Ми часто говоримо про давні глибинні витоки українського народу, його славну історію, але уникаємо розмов на морально-етичні теми. Чому? Причиною тому — всім відома наша українська делікатність.

Не хочемо називати прізвища, щоб когось не образити, тим більше, щоб не викликати небажаних суперечок і т.д. То й миримось часто з такими явищами, з якими наші Пращури ніколи не мирились і завжди засуджували. Чи так наша мораль здрібніла, чи ми так збайдужіли, що вже й самі втратили шляхетні цінності, які тисячоліттями зберігалися в нашому народі як найвища святість ?

Подивіться хоч би на те, як наші селяни ставляться до християнських «священиків»: піп п'яниця, жінку б'є, дітей з хати виганяє, з чужими молодицями гуляє, але до нього в церкву йдуть, щоб помолиться Богові. Хіба не розуміють, що цей пін слабкий «посередник» між людиною і Богом?

А інший, назвавши себе «пророком», зрадив Присягу, але «він же за Україну, то хай собі буде». Таке християнське «милосердя» межує із моральним зубожінням. Чому так стається? Гадаю, що відповідь на це питання захована значно глибше, ніж прийнято вважати.

Тож не зайвим буде на сторінках нашого часопису розкрити тему священної сутності обряду Присяги як одного з найвищих релігійних таїнств. Рідна Віра пояснює причини втрати морально-етичних цінностей не тільки занепадом духовної культури, але й руйнуванням суспільного Порядку (ієрархії).

В давні часи ідеальною моделлю суспільства вважалася суспільна іє­рархія — кастова етнократія. Про кас­тову структуру етносу як живого суспіль­ного організму нині пишуть чимало. Ти­повий зразок маємо в давній Індії: брагмани (волхви, жерці), кшатрії (воїни), вайш'ї (виробники), шудри (раби). Кас­това етнократія «заснована не тільки на принципі чистоти крові, але й на принципі зростання чистоти світогля­ду, залежно від становища, яке посідає особа в суспільстві. Саме поєднання чистоти крові з чистотою світогляду це­ментує вертикальну піраміду конкрет­ного етносу» [Двдеев В. Метафизическая антропология. — М.,2002.—С.90].

Нагадаю, що перші два суспільні стани, як правило, досить малочисельні (духовна каста 5% і воїнська каста 10-15%), а третя — найбільша чисельно каста виробни­ків (підприємців, робітників, землеробів та ін., складає від 60 до 70%). Четвертий стан іноді називали «кастою рабів», що не зовсім точно, бо він не становить ніякої касти: це різні «декласовані елементи» — тобто карні злочинці, повії, збоченці, наркомани, психічно хворі та ін., які не мають ніяких морально-етичних обмежень. Во­ни існують за будь-яких часів і в будь-якому суспільстві. За нормальних умов життя етносу такий «паразит» йому не загрожує. Його видно, він ніколи не переходить до вищих каст. Як пише сучасний антрополог Володимир Авдєєв: «За гроші він ніколи не міг купити становища в суспільстві, він не міг впливати на вироблення стилю жит­тя, він не смів торкатися сакральних основ буття, створе­них самим життям і Богами. Нувориш не смів задавати тон і освячувати святині. Смисл і стиль життя в кастових етнократіях виробляв жрець, а воїн здійснював їх волею і мечем. Так було скрізь, завжди і в усіх народів і рас» [Там же. — С.97-98].

Однак, в умовах так званої «демократії» представ­ники найнижчих каст нині можуть цілком успішно мас­куватися, купуючи навіть місця в парламенті. Причому згадані морально-етичні цінності для них не існують і тут, бо людська якість — це природна даність, яку не купиш ні за які гроші.

Отже, обряди, про які йтиметься в цій статті, ще зберігають своє свя­щенне значення для перших двох каст, але в середовищі третього стану і, тим більше, четвертого, вже втрача­ють свій прадавній священний смисл. Сьогодні ми є свідками того, як люди присягають усім підряд партіям і ор­ганізаціям, і не роблять собі клопоту з того, що через місяць-другий всту­пають в іншу організацію, присягають іншим вождям, іншим символам, ча­сом протилежним, а то й ворожим до тих, яким ще вчора клялися зберігати довічну вірність.

У зв'язку з цим, враховуючи високий ступінь хаотич­ності суспільних відносин, слід відзначити ще одне яви­ще, яке ми часто не враховуємо. Це те, що людське сус­пільство як природний організм підлягає законам при­роди, хоче воно того чи ні. А отже, воно і нині складаєть­ся з тих самих каст, що і колись за часів Порядку (ієрар­хії). Тільки різниця в тому, що нині уроджені в тій чи іншій касті можуть посідати не відповідні своїм природженим якостям місця в суспільстві. Чому?

Сьогодні духовне становище людства — це прогресу­ючий хаос (тобто регрес). В цьому хаосі важко відшукати справжнього провідника, бо той, хто має в душі вищі духов­ні цінності, не буде беззаконними засобами рватися до влади. Від того хаосу потерпає увесь народ, бо маси не можуть правильно обирати собі провідників з тієї простої причини, що хаотична свідомість «рівних» (демосу — на­роду), як основа будь-якої демократії вже вичерпала се­бе, і слід шукати нових способів повернення до Порядку (ієрархії нерівних). Це станеться тоді, коли владі грошей (штучних цінностей) будуть протиставлені духовно-мораль­ні якості людини, які проявляться природним шляхом. Са­ме до такого якісно-природного відбору прагнуть сповід­ники язичницьких релігій. Якість Людини полягає в гармо­нії душі і тіла, чистих високих думок і благородних дієвих вчинків.

Розглянемо священну сутність Присяги як норми Зви­чаєвого права.

Присяга - давній язичницький релігійний обряд, спрямований на встановлення правових (юридичних) норм чи відносин між людьми:

  • жерцем і вірними,
  • князем і воїнами,
  • військовими сторонами в час війни і перемир'я,
  • мужем і жоною при вступі в шлюб, побратимами на воїнську вірність,
  • купцями і продавцями та ін.

Наші Предки надавали особливого статусу військо­вим присягам.

Присяга воїна-дружинника на вірність своєму князю- воєначальнику свідчить про ДАВНЄ РОДОВЕ ПОХОД­ЖЕННЯ цього Звичаю.

Прототипом дружинного зв'язку була кровна спорід­неність чоловіків Роду, які захищали своє плем'я

Чоловік, неспроможний захистити свій рід, не мав пра­ва на продовження роду, щоб не плодити слабкодухих

Зрадників військової клятви оскоплювали. Це був жорстокий звичай, однак він був продиктований суворою необхідністю. Культивувалася чоловіча мужність, хороб­рість, боєздатність. Виховувались кращі риси військової доблесті.

Одну з найдавніших писемних згадок саме про таку воїнську клятву маємо у Велесовій Книзі (д.32):

Се старі родичі казали,
що приймали клятву на вірність
і тримали її аж до смерти:
самі маємо помирати,
а Русь визволяти.
Розказують, якщо хтось
не хотів іти до бою,
а тікав до дому свого, —
уймали уди його
і мали віддати будь-кому з греків
як вола робітного.
Кара його буде тяжка,
і рід його ізвержений,
і в жалю не оплаче його,
ім'я його забуде.
А самі витязі прославлені
будуть від родів до родів наших.

Прийняття нового дружинника до воїнського колек­тиву включало ритуал військового братання — Побра­тимство. Цей обряд описав Геродот ще в V ст. до н ч. у скіфів. Є також зображення фрагменту цього обряду на Сахнівській золотій пластинці, де побратими п'ють кров-вино з рога. Згадки про обряд «пиття крові» також є у Велесовій Книзі — «І се кров пили за зв'язки брат­ні до смерті, аби не щезнути» {33: уривки): «Германаріх пив вино, що буде любим братом з воєводами нашими» (5-Б), тобто не буде воювати з нашими Предками.

Обряд Побратимства складався з:

  • взаємного обміну (змішування) крові,
  • словесної клятви,
  • обіймів та поцілунку,
  • обміну дарунками (оберегами, одягом),
  • та спільного хліба-солі (обіду).

Побратими розрізали руки і дотулялися ранами, таким чином символічно змішуючи кров. Або в чашу зі священ­ним напоєм капали кров обох побратимів, які й випивали напій — так ріднилися через кров. Коли Предки втратили Рідну Віру і стали християнами, то з усього цього обряду залишився обмін натільними хрестами, клятва та обід.

Саме такий пізніший варіант цього звичаю відобра­жений в українській билині про Святогора-богатиря та Іллю Муромця:

Золотими хрестами помінялися,
обнялись вони, поцілувалися,
Святогор-богатир та буде більший брат,
Ілля Муромець та буде менший брат.
Хліба-солі тут вони покуштували,
білою лебіддю пригостили...

Присяга як одне з найвищих релігійних таїнств була відома усім білим народам давнини. В разі загибелі воєначальника уся дружина звинувачується в слабкос­ті, їй нема прощення від людей Адже воїн — це професіонал, головна робота якого полягає у збройній бороть­бі та захисті свого князя, землі й народу. Його невправ­ність — це не просто недбальство в роботі, але дія, що межує із зрадою присяги.

Так, римський історик Тацит Корнелій писав:

«Ганьба залишається на все життя на тих, котрі повернуться живими з бою, втративши свого воєначальника». [Тацит Корнелій. О положений, обычаях и народах Германии // Сочинения П. Корнелия Тацита, все, какие сохранились. — М., 1870. ч.І, с 235 ].

Дружинники, які склали присягу, звалися «віддани­ми» князю-воєначальнику. У випадку смерті військового вождя, за словами Юлія Цезаря, воїни «поділяють його долю, або ж самі позбавляють себе життя»

[Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне. — М., 1991, кн. І, с. 71].

Подібні таїнства відомі також і в нашій історії. В релі­гійному побуті такі факти свідчать про таїнство особистісного зв'язку посвяченого лицаря з його вождем, воє­начальником — спільність долі Князя і Дружини. Про це записав наш літописець, згадуючи походи Великого кня­зя Святослава і його промову до воїнів перед боєм:

«...Не осоромимо Землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо мертві сорому не мають. Якщо ж побіжимо ми, — то сором нам. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду... Якщо моя голова ляже, — то­ді самі подбайте про себе!» І сказали вої: «Де голова твоя ляже, там і ми наші голови зложимо» [Літопис Руський, літо 971].

Для воїнської касти поняття Честі і Слави було одним з найвищих морально-етичних святощів.

За дружинним етикетом, Князь давав заприсяженим дружинникам дари, найчастіше це була зброя і військовий обладунок. Ці дари сприймали за велику Честь.

Слава належить Князеві, а Честь— воїнам-дружинникам.

Про це згадується в «Слові о полку Ігоревім»: воїни йдуть у поле пошукати «собі Честі, а Князям Слави». Не даремно в писемних пам'ятках Княжої доби і Козаччини часто зустрічаємо слова: «Не посрамимо Честі воїнської... (козацької)».

З поняттям Слави було тісно переплетене поняття військової Удачі. Той воєначальник, який потерпів по­разку, не міг набрати воїнів до війська, бо Удача вважа­лася даною самими Богами: «а хто Богом не сподоблений, той пребуде як сліпий, і не матиме з ним щастя» [Велесова Книга].

Воїни-дружинники любили і вірили успішним кня­зям, які прославили себе в боях, були впевнені в своїх силах, військових уміннях і навичках. Так було і за часів Козаччини. Яскравим прикладом непереможності вва­жався кошовий отаман Сірко, який «був превеликий характерник!»:«Запорожці, поки орудував ними Сір­ко, нікого не боялись, бо його ніяка сила не могла перемогти»; «Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а Слава про нього не пройшла, не пропала» [Савур Могила, — К., 1990. — С. 115].

При укладанні мирних угод присягали воєначальники і воїни обох сторін. Так, посольство грецького цісаря звернулося до князя Ігоря з такими словами:

«Се послав нас цесар. Рад він єсть мирові і хоче мир мати з князем руським і дружбу. А твої посли водили вже цесаря нашого до присяги і нас посла­ли водити до присяги тебе і мужів твоїх». І обіцяв­ся Ігор так учинити. І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І пок­лали руси оружжя своє, і щити, і золото, і присяг­нув Ігор, і мужі його, і скільки було русів-язичників. А християн-русів водили присягати в церкву свя­того Іллі...» [Літопис Руський, літо 945].

Цього ж року подається зразковий текст самої при­сяги. Тут бачимо типову структуру побудови таких юри­дичних текстів. На початку декларується намір про мир і дружбу міжрусами і греками «на всі літа, до поки сонце сяє і весь світ стоїть». Далі формулюється «ряд» (конкретні пункти договору), а за ними —саме закляття: «А якщо намислить хто із країни Руської розладнати цю дружбу, то ті, скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату од Бога вседержителя — осудження їх на погибель і в сей вік і в будучий; а ті, скільки їх не охрещено с, хай не мають помочі від Бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені будуть мечами своїми, і хай погинуть од стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей вік і в будучий» [там же].

Ще один текст присяги руських княжих дружин подано в цей же рік:

«...а якщо переступить цехто-небудь із країни нашої, чи князь, чи хто інший, чи охреще­ний, чи нехрещений, — хай не мас він од Бога помо­чі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написа­не в хартії сій, буде додержано Ігорем і всіма бояра­ми, і всіма людьми, і землею Руською в наступні лі­та і завжди. Якщо хтось із князів чи із людей русь­ких, чи християнин, чи нехрещений переступить се, що написано на хартії сій, — йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Бо­гом іПеруном за те, що переступив свою клятву».

Наш літопис зберіг також текст присяги Великого кня­зя Святослава Хороброго, дану після Доростольського перемир'я:

«Я, Святослав, великий князь Руський, як клявся, так і утверджую цим договором присягу свою, що хочу разом із русами, які підо мною, бояра­ми та іншими людьми мати мир і справжню дружбу з цісарями. Якщо ж ми не додержимо чого із сього сказаного раніш, то я і всі, хто зі мною і підо мною, хай будемо прокляті Богом, у якого віруємо, — в Перуна і в Велеса «скотья Бога», — хай будемо ми золоті, як ото золото[2] се, і своїм оружжям хай ми посічені будемо, і хай ми вмремо. Ви ж майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» [Літопис Руський, літо 971, писано в липні]

Як бачимо, в присягах і клятвах головна роль зав­жди належала СЛОВУ, яким стверджувалось те, на що і перед ким присягали, 3 текстів цих Присяг довідуємось, що найганебнішим вважалося «стати рабом» і «бути за­битим своєю власною зброєю».

Слово, як правило, супроводжувалось певними магічними діями і магічними речами.

До таких найсвященніших символів Побратимської присяги належала Кров; Воїнської клятви — Зброя.

У народно-звичаєвих присягах, козацьких часів зна­ємо про використання Землі та прикликання у свідки цієї присяги духів покійних Пращурів.

Присяга землею дійшла до наших днів у спрощено­му вигляді, коли кажуть: «Землю їж!» — тобто підтвер­джуй, що сказане є правдою.

Присягу Землею широко застосовує нині сучасне ук­раїнське Козацтво (при Посвяченні в козаки).

Особливого значення надавали Священній присязі воїни-захисники Святинь. Кожна язичницька Святиня ма­ла своїх вірних лицарів, що її захищали. Так, західно­європейські хроніки XII століття зберегли нам відомості про 300 хоробрих лицарів, які мужньо боронили від гер­манських та данських хрестоносців одну з останніх Свя­тинь Рідної Віри слов'ян на о. Ругії (нині Рюген) — Аркону. Частина з них загинула від ворожих мечів чисельнішого ворога, а частина згоріла в Святині, боронячи об­рази своїх Богів і Священні реліквії храму, разом зі Свя­щенним знаменом — Станицею Світовида. Вони з Чес­тю виконали свій священний обов'язок і дотримали Сло­ва своєї Посвяти...

Поняття Честі і Слави, як бачимо, —не матеріальні речі, не якісь особливі вигоди чи земні блага. їх цінують переважно люди двох вищих каст: брагманів і кшатріїв (Волхвів і Воїнів), однак, і третій касті (вайш'їв) чесних землеробів, робітників і підприємців не були чужими най­вищі духовні цінності.

Хоча нині, як видно, до героїчного лицарського Чину здатний далеко не кожен. Бо християнський світогляд зруйнував давнє арійське ставлення до Честі і Слави, яке було притаманне нашим Пращурам. У Біблії відвер­то сказано: «краще собака живий, ніж лев мертвий», що, за висловом Володимира Шаяна, фактично мало означати: «краще живий боягуз, ніж мертвий герой» [В.Шаян. Біблія як ідеологія. —Лондон, 1972]. Саме та­кою ідеологією керується кожний юдей, і саме такі цін­ності були нав'язані цілому людству християнськими кни­гами. В юдаїзмі допускається зрада будь-якої присяги. Талмуд (Старий Заповіт) вчить, що кожен юдей може давати будь-яку присягу «гоям», якщо існує загроза йо­го життю або життю його сім'ї, і зовсім не зобов'язаний ЇЇ дотримуватися. Отже, присяга юдея (явного чи замас­кованого) не має ніякої ваги. А тоді спробуйте розібра­тися, кого ви заприсяжили.

Володимир Шаян ретельно вивчав давні релігії аріїв і наших слов'янських Предків. У 1934 році він вирішив відродити Предківський світогляд не просто як історич­ний опис, але повернути народові героїчні засади Рід­ної Віри як живої й дієвої релігії.

Зважаючи на те, що сприйняти такі ідеї готовий да­леко не кожен сучасний українець, у 1943 році він з небагатьма своїми однодумцями створив релігійно-по­літичну організацію, тоді ще нелегальну, «Орден Ли­царів Бога Сонця». Перша група лицарів склала йому Присягу. Організація боролась за незалежну Україну, тому сам В. Шаян та члени його ордену мусили емігру­вати з України, остерігаючись сталінських пересліду­вань. Лицарям, які не хотіли іти на Захід, В.Шаян дав наказ стати до лав Української Повстанської Армії. Так з'явилась Група імені Перуна, що згадується в «Літо­писі УПА» (Т.8, с. 173).

В Авґсбурзі 1944 р. В. Шаян створив осередок ре­дакції журналу «Світання» та поклав початок Українсь­кому Вільному університету. Тут же було створено й другу (молодшу) групу Ордену Лицарів Бога Сонця. Цьо­го разу орденську присягу склали 12 лицарів.

Саме для них професор В.Шаян читав курс ор­денських лекцій про Віру наших Предків, про Священ­ний героїзм та найвищу Святість Всеарійського відрод­ження, яке він назвав «Пан-арійським ренесансом» (Всеарійським), пророчо передбачивши Відродження етнічних релігій у всьому світі.

З архівних матеріалів, листів і спогадів мені вдало­ся встановити імена кількох посвячених Волхвом Шаяном лицарів із молодшої групи: Богдан Бійтенко, Вишата Святославович, Степан Кухар, Богоспов Ліський, О Новаківський, Всеволод Герасимович, Петро Роєнко, Лев Силенко, про яких сам В.Шаян писав до М.Ру­сича:

«Вони дістали орденський вишкіл і склали орденську присягу» [М. Русич. Дещо із життєпису Володимира //Світання. — 1974.— N93 (V)].

План Ордену, заснованого В.Шаяном, був такий: лицарі їдуть в Америку і там створюють економічну ба­зу для осередку Ордену. Вони зобов'язалися складати десятину від своїх заробітків на Центр Ордену, а майно Ордену мало стати спільною їхньою власністю.

Пізніше до Рідної Віри та Ордену приєдналися «ге­роїчно посвячені» канадійці Нестор Роговський та Ла­риса Мурович. Не відомо, чи складали вони присягу, але саме їхня самовіддана праця дала нам змогу піз­нати праці Володимира Шаяна, познайомитися з його героїчним Чином — боротьбою за Відродження Віри Предків. Вони заснували Інститут імені Володимира Шаяна і займалися виданням та поширенням його праць.

В Архіві В. Шаяна зберігся і текст Присяги, яку скла­дали Лицарі Ордену Бога Сонця. Вона складається з двох частин, перша з яких є власне Символом Віри (подаю скорочено):

«Вірю у Сварога, Бога наших Прапредків, Єдиного Многопроявного, якого як найвище Божество під різ­ними іменами почитали, молилися і вірували в Нього наші Прапредки... Вірю в найвище начало Космічної творчости, що його під іменами Перуна, Свантевита, Дажбога та численними іншими народи визнавали і почитали...

Вірю в Перуна, Батька і натхненника Лицарського Ордену на Землі...

Вірю в Дажбога, що вогнем свого Існування утримує горіння сонць і світів...

Вірю в Ладу, що своєю ласкавістю в кожній любові існує і радується...

Вірю в усі інші ще необ'явлені безконечні Види і Особи існування СВАРОГА-ПЕРУНА-ДАЖБОГА у їх сутності Єдиних, в їх многопроявності незбагненних...»

Друга частина Присяги становить основний зміст того, на що і кому присягають:

«присягаю зберігати досмертну вірність, достоїнс­тво, як і любов і відданість Обновникові цієї Віри Воло­димирові та буду дотримуватися духового послуху в усіх справах Віри і Дії... Буду цю мою присягу вважати дій­сною після смерти Володимира через встановлене ним наслідство Віри і Чину, — цю присягу Віри моєю мо­литвою, моїм словом і моїм підписом стверджую»(підкреслення в тексті - Г.Л.), [Канадський Державний Архів при Парламентській Бібліотеці Канади. Фонд Во­лодимира Шаяна МО 31 Н 100].

  1. Отже, перша частина цієї присяги є Символом Віри, головні засади якої: многопроявність Сварога і його дітей Перуна, Дажбога, Лади та інших його проявів, які були відомі нашим Пращурам.
  2. Встановлення Правового (звичаєвого) і Священ­ного зв'язку Волхва Володимира і вірних йому Лицарів
  3. Звернімо увагу на поняття «наслідство», бо во­но є ключовим у нашому розумінні сутності присяги.

Наслідство або спадкоємність духовної верстви Рід­ної Віри повинно мати свою безперервну історію. Тіль­ки такі умови його розвитку забезпечують безпосеред­ню передачу Знань і Віри. Оскільки Віра Наших Пред­ків була жорстоко перервана, слід було відновити розірвану Традицію, що й зробив Володимир Шаян у ство­реному ним Ордені.

З цього історичного моменту починається Нова до­ба розвитку уже відновленого зв'язку Предківської Віри з нашим українським народом. Наш святий обов'язок нині зберегти цю священну тяглість (безперервність), як і передачу Священства Волхвів Рідної Віри.

Але не так воно сталося, як гадалося. Серед два­надцяти посвячених виявився один «юда», котрий, вбравшись у шати новітнього пророка, взявся «рефор­мувати» Віру Предків за юдейсько-християнським зраз­ком, і звів її на жалюгідний монотеїзм. Так сталося збо­чення до рунвізму Лева Силенка. Це він відкинув Сварога, Свантевита, Перуна, Ладу та всіх інших Богів Рідної Віри, яким присягнув в Ордені Лицарів Бога Сонця. Це він зрадив свого Вчителя і Провідника Володимира Ша­яна. Це він посіяв розбрат і зневіру серед небагатьох патріотичних українців, які вже усвідомиш необхідність Відродження Рідної Віри, але ще не знають, як це зро­бити. Це про таких, як Силенко, писав Юрій Клен:

Не страшні нам вороги одверті,
а ті, що з рідним словом на устах
ідуть до нас; щоб душу нам роздерти,
і сіють терни розбрату в серцях.

Однак, українська народна мудрість каже: «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся». Ду­же скоро американський пройдисвіт був викритий і гро­мади рунвіри почали потроху відходити від Силенка, повертаючись до Віри Предків (наприклад, громади рідновірів-язичників м. Гамільтон та м. Торонто). Волхв Володимир Шаян застерігав Мирослава Шкавритка що­до однобокого трактування Рідної Віри Силенком (од нобожжя) і неодноразово допомагав йому порадами. В 1974 р. Волхв Володимир Шаян відійшов у Вічність. Поховання Вчителя за обрядом Рідної Віри здійснив тоді ще кандидат на Волхва Мирослав Шкавритко, який був висвячений на Волхва і рукопокладений Грома­дою м. Торонто. А в 1981 р, у м. Гамільтоні громаду рідновірів-язичників перереєстрував Мирослав Ситник.

Достойний Старший Проповідник Мирослав Сит­ник доклав чимало праці, щоб наукові твори Волхва Володимира Шаяна стали відомі широкому загалу ук­раїнців, Таким чином, Відродження Рідної Віри має безперервну тяглість в особистостях її Провідників. В Україні продовжила справу Відродження Рідної Віри Громада українських язичників «Православ'я», ство­рена в 1993 р. А в 2001 р. Громади Рідновірів утворили свій Релігійний центр Об'єднання Рідновірів України (ОРУ), в якому і продовжується «золотий ланцюг» священства Рідної Віри. Висвячені достойні священики Рід­ної Віри: Волхвиня Зореслава, Проповідник Світояр, Жерці Миролюб, Віста, Ведана, Вогнедар, Оріяна, Свантібор, Леля, Ратибор — традиція продовжується.

Рідновіри України при посвяченні складають При­сягу, затверджену Священною Радою ОРУ. Обряд Пос­вячення включає;

  • поклоніння Вєлесу (як охоронцю присяги),
  • проголошення Символу Віри
  • індивідуальне складання Присяги Землею.

Для тих, хто був посвячений в інші релігії, перед Присягою здійснюється обряд Очищення (відхрищення) від чужовір'я. Цей обряд здійснюється з допомо­гою чотирьох природних безначальних (вічних) стихій: Землі, Води, Повітря та Вогню.

При посвяченні в Рідну Віру нині застосовують при­сягу Землею.

Присяга землею здійснюється так: вирізають круг землі разом з дерном (травою) і тримають на рушнику над головою посвячуваного або заприсяжуваного. Ме­тафізичне значення обряду — розсування межі світів Яви і Нави, де посвячуваний стоїть у порубіжній ситуа­ції, де й відбувається власне словесна клятва. Тобто присягають на межі Життя і Вічності. Волхви зрізають пасмо волосся з голови посвячуваного (як матеріаль­не свідчення його клятви) і, поклавши його в землю, накривають тією землею, яку тримали над головою посвячуваного. В Рідній Вірі така Присяга складається всім Богам, а Велес виступає хранителем Клятви, як Бог таємничих знань, посередник між світами Яви, Нави і Прави (Богів), як справедливий суддя.

Текст Присяги посвячуваних в Рідну Віру складе­ний за давніми звичаями Княжої доби:

Я, Дажбожий онук (рідновірське ім'я),
присягаю перед лицем всесильного Велеса,
який на межі стоїть,
світу Нава сторожить,
світу Ява помагає,
світу Права доглядає!
Присягаю берегти Віру Предків Наших
на добро і славу
Народові Українському!
І якщо я порушу слово це,
хай закриє мене Земля свята,
яку нині тримаю на голові своїй, і хай стану я рабом
у всіх життях моїх.
Слово моє кріпке!
Славлю Сварога, Перуна і Світовита
і всіх українських Богів,
єдиних у Сварзі!

Для охорони Рідної Віри, її провідників, членів гро­мади під час обрядів, а в майбутньому для охорони Святині, створюється загін Воїнів Перуна, посвятитися в який можуть чоловіки-рідновіри, що мають для цього всі необхідні якості. Присягу еони, як і в давні часи, складають на зброї.

ПРИСЯГА українського Воїна-Язичника:

Я, Дажбожий онук (посвячене ім'я)
Продовжуючи справу Лицарів
Ордену Бога Сонця,
Клянусь і присягаю
Перед Сварогом і Перуном,
Що захищатиму Українську Рідну Віру,
Яку успадкував від Наших Предків.
Своєю працею і Боротьбою
Зміцнюватиму Громаду
Українських Язичників-Рідновірів,
Відстоюватиму її Честь і Гідність.
Завжди даватиму відсіч
Ворогам Української Нації,
Не шкодуючи ні своїх сил, ні життя.
Якщо я порушу Слово це,
Нехай мене покарає ця Зброя,
На якій присягаю!
Слово моє кріпке!
Слава Перуну!

Такі релігійні обряди є продовженням традицій Зви­чаєвого Права, як і продовженням наших Священних ре­лігійних традицій Рідної Віри.

Однак, внаслідок рунвірської «реформи» чимало ук­раїнців були дезорієнтовані. Юдейська монотеїстична док­трина, прикрашена українськими патріотичними декла­раціями, заміна Христоса Дажбогом, «науково»-атеїстичні стереотипи мислення в дусі «монотеїзм — вища форма релігії» — все це було легко сприйняте частиною третього стану українського суспільства. Крім того, в його середови­щі почали з'являтися й інші самодіяльні «пророки» і «ре­форматори», які в своїй гордині ладні переплюнути і са­мого Силенка. Самодіяльні «духівники» завдають шкоди єдності рідновірського руху. Бо люди, необізнані зі справ­жнім станом Відродження Рідної Віри, іноді стають здо­биччю таких «реформаторів» і зрадників Присяги.

Нагадаю, що цю статтю написано з метою пояснення Свя­щенного значення Присяги в Рідній Вірі та покращення духов­но-моральних якостей Людини — українського рідновіра. Тому й довелося відкрити тут деякі не всім приємні факти.

У зв'язку з цим наведу слова Івана Франка: «Пам'ятай­те, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше, як Прав­ду. Бо хоч Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства».

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №13-14, 2003

Схожі статті

  • 14.04.2016
    1530

    Хлюпни нам, море, свіжі лави!
    О земле, велетнів

    ...
  • 06.07.2016
    4054

    Початок цієї історії, з утаємниченим розділом у науці про фізіологію людини, був понад 150 літ

    ...

Медіа