Факт бою під Крутами вирваний з контексту української історії і вже сприймається як цілком самостійним. Мало хто знає, що було до бою під Крутами, а особливо – після бою. Офіційна версія гласить: після бою більшовицькі війська взяли Київ і розстріляли понад 5 тисяч людей.

Потім, згідно з Берестейським мирним договором, об’єднані українсько-німецькі війська вибили більшовиків з України. Все. Подвиг студентів і курсантів під Крутами вже давно став символом самопожертви, хоч і в стратегічному і тактичному сенсах він не мав позитивних наслідків, що дає можливість нашим недоброзичливцям трактувати нашу боротьбу за незалежність як низку суцільних негараздів і поразок, що нам, українцям, похвалитися у військових справах нічим, а перші визвольні змагання (1917-1921) недарма закінчилися поразкою, тому що інакше бути не може.

Так це чи не так? Подальші події після Крутів і окупації України російською червоною гвардією повністю спростовують цю думку. 

9 лютого 1918 року делегації УНР в Бересті підписала мирний договір з державами Четвертного союзу, досягши таким чином не тільки визнання молодої держави, але і військової допомоги з боку колишніх ворогів. 1 березня розпочався спільний похід українських військ разом з новими союзниками – австро-німецькими військами за визволення України від більшовиків. І саме під час цього походу відбулось те, чим в нормальних країнах пишаються і на прикладі виховують молодь. У нас же на знає.

Мова йде про героїчний похід українських військ, а саме Запорізької бригади генерала Зураба Натієва на Лівобережжя і Крим, під час кого українцям за допомогою населення вдалось розігнати більшовицьких вояк, які за чисельністю майже у 20-25 разів перевищували чисельність Запорізької бригади. У складі бригади воювали видатні українські військовики – Петро Болбочан, Всеволод Петрів, Роман Дашкевич, Володимир Сікевич, Олекса Алмазов, Олександр Загродський та інші. Варто кілька слів сказати про комбрига запорожців. Зураб Георгійович Натієв (в українському написанні Натіїв) народився був осетином, але віддав останні роки свого життя боротьбі за визволення України. Він народився 1869 року, вчився у Тифлісі (Тбілісі) та Єлісаветграді (іровоград). Під час Першої світової війни дослужився від штабс-ротмістра (капітана кавалерії) до генерал-майора, мав бойові нагороди. На початку 1918 року вступив добровольцем в Українське військо, де очолив групу, створену генералом Присовським. Натієв провів з боями групу від Києва до східних кордонів з Росією, розгорнув групу у дивізію. Потім служив у гетьманському війську, створивши і очоливши з Запорозької дивізії Запорозький корпус, який завзято бився з більшовиками. Влітку 1919 року Натієв створив на Кавказі добровольчий батальйон, на чолі якого загинув у бою з червоними. 

Чутки про похід українсько-німецьких військ розповсюджувались блискавично. Найбільшим доказом цього був переїзд до Полтави радянського уряду, який з пропагандивною метою називався урядом Української Народної Республіки Рад. Враховуючи відсутність політичної грамотності населення і елементарного зв’язку з центром, дядькам з двома-трьома класами церковно-приходської школи було часом неможливо визначити, хто проти кого воює, а головне – навіщо? Полтавський історик Віктор Ревегук навів цікавий факт. Намагаючись організувати селян на оборону проти українських військ у Лохвиці, більшовики проголосили, що вони воюють проти царських генералів, в той час, коли між селянами ходили чутки, що більшовики воюють проти українців. Тому жителі Лохвиці вирішили послати делегацію назустріч українським військам, щоб вияснити, чого ті хочуть, але більшовики делегацію з міста не випустили. 

Уряд УНРР розмістився у Кадетському корпусі на Круглій площі та духовній семінарії (в якій, за іронією долі, свого часу навчався один з керівників УНР Симон Петлюра). Разом з урядом до Полтави стікалися штаби чисельних більшовицьких військ. Втікачів підігрівали телеграми Леніна: «Вивозити все негайно». Втім, червоні добре грабували і без телеграм з Петрограду. Громадський діяч Полтави доктор Несвіцький згадував, що під час більшовицької окупації Полтави збройні грабунки і постріли в місті були буденністю. Раз червоногвардійці напали навіть на міліцейську дільницю, роззброївши міліціонерів і розграбувавши зброю і гроші.

Більшовики намагалися також запровадити експропріацію хліба, яка, втім, завершилась невдачею – у червоних ще не було розгалуженої системи примусу. Червоні тільки закликали селян здавати хліб «для голодних робітників Росії». «Невдячні» селяни натомість постановили не вивозити хліб за межі повітів. До речі, саме в березні –к вітні 1918 року в Україні розпочався потужний повстанський селянський рух, який більшовики придушили голодомором 1932-1933 років. 

Наступ запорожців відбувався залізницею Київ-Полтава. Більшовики намагалися кілька разів зупинити їх, проте їм це не вдавалось. Проте більшовицький уряд не став чекати, поки до Полтави підійдуть українці, і втік до Катеринослава. До речі, в Катеринославі згодом відбулася нарада більшовицького керівництва, про яку не згадувалось в офіційній радянській історіографії.

Розмах боїв був великий. По всьому ходу залізниці біля міст більшовики намагалися зруйнувати мости через річки, але для таких дій у них не вистачало ні часу, ні дисципліни. 

Найбільші бої розгорнулися за Полтаву. Українські війська наступали на місто двома напрямами – з боку залізниці від Київського вокзалу і з південного заходу з боку Кобеляк. За кілька днів до вступу українців більшовики і кримінальні злочинці грабували Полтаву безперешкодно, намагаючись знищити все, що не змогли вивезти. На Південному вокзалі залізничники знайшли навіть вагон з динамітом і відігнали його на безпечну відстань. 

Останній перед Полтавою бій більшовики дали під селом Абазівка, проте козакам кавалерійського полку ім. Костя Гордієнка (командир В.Петрів), який входив до складу Запорозької бригади, вдалося обійти червоних і з південного заходу вступити до Полтави. 

29 березня розгорнулися бої за місто. У Полтаві велася справжня артилерійська дуель. Українці поставили батарею в саду інституту шляхетних дівчат (зараз техуніверситет ім.. Кондратюка) і обстрілювали скупчення ешелонів з награбованим добром на Південному вокзалі. Більшовики натомість встановили гармати біля Хрестовоздвиженського монастиря, проте комендант міста Бокитько перейшов на бік українців і наказав бити по більшовиках. Снаряди розривалися на вулицях міста, руйнуючи будинки і вбиваючи мирних мешканців. 200 червоних козаків перейшло на бік українських військ, стільки ж дезертирувало з червоного війська. При визволенні Полтави переможцям дісталося майже 1500 вагонів з награбованим добром. Відразу ж Натієв створив групу по обліку і охороні трофеїв. Ввечері 29 березня в Полтаві вже зібралася міська дума, розпущена свого часу більшовиками. Тоді ж було відновлено дію правоохоронних органів УНР.

Після визволення Полтави було реорганізовано Запорозьку бригаду. Її розгорнули у дивізію у складі трьох полків, одним з яких командував отаман Петро Болбочан , іншим – генерал Володимир Сікевич. Група Натієва і Болбочана пішла далі на Харків, який визволила на початку квітня, а Донецька група Сікевича звільнила Донбас, поставивши крапку у існуванні чудернацького витвору Артема – Донецько-Криворізької республіки. Далі 5-тисячна бригада полковника Болбочана була розгорнута у Кримську групу і по п’ятам втікаючих більшовиків захопила південь України, розсіявши і розбивши по дорозі 100-тисячне військо. Яку чисельну перевагу мали !

От де люде, наша слава, слава України. Але про неї досі майже нічого не відомо.

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2016
    1202

    У контексті національної ідеї превалює етнічна складова. Але етнос має свою окремішність

    ...
  • 09.04.2016
    25309

    Ми непогано знаємо своїх достойників ХVІІІ-ХХ ст., знаємо, що випало на їхню долю. Але чомусь

    ...

Медіа