — «Курганне плем’я Московської губернії» — написана й видана значно раніше, у 1865 році, й опублікована у 3-му випуску «Московських Університетських Відомостей». А оскільки «московське курганне плем’я» є лише частиною мерянського племені й усього фінського етносу, то вивчимо спочатку загальне, а за ним часткове. Тим паче, що «московська частка» абсолютно тотожна «мерянському загальному».

До речі, коли ми говоримо про науку антропологію та її розділ — краніологію, треба розуміти, що йдеться про дуже авторитетну світову науку, без знань якої важко заглядати в минуле. Саме антропологія дає змогу розставляти остаточні крапки у вивченні минулого.

Розглянемо працю А. П. Богданова «Меряни з точки зору антропології». На самому початку її професор пише:

«Із-поміж усіх доісторичних мешканців Росії (мається на увазі населення території корінних московитів.—В.Б.) Меряни найбільш опрацьовані й досліджені як у сенсі археологічному, так і побутовому завдяки класичному дослідженню графа О. С. Уварова. Близько 8000 курганів розкопано було графом Уваровим і покійним Савельєвим, і розкопки ці надали багатий матеріал для пізнання мерян у всіх сенсах, крім антропологічного…» [85, с. 1].

Укотре переконуємося, як високо оцінювали російські вчені в XIX столітті «класичні дослідження» графа О. С. Уварова мерянської землі та мерянських племен. Подібні оцінки давали вчені всіх наукових напрямів, так чи інакше дотичних до розкопок. «Класичними» дослідження О. С. Уварова визнавали історики (М. І. Костомаров, П. М. Погодін, Д. О. Корсаков і десятки інших), археологи (Л. П. Сабанеєв, А. І. Кельсієв, К. М. Тихонравов, Я. А. Ушаков та інші), антропологи (К. М. Бер, Ф. П. Ландцерт, А. П. Богданов та інші). Саме антропологи Бер, Ландцерт і Богданов провели антропологічні дослідження черепів із мерянських могил і підтвердили достовірність висновків О. С. Уварова.

Так, академік К. М. Бер, практично перший антрополог Росії, дослідивши на прохання О. С. Уварова два мерянських черепи з курганів села Доброва Володимирської губернії, зробив такий висновок:

«Порівнюючи ці черепи з тими, які є у нас в анатомічному музеї, мені здається досить імовірним, що вони належать татарському племені. Найбільшу вони мають подібність із черепами Казанських татар, що є у цьому Музеї, тому що вид їх і розміри майже зовсім однакові. Слід, однак, зауважити, що основа черепів деяких татарських племен доволі близька до черепів фінських племен, тоді як основа черепів інших татарських племен дуже мало різниться від монгольських, наприклад Ногайців, Киргизів та інших. Із цього можна було б виснувати, що прислані черепи належали якому-небудь фінському племені… тому що в згаданих черепах не помічено зовсім ніяких ознак монгольського походження, і якщо вони й належать татарському племені, то такому, яке змішалося з фінами…» [85, с.1].

Це був перший випадок дослідження двох конкретних черепів із мерянських курганів. Абсолютно незалежний експерт, російський академік XIX століття у досліджуваних черепах не виявив найменших ознак слов’янського походження. Основною ознакою належності черепа слов’янському племені є його брахіцефалія (широкоголовість). Тобто поздовжньо-широтний індекс слов’янських племен характеризується переважно цифрою понад 81. У той час як черепи, які дослідив К. М. Бер, мали головний показник у межах 55—74.1 не вище! Черепи були доліхоцефальні (довгоголові).

Другий висновок, що напрошується з досліджень К. М. Бера, — це подібність і спорідненість мерянського (фінського) і булгарського (татарського) етносів. Дуже цінна інформація, тому що зайвий раз засвідчила проживання цих племен (народів) по сусідству багато сотень років. Тобто фінські племена жили поруч із булгарами ще на початку першого тисячоліття. А можливо, і раніше.

Працюючи над цим розділом книги, до моїх рук потрапила стаття сучасного російського академіка В. В. Сєдова під назвою «Етногенез ранніх слов’ян». Вона була заслухана в листопаді 2002 року на засіданні президії РАН. Цікаво те, що навіть не бажаючи цього, російський академік своєю працею повністю підтвердив думки свого давнього колеги К. М. Бера, зокрема і О. С. Уварова, у підсумкових висновках. Хоча зрозуміло, що мета роботи сучасного московського академіка полягала в іншому.

До статті В. В. Сєдова додано кілька «малюнків» — карт-схем. Нас цікавитиме «малюнок 4», що супроводжується наступним написом: «Розселення слов’ян на початку середніх століть (V— VII ст.)». Сучасний російський академік дуже вишукано підводить нас до думки, що в VII столітті в межиріччі Оки і Волги існувала якась ізольована «мерянська археологічна культура». А навколо «мерянської археологічної культури» по всьому периметру жили «фіни і балти» на багато тисяч кілометрів. І, на думку російського академіка, ці таємничі «фіни і балти» абсолютно не мали й не залишили після себе ніякої «археологічної культури». І навіть більше: за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура» начебто не мала жодного стосунку до фінської. Сучасний російський академік, як і всі російські вчені, пише, не переобтяжуючи себе доказами: «Почалася внутрішньорегіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і закінчився слов’янізацією балтів і фіномовних жителів» [86, с. 602].

Заява не викликає навіть посмішки, тому що геніальний попередник граф О. С. Уваров знайшов серед тієї «мерянської археологічної культури» монети VII століття. І всі курганні поховання з VII до XVI століття абсолютно тотожні, вони належали одному й тому самому етносу. А за В. В. Сєдовим, «мерянська археологічна культура V—VII століть», яку він позначив на своєму малюнку, мала би бути покрита «слов’янською археологічною культурою» або хоча б змішаною «протягом кількох століть», починаючи з VIII до XIII століття. Однак нічого подібного серед «мерянської археологічної культури» другої половини XIX століття не виявлено. Новий парадокс від Седова!

Слід зазначити, академікові варто все-таки шанобливіше ставитися до давнього літописця Нестора, який засвідчив факт проживання мері у межиріччі Оки і Волги (без усякої «слов’янізації») на початку XII століття.

Навіть сучасні російські академіки визнають факт проживання фінських племен від Смоленська і Ладоги до Курська, Орла та Липецька. Щоправда, поки що вони подібне проживання готові визнати, скажімо, до VII століття включно. Однак і це дуже цінно. Тому, що далі побачимо, які разючі для «великоросів» висновки зробив у своїх дослідженнях А. П. Богданов. І всі вони повністю відповідають «малюнку 4» пана Седова. Тільки йдеться про IX—XII століття.

Антропологічними дослідженнями мерянських черепів, за дорученням О. С. Уварова, займався також професор Ф. П. Ландцерт. Тут треба зауважити, що, направляючи Ф. П. Ландцертові для досліджень п’ять черепів із мерянських могил, О. С. Уваров не повідомив професорові район, у якому вони знайдені. Він хотів свої докази підтвердити антропологічними висновками. Тобто професор Ф. П. Ландцерт, власне кажучи, працював наосліп. Абсолютно незалежно. І ось який висновок зробив ще один російський професор у другій половині XIX століття про черепи мерянських курганів:

«Один череп унаслідок порівняння розмірів сучасного типу великоруського черепа цілком тотожний із цим типом. Інші черепи належать до зовсім іншого типу — доліхоцефалам; це тим паче прикметно, що сучасне населення Київської губернії, за працями Коперницького, є брахіцефалічним» [85, с. 1].

І в цьому випадку не виявлено останків слов’ян у мерянських курганах.

Однак праці К. М. Бера і Ф. П. Ландцерта стали лише першими кроками великої дослідницької роботи антропологів.

Важливу роботу з дослідження мерянських курганів провів А. П. Богданов. Він досліджував черепи мерянських могил сотнями.

Через це його роботи особливо цінні, бо містять достовірну інформацію. Його висновки не підлягають подвійному тлумаченню.

На початку праці А. П. Богданов поставив перед собою важливе завдання:

«Оскільки щодо Мерян у нас існує порівняно задовільна колекція (черепів.—В.Б.), то нам перш ніж користуватися нею (варто визначити.—В.Б.): 1) Чи була Меря племенем більш-менш чистим, тобто чи відповідала вона терміну “плем’я” в антропологічному розумінні, чи ж становила колективну назву змішаного народонаселення, поєднаного не кревними узами, а переважно побутовими умовами. 2) Якщо Меря була назва змішаного народонаселення, то які елементи антропологічні, тобто які племена належали до нього: яке плем’я можна було вважати на підставі археологічних та інших даних за основне, за корінне і яке за випадкову або пізнішу домішку. 3) На підставі лінгвістичних і побутових даних, до якого племені варто віднести основне населення Мері й до яких інші племена» [85, с. 7].

А. П. Богданов, повторно проаналізувавши всі розкопки О. С. Уварова і його колег, переконався сам і переконав інших, що плем’я меря було корінним і не мало чужої домішки. Для повнішого аналізу професор використав наявні філологічні дослідження. Дуже ґрунтовно простудіював відому працю М. М. Журавльова «Путівник по Ярославській губернії». Зрештою дійшов висновку, що на всій Мерянській землі наявна «єдність або споріднення давньої мови, особливо помітне в іменах складних, з чого прямо висновується, що корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених» [85, с. 7].

Уже на цій стадії А. П. Богданов визначив племінний склад мерян. До того ж усі попередні висновки були підтверджені краніологічними дослідженнями. Тут місця для інсинуацій майбутнім «чистильникам» російської історії немає. Всі міркування вчених типу О. А. Спіцина, В. В. Сєдова і подібних на тлі цілком конкретних досліджень А. П. Богданова перетворюються на звичайну балаканину.

А. П. Богданов зазначив:

«Спостереження над антропологічною фізіономікою встановило, що у Володимирській і Ярославській губерніях, тобто в землі Мерян, зустрічається найчастіше тип фізіономій, відомий під назвою великоросійський. Стосовно мене, то я тієї думки, що центр утворення великоросійського племені в його антропологічних ознаках лежав саме в губерніях Ярославській, Володимирській і почасти Московській і Тверській, де первісне основне плем’я (мерянське.—В.Б.), з якого постали великороси, найменше втратило… свої основні риси» [85, с. 2].

Роблячи свої перші висновки, вчений дуже обережно поширював тип «первісного великороса» по території усіх центральних російських губерній. Це цілком зрозуміло. Адже він користувався поки що дуже малою кількістю своїх краніологічних досліджень, спираючись переважно на філологічні, історичні, археологічні та інші матеріали. Наразі йшов процес нагромадження й осмислення інформації. Висновки попереду.

Існували історичні факти, які російські історики не могли заперечити і проігнорувати, такі як проживання фінських племен у межиріччі Оки і Волги у II—VIII століттях. Тому вигадувалися будь-які схеми, щоб пояснити хоч якусь присутність слов’ян у тій місцевості. В одну із цих схем і вписується так зване «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю». Стверджувалося, нібито «перетікання» відбулося саме в IX—XII століттях. Праці ж археолога О. С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане «перетікання», бо стосувалися самої серцевини Ростовсько-Суздальської землі того періоду. Але навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень залишили недомовки.

«У мерянській землі граф О. С. Уваров зазначає про первинні та вторинні поселення. “До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими немає вже могил із обрядом спалювання. Відсутність таких могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступовий відступ від іншого звичаю предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належали, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту можна пояснити двояко: або стороннім впливом, далеким від давніх звичаїв фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нове розуміння… Розглядаючи мапу досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни у другу епоху колонізації не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни… Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише у найменших деталях відмінні один від одного”» [85, с. 8].

А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території усієї Мерянської землі не лише під час «першого періоду поховань», який охоплює VIII—XII століття (за знайденими монетами, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період «утворення племені великоросів», себто період XII—XVI століть.

Учений А. П. Богданов звернув увагу на той факт, що кургани «першого періоду» мають спільний характер з курганами «другого періоду». Все ті ж круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. У слов’ян VIII—XII століть подібних не знайдено.

Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму «про міграцію слов’ян». Тому він мовчки обходив подібні питання «слов’янства», іноді навіть допускав думку можливого подальшого «ослов’янювання» фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість. Дослідження відкрили зовсім іншу картину. Ось його висновки, зроблені на підставі краніологічних вимірів:

«У курганах Ярославських, як і в Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Володимирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже у чистому вигляді» [85, с. 12].

І далі: «Найчастіше доліхоцефальність (довгоголовість.—В.Б.) спостерігалась при розкопках у Московській і Тверській губерніях, там, де могили були простіші й бідніші» [85, с. 13].

Найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених із ними фінських племен, ніж припускав, подаючи свою «Мапу Мерянської землі», О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановську і Рязанську області, а практично всі західні й південні області сучасної Росії: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську, Курську, Липецьку тощо. Тобто мапа академіка В. В. Сєдова поширюється і на VIII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого «ослов’янювання» фінських племен. Фінські племена — корінний етнос «великоросів».

А. П. Богданов роз’яснює: 

«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Мерянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка.—В.Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а значить, тут не існує, по суті, протиріч між добутими результатами, а є лише деяка підказка з боку краніології» [85, с. 7].

Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському «слов’янському корінні», а й на вигаданих «в’ятичах-слов’янах», яким немає місця на антропологічній мапі. Через що навіть академік О. О. Шахматов «перемістив» так званих в’ятичів із «верхів’я Оки» у «пониззя Дону». Такі великі відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.

А. П. Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова:

«Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали.—В.Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами, до того ж не цілими селищами (тому що не було знайдено жодної групи курганів, де б переважали короткоголові), а окремими родинами…» [85, с. 13].

По-перше, йдеться про весь «курганний період», а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування «західної і східної гілки фінських племен».

«До західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської» [81, с. 30].

А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і містить усі племена (нині народи) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були лише брахіцефалами. Поодиноких представників слов’янських племен треба вилучити із «курганного племені» Мерянської землі VIII—XIII століть ще і з тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі «Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)» (Москва, 1985), вивчивши родоводи дворянства центральної Росії (колишньої Ростовсько-Суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають татарське походження, і це історично пов’язано до дрібних подій і речей.

Не будемо у цьому розділі відволікатися на студії В. Б. Кобріна. Поговоримо про це пізніше.

Звернемося до ще однієї праці А. П. Богданова «Курганне плем’я Московської губернії». Вона написана в 1865 році, тобто до появи книги О. С. Уварова. У своїй книзі А. П. Богданов висловив абсолютно незалежні від О. С. Уварова думки. Це дуже цінно, тому що він займався і археологічними розкопками, і антропологічними дослідженнями останків, знайдених на них.

Отже, відкриваємо роботу вченого:

«Дослідження курганів з антропологічною метою у восьми повітах Московської губернії та чимало розкопок, проведених особисто як мною, так і деякими особами, що побажали сприяти мені, дали нам можливість скласти курганну колекцію Московської губернії із 133 кістяків, з яких більша частина збереглася вельми задовільно» [83, с. 5].

І далі він пише:

«Розкопки курганів проведені були в повітах: Московському, Звенигородському, Можайському, Верейському, Подольському, Коломенському і Богородському. Розвідки проводилися також у повітах Серпуховському, Клинському і Дмитровському…»

Нижче є виноска: «Уже по закінченні цієї статті я одержав від І.І. Ільїна 4 черепи з курганів Рузького повіту» [83, с. 6].

А. П. Богданов працював по всій тодішній Московській губернії. Але особливо цінно те, що він досліджував західну й південно-західну частини губернії і підтвердив їхню цілковиту тотожність із розкопками північної і східної частини.

Звичайно, граф О. С. Уваров знав про проведену А. П. Богдановим роботу. У своїй книзі він навіть згадав про це. Однак дослідження й висновки А. П. Богданова проігнорував. І це зрозуміло. Археолог О. С. Уваров, провівши розкопки 7729 курганів, виявив у них лише останки мерян, тобто фінський етнос. І якби він додав у свою роботу дослідження А. П. Богданова, хоча б археологічні, то не залишив би найменшої щілини для можливого «перетікання слов’ян». Він змушений був би відсунути «можливих слов’ян» на багато сотень кілометрів від кордонів Московської губернії. Але, як патріот Московії, цього зробити не міг. Тому на своїй мапі, дотримуючись офіційної московської історичної доктрини походження «великоросів», розташував на близькому заході Мерянської землі вигаданих «в’ятичів, кривичів і словенів».

У той час, коли краніологічні дослідження А. П. Богданова відсунули цих вигаданих слов’ян «…на Південь і Південний Захід, значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії». До речі, твердження науковця повністю ґрунтуються на фактологічному матеріалі, а написи графа О. С. Уварова — «в’ятичі, кривичі, словени» — нічим не підтверджені.

Вивчаючи мерянські кургани, А. П. Богданов зробив попутно ще один дуже цінний висновок:

«Кургани потрібно розподіляти, як відомо, не по повітах, а по ріках, поблизу яких вони й зустрічаються. “Кому невідомо, — твердить Бабст, — яку важливу роль відіграють ріки в історичних долях народів. Береги рік — це їхні колиски… Племена, які населяють одну річкову область, з’єднуються її руслами… в одне політичне тіло, розділяють спільні політичні вигоди, терплять ті ж негаразди. Ріки — це головні етнографічні кордони”» [83, с. 7].

Саме подібні висновки вкотре вже свідчать про наявність московської вигадки про «перетікання слов’ян у Ростовсько-Суздальську землю».

У слов’янських племен Дніпра і Двіни були свої річкові шляхи, які їх поєднували в єдине «політичне тіло». А колосальні простори їхніх рік давали змогу їм мігрувати лише на захід і південь. Не було в VIII—XIII століттях ніяких причин, які б змусили слов’янські племена зрушити зі своїх рік і піти у глухе тайгове безземелля. Не будемо забувати, що саме слов’янські племена вже до початку першого тисячоліття сповідували землеробську культуру. До речі, подібної думки дотримувався не лише А. П. Богданов, а й професор-історик Московського університету Іван Кіндратович Бабст (1823-1881).

Археологічні дослідження А. П. Богданова цінні тим, що вони повністю суголосні з археологічними дослідженнями О. С. Уварова і становлять із ними єдине ціле. Його антропологічні дослідження підтвердили, що всі черепи останків мерянських курганів доліхоцефальні (довгоголові), як у центрі «Мерського стану», поблизу озер Неро і Клещино (Переяславське і Ростовське), так і на заході й півдні Московської губернії. Останки доліхоцефалів містять усі могили до Київської землі IX—XIII століть.

Провівши величезну роботу з вимірювання курганних черепів, А. П. Богданов писав: «Що ми можемо виявити як із дослідження самих лише черепів, так і з вивчення таблиць вимірів для з’ясування фізичної будови курганного племені?..

По-перше, загальний огляд курганних черепів Московської губернії переконує в єдності курганного племені, тому що майже всі черепи мають яскраво виражені відомі ознаки, характерні для цього племені, і видаються надзвичайно подібними. Череп, якщо дивитися на нього зверху і збоку, є доволі довгим і вузьким… Особлива ознака курганного племені — виразно розвинута потилична частина черепа. Ця характерна форма потилиці, вузькість і довжина черепа — основні особливості курганного племені…

По-друге, аналіз числових величин із таблиці IV і їхніх співвідношень дає нам більш певну відповідь щодо форми черепа…

На підставі сказаного, я гадаю, ми маємо право зробити висновок, що типовий череп нашого курганного племені є субдоліхоцефальний» ((в: а) х 100<75, себто довгоголовий.—В.Б.)» [83, с. 16-19].

На всій території Московської губернії «курганне плем’я» належало до єдиного фінського етносу. Ніяких «слов’янських доважків» не виявлено.

На завершення професор зробив свої висновки про московитів:

«У VIII—X столітті (принаймні така думка тих археологів, порадами яких я міг користуватися) у Московській губернії жило Курганне плем’я, ймовірно, займалося скотарством і мисливством. Плем’я жило по Москві-ріці та її притоках і, можливо, лише воно володіло всіма угіддями місцевості: якби було кілька племен, то, не кажучи вже про те, що не було б такої єдності у фізичній будові його, були б сварки, війни, і з’явилися б бойові кургани… Із 134 черепів, що є у мене, немає жодного, на якому б були сліди поранення, сліди битви…» [83, с. 21].

«Курганне плем’я» жило на всіх ріках Московської губернії, було єдинородним і не зазнавало утиску з боку далеких йому племен. Однак А. П. Богданов проявив деяку скромність, коли обмежив час проживання «Курганного племені» Московської губернії лише VIII—X століттями.

Велика Енциклопедія (ще російська, СПб., 1903, т. 13) поправила А. П. Богданова і підтвердила факт проживання «Курганного племені» у Московській губернії у X—XII століттях. До речі, і розкопки археологів засвідчили (у тому числі й самого А. П. Богданова) саме VIII—XII століття (перший період). Не забуваймо, що існував і «другий період» мерянських курганних поховань.

Ось що подає Велика Енциклопедія:

«Давнє населення Московської губернії ще належить до епох застосування кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Набагато більше даних про так зване Курганне плем’я, що жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили, кургани із залишками давньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне й мирне населення, яке не залишило у своїх могилах ні золота, ні монет, ні зброї (а це вже неправда!—В.Б.), найімовірніше… і є та фінська народність, відома під ім’ям Мері» [52, с. 444].

Територія майбутньої Московії у X—XII століттях була найбільш глухим тайговим закутком. Та частина Мерянської землі навіть після завоювання її ханом Батиєм залишалася дикою і неосвоєною.

Відповідно до досліджень графа О. С. Уварова, майбутні московити на початку X століття жили у норах-землянках (як засвідчив у 922 році знаменитий Ібн-Фадлан). А ось якою була Москва через більш ніж400 років після Ібн-Фадлана, у часи Івана Калити (Кулхана):

«Москва була суцільно луб’яною, тобто зрубана з деревини, крита соломою, ґонтом, тесом і наполовину з курними хатами, без димарів» [76, т. 29, с. 364].

Очевидно, навіть ця луб’яна картина Москви 1330 років значно прикрашена. Тому що, як зазначив професор Д. О. Корсаков: «…усі наші давні міста (були) з трьох частин: рубленого, міста земляного й передмістя [81, с. 197].

При цьому «у рубленій частині розташовувалися тільки архієрейська та князівські палати (зруби.—В.Б.) і соборна церква» [81, с. 198].

Усі інші московити жили у «земляному місті». А яке те «земляне місто» було, розповів Ібн-Фадлан.

Ці житла разюче відрізнялися від слов’янських. Не варто забувати про величний Софійський собор та інші, споруджені в Києві на початку XI століття.

Однак картина Московії буде неповною, якщо не показати вигляд московита кінця XII — початку XIII століть.

Ось що про нього пише А. П. Богданов:

«Це… курганне плем’я жило не за таких же умов, за яких живемо ми, тому що фізичні умови Московської губернії були інші… Достаток вод, лісів, боліт, лугів, але разом із тим і клімат доволі вологий і холодний… ось умови, в яких жило курганне плем’я» [83, с. 21].

Далі він змалював портрет «великороса» X—XII століть:

«Плем’я було русяве, радше темно-русе, ніж світло-русе, ймовірно, з блакитнувато-сірими очима й низьким лобом. Можливо, жінки з їхнім ортогнатичним (незначним виступом.—В.Б.) обличчям і більш дрібними рисами його й були симпатичні, але про чоловіків сміливо можна сказати, що вони були дуже непрезентабельні зі своїми прогнатичними (висунутими вперед.—В.Б.) щелепами й зубами» [83, с. 22].

«Зуби в черепів дуже стерті, і якщо прийняти, як можливу, ту обставину, яка була запропонована щодо стертих зубів кам’яного віку, то можна стверджувати, що їжа нашого курганного темені була тверда рослинна, з коріння і напівзвареного, а може, й сирого м’яса» [83, с. 22].

І щоб одержати спочатку московита, а пізніше — великороса, його довелося «облагородити». І за тією ж московською версією, цей із висунутими щелепами тип, починаючи з 1132 року, взявся учити життю, культурі, геть-чисто всьому київських слов’ян.

Цікаво: практично всі наукові дослідження з царини філології, археології, антропології та історичні документи спростовують московську вигадку про їхнє «первородство» і «слов’янське коріння». Вони стверджують: московити («великороси») — винятково фінський етнос.

5

Раніше подавалися деякі відомості про московського професора А. П. Богданова і його видатну роль у становленні російської археології та антропології.

Не менш видатним був український професор Федір Кіндратович Вовк. Лише те, що Ф. К. Вовк вісімнадцять років (1887—1905) працював у найкращих археологічних і антропологічних закладах Парижа, а Париж у ті роки був визнаною столицею антропологічної науки, свідчить багато про що. Саме у Парижі він захистив докторську дисертацію і написав багато своїх відомих праць.

У1906 році Ф. К. Вовк зміг повернутися в Російську імперію, яку покинув 1877 року у зв’язку з політичним переслідуванням. Після повернення він обійняв посаду професора Петербурзького університету.

Не будемо посилатися на всі праці українського вченого, розглянемо лише його студію «Антропологічні особливості українського народу» (Санкт-Петербург, 1916).

Отже, проведемо антропологічні порівняння двох етносів: московитів і русичів-українців. Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного показника, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Ф. К. Вовк охопив усю історичну територію проживання українського народу.

Краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.

Ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним «доважку брехні» (таблиця наведена у скороченому варіанті):

1. Доліхоцефалія: 108 черепів — 77,2 %;

у т. ч. чоловіків — 61,

жінок — 47.

2. Мезоцефалія: 28 черепів — 20,0 %;

у т. ч. чоловіків — 10,

жінок—18.

3. Брахіцефалія: 4 черепи — 2,8 %;

ут. ч. чоловіків — 3,

жінок — 1.

Разом: 140 черепів.

Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено, тому що погрішність досліджень коливається в межах 3—5 % з огляду на випадкові елементи.

Середній антропологічний головний показник, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, за окремими повітами Московської губернії був такий:

Московський повіт — 74,7 (доліхоцефалія);

Верейський повіт — 72,8 (доліхоцефалія);

Звенигородський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Подольський повіт — 73,3 (доліхоцефалія);

Коломенський повіт — 75,0 (доліхоцефалія);

Рузький повіт — 73,4 (доліхоцефалія);

Бронницький повіт — 72,1 (доліхоцефалія);

Богородський повіт — 74,8 (доліхоцефалія) [84, с. 139, 158-165].

Упущено головний показник по Можайському повіту, бо із двох обстежених останків один був 1610 року поховання — періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно, навіть у цьому випадку середній головний показник не виходить за межі доліхоцефалії.

Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, але проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів.

Не наводитимемо всі матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашенка, Шульгіна, Руденка, Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний показник українського (слов’янського) етносу за місцями їхнього проживання:

Воронезькі українці — 83,0 (брахіцефалія);

Харківські українці — 83,4 (брахіцефалія);

Полтавські українці — 83,5 (брахіцефалія);

Київські українці — 82,1 (брахіцефалія);

Волинські українці — 84,4 (брахіцефалія);

Кубанські українці — 82,6 (брахіцефалія);

Таврійські українці — 84,5 (брахіцефалія);

Катеринославські українці — 83,5 (брахіцефалія);

Херсонські українці — 83,7 (брахіцефалія);

Подільські українці — 85,2 (брахіцефалія);

Галицькі українці — 84,4 (брахіцефалія);

Буковинські українці — 85,1 (брахіцефалія);

Закарпатські українці — 85,0 (брахіцефалія);

Увесь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів, у той час як московити — до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!

Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок в ідею московського слов’янства.

* * *

Підіб’ємо короткі підсумки розвитку і стану фінських племен на землях сучасної Московії у V—XIII століттях.

Унаслідок вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:

І. Усі давні історики, які писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі та інших.

Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.

Про це у 922 році писав стисліше посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.

Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен «країн північних». Він писав: «А на Білоозері сидить Весь, а на Ростовському озері Меря, на Клещині-озері — Меря також». Не будемо подавати назви місць проживання інших фінських племен, згаданих великим Нестором.

Розбіжностей між свідченнями давніх істориків не спостерігається.

І нарешті посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву «країни», яка лежала у глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Липецька і Воронежа) — то була «країна Моксель». Її жителі до 1237 року мали «государя» і розводили свиней.

Згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, В. де Рубрук), як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання скіфів, жодним чином не пов’язуючи фінські племена з русичами. При цьому В. де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.

Таким чином, історична література виразно окреслила місця поселення фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII століть.

ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й незрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості насамперед мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москва — гнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.

Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм назвами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: «Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164-165].

Тобто збереження впродовж тисячоліть фінських топонімів і гідронімів на теренах Ростовсько-Суздальської землі є свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу. Іншого пояснення цьому явищу не існує.

ІІІ. У XIX столітті, у роки становлення російської археологічної науки, російські археологи провели масові розкопки на території походження московитів, на так званій Ростовсько-Суздальській землі. Особливо великий внесок в археологічні дослідження території майбутньої Московської держави вніс, по суті, родоначальник російської археології — Олексій Сергійович Уваров. За 1851—1854 роки його наукова експедиція розкопала й дослідила 7729 курганних поховань у колисці Московії. Дослідження засвідчили проживання фінського племені Мері впродовж багатьох сотень років (VIII—XVI століття) на території тодішніх губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Калузької, Володимирської, Нижегородської, Івановської, Рязанської, Вологодської. А навколо Мері на сотні кілометрів проживали споріднені з нею фінські племена: марі, мурома, мещера, мордва, весь, морт-комі, уд-морт і так далі.

О. С. Уваров констатував: «Проведені дослідження повністю підтвердили достовірність свідчень літописця: “а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря також…”, звідки згодом Меряни вийшли, розширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, виявився недостатнім» [4, с. 2].

Найціннішим став той факт, що на території зародження московитів ученим О. С. Уваровим і його колегами не виявлено жодного слов’янського поховання, жодної київської монети X—XII століть. Тобто ці факти вже вкотре свідчать про роздільне проживання й розвиток фінських і слов’янських племен. Перетікання слов’ян упродовж VIII—XVI століть на територію Ростовсько-Суздальської землі археологія не зафіксувала.

ІV. Нищівного удару по так званій теорії московського слов’янства завдала російська антропологія. Вона встановила проживання впродовж VIII—XVI століть на території Ростовсько-Суздальської землі (цієї колиски московитів) цілком відмінного від київських слов’ян етносу. То були етноси, різні за антропологічними показниками: одні — брахіцефали, другі — доліхоцефали. Отже, московити були народом іншого, неслов’янського, походження й не мали у своєму корені слов’янського начала. Але найвагомішим стало свідчення московського антрополога А. П. Богданова:

«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… Мерянському населенню (доліхоцефалія.—В.Б.), сягає на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і 3(ахід)аждо Мінська, Новгорода та Олонецької губернії» [85, с. 7].

Як довели антропологічні дослідження професора А. П. Богданова, перетікання слов’янських племен в IX—XIII століттях у межиріччі Оки і Волги не могло відбутися навіть із тієї простої причини, що вже за чернігівською землею проживали фінські племена. І мігрувати на багато сотень кілометрів по чужій території було неможливо. Та головне: жодних слідів міграції слов’ян російська антропологія не виявила.

6

Розглянемо процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства.

Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета, першим історично достовірним єпископом, який поїхав до Ростовської землі (саме!!!) до мерян, був грек Леонтій родом із Константинополя. Мабуть, єпископ Леонтій, згодом проголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонували надати підтримку єпископові у справі збільшення «Божої пастви».

Ось витяг із книги Д. О. Корсакова «Меря й Ростовське князівство», виданої у Російській імперії 1872 року:

«За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI ст. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників, затятих і диких… Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова… Оселившись неподалік міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив… Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила… щоб убити або вигнати Леонтія… Християнству ще не час був восторжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана «заблудшая Чудь», як мовиться у Никоновському літописі. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року» [81, с. 87-88].

Лише в 1073 році, згідно з дослідженням архієпископа Чернігівського Філарета, вперше в Ростовській землі з’явився єпископ-грек Леонтій і спробував проповідувати християнство серед фінського етносу. У Ростовській землі 1073 року він не знайшов жодного християнина, який би його підтримав. Укотре серед безсумнівних фактів історії знаходимо незаперечні докази:

1. До 1073 року на території Мерянської землі не помічено присутності слов’ян. Усі язичники, що повстали проти Леонтія, належали до «заблудлої чуді». Фінський етнос Ростовсько-Суздальської землі християнську релігію до кінця XI століття не сприймав.

2. До 1073 року на території Ростовсько-Суздальської землі не було князя Рюриковича. Навіть більше того — на тій землі не було ніякої князівської адміністрації. Тому що по ста роках християнства в Києві серед Рюриковичів не існувало князів-нехристів.

3. Логіка подій 1073 року в Мерянській землі приводить до висновку: на період 1073 року так звана Ростовсько-Суздальська земля не належала і не могла належати єдиному Великому Київському князівству. Усі вигадки про приєднання країни Моксель (Ростовсько-Суздальської землі) до Київської держави з 882 до 1073 року суперечать елементарній людській логіці і є звичайними російськими вимислами, або, як казав М. М. Карамзін, «доважком брехні, яким так наповнена історія».

Про боротьбу мерян із першими представниками християнської проповіді писали й класики російської історії. Ось слова академіка В. О. Ключевського:

«Сліди цієї релігійної боротьби можна зустріти у двох давніх житіях древніх… святих, що належать до другої половини XI ст., єпископа Леонтія та архімандрита Авраамія (Ростовського.—В.Б.): із житія першого, ростовці затято протистояли християнству, прогнали двох перших єпископів Феодора та Іларіона й умертвили третього — Леонтія» [7, с. 43].

«Цікавий життєвий шлях нового героя — Авраамія Ростовського — пояснює процес започаткування прийняття християнства фінським етносом. Зокрема, мерянами. Пізніші “Житія російських святих” плутають Авраамія Ростовського з Авраамієм Чухломським, подвижником XVI ст.» [81, с. 92].

Однак плутати не слід. І меря, і мордва, і чухлома, кожне із цих фінських племен у свій час мало свого першого носія християнства — Авраамія.

Служіння Богу Авраамія Ростовського відбувалося, ймовірно, у 1080—1120 роках. Цілком вірогідно, що він був одним із тих діток-мерян, яких навчав грамоти й хрестив єпископ Леонтій. Тобто, якщо виходити з логіки подій, які відбувалися в Мерянській землі у другій половині XI століття, то Авраамій Ростовський народився орієнтовно в 1062-1065 роках.

Підтвердження тому слова Д. О. Корсакова: «Авраамій став засновником, призвідником Монастирської колонізації… Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений… грамоти і з юних літ мав схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро (!) окрему хатину… Леонтій заманював до себе дітей язичників ласкою та пригощаннями. Авраамій вчить їх грамоти… Авраамій засновує монастир… Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепами і заздрістю» [81, с. 93—94].

«Язичники не раз збиралися пограбувати і спалити монастир Авраамія, але він енергійно йшов своїм апостольським шляхом… Він ревно проповідував Християнство… Святий Авраамій, як і святий Леонтій, намагався насамперед впливати на язичницьких юнаків. Він учив дітей грамоти й хрестив їх. Багато хто з учнів Авраамія постригся у ченці в його монастир…» [81, с. 93].

Саме з мерянина Авраамія починає побутувати християнство серед племені меря. Сторонні єпископи лише кинули християнську іскру в мерянське середовище, а саму християнську релігію поширили серед фінського етносу не сторонні слов’яни, а саме мерянське населення. Довгою та завзятою працею. Вочевидь, до XII століття серед фінських племен відбувалося розшарування суспільства на бідних і багатих, на сильних і слабких. І, звичайно, християнська релігія насамперед підбирала слабких духом і бідних, які шукали у новій релігії захисту і порятунку.

Як розповідає збірник «Житія святих Ростовської землі», після вбивства єпископа Леонтія кілька років представників церкви не було. Другим владикою, який з’явився в середовищі мерян, був єпископ Ісайя, що також став святим Російської православної церкви.

«Він знайшов у Ростові людей «новохрещених» (єпископом Леонтієм.—В.Б.) і ретельно взявся за свій апостольський подвиг, “напуваючи нетвердих у вірі, як новонасаджений виноград, своїм ученням”, — мовить його житіє» [81, с. 92].

Найімовірніше, знаменитий мерянин Авраамій Ростовський став тим «новохрещеним», якого серед деяких інших «знайшов» новий єпископ і зробив своїм першим учнем. Саме від Ісайї Авраамій перейняв церковний досвід і релігійні обряди.

Разом вони заклали в лісі монастир, куди заманювали мерянських дітей. Після смерті Ісайї (очевидно, він теж був убитий) у 90-му році XI століття на чолі християнського життя Мерянської землі залишився архімандрит Авраамій. До речі, зверніть увагу: єпископ Ісайя не міг висвятити Авраамія в сан вище архімандрита. Тому не одержав Авраамій Ростовський єпископського сану.

А далі, як уже мовилося, довгих «тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах».

Ні російська історія, ні «Житія святих Ростовської землі» не знають більше єпископів, які б відвідали Ростовсько-Суздальську землю з 1090 до 1150 року. Жодного задовгих 60 років! Більше півстоліття! Лише за Юрія Довгорукого в країні Моксель з’явився єпископ.

Церква, втративши з двома першими єпископами людей, на довгі роки припинила свою місію із залучення фінських племен у християнство. Результати діяльності єпископів Леонтія та Ісайї не виправдали витрат церкви, ні матеріальних, ні моральних. Необхідно розуміти: кожного єпископа, який вирушав у Мерянську землю, супроводжувало кілька рядових священиків і обслуга. Усі вони, мабуть, розділили долю єпископів.

Якби Ростовсько-Суздальська земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, чи залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.

«Безпосереднього спадкоємця святого Ісайї у Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо… Юрій Довгорукий… У його час Християнство… утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор» [81, с. 94].

Таку справжню картину Мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом XI століття, спостерігає незалежний експерт.

Зафіксуємо факти, які засвідчили відсутність у Мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:

988 рік. Під ту пору, згідно із «загальноросійським літописним зводом», у Ростов і Муром нібито прямували князі Борис і Гліб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження — звичайний вимисел російської історії, вставка — фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Гліб залишився при батькові як малолітній. Розповідь про Бориса і Гліба — вигадка російської історії у частині, яка стосується князювання в Мерянській і Муромській землях.

1024 рік. У Ростовській землі лютував голод. Князя у тій землі не було. Як свідчить Російський Енциклопедичний Словник (1891, т. ІV-А, с. 898), саме Булгарська держава рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.

1071 рік. У Ростовсько-Суздальській землі з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Вишатич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряни-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.

1073 рік. Згідно зі збірником «Житія святих Ростовської області», меряни («заблукана чудь») убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в Ростовсько-Суздальській землі не було. Християнську релігію місцеве населення не сприймало.

1096 рік. Московські історики стверджують, ніби того року «у своїй вотчині» побував і «покняжив» Юрій Довгорукий. Ще одна вигадка російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум п’ять років. Можливо, що він на той час ще й не народився. Інших князів у 1096 році у межиріччі Оки та Волги (Мерянська земля) не було, як і князівської влади.

1107 рік. «У 1107 році у Ростовській області не було князя…» «Під 1107 (6615) роком у Ростовському літопису… читаємо: “приидоша Болгары… на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты… Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сущу князю у них…”» [81, с. 72].

Настало XII століття, а князів у Ростовсько-Суздальської землі «не сущу».

1090—1120 роки. Протягом цих тридцяти років у Ростовсько-Суздальській землі не було єпископа. Мерянин «святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах». Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азів християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.

1125—1137 роки. Як пише професор Д. О. Корсаков,«… у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха… Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва… у 1137 р. Юрій іде в Ростов» [81, с. 72].

Тобто з 1125 до 1137 року в Ростовсько-Суздальській землі князівської влади не існувало, тому що, згідно з так званими літописними зводами, та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.

Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в Мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь «доважок брехні», що був запущений у «загальноросійські літописні зводи» катерининською «Комісією» (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: злити воєдино Велике Київське князівство з так званою Ростовсько-Суздальською землею та її етносом, щоб дати «великоросам» право посягання на київську історичну спадщину. Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом.

Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меря Авраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року. Фінське населення власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію.

Із приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, стала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський,народжений від мерянки в мерянському середовищі, до християнської релігії ставився прохолодно, навіть байдуже, тому що вигнав зі своєї мерянської землі всіх батькових дружинників-християн і «сперся на молодих отроків» — мерян. А відтак у війську князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століть були здебільшого меряни-язичники, що засвідчили Ліпицькі битви у Мерянській землі 1177 і 1216 років, коли полеглих язичників ховали «купою».

Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв основну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в Мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року, Довгорукий «сидів під Києвом» 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини.

Їх було кілька. Визначимо основні. Маємо право припустити (бо київська історія про те свідчить), що в Юрія Довгорукого не було перспективи одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Усі ті роки (12 років!!!) Юрій сидів у «городку під Києвом». То було навіть не князівство.

Другою причиною стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам’ятали про долю своїх попередників.

Були й інші причини. Але й перших двох було достатньо, щоб рушити в дорогу.

Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя становила 100—150 воїнів.

Ось так з’явився князь Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським.

Російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав.

Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):

«Історія Київської Русі поділяється на п’ять етапів:

1- й етап (до 882 р.) — утворення феодальної держави зі столицею в Києві…;

2- й етап (882—911) — захоплення влади в Києві Олегом…;

3- й етап (911—1054) — розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі…;

4- й етап (1054—1093) — поява перших відчутних елементів розпаду…;

5- й етап (1093—1132) — посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців…

У 1132р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості».

Не вдаватимемося до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували «співати пісень» російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду — цілковитий абсурд. Підігнано під «романовську» концепцію «становлення Московської держави».

Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачимо «великоросам» їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання «величі Московії»! Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили основний висновок: Ростовсько-Суздальська земля після 1137(1132) року не належала до єдиної Київської держави. А вище встановлено, що і з 862 до 1137 року вона не була землею Великого Київського князівства.

Кожна людина має право поставити просте запитання:

В які роки так звана Ростовсько-Суздальська земля належала до Великого Київського князівства?

І отримає відповідь: історія, що не ґрунтується на московських «доважках брехні», про подібну належність нічого не відає.

7

Дослідження підійшли до нового цікавого періоду — створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу відомо, що фінське плем’я меря до 1137 року жило собі здавна в межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, і взагалі, народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родоплемінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали у глибоких тайгових лісах, переважно окремими сім’ями, рідко цілим родом із трьох-чотирьох сімей. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини

XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили також праці російських істориків, таких як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.

Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу війська хана Батия міста так званої Ростовсько-Суздальської землі були насправді «невеликими селами, обгородженими частоколом». Слід гадати, що навіть ці «міста-села за частоколом» були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян.

Навіть Катерина II говорила про це: «Серед князів найподатливіший до помилок перед приходом татар був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. — В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з другими… Його відправили (вигнали.—В.Б.) на річку Клязьму… він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині… Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва.—В.Б.), друга — проти нього; я думаю, що перша — це версія Київських літописців, друга — версія літописців, які писали за нащадків Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві» [88, с. 131—132].

Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення давніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий утік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися «міста-села за частоколом» зі слов’янськими назвами. У своїх «Міркуваннях про проект історії Росії…» вона розповіла й про багато іншого. До речі, цією працею імператриця довела, що саме вона склала «Проект історії Росії…»

Якісь «селища» на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, мабуть, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні «Кереметі з каменем Кардо-сярко». І, зрозуміло, мерянське «ритуальне місто» мало бути подалі від великих доріг (рік), у глухомані.

Чим же займалися меряни у XII столітті?

Проживаючи в заболоченій тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Основними їхніми заняттями були винятково полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із Ростовсько-Суздальської землі в ХІІ-ХІІІ століттях — цілковита брехня. У ті століття у країні Моксель не було орних земель. Притім ручне хліборобство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини — виробника зерна. Усім зацікавленим нагадаємо, навіть волзькі булгари, які у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. До того ж треба мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, на яких були чудові умови для землеробства.

До речі, волзькі булгари вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами.

Московський міф про великий торговельний «волзько-московський водний шлях», який нібито погубив шлях «із варяг у греки», також належить до вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X до XVI століття не існувало ні розвиненіших народів, ні розвиненіших держав. Торговим центром була сама Булгарія.

Уся територія фінських племен, починаючи з кінця ХНІ століття, стала ареною битви й різанини, так званого «збирання землі російської». Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про «територію постійного місця битви».

Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь- вигнанець зі своєю ватагою.

«… Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, — ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Білоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою» [81, с. 95].

Хоч яким би шляхом досліджень іти, обов’язково приходимо в Мерянську землю. Не існувало іншої землі у майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Д. О. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до «народця Мері».

Якщо ж згадати відому «Мапу Мерянської землі» (1872), складену графом О. С. Уваровим, — сумнівів не повинно виникати взагалі.

А далі Д. О. Корсаков продовжив свою думку, нагадавши аксіому, про яку російська наука забула: «Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора.—В.Б.), в епоху монгольську, хоча, власне, і тоді неможливо було визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало… Невизначеність, неясність у всьому — ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку» [81, с. 95].

Юрій Довгорукий прибув «у зародкову епоху… культурного розвитку… народця Мері». Тут нічого не вдієш — у світі завжди панували історичні закони розвитку, які ніколи й ні для кого не робили винятків. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених, залишилася на століття найвідсталішою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.

Микола Олександрович Морозов у своїй книзі «Повісті мого життя», виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із давнього Києва в «частокольну Москву» після прибуття Юрія Довгорукого. «Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, у кращому разі, — правителів, та й то з культурніших країн у менш культурні, а не навпаки».

Тобто, навіть поцупивши у русичів-українців їхню самоназву Русь, Московія на інше не мала історичного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле — цього історія нікому не дозволяє.

Розглянемо деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальською князівства і переконаємося, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу війська хана Батия і до його приєднання до єдиної держави — Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не зафіксувала. Подібні аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття.

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із «загальноросійськими літописними зводами», повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні «записи» є лише «вставками пізніших часів», як говорив О. О. Шахматов.

Зрозуміло, для чого подібні «вставки» «дописували» у так звані загальноросійські літописні зводи: для звеличення Московії та поріднення її з Великим Київським князівством і поріднення фінських племен зі слов’янами.

Усе підганялося під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на Київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував Ростовсько-Суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх «суздальців».

«…Розрив… позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було достименним фактом… негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах» [8, с. 109].

Сусід-русич не міг убити сусіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у Київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше нехрист, — ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, передусім внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Московит і зараз, як кажуть, мудрий по шкоді, а його «чоботи — дорогу знають».

З 1157 року в Ростовсько-Суздальській землі з’явилася князівська династія, яка мала мерянський корінь. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в Мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть «загальноросійські літописні зводи» засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи «не залишав свого тайгового закутка». То був «перший великорос» — «князь-залешанин».

Немає необхідності вивчати весь спектр історичного розвитку Ростовсько-Суздальської землі в XII—XIII століттях. Це надзвичайно обширна тема. Розглянемо питання лише з того боку, який стосується нашого дослідження.

Отже, як уже зазначалося, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: поширення християнської релігії та безпосередній князівський примус до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка «зачастокольних міст». Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що ґрунтувалася на «двовір’ї».

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його «молодих дружинників» були вже не лише «християнами», а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, що по закінченні 20—30 років «молоді отроки» в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний лісовий компонент: уседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими «отроками» на чолі з Андрієм Боголюбським з одного боку і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в Мерянській землі з другого. У протиборство вступили не просто молоді зі старими, або, по-іншому, нове зі старим. Зіткнулися носії мерянського способу життя й психології з носіями іншої цивілізації. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із Мерянської землі всю князівську знать, яка не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента.

«Отроки» мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в Ростовсько-Суздальській землі навіть мови не могло бути про «єдиновладдя» і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Кого ж вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

«Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна — Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние» [81, с. 110].

Якби йшлося про вигнання з Ростовсько-Суздальської землі лише рідні та «мужи отца своего передние», то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, «он… быв одинаково ласкав до… Христианства и до все поганы» [81, с. 111].

Усе з’ясувалося. Андрій Боголюбський ще не був справжнім християнином, до релігії йому поки що байдуже. Як мінімум, він сповідував «двовір’я». У нього ще не християнські критерії моралі.

«Мерянські отроки» першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому первозданному вигляді. Вони її сприймали у «двовір’ї», тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким одночасно з поклонінням Богу поклонялися московити. Можна уявити, що діялося в Ростовсько-Суздальській землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Боголюбським. Того, який, згідно з тими ж «загальноросійськими літописними зводами», спалив київські храми.

Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала «Родовід князів російських», робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Після князя Андрія Боголюбського Ростовсько-Суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря.

Російський професор Д. О. Корсаков так підсумував кінець ХІІ століття у тій землі:

«Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги — Которослі, збігається більшістю своїх уділів із межами Чудського народця Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці кордони (там жило фінське плем’я весь.—В.Б.). Ростовське князівство межувало в XIII—XV ст. на заході та півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — із князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським» [81, с. 194].

У прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV століттях була територія, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й друге свідчення професора:

«Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князівство, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, “стольне місто” великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя… Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський» [81, с. 123—124].

Напрочуд цінні свідчення! Укотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці ХІІІ століття! Тобто в часи Золотої Орди і саме у її складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1272 року, не мають підстав. Це «приписки» наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): «…разда волости детям своим». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)… Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію» [81, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Такий ще один парадокс московської «історії».

Із князювання Андрія Боголюбського в Ростовсько-Суздальській землі почався страшний розбій і різанина. Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так звані Ліпицькі битви, які відбулися в мерянській землі в 1177 і 1216 роках.

Згідно із «загальноросійськими літописними зводами», після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Імовірно, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить.

Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на Великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

«Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи… запобігти обранню іншого князя…» [89, с. 2].

Проти нього повстала Ростовсько-Суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажала мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній «и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы» [89, с. 3].

«Загальноросійські літописні зводи» дають мало матеріалу про «саму битву». Хоча то була звичайна дрібна сутичка: «Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.—В.Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр… “Ростовци… все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости”» [89, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, в якій зійшлися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.

«Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Володимирці його подбали про поховання вбитих» [89, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда в 1852 році розкопали всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року.

Усі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам:

«Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршин в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти… У першому кургані відкопані кістки тварин, імовірно, конячі. У другому… був людський кістяк, геть зотлілий. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку закопали вбитих після битви… На глибині 3-х аршин відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, ногами на схід і зі складеними на грудях руками… Інші 26 кістяків були складені купою, без усякого порядку і в різних напрямках…

Останній насип, так званий пагорб… досліджений пробними канавами… Таких канав викопано п’ять, і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї» [89, с. 4, 5].

Розкопані графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 року засвідчили, що серед усіх загиблих тільки троє християн, які поховані за християнським звичаєм, а 26 кістяків, знайдених «купою», — поховання мерян-язичників. Священик ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх ногами на схід.

Зовсім неважко було класти людину в могилу, зорієнтованою на схід. Цілком можливо, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похороном, і священик (імовірно, сам єпископ) розуміли, що з полеглими язичниками цього робити не слід.

Вражають беззаперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Привертають увагу поховання християн і язичників в єдиному кургані, що зайвий раз доводить його мерянське походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й у дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.

До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а «полководці» (знатні люди); і по-третє, князівську еліту становили не лише християни, а і язичники-меряни.

Як бачимо, до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю належало язичницькому фінському етносу.

Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році між військами ростовсько-суздальських князів і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська, які прибули на допомогу князеві Костянтину. Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.

Зійшлися, по-суті, слов’яни з фінськими племенами.

Згадаймо: військо князів Юрія та Ярослава було розгромлене й практично знищене.

Ось склад війська володимирських князів за О. С. Уваровим: «За Юрієм ішло велике військо, набране з Муромців, Бродників, Городчан і зі всієї сили Суздальської землі: “бяшет бо погнано и из поселей и до песльца”. Із цього видно, що той, у кого не було коня, пішов пішки» [89, с. 7].

А професор С. М. Соловйов написав простіше: «У них були сильні полки, вся сила Суздальської землі, тому що всіх погнали» [90, с. 143].

Військо супротивної сторони очолював князь Мстислав Мстиславович (Удатний), що правив у Новгороді. До речі, спільне військо Мстислава було в кілька разів менше від війська Юрія. Хвалькуватий князь Ярослав Всеволодович (батько так званого Олександра Невського) навіть пишався: «…на одного вашого припадає по сто наших» [90, с.142].

Це ті Ярослав і Юрій, які згодом, у 1237 році, згідно з «загальноросійськими літописними зводами», очолили ростовсько-суздальське військо проти хана Батия.

Отже, Мстислав Удатний зі своїми союзниками (Смоленський князь Володимир, Псковський князь Володимир і Ростовський князь Костянтин) повністю розгромили військо Юрія, Ярослава, їхніх братів і союзників. За «літописними зводами», було знищено 9233 вояки і лише 60 було взято в полон. Новгородці втратили п’ять осіб, а смольняни — одну людину. Вражаючі цифри! Особливо співвідношення.

Володимирський князь Юрій Всеволодович утік із бойовища: «…прискакавши (у Володимир.—В.Б.) на четвертому коні, а трьох загнав; прискакав він у самій сорочці, без сідла» [90, с. 146].

Навіть штани загубив! Ще раніше з бойовища втік Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського): «Ярослав також прибіг сам у Переславль на п’ятому коні, а чотирьох загнав» [90, с. 146].

Такі «великі полководці» землі московської, які нібито протистояли ханові Батию в 1237—1238 роках. В. де Рубрук свідчив 1253 року, що один із цих «государів» пішов у війську хана Батия на захід, будучи на посаді командира чи то сотні, чи тисячі.

То чим же прикметна для нас Ліпицька битва 1216 року? Про що вона свідчить?

По-перше, на місці знаменитої битви 1216 року був насипаний ритуальний круглий мерянський курган, у якому похований мерянин-язичник. Тобто і в 1216 році у війську Ростовсько-Суздальської землі серед знаті було багато мерян-язичників, окрім рядових воїнів і жителів землі. Тому й зберігалися мерянські (фінські) ритуальні звичаї.

Археолог О. С. Уваров писав:

«Тому необхідно простежити, до якого часу тривав звичай насипки курганів; тут ми маємо докази, що обряд, власне, язичницький, незважаючи на введення християнства, довго ще зберігався між Мерянами. Таким чином, ми бачимо на полі Ліпицької битви 1216 року курган, насипаний над одним лише трупом… Крім того, наші хронографи XVI і XVII століть містять (не одну розповідь.—В.Б.), у яких ще точніше з’ясовується значення високих могильних курганів: “И со многим плачем ту от невегласов погребен бысть (Волхв) окаянный великою тризною и могилу ссыпаше над ним вельми високу, яко же обычай есть поганым”» [4, с. 73].

I в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення Ростовсько-Суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI—XVII століть.

Не розповідатимемо про всі круглі мерянські кургани, які залишилися по Ліпицькій битві 1216 року, тому що й у них були «знайдені кістяки, які лежать безладно». Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку Ростовсько-Суздальської землі, народу і князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх «государів», якщо 3—4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього шість воїнів, а знищивши 9233 вояків — представників фінського етносу.

Тут може йтися про розумовий розвиток населення, засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т. д.) кожної зі сторін, військову тактику і стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне знищення великого скупчення людей.

По-третє. Укотре переконуємося: у першій половині XIII століття, до приходу війська хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос.

Загальна ж кількість населення (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське та інші князівства) становила біля 200 тисяч, тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

«Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти…» [90, с. 146].

І так було по всій Ростовсько-Суздальській землі в 1216 році.

Фінський етнос до приходу війська хана Батия становив підґрунтя, на якому утворилася Московія.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. Територію Московії почали масово заселяти представники татар (тюркські племена).

8.Тмутараканська земля

Вивчаючи добатийовий період московитів, не можемо не згадати про літописну Тмутаракань.

Перші видатні російські історики, такі як:

Андрій Іванович Лизлов (? —1696),

Василь Микитович Татіщев (1686—1750),

Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765),

Герард Фрідріх Міллер (1705-1783), визначали Тмутаракань як Рязанську землю (Рязанське князівство).

Саме слово «тмутаракань» слугувало для київських русичів ознакою далекої відсталої землі. І якщо за літописами до Тмутараканської землі навіть ходили деякі князі династії Рюриковичей, то ніколи та земля не визначалася як земля, що належала до Русі. Тмутаракань існувала як окрема далека земля.

Цікаво зазначити, що земля, яка лежала за Тмутараканню, величалась «Залесской, или Залешанской», тобто яка знаходиться чи то за лісом, чи взагалі чорт-зна-де. І дорога в X—XIII століттях до «Залешанской» землі лежала через Тмутаракань. Не відкриваємо «нову Америку», лише посилаємося на російські історичні джерела, насамперед на «общерусские летописные своды».

Відкриємо праці перших російських істориків і відчуємо весь комізм і трагізм російської так званої історичної науки. Вони все зуміли переіначити, та з Тмутараканню — опізнились.

Праця А. І. Лизлова «Скифская история» була написана у 1692 році, тож про «Таманську Тмутаракань», звичайно, нічого розповісти не могла.

Відомий науковець М. І. Новіков, який без дозволу Катерини II у 1776 і 1787 роках видав цю книгу, підредагувати її теж не міг, бо так званий «Тмутараканський камінь» «знайшли» за наказом Катерини II тільки у 1792 році. А наказ про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів з’явився тільки наприкінці 1794 року, після «з’ясування» цього питання у праці О. І. Мусіна-Пушкіна «Историческое исследование о местоположении древнего Российскаго Тмутараканскаго княжения» (СПб., 1794).

Зазначимо, що праці М. В. Ломоносова, В. М. Татіщева та Г. Ф. Міллера дуже часто переплітались, бо професор Г. Ф. Міллер редагував «Историю российскую» В. М. Татіщева, а з Ломоносовим особисто ворогував. Чого тільки варта їхня суперечка щодо «імені та походження народу російського», що точилась у 50-ті роки XVIII століття.

Але стосовно Тмутаракані всі дотримувались однієї думки:

Тмутаракань — це Велике Рязанське князівство та його земля.

Скільки б не викривалась та не спростовувалась російська історична облуда, осягнути її у повному обсязі неможливо. Тому не ставитимемо перед собою такого завдання. Звернемо увагу тільки на те, що лежить на видноколі.

Отож, вигадки російських державних мужів та істориків про Тмутаракань (Тмуторокань).

В «Истории Российской» В. М. Татіщева, що охоплює період до 1462 року, яка видавалась у 1768—1784 роках з особистого дозволу імператриці Катерини II і редагувалась (окрім останнього тому) російським академіком Г. Ф. Міллером, абсолютно чітко визначалось: «Тмутаракань… ныне Рязанская провинция» [72, т. 1, с. 249].

Цілком свідомо В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер і сама Катерина II, як і всі інші на той час, дотримувались цієї незаперечної істини. Тобто ще на початку XVIII століття істина про Рязань-Тмутаракань не спростовувалась. Ніяких суперечностей про термін та поняття Рязань-Тмутаракань серед істориків і державців Московії не було.

Однак треба пам’ятати, що саме на 70—80-ті роки XVIII століття припадає посилена експансія молодої Московської імперії на Південь (Кавказ і Україну). У «Записках Императарскаго Одесскаго общества истории и древностей» досить-таки чітко визначено:

«Крымский полуостров взят 1771 г. апреле и мае месяцах весь, даже и столица их Бахчисарай, князем генерал-майором Щербатовым…

Против Крымскаго полуострова остров Тамань, который взят с помощью флота того же 1771 г. в июле месяце» [77, т. 14, с. 89].

Та, як пам’ятаємо, ті московські війська довелося вивести: спочатку — із Тамані, а згодом — із Криму. Європейські країни не підгримували військовий азарт молодої зубатої імперії. Основний посил Європи: не маєте на ті землі історичного права.

Хоча знаємо, що на ті роки Московська імперія вже поцупила в українського народу Київський спадок і привласнила його собі. А народ України (Русі) прозвала малоросами, бо себе возвеличили до великоросів. Усе це чинилося відверто і нахабно — імперія показувала Європі свої м’язи, а та задкувала.

Та м’язи м’язами, а причини на взяття Тамані треба було шукати. На захоплення Криму як київського спадку Європа, хоча і кволо, без ентузіазму, але все ж таки погоджувалась. Залишалось лише посунути з Криму Отгоманську імперію (Туреччину).

Ще повсюдно на Півдні (Крим і Кавказ) точилась війна, а вже у 1773 році Катерина II скерувала «в южную Россию» експедицію науковців на чолі з «академиком С. -Петербургской Академии Наук Гильденштедтом», яка працювала «на юге России» от «Черкасска и Ростова до Таганрога» впродовж 1773—1774 років. Щось гарячково шукали, та не знайшли. Але поклали початок.

4 грудня 1783 року імператриця Катерина II своїм указом створила відому «Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії…». До складу «Комісії» увійшли досить відомі люди імперії. Ось їх перелік:

X. А. Чеботарьов (1746-815);

А. О. Барсов (1730-1791);

П.Паллас (1741-1811);

О. І. Мусін-Пушкін (1744-1817);

І. І Лепехін (1740-1802);

М. Болтін (1735-1792);

І. П. Єлагін (1725-1794);

М. М. Бантиш-Каменський (1737-1814);

О. Ф. Малиновський (1762-1840);

О. В. Храповицький (1741-1801).

Працюючи над «складанням записок про давню історію, переважно Росії», члени «Комісії» не могли не звернути увагу на парадоксальну ситуацію, яка складалася навколо майбутньої Московії.

По-перше, Тмутаракань, тобто Рязанська земля, у давні часи повністю відтинала майбутню Московію від Великого Київського князівства. За літописами, київські князі далі Тмутаракані не ходили. Бо у ті часи зв’язок між Києвом та Ростовсько-Суздальською землею міг відбуватися тільки через Рязань. Інших шляхів сполучення не існувало. Отож, виходило, що у IX—XII століттях не існувало зв’язків між Києвом та Ростовом. А перед «Комісією» стояло завдання — поєднати старі київські літописи з ростово-суздальськими. Таким чином дати право Московській імперії на спадок Великого Києва.

По-друге, старі літописи чітко свідчили, що Тмутаракань, як князівство, з’явилась значно раніше від Ростовсько-Суздальського. Отже, Рязань і її князівство передували Володимирському, що свідчило про походження династії ростовсько-суздальських князів саме з Рязані, бо тільки з неї могла колонізуватись майбутня Московія. Ми ж пам’ятаємо, що київські князі далі Тмутаракані не ходили.

Звичайно, це потребувало негайної реакції і про все доповіли Катерині II. Імператриця почала діяти у цьому напрямі.

Уже навесні 1785 року за наказом Катерини II на Тамань направили члена катерининської «Комісії» Петра Симона Палласа із завданням знайти там майбутню Тмутаракань.

Катерина II, мабуть, за порадою своїх поплічників, вирішила «одним пострілом убити двох зайців». Перенісши назву «Тмутаракань» на Тамань, вона прив’язувала його до Великого Київського князівства, що «історично» обгрунтовувало домагання Московської імперії на цей півострів, а з другого боку — прибирало з Рязанської землі її питоме ім’я Тмутаракань і давало змогу мати Московії прямий шлях на Київ, бо Рязань-Тмутаракань прибиралась з історії.

Що цікаво, П. С. Паллас ще у 1785 році знайшов «Таманську Тмутаракань». Звернімо увагу: він це зробив за сім років (1792) до офіційного «відкриття» так званого Тмутараканського каменя.

Ось уривок із доповідної записки професора П. С. Палласа Катерині II «Разныя замечании касательныя до острова Тамани»:

«Город Темрюк лежит посреди болота и камышей, кои оттуда до самаго Ачуева простираются, на небольшой площадке земли, и судя по малой его обширности и по малому пространству земли вокруг него находящейся, на коей нет никаких признаков от древних развалин, нельзя полагать, чтоб тут состоял пред сим древний “Тмутаракань”, как об нем некоторые… думают; а вероятнее, кажется, мнение тех, кои утверждают, что сим именем назывался напред сего нынешний город Тамань» [77, т. 10, с. 234].

Доповідна записка була написана П. С. Далласом в одному примірнику і, звичайно, як усі засекречені катерининські матеріали, ніколи б не побачила світ. Але через те що військову охорону П. С. Далласа забезпечували люди із війська князя Г. Потьомкіна-Таврійського, то в наказі про експедицію професорові дозволялось надати князеві копію доповідної записки. Ось так цей секретний матеріал у 1877 році побачив світ у десятому томі «Записок Императорскаго Одесскаго общества истории и древностей» із записом: «Извлечено из бумаг походной канцелярии князя Потемкина-Таврическаго. Представлены 24 августа 1785 года. Автор — академик Л. С. Паллас».

Усе надзвичайно просто!

Однак на цьому історія з Тмутараканню не закінчилась. Хоча на той час уже померли В. М. Татіщев і Г. Ф. Міллер, головні автори, які описували давню Рязань-Тмутаракань та які мали доступ до давніх першоджерел, що засвідчували ці істини, та залишалось багато авторитетних людей імперії, які не сприймали відверту фальшивку. До таких належали: князь М. М. Щербатов, історики В. В. Капніст, К. Ф. Калайдович та десятки інших. Отож, чинився таємний спротив спробам фальсифікації.

І не властиво було самій Катерині II кидати справу на півдорозі. Тож було вирішено знайти незаперечний доказ належності імені Тмутаракань саме Тамані. Зрозуміло, що таким доказом міг стати тільки письмовий запис про це. Проте давню книгу із таким записом виготовити важко, потребує багато часу і клопоту, тоді вирішили «знайти» запис на камені.

І «знайшли» такий камінь на Таманському півострові у 1792 році. «Знайшов» його майор єгерського батальйону Розенберг.

І Ось як ці події описав П. С. Паллас після своєї чергової мандрівки у 1793—1794 роках до Криму і Тамані:

«Первый предмет, который останавливает внимание путешественника, когда едешь от города Тамани, это небольшой домик, построенный по повелению блаженной памяти Монархини (Катерини II.—В.Б.), между двумя песчаными холмами, на юг і от города. Домик этот построен для сохранения в нем замечательнаго мрамора с древнею русскою надписью. Мрамор, открытию и сохранению которого мы обязаны майору Розенбергу, найден у Казармы стоявшего в Тамани егерского батальона, где он служил порогом у дверей. Вице-адмирал Пустошкин, флотилия котораго плавала в здешних водах, перевез его в Николаев, откуда по повелению Государыни камень этот как исторический памятник был перевезен и восстановлен обратно на месте его первоначальнаго открытия в построенном для него вышеупомянутом домике. Памятник этот состоит из белаго мрамора и имеет три аршина и три вершка длины; нижняя часть его, также как и края, выполированы; верхняя же часть неполирована и в ней пробита дыра как-бы для двернаго пробоя или крюка…

Надпись, находящаяся на одной из оконечностей камня, тем более замечательна, что доказывает, что Тамань есть древняя Тмуторокань, где имел прежде свою резиденцию один из родов русских удельных князей… трудно объяснить причину, послужившую поводом к составлению этой надписи на камне…» [77, т. 13, с. 70].

Зараз цей так званий Тмутараканський камінь зберігається у санкт-петербурзькому Ермітажі. Уже вкотре пропонується московським академічним інститутам провести хімічний і структурний аналіз «Тмутараканського каменя» і порівняти його з таким же аналізом мармуру, який у ті роки використовувався для оздоблення санкт-петербурзьких палаців. І переконатися, що той мармур одного видобутку і привезений із Європи.

«Тмутараканський камінь» — звичайна катерининська фальшивка!

У 1065 році «Тмутараканський князь» не міг возити з собою важку брилу мармуру, аби вибити на ній нікому непотрібний напис. Мармур в XI столітті ні на Тамані, ні в Криму не видобували. І князі його не використовували у побуті.

І якби «Тмутараканський камінь» усі 700 років пролежав чи в землі, чи на її поверхні, то напис би повністю зник. Це аксіома!

До речі, в Ермітажі так званий Тмутараканський камінь у 70-ті роки минулого століття ховали і не виставляли, бо багато відвідувачів дивувалось саме з цього приводу — чіткості напису.

Ось що повідомляє Велика Радянська Енциклопедія:

«Тмутаракань, др(евне)-рус(ский) город на Таманском п(олуостр)ове у станицы Таманской. В 8—9 вв. на месте Т(мутаракани) располагалось поселение Таматарха, подчинявшееся Хазарскому каганату. После разгрома Хазарского каганата в 965 г. киевским князем Святославом Игоревичем на месте Таматархи возникла Т(мутаракань), к(ото)рая стала политич(еским) центром созданного здесь Тмутараканского княжества…» [2, т. 26, с. 16].

Здавалося, ця московська вигадка непорушна. Хоча ще за царських часів її спростовували десятки істориків, у тому числі російських. Та головне полягає у тому, що вигадка про «Таманську Тмутаракань» суперечить звичайним «загальноросійським літописним зводам»:

«…Коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова Тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань. Але Всеволод Суздальський заявив про підтримку Рязані, і Олеговичі повернули назад. Отже, Ігор спрямовував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. “Тмутараканський бовван” — володар тих земель… тут натяк на Всеволода Суздальского» [73, с. 116].

І така згадка про Тмутаракань-Рязань у літописах не одна. Причина цього явища надзвичайно проста: коли Катерина II зі своєю «Комісією» вдалися до відвертого фальшування поняття «Тмутаракань», а це 1792—1794 роки, на той час більшість так званих «общерусских летописных сводов» уже були написані й видруковані. Як писав М. М. Карамзін, «були знайдені».

Зрозуміло, якщо Рязань у давні часи була Тмутараканню, то історію Ростовсько-Суздальської землі потрібно трактувати і подавати по-іншому. Вона повністю залежала від Тмутаракані (Рязані) під час становлення.

У жодному з давніх європейських (особливо Візантійських) джерел, а їх достатньо, немає згадки про Тмутаракань на Таманському півострові. Упродовж X—XIII століть всі (абсолютно всі!) європейські джерела розповідають про місто Матрику (візантійці писали — Матраха) на Таманському півострові та про царів, які мешкали у цьому місті.

Ці джерела навіть гадки не мали про Тмутаракань. Знаменитий монах Юліан Угорський на початку 30-х років XIII століття (звернімо увагу, ще до навали хана Батия) зі своїми товаришами відвідав Таманський півострів.

Ось що він засвідчив:

«Отцы же проповедники, желая обратить неверных, отправили вторично четырех из своей братии искать упомянутого народа. Они… через Болгарию, где царствовал Ассан, и Романию, с охранною грамотою и иждивением Белы, ныне короля Венгерскаго, достигли до Константинополя. Отсюда пустившись на море через 33 дня прибыли в страну, которая именуется Сихия, в город именуемый Матрика (свідчення.—В.Б.), где князь (король.—В.Б.) и народ называют себя христианами, имеющими книги и священников греческих. Князь (Государь) имеет, говорят, сто жен… Здесь, надеясь иметь товарищей путешествия и ожидая их, пробыли пятьдесят дней…» [77, т. 5, с. 999].

Свідки минулих століть, які якимсь чином мали відношення чи навідувались до Тамані, такі як: Костянтин Порфірородний (905—959), угорський монах Юліан (1235), Вільгельм де Рубрук (1253), не знали про існування Тмутаракані на Таманському півострові. Навпаки, своїми творами вони заперечили її існування. Давні історики знали на Таманському півострові місто Матрику та державу Сіхію — країну Адигів.

У російській імперській історії довгий час слово «Тмутаракань» до Тамані не приживалось. Тоді Мусін-Пушкін, знаменитий російський фальсифікатор, один із ініціаторів «Тмутараканської брехні», особисто доповів імператорові Олександру 1.1 ось що сталось:

«В заключение граф Мусин-Пушкин говорил: “Теперь в сей истине уже не сомневаются: ибо государь Император именным своим указом повелел именовать остров Тамань Тмутараканиею”» [6, т. 8, с. 299].

Таким чином ім’я рязанської Тмутаракані було нав’язане Тамані.

Цікаво те, що подібний указ про Тмутаракань видавала наприкінці свого життя Катерина II.

Чого домагалася Російська імперія, переносячи ім’я Тмутаракані з Рязані та Рязанського князівства на Тамань і Таманський півострів?

Було кілька стратегічних цілей. Поговоримо про основну з них: надати Москві і так званій Ростовсько-Суздальській землі прямий вихід на Київ. Велике Рязанське князівство (Тмутаракань) свого часу відтинало «Заліські» землі від Великого Київського князівства (X—XII століття). Тмутаракань, яка безпосередньо межувала з Булгарією, мала у своїй структурі населення декілька тюркомовних племен, до яких належали буртаси, мещеряки (мішари), що мешкали по всій річці Ока аж до сучасної Калузької області. Отож, Тмутаракань закривала вихід на Київ для Ростова і Суздаля, у яких мешкали переважно фінські племена мері та муроми.

Зрозуміло, що колонізація з Києва «Заліської» землі могла відбуватись тільки через Тмутаракань, і написані («знайдені») на той час літописи, особливо Кенігсберзький (Радзивилівський), подібні твердження не заперечували. їх неможливо було знищити, бо ті літописи «знайшов» і оприлюднив Петро І у 1716 році.

Ця дилема походження Ростовсько-Суздальської землі, як похідної від Тмутаракані (Рязані), переслідувала Катерину II та її найближче «інтелектуальне» оточення майже 25 років, доки

не було прийняте рішення про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів.

Це дійство відбувалось настільки цинічно та нахабно, що викликало значний опір тогочасних російських істориків і взагалі освічених людей. їхній спротив був придушений російською цензурою та державними указами, які забороняли називати Рязанське князівство Тмутараканню.

Але, що цікаво, цю відверту брехню після деякого вичікування проковтнула і європейська історіографія. Хоча Європа зберігала у своїх архівах документальні свідчення Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату X—XIII століть, в яких таманській Тмутаракані абсолютно немає місця.

Однак це тема іншої розмови, чому європейські історики так залюбки сприйняли московські «доважки брехні».

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2016
    1555

    Хлюпни нам, море, свіжі лави!
    О земле, велетнів

    ...
  • 18.07.2016
    1320

    Ми часто говоримо про давні глибинні витоки українського народу, його славну історію, але

    ...

Медіа