Розмову вів Вогнедар Шапошник

Іван Іванович Білик народився І березня 1930 року в селі Градизьку на Полтавщині. Вчителював у сільських школах Чернігівщини.

Закінчив Київський державний університет їм. Т. Г. Шевченка (ф-т журналістики). Працював у редакціях газет «Робітнича газета»,«Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Всесвіт». Автор романів «Танго», «День народження золотої рибки», «Земля Королеви Мод» та історичних романів «Меч Арея», «Похорон Богів», «Золотий Ра», «Не дратуйте грифонів», «Дикі білі коні», «Цар і раб», «Яр».

Іване Івановичу, як Ви стали письменником?

В дитинстві я мріяв бути художником. Ставши студентом факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, я виявив бажання писати. У мене були професійні викладачі, такі як Матвій Шестопал та інші. Після закінчення я працював у редакціях газет «Робітнича газета» та «Молодь України». А починав з перекладання болгарських романів, вивчивши болгарську мову. Потім спробував писати сам. До речі, до Спілки письменників мене прийняли як перекладача.

Першим твором став роман «Танго». Потім був написаний інший роман —«Яр» — твір про українську національну інтелігенцію в Україні та її національно-визвольну боротьбу. До речі, «Яр» і досі ще не вийшов друком. Його тоді «зарізали», назвавши «націоналістичним рукописом».

Серед Ваших творів є чимало, присвячених нашій історії. Що спонукало Вас почати писати романи саме на історичну тематику?

Цьому посприяв випадок, що трапився зі мною в Академічній бібліотеці. Переглядаючи книжки, які лежали на верхніх полицях бібліотеки Спілки письменників, я випадково звалив їх. Серед книжок я натрапив на науково-емоційну розвідку письменника XIX століття Вельтмана «Аттила и Русь IV—V столетий». Цей автор наштовхнув мене на думку, що Аттіла — «наш хлопець», а не якийсь гунн чи монгол...

Я перейнявся змістом цієї розвідки і, взявши працю Вельтмана за основу, дуже швидко написав роман під назвою «Меч Арея». Подав його у видавництво «Молодь», де, несподівано для мене, роман сприйняли із захопленням. Це був 1969 рік — «застій» лише починався. КҐБ активно почав працювати лише через рік, а я цей роман писав майже півроку.

Видавництво «Молодь» знайшло рецензента — безробітного кандидата історичних наук Петра Петровича Толочка (нині — віце-президента Національної Академії Наук України), вигнаного з Інституту археології за «професійну непридатність». Його негативна рецензія на «Меч Арея» спонукала мене написати післямову до твору — наукову розвідку Я писав її довше, ніж сам роман, щодня працюючи в Академічній бібліотеці.

Там і натрапив на книжку Дестуніса про подорож Пріска Нантського, який був секретарем у Візантійського посла, у столицю гунів до Аттіли. В ній я знайшов листівку-поштівку, яка була адресована Михайлу Сергійовичу Грушевському. На штемпельному відбитку стояло «12 січня 1930 року» — саме в той час почалися репресії проти української інтелігенції. Мабуть, Михайло Грушевський був останнім, хто працював з цією книжкою.

Я показав цю знахідку працівникам бібліотеки і почув: «Ваша находка — Ви нашлі. Пускай будєт Вам, єслі Вам ета інтересна».

Після написання передмови я поніс «Меч Арея» у видавництво «Радянський письменник». Там теж прийняли мою книгу «на ура». Рецензію написав Федір Павлович Шевченко — директор Інституту археології, який, до речі і вигнав Петра Толочка з роботи, і роман видали...

Іване Івановичу, Ви у своїй книзі пишете про події, що відбувалися в Києві у... III ст. н. ч. Виходить, по-вашому, Київ існував уже в ІІІ-му ст. н. ч. і саме як місто Кия?

Київ заснував дійсно князь Кий —   це безсумнівно, але до Аттіли.

Але ж ми ще пам'ятаємо, як в 1982 році урочисто святкували 1500-ліття Києва.

То не наука! А лише Постанова ЦК Компартії. Перший секретар КПУ В. Щербицький хотів увічнити 10-ліття свого правління в Україні. Він 1973 року прийшов, а в 1982 році в Москві отримав дозвіл святкувати 1500-річчя Києва. Досі не розумію, як йому це дозволили, бо Москві на той час не було й 900 років. А Києву —    1500! Хоча, принагідно треба згадати, що Єреван вже тоді відсвяткував 2750 років.. Але тут Київ поперед... Москви!

А чому б не взяти за відлік від Кирилівської стоянки, якій близько 20 000 років?

То надто далеке. Я не такий романтик, як С Плачинда чи ще хтось, котрі дають українцям 60 000(1), 20000(!) років. Не можеш довести — не домислюй! Нині Сергій Плачинда намагається довести, що Києву чи українцям — 6 000 років Я обережніший.

Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському районі Оболонь: вони відкрили поселення II ст. до н. ч.

—    II ст. н. ч., що неабияк прислужилось історикам, подовжуючи біографію Києва вглиб античних часів» (Білик І. Меч Арея. — К.: Дніпро, 1990 —   С. 446, 447.).

А що сталося після виходу «Меча Арея»?

Після того, як вийшла книга, П. Толочко зателефонував у видавництво «Молодь», і накинувся на них за те, що, незважаючи на його негативну рецензію, вони все ж видали цей «Меч Арея». Йому достойно відповіли:

— Перед тим, як телефонувати, подивіться, хто видавець книги...

її потім заборонили. Але пізно «прокинулися». Коли вийшла Постанова ЦК Компартії України про заборону книги. її кинулися збирати по всіх книгарнях, усіх бібліотеках... То з 65 000 накладу, яким вийшов «Меч Арея», вдалося зібрати лише 5 тисяч! Решта книжок (60 тисяч) розійшлися між люди.

У вищезгаданій Постанові ЦК, яку я читав, говорилося, що «все це перегукується з ідеологією українських буржуазних націоналістів за кордоном...» А також— «оспівування і романтизація минувшини, якої не було...»

З того часу Толочко «толочив» раз-у-раз, де тільки можна і як тільки можна. А коли через багато років побачив світ мій роман «Похорон Богів», — «розгромив» і його в журналі «Советская культура». Після моїх виступів по радіо він замовк. Тепер ПетроТолочко виховав собі надійного спадкоємця — юного синочка-українофоба.

Після заборони «Меча Арея» мені заборонили друкуватися «Буржуазна» українська націоналістична преса зчинила галас (а це якраз була середина 1970-х років — початок поголовних арештів дисидентів)... Тому мою наступну книгу, «День народження золотої рибки», допоміг мені видати... КҐБ в особі Євгена Кириловича Марчука. Марчук був тоді у нас куратором Спілки письменників від КҐБ. Він пішов у видавництво і сказав: «Видати негайно!» Ситуацію Євген Кирилович вже потім пояснив. Тому моя наступна книга вийшла в 1977 році, аж через 5 років після «Меча Арея» — 1977 року.

До речі, через десять років по забороні «Меча Арея», на святкуванні «Києву—1500 років» (у 1982 р.) я запитав одного члена ЦК Компартії:

—   Так що ж, мене «зарізали», а тепер на моє й повернули чи що?

А той мені:

—   Це тільки між нами: це вплинуло!

І справді, розголос пішов, думка поширилася, що Київ у V ст. уже був. Тому вирішили цим скористатися, відзначаючи 10-у річницю «князювання» В. Щербицького в УРСР Москва зважилася кинути нам отаку своєрідну «кістку».

А вже 1989 року телебачення робило про мене велику передачу на півтори години {щоправда, начальство скоротило її тоді до 50 хвилин). В ній я згадав, як мені телефонував з держкомвидаву Дяченко Юрій Павлович і повідомив:

—   Ми провели своє засідання і реабілітували Ваш «Меч Арея». Можете його видавати...

Наступне видання у 1990 р. мало вже менший тираж— 50 000. Мене ж з редакції газети «Літературна Україна», де я в той час працював, за цю книгу вигнали, «без права писати й малювати». Інкримінували «фальшування історії», — мовляв, не могло такого бути...

Іване Івановичу, у вуста Богдана Гатила Ви вкладаєте зневагу до християнства. Чи співзвучні погляди головного героя роману з Вашими?

Це досить очевидно! Бо в уста свого героя, а в романі — позитивного героя, автор вкладає свою душу і свої думки. Моя бабуся по матері (зі славного роду Котляревських) була невіруючою, до церкви не ходила, а її батько був художником — малював ікони (по-народному називався — «богомаз») і був невіруючою людиною. Коли був напідпитку, то заходив до церкви. А там — христяться. То він щиро сміявся з прихожан: «Манько, чого ти на неї христишся? Це ж я із Горпини малював...» А він лише з натури міг малювати ікони. І ото, значить, у навколишніх церквах на іконах були намальовані українські чоловіки та жінки...

Моя мати також не вірила в християнство. але дуже любила язичництво. Скрізь шукала літературу про язичництво, про язичницьких Богів: у мене брала книжки читати, купувзла у магазинах... Вона любила усе українське і була байдужою до чужого. Крім того, народившись 1910 року, вона була трохи знайомою з національно-визвольною боротьбою українців 1917—1922 років.

Коли мені було два роки, настав 1933-й. Цей рік я пам'ятаю. Голодування пам'ятаю Нас позбирали у так званий «приют», Там нас нічим не годували, а ми лазили по траві і паслися своїми дитячими ротенятками... А ще пам'ятаю, як моя бабуся смажила жаб. То як я міг бути прихильним до цієї радянської влади, яка заморила голодом і батька, і діда, і бабу, і сестру. Вимирали цілі села. «Ідейно витриманими» були лише ті, хто хотів зробити собі кар'єру, тримаючи свої думки про владу при собі.

Як Ви дійшли висновку, що християнство — це чужинська релігія?

Так же само. Огида до християнства сиділа десь у мене в крові.

Читав я один епізод з Біблії про хананеянку: «І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до нього (Ісуса) й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, —демон тяжко дочку мою мучить!» А він їй не сказав ані слова.

Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!» А Він відповів і сказав: «Я посланий тільки до овечок дому Ізраїлевого... Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам». Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів». Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, — нехай буде тобі, як ти хочеш!» тієї години дочка її видужала» (Матвія, 15; 22—28). Це свідчить про те, що Ісус — юдейський «бог», а не Бог усіх людей, і, за Біблією, йде на поступки неюдеям лише тоді, коли вони визнають зверхність юдеїв над собою.

Мені доводилося бувати на таких християнських похоронах, на яких піп над померлим співає: «І відійде на лоно Авраамове»... Авраам — це ж праотець юдеїв. (1М, 14: 5). Поки живемо, то ми не звертаємо на це уваги. А як помираємо, то нас «відправляють» у якесь лоно Авраамове... Про це я ще тоді замислювався... Або, наприклад, «свято» «Обрізаніє Господнє»... Ну більшої гидоти, як на мене, не можна навіть і придумати: Ісусу обрізали... грішну плоть. І це, зауважте, й сьогодні святкує(!) християнська Православна Церква!

До речі, як Ви зараз ставитеся до своїх творів, особливо, до тих, що вийшли в совєцький час?

Нормально. За винятком роману «Танго», я б усі їх перевидав.

Іване Івановичу, мені, відомі п'ять ваших історичних романів: «Меч Арея», «Похорон Богів», «Не дратуйте грифонів», «Яр», кілька розділів якого опубліковано в журналах, і «Золотий Ра». А скільки їх було взагалі?

Ви не згадали ще два моїх історичних романи. Це «Дикі білі коні» та «Цар і раб», які були опубліковані в журналах.

А чому Ви назвали свій роман «Похорон Богів» так трагічно?

Тому що головний герой роману, Добриня, дядько Володимира Христителя, якии власне виховав його і за нього правив, сприймав насильницьке охрищення русичів як трагічну подію.

А як Ви ставитеся до історичної постаті князя Святослава.

З великою повагою. Найбільше я ціную його непереможність, майстерність полководця. Він був справжнім воїном: на попоні спав, сідло під голову клав, в'ялену конину їв... Це не розбещений царьок, який за собою возить по 100 кухарів і 1000 рабів. Воїни вважали його за свого! І йшли за ним: «Де ти, княже, свою буйну голову складеш, там і ми свої покладемо!» До речі, в цьому романі Ольга у мене не свята, а хитра.

Іване Івановичу, чи с, на Вашу думку, в українській історії ще постаті, які можна поставити в один ряд з князем Святославом?

Можливо, постать Івана Богуна...

А чому Ви не ставите Богдана Хмельницького в один ряд зі Святославом?

Взагалі-то, я мало досліджував ці періоди нашої історії. Але я там нікого не бачу, оскільки вважаю, що чужа християнська духовність нікому не сприяла в перемозі. Через те наші національно-визвольні змагання весь час зазнавали поразки.

А із січових стрільців, вояків УПА?..

Взагалі-то, я мало досліджував ці періоди нашої історії. Але я там нікого не бачу, оскільки вважаю, що чужа християнська духовність нікому не сприяла в перемозі. Через те наші національно-визвольні змагання весь час зазнавали поразки

За часів Совєцької імперії про Святослава Хороброго намагався написати Семен Скпяренко у своїй дилогії «Святослав», «Володимир». Але він зобразив цю постать у дусі комуністичної доби. Чи не хотіли би Ви написати роман про нашого князя, зобразивши його могутнім українським князем?

Коли я написав роман «Похорон Богів», його довго не видавали, хоча було аж вісім(!) рецензій (подумати тільки!) і не видавали. Я пішов до П Загребельного а він мене питає:

—   Про що книжка?

—   Про Святослава, про Володимира...

—   Та вже є твір Скларенка про Святослава?!

—   Так то ж у минулій епосі було написане, а це — вже з нових позицій розглянуте.

Він задумався:

—    Добре, тоді я дам Близнецю — хай прочитає...

Віктор Близнець був його довіреною особою. Цей письменник мав свій переклад «Повісті врем'яних літ». Він написав дуже схвальну рецензію...

Іване Івановичу, у «Похороні Богів» головний герой не Святослав. А нам хотілося б мати цілісний окремий твір про Святослава.

Я зараз взагалі нічого не пишу, бо не видають. У мене лежать три неопублікованих романи... У мене немає моральної сили писати ще й четвертий роман. Я навряд чи візьмуся за Святослава, бо ця тема у мене отут, у «Похороні Богів» вичерпана. Він дуже докладно тут змальований.

Кінорежисер по цьому роману про Святослава фільм не зніме...

За трьома моїми романами — «Дикі білі коні», «Меч Арея», «Похорон Богів» — мав зніматися 100-серійний художній фільм. Ми з Богданом Ступкою, Сергієм Данченком вже були на прийомі у Президента, і він погодився, Але проблема — «кляті» фінанси...

Чи могли Ви передбачати, що під впливом Ваших історичних романів з'являться українці, які звернуться до своєї рідної духовності і стануть серйозно відроджувати Українську рідну язичницьку віру?

Це логічно. Я передбачав, що мої історичні романи спричинять вибух патріотизму, а разом з патріотизмом усе відновиться: і державність, і Рідна Віра, і ментальність...

Щиро дякую Вам за розмову. Хай бережуть Вас Рідні Українські Боги!

 

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №13-14, 2003

Схожі статті

 

Медіа