Споминки про Тараса Григоровича Шевченка

В 1828 р. мені було сім літ, як отець мій одвів мене у школу в Кирилівці (в Звенигородському повіті в Київщині). Школа була в великій хаті біля церкви, на майдані: вся хата була обідрана, не обмазана, шибки у вікнах розбиті.

Од сусідніх хат вона різнилась тілько своєю величиною та тим, що стояла на одшибі самотою і без двору, а на кирилівський шинок не походила тільки тим, що держалася в більшім непорядку, ніж він, і більш, ніж він, була запущена. Заправляли і порядкували в школі і учили у ній кирилівські дяки: Петро Богорський та Андрій Знивелич. Кожний з них мав своїх школярів: я попав до Петра через те, як говорив ній отець, що Петро краще вчить; отже, у Петра я застав тілько чотирьох школярів, а в Андрія їх було 18. Через усю школу стояв довгий стіл, за котрим і вчилися разом усі школярі і Богорського, і Знивелича; кому неставало місця за столом, той сідав просто на долівці. Вчителі наші не дуже пильнували про наше вчення: бувало, що по два, а то й по три дні вони не завертали до школи. Промовчу про те, де вони проводили ті дні, а додам тілько, що як наверталися вони в школу, то ми дрижали зо страху, наче листя на осиці; тремтіли ми, дожидаючи своїх наставників і не знаючи, з яким духом прибудуть вони у школу. Ми тілько кріпко держались того, щоб не виглядати учителів, бо усі ми вірили, що як будемо виглядати, то вчитель вернеться сердитим, і тоді горенько школярам!..

Кожний школяр повинен був піти в сусідній сад Грицька П’яного, нарізать там (звісно вже, крадькома, щоб господар не вздрів) вишневих /27/ різок і принести їх у школу, ждучи, покіль його виб’є учитель тими різками. Били нас, і часто кріпко! Небитим оставався той тілько школяр, до котрого не дійде черга через те, що вчитель утомиться б’ючи і ляже спочивати. Як же, було, вернеться учитель до школи в доброму дусі, вистроїть зараз усіх нас у ряд і питає: «А що, хлопці! Чи страшний я вам? чи боїтесь мене?» Ми усі в один голос, по його приказу, мусили гукати: «Ні! не боїмось!» — «І я ж вас не боюся», — жартував учитель, розпускав нас по домівках, а сам лягав спати.

Чимало б дечого можна розказати про ту незабутню задля мене кирилівську школу, та ледве чи було б те цікавим задля його, окрім мене і мого товариства, з котрого, може, чи буде два або три чоловіки таких, що навчилася у школі читати. Усі вони з школи верталися до сохи і борони з такою ж грамотою, з якою і в перший раз приходили в школу. Річ моя не про школу: я нагадав про неї тільки через те, що там я вперше почув про Тараса Шевченка.

Раз якось учитель був дуже злий і пересік більшу половину школярів. Положили старшого з школярів (давно вже покійного) Василя Крицького. Вставши з-під різок і доправляючи штани, Крицький промовив: «Ех, нема на тебе Тараса!» Почувши ці слова, вчитель ще більше розжеврівся; знов положили Крицького і знов узявся вчитель періщити його!

Цей случай на мене, яко на новачка ще, зробив великий вплив; дитинне моє серце забажало довідатися, що то за Тарас такий, що його не можна й споминати у школі. Йдучи разом з Крицьким з школи по улиці, я спитав його про Тараса. Крицький розказав мені, що в школі нещодавно вчився школяр Тарас Грушевський (це уличне прізвище Шевченка); раз учитель вернувся в школу вельми п’яний, Тарас зв’язав його і висік різками, а сам покинув школу і тепер десь у панському дворі. Крицький додав ще, що Тарас любив малювати, і малюнки його є у Тарасового товариша шкільного Тараса Гончаренка. Незабаром я зайшов до Гончаренка і побачив поприліплювані у хаті на стінах малюнка Тараса Грушевського: то були коні і москалі, мальовані на грубому, сірому папері.

Після того я, здається, до 1837 р. нічого не чув про Тараса Григоровича, аж покіль брат його Микита, прийшовши раз до мене, просив написати від нього лист до Тараса. Тоді я довідався, що Тарас живе у Петербурзі і учиться живопису. Пишучи лист від Микити, я не знаю, від чого й як прийшла мені охота приписати і від себе поклін Тарасові. Через якийсь час Микита знов прийшов, просячи прочитати відповідний лист, котрий він одібрав від Тараса. Тарас передавав і мені поклін. То була перша наша завічна знаємість.

Усі свої листи до Микити Тарас писав по-українськи: я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи. Мене це образило, одначе я нікому про це ні слова не сказав, а Микита просто розсердився і просив, щоб написав про це до Тараса. Не пам’ятаю вже добре, що іменно я написав на таку тему... Трохи-потроху далі Тарас іноді, хоч і рідко, писав до мене, просячи переказати братам його то те, то інше. Дуже жалко, що я не зберіг перших листів Тараса. Пам’ятаю добре одно: довідався Тарас, що маляр Федір Бойко, жонатий з його сестрою, почав напиватися через міру і зобиджає з п’яних очей свою жінку — Тарасову сестру. От і пише через /28/мене до Микити Тарас такий лист: «Скажи отому поганому маляреві, що як він не покине пити та бити сестру, то, єй-богу, піде в солдати». Пам’ятаю ще, що раз Тарас, пишучи до мене, додав: «Скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду...» Тоді я зрозумів, що Тарас бажає мінятися хоч зрідка рідним словом; з того часу я раз у раз писав до нього по-нашому. Не згадаю запевне, коли іменно ми спізналися з Тарасом лично: здається, він двічі приїздив у Кирилівку, але, наче на зло, я обидва рази не був дома, їздив в Одесу; добре пам’ятаю, що, напечатавши вперше своїх «Гайдамаків», він переслав мені їх, надписавши: «Братові Варфоломею Шевченку на завічну знаємість» 1. Прочитавши цю книжку, я мало зрозумів її, бо я цілком не знав історії України; я тільки плакав, читаючи про ті народні страждання українців і утиски, котрі викликали гайдамаччину. Найбільш сподобалася мені інтродукція.

Все йде, все минає — і краю немає.

1 Цю кнажку у мене «добрі люде» зачитали.

Я дав «Гайдамаки» прочитати моєму щирому приятелеві (покійник уже) Якову Чоповському, жившому тоді в Звенигородці. Той, завертаючи мені книжку, вияснив, про що у ній іде річ, як воно й до чого... Я написав цо Тараса, радячи йому не.виступати з такими творами; цей мій лист він віддав Віктору Забілі. Так я гадаю через те, що Забіла, приїхавши у Канів, як хоронили ми Тараса, показував мені той лист. Здається, в 1844 р. Тарас знов приїхав в Кирилівку і прямо до мене; мене не було дома; розпитавшись, де я, Тарас прийшов до мене в головну контору по маєтностям Енгельгардта. Ввійшовши у ту хату, де я сидів, Тарас обняв мене, поцілував і сказав: «Оце тобі родич». В той час ми справді поріднилися, бо його брат Осип оженився з моєю сестрою.

Тарас звав мене до себе в хату до його брата Микити, але, на лихо мені, в ту годину у мене трапилася якась робота в конторі і, щоб кинути, треба було спитатися у свого начальства. Я не посмів, а Тарасові ніколи було ждати, і він поїхав з Кирилівки, не бачившись більше зо мною.

Незабаром, але вже в 1845 p., Тарас знов був у Кирилівці, і на цей раз мені пощастило поговорити з ним. Трапилось це під храмове свято у кирилівській церкві, цебто під свято Івана Богослова (26 сентября). Церковний титар Ігнат Бондаренко запросив нас до себе на мед. День стояв теплий, ясний; у титаря було велелюдно, і ми, сівши в саду під яблунею, кружали мед (про цей мед Тарас і після згадував в однім з своїх листів). У титаря медував якийсь сліпий лірник; Тарас зараз до нього: «Співай думи». Лірник ніяких дум не знав. Тарас став просити, щоб співав пісні, і сам підтягав за ним. Далі лірник заграв «козачка»; Тарас підмовив жінок і дівчат — і пішов танець!

Раз ходили ми з Тарасом по саду, він став декламувати «За горами гори, хмарою повиті...». Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом. Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари». Тарас став показувати мені якісь портрети і говорив, що все то його приятелі, що всі вони умовилися працювати задля народної просвіти. Ця праця мусила йти ось якою дорогою: кожний з них, відповідно своїм /29/ достаткам, визначав, яку суму він вкладатиме в громадську касу. Касою управлятиме виборна адміністрація. Каса ростиме як з вкладок, так і з процентів, і як виросте гаразд, тоді видаватиметься з неї тим убогим людям, котрі, скінчивши гімназію, не матимуть спроможності йти в університет. Той, хто брав цю запомогу, повинен був, скінчивши університет, служити шість літ учителем на селі. Сільським учителям гадали вистаратися від казни і від поміщиків-панів плату, а коли ця плата буде мала, так давати запомогу з каси. Я спитав Тараса: яким же путем можна добитися, щоб уряд видав позволення заводити по селах школи? Тарас відповів мені, що це вчиниться дуже просто: по козачим і казенним селам уряд не заборонятиме, а поміж панськими треба наклонити панів. Тарас мені додав, що думка, як би завести по Україні добрі сільські школи, народилася у нього ще тоді, як він був у кирилівській школі.

Гадка про темноту нашого люду і про потребу освіти давно сиділа і в мене в голові; од слів Тараса я дуже зрадів, але мені показалося, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори...». Тарас задумався; довго він ходив по саду, опустивши голову, і до самого вечора я не добився від нього іншого слова, окрім «ні» або «а вже ж пак так». Прийшовши увечері в хату, він сів біля столу і схилився на свій товстий ціпок (котрий хтось переслав йому з Кавказу). Довго так сидів він мовчки, та вже жінка моя спитала:

— Чого це ви, Тарасе Григоровичу, такий смутний? Може, що неприятно вам?

— Ні, сестро, — одповів він. — Так!.. Не одно в мене в голові.

Тут треба додати, що Тарас мав незвичайну силу слова: начне було що розказувати, усі його слухають мовчки, наче якого проповідника.

З Кирилівки поїхав Тарас у Київ. [Брати його провели його до шинку на кінці села й затягли його випити на прощання.

Випили більш, ніж треба було, і вийшло ось що. Жид-шинкар почав лаяти якогось крестянина; Тарас не витерпів. «Чого дивитеся, хлопці! Простягніть жида та висічіть!» Ці слова мов огнем запалили хлопців. Жид не вспів озирнутися, як його розложили, в один миг явились різки, і потіль били жида, покіль Тарас не сказав: «Годі!»

Не треба говорити, що жиди з цього зараз зробили цілий «бунт». Пішли доноси, що Шевченко проповідує коліївщину і на пробу зібрав сто чоловік селян і хотів вирізати всіх жидів у Кирилівці!.. Поліція піднялася на диби; але скінчилося на тому, що брати Тарасові одкупились і покрили собою всіх тих, які брали участь у жидівській хлості. 

Тарас не любив розказувати про свою минувшість, і я, примітивши це, пильнував, щоб не вдовольняти своєї цікавості, розпитуючи його, і тим заподіювати йому душевний неспокій. Одначе ж минувшість Тарасова вельми займала мене. Було, як зустрінемося (а стрічалися ми до заслання його дуже рідко), то я почну йому розповідати про свою минувшість. Раз я йому розказав, як, бажаючи вчитися і знати, мені доводилось гнутися перед кожним, у кого можна було добути книжку. «Так, братику, так! — одповів мені Тарас, — і я спізнавався і здружився спершу з сторожами, а потім з найменшими школярами, покіль боком та скоком просунувся у ту святиню науки!.. Зате ж як здав екзамен, так наробив такого, що сором тепер і згадувати! Як здав я екзамен та як почав гуляти, то опам’ятався тільки тоді, як минуло моїй гульні два місяці!.. Прочунявши, ото лежу собі вранці та гадаю: а що ж тепер діяти? Аж гульк! хазяйка прийшла та й каже: „Тарас Григорович! Не маю чим дальш воювати! Від вас належиться за два місяці за квартиру, харчі і прачку! Або давайте гроші, або вже не знаю, що з вами й робити“. Тільки що пішла від мене хазяйка, приходять прикажчики, один услід другого, та все-то за грішми: „Пожалуйте, — кажуть, — по счетцу-с“. „Що його робити?!“ — думаю; беру „счетцы“ і кажу: „Добре! Лишіть счоти, я передивлюсь і пришлю гроші“, а собі на умі: коли-то я пришлю і де добуду грошей? Тільки що се думаю, приходить до мене Полевой і каже, що він гадає видати „Двенадцать русских полководцев“, то щоб я намалював йому /30/ портрети їх. Зрадів я, думаю: правду люде кажуть: „Голий — ох! а за голим бог“. Умовились ми з Полевим, він дав мені завдатку, оцими грішми я й визволився з пригоди, та з того часу й зарікся, щоб раз у раз хазяйці платити попереду за місяць, бо добре знав, що в мене ніколи в кишені гроші не задержаться».

Після од’їзду Тараса з Кирилівки у Київ я довго не мав про нього ніякої звістки, а вже не скоро почув, що Тараса і декого з його знайомих позасилали кудись далеко, але куди, за віщо і як? — про це нічого не міг довідатися. Ходили усякі чутки; один розказував другому, кожний своє, кожний нищечком; але, треба правду сказати, що вірно ніхто нічого не знав.

Раз сиджу я за своєю роботою в кирилівській конторі, чую — дзвінок; дивлюся, поштові коні і віз; з воза зліз якийсь немолодий офіцер, гусарин, і пішов до головного управителя. Трохи згодя приїжджий гусарин і головний управитель пішли в сад і через сад прямо до моєї господи... там зробили трусанину... Чого вони шукали, і досі не знаю, а потім вже головний управитель говорив мені, що той гусарин — його сусід по маєтності у Білій Русі і добрий його знайомий, і що від нього він довідався, що Тараса справді завдали на заслання за те, що він хотів зробитися гетьманом Малорусі... Треба додати, що й управитель, і гусарин були поляки.

Так ішов час. Ні я, ні рідні браття Тарасові нічого про нього не знали; не знали навіть, де б нам довідатися про нього, де б дістати його адресу... Даремно! зійдемось, було, пожуримося, розкажемо один другому те, що нічого не знаємо, та й годі! Правда, до Києва і інших великих міст я не їздив, а на селах що і від кого взнаєш? Наїздила до нас «буркова» шляхта і молола всячину, але все те, що говорилося шляхтою, зводилося на те, що Тарас хотів, гетьманувати, і за те його завдали кудись аж в Азію... Були й такі шляхтичі, що говорили: «Коли б Шевченкові вдалося зробитися гетьманом, то, певно б, тоді і Польща воскресла...» Так-то вони знали Шевченка і його думки і погляди на шляхетську Польщу!..

В 1857 р. я оселився в Корсуні, і траплялося мені їздити в Полтавщину; тут-то од деяких панів я прочув вперше, що Тараса помилували вже і вернули з заслання. Боже, як я зрадів!.. Але не довго я радів: коли б це правда була, думав я, то, певно б, Тарас написав до мене. Побачився з Микитою, передав йому, що сам чув: обидва ми і вірили, і не вірили, і не знали, що діяти!.. Аж ось в інші 1859 р. сиджу я в своїй хаті, дивлюся — щось приїхало простим візком, парокінь: на возі сидить хтось з великими сивими вуеами, в парусиновому сірому пальті і в літньому брилі; бачу, минув він двері в мою хату з улиці та прямо до воріт. Я подумав, що, певно, це хтось з тих, що шукають собі служби в економіях. Одначе в серці у мене щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю і пішов назустріч до приїжджого, а він тим часом успів уже перейти двором і з других дверей ввійшов у сіни; я вернувся, дивлюсь: він відчиняє двері в хату і каже до мене: «Ну, пізнавай же, чи що!..» Я й не стямився!.. «Батьку ти мій рідний!» — скрикнув я і прожогом кинувся до нього на груди!.. То був Тарас! Ми мовчали та тільки, обнявшися, ридали, наче діти. Вибігла моя жінка та й собі в сльози... В ту годину ми всі наче поніміли: слов не було, тільки сльози /31/ так і котилися. Так мовчки стояли ми на однім місці і ридали сльозами радості, аж покіль не підійшов Тарасів фірман і не спитав, що йому робити.

Тарас закватирував у мене на весь час, доки думав пробути на Україні. «Так, так, братику, — говорив до мене Тарас, — у тебе, у тебе буду я; бо на всій святій Україні ніде і ні в кого не буде мені так тепло, як у тебе». В той час Тарас прожив у мене місяців зо два, а може, трохи й менше. Це було останнім гостюванням його і в мене, і на Україні... Не довелося вже більше нам побачитися живими... Не так ждалося, та так сталося!..

Живучи у мене, Тарас Григорович щиро полюбив мою сім’ю, особливо 11-літнього сина мого Андрія: чи їде, було, куди, чи йде, Тарас раз у раз брав з собою мого Андрія. Андрій співав йому наші пісні, котрими Тарас, як сам, було, говорить, «впивався», і розказував хлопцеві, що означав яка пісня.

Літньою порою, особливо в час косовиці і жнив, мені ніколи було сидіти, треба було од зорі до зорі піклуватися біля роботи, через що з Тарасом доводилося мені розмовляти тільки тоді, коли, було, він зохотиться і поїде зо мною на роботу, або ввечері, коли, бувало, вернуся рано додому, що ще Тарас не ляже спати. Він вставав дуже рано, о четвертій годині. Встане й зараз у сад; а сад у Корсуні (маєток князя Лопухіна) дуже, дуже хороший! Раз, що місце само по собі з природи дуже гарне, а до того князь не пожалів грошей, щоб розвести свій сад на дивовижу! Вибере, було, Тарас у цьому саду який найкращий куточок і змалює його на папір. Здається, не залишив він ні одного куточка в саду, щоб не змалювати його у свій альбом. Отже, поетична душа нашого мученика Кобзаря більш любила ті куточки саду, в котрих іскуство людей не займало іскуства матері природи. Тарасові більш подобалися глухі, густі куточки саду.

їздячи зо мною по роботах, Тарас завсігди пильнував звертати мою увагу, щоб якомога більш заводити машин, щоб якомога менш робили людські руки, а більш пара. При таких поїздках Тарас інколи розкаже, було, дещо з свого тяжкого життя на засланні, але як розкаже! Почне, було, скаже кілька слів коротких, наче рваних. Та і такі розкази траплялися’ рідко. Тарас не любив ворушити свого давнього лиха! З того, що я чув від нього, мені відомо, що незабавом після того, як вернувся він в Київ, бувши останній раз до заслання у мене, його арештовано, одвезено в Петербург і вкинуто в Петропавловську кріпость; там він просидів, мабуть, чотири місяці і відтіля прямо заслали його за Арал солдатом... Сидячи в кріпості, Тарас запустив бороду, не голився і з бородою прибув за Арал. Раз ходить він понад Аралом і стрічає козачого офіцера з уральських козаків; офіцер підійшов до нього і став просити благословенія, вважаючи його за попа «розкольників». Тарас став змагатися і запевняти, що він не піп; але офіцер став божитися і заприсягати, що про його благословення ніхто в світі не знатиме; далі дістав з кишені бумажку 25 карб, і тиче Тарасові в руку, просячи прийняти на молитви. Тарас не взяв грошей і не дав благословенія, одначе ж офіцер не запевнився і не повірив, що Тарас не піп, засланий урядом за Арал. Така притча довела Тараса до того, що він швидше зголив свою бороду. /32/

Через якийсь час прибула туди експедиція, знаряджена урядом описати Аральське море. Начальник експедиції капітан Бутаков випросив у Тарасового начальства, щоб пустили з ним Тараса. Начальство довго змагалося, далі пустило. Тарас споминав раз по раз Бутакова яко чоловіка освіченого, чесного, правдивого і з щирим добрим серцем. «Це сам господь послав мені спасителя, — говорив Тарас, — без Бутакова я погиб би, а то, провівши два роки в товаристві цього чоловіка, я привик до свого лиха». Після експедиції Тараса перевели в Оренбург, а далі заперли аж в Новопетровське укріплення, де він і пробув, аж поки не визволили його. З свого життя в Новопетровському Тарас розказав мені один такий случай: «Іду, — каже, — улицею, стрічаю офіцера; треба шапку зняти, а я якось замислився та й зняв шапку не тією рукою, якою приписано в „Уставі“. За це мене, раба божого, під арешт на тиждень...»

Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас, Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! А співаки з нас були безголосі: добрих голосів у нас не було, але Тарас брав більш чувством: кожне слово його в пісні виливалося з таким чистим, щирим чувством, що ледве який артист-співак виразив би краще від Тараса! Найлюбішою піснею Тараса була: «Ой зійди, зійди, зіронько вечірня...» Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу: «Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий із походу, я й не надивилася».

Пишучи оці споминки через шістнадцять літ, я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співав, як у голосі його виливається чувство, як його пісня говорить/.. Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози.

Заслання і солдатчина за Аралом не загрубили, не зачерствили ніжного, доброго, м’якого й люблячого серця Тараса... Тарас любив жити сем’янином; бачачи моє життя, він не раз говорив: «Чи сподобить-то мене господь завести своє кишло, хатину, жіночку і діточок?» Часто ми розмовляли про це діло, і завжди Тарас просив моєї ради і помочі знайти йому місце для оселі і «дівчину», але дівчина щоб була доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка. От і стали ми з ним декуди їздити і шукати йому задля кишла такого місця, «щоб Дніпро був під самим порогом». Незабаром і знайшли ми таке місце, і справді чудове! Над самісіньким Дніпром, з невеликим ліском. Ця земелька — може, чи й було дві десятини — належала до власності п. Парчевського. Стали ми єднати цього поміщика: він — ні се ні те, рад би і продати, та видно, що чогось мулиться, — ніби хоче воловодити. Тим часом Тарас попрощався з Україною і поїхав в Петербург, припоручивши мені купити грунт чи в Парчевського, чи деінде і збудувати йому хату.

З того часу й почалася між нами переписка. Усі листи Тараса я переслав вам; вони напечатані, і додати до них небагацько треба.

В останній раз, виряджаючи Тараса в Петербург, я провів його аж до Межиріча, а він всю дорогу твердив мені: «Не гайся ж, братику, з грунтом, кінчай швидше з Парчевським та будуй хату, так щоб нам укупі поселиться і доживати віку».

В Межирічі Тарас не минув-таки пригоди. Ляшки-панки спорудили /33/ полювання і запросили до себе Тараса. Це було влітку 1859 р. Година стояла чудова. Тарас хоч і не любив полювати, але любив повеселитися у товаристві. У веселій компанії пішла весела річ: стали говорити про ченців; Тарас не любив брехати, говорив те, що думав, і виповів свій погляд на ченців. В той час, наче умисне, був у Межирічі жандармський офіцер. Поляки зараз підослали до нього з доносом, що Шевченко богохульствує. Позвали Тараса зараз до жандарма.

— Про вас говорять, що ви тут богохульствуєте, — сказав жандарм.

— Може, й говорять, — одповів Тарас, — про мене можна всячину плести, бо я чоловік вже «патентований»; от про вас так певно, що нічого не кажуть.

І знов повезли Тараса спершу в Черкаси, а потім у Київ. У Києві тоді був генерал-губернатором князь Васильчиков; він, розпитавши у Тараса усю подробицю «богохульства», порадив йому їхати швидше в Петербург, «де люди освічені і не чіпляються до дрібниць, бажаючи вислужитись за рахунок свого ближнього».

Думка оженитися і оселитися в Україні глибоко засіла у Тараса. «Ожени мене, братику! — писав він до мене, — бо як не ожениш, то прийдеться оженитися бодай на чортовій сестрі».

Тим часом Парчевський звістив мене, що, перше ніж згодитися йому з Тарасом за грунт, треба спитати генерал-губернатора, «чи можна Шевченкові купувати землю, бо часом щоб не вийшло чого». Не зійшовшися з Парчевським, став я шукати деінде грунту. Знаходив не один, але ж, наче на лихо, не довелося купити ні один. І чудне діло! Усюди траплялася одна головна притичина: «Треба спитати генерал-губернатора». Та так і питалися, аж поки безталанному поетові не прийшлось добути грунт під домовину!..

Не довелося Тарасові і оженитися!

Получаючи від нього листи про бажання його стати у парі, я спершу мізковав, чи не сподобав це він жившої у мене в сем’ї гувернантки Н. Шулячівни, коли ж пише Тарас прямо про Хариту. Оцю Хариту жінка моя взяла до себе ще дитиною і вигодувала її. В час приїзду Тараса до нас, в 1859 p., Харита була якраз на порі. Не можна сказати, щоб вона була красива, але щось у неї було дуже симпатичне: тихий характер, ніжне і добре серце Харити, чиста душа і молоді літа були красою Харити. «Спитай, братику, Хариту, чи не подавала б вона за мене рушників?» — писав до мене Тарас. Я порадився з жінкою і вчинив його волю: спитав Хариту, чи пішла б вона за Тараса? «Що це ви вигадали?.. За такого старого та лисого!» — одповіла мені Харита. Я більше і не вговорював її і, щоб не образити Тараса, написав до нього, що Харита йому не пара, бо вона не освічена, дасть бог дітей, як вона буде виховувати їх, чим духовно, крім любові, ділитиметься з своїм подружжям? Тарас не звернув на мою річ уваги і пише до мене: «Мати, брате, усюди однакова мати! аби було добре серце, то все буде». Я знов спитав Хариту, і знов вона мені одповіла те саме: «Такий старий!» Що мені було діяти? Написати Тарасові правду — все одно що пхнути його ножем у саме серце! Сказати йому, що він зістарівся задля 18-літньої дівчини, значило нагадати йому, що його молодість, його пора женитися з молодою — вже минули, навіки минули!.. І де ж вони минули? де вони страчені? За Аралом, /34/ в степах, на муштрі, під солдатським ружжем. Нагадати мученикові його муки, його заслання, підняти у його душі ті тяжкі думи, котрі й без того не давали йому спокою!.. Ні! У мене не стало сили... Вговорювати Хариту — значило морально приневолювати її. Певно, що я і жінка могли би вговорити Хариту і видати її «за такого старого, лисого, з сивими вусами», але що ж би з того вийшло? чи не зробили б ми тим Хариту безталанною? Чи не нарікала б вона опісля на нас?..

Опинившись в такому незвичайному стані, ходячи «між двома огнями», я довго-довго боровся, не знаючи, що діяти. Чи «паложить руку» на серце Харити і вговорити її, чи збрехати Тарасові? Я вибрав останнє і написав до Тараса, що Харита стала груба, непокірна і сердита. А тим часом сама доля суперечила Тарасові: до Харити посватався молодий, красивий і гарний парубок; Харита, давно його кохаючи, зараз подавала рушники; я написав про це до Тараса і думав собі, що він заспокоїться. Але незабаром він надибав собі якусь Ликерію, завезену у Петербург кимсь-то з України, здається, чи не Марком Вовчком. Через що вже вони не побралися з Ликерією, цього не знаю: Тарас подробиці не писав. Отже, думка про грунт і хату не покидала його, і я сподівався, що навесні 1861 р. Тарас прибуде на Україну в свою хату... І, певно, прибув він, прибув навесні, але... як прибув!.. в домовині!.. а він

...так мало, небагато

Благав у бога! Тільки хату,

Одну хатиночку в гаю

Та дві тополі біля неї...

Що ж мені ще згадати про Тараса?

Про те, як ми його стрічали в Києві, як хоронили, які пригоди були при похоронах, при добуванні землі під могилу і після похоронів — про це все згадаю другим разом, а згадати варто, хоч тяжко, ох, як тяжко згадувати!..

Тепер же згадаю ось що: раз при поїздці в Кирилівку Тараса запросив до себе в гості старий священик, котрий пам’ятав про нього ще як він був школярем в кирилівській школі. Син цього священика, теж-таки священик, бажаючи, щоб було веселіше, запросив ще одного молодого священика, свого товариша. Тарас сидів усе з старим панотцем і розпитував його про своїх старих товаришів. Розмова з молодими священиками якось не йшла, і вони, видимо, ремствували, що Тарас тільки й говорить, що про «мужиків». Після того, як Тарас попрощався і поїхав від священика, одна стара жінка, Лимариха, спитала молодого попа: «А що, батюшка, чи бачили Тараса, який він?»

— Та бачив же! — одповів священик, — але коли б ти, бабо, знала, який він дурний!

— Що це ви, батюшка, говорите? чи правда це? — дивувалася баба.

— Свята правда! Я умисне запросив свого товариша, щоб Шевченку було веселіше, щоб було з ким йому побалакати, а він сів собі з старим та тільки розпитує про голодранців, про Дмитра Смалька і таких інших (Смалько був товариш Тараса по школі, а потім церковний сторож). Та ще, як на глум, просив покликати Смалька, а як прийшов Смалько, то давай з ним цілуватися. 

— Чудно оце ви кажете, батюшка! — одповіла стара баба. — З нами Тарас ніколи не мовчить, мабуть, з вами не мав про що балакати...

Піп закусив губи й замовк.

З своїх рідних братів і сестер Тарас більш усіх любив сестру (вже покійницю тепер) Ярину, і от за що, як сам він мені говорив. Будучи ще малою дитиною, літ шести, він забажав піти туди, де «кінець світу, де небо впирається в землю», і подивитись, як там «жінки кладуть на небо прачі». От раз після обіду знявся він і пішов прямо шляхом: йде та йде, вже й сонце починає заходити, а кінця світу не видно. Тарас розсудив, що він запізно вийшов з дому і сьогодня не дійде до «кінця світу». Він вернувся додому і другого дня, ледве що почало сходити сонечко, він, не говорячи нікому й слова, рушив в дорогу. Пройшовши до села Пединівки (верстов чотири за Кирилівкою), він здивувався, що є ще села, крім Кирилівки. Минувши Пединівку, він узяв ліворуч, перейшов через лісок і вискочив на Чумацький шлях. Тут йому захотілося і їсти, і пити, і втомився він дуже, а «кінець світу» все-таки був ще далеко. Спочивши трохи, пішов дальше; коли ж назустріч йому їде валка чумаків. Чумаки, бачачи, що так нерано (сонечко стояло вже на вечірнім упрузі) мала дитина никає попід лісом, спинили Тараса і спитали: «Чий ти, хлопче?»

— Батьків та материн.

— Відкіля йдеш?

Тарас показав рукою в один бік.

— Куди ж ти йдеш?

Він вказав рукою на другий бік і промовив: «Туди».

— Чого ж ти туди йдеш?

— Хочу подивитися, де кінець світу, — одповів Тарас і попросив у чумаків води напитися. Чумаки дали йому води і хліба і, боячись, щоб на дитину вночі не напала звірюка, взяли його, посадили на віз, дали йому в руки батіг і повезли. На щастя, вони їхали через Кирилівку. В’їхавши в Кирилівку, Тарас пізнав своє село і сказав: «Еге! так це я знову назад вернувся!.. Овва! так і не дійшов до кінця світу». Вернувшись додому, Тарас застав, що брати й сестри (матері вже не було) пороли гарячку, шукаючи його. Старший брат хотів його за це побити, але вступилася за Тараса сестра Ярина, не дала бити і посадила вечеряти галушки. Не вспів він з’їсти і однієї галушки, як сон ізнеміг його і він похилився; сестра взяла його на руки, положила на постіль, перехрестила і промовила, цілуючи його: «Спи, приблудо». Цей случай Тарас завжди згадував з любов’ю.

В кінець скажу, що Тарас родився не в Кирилівці, як до цього часу думали і як він сам думав, а в селі Моринцях, верстов вісім од Кирилівки; там він записаний і в метрику; в Кирилівку сем’ю його переселили тоді, як йому йшов тільки третій рік, через це, мабуть, він і вважав, що родився в Кирилівці.

1875 р. 1 (13) декабря. Шендерівка