Питання етногенезу та етнічної історії слов’янських народів належать до кола тієї проблематики, інтерес до якої у вітчизняній і зарубіжній історіографії не вщухає принаймні відтоді, коли Нестор-літописець спробував дати відповідь принаймні на одне із них, обґрунтувавши в “Повісті временних літ” свою дунайську теорію походження слов’ян.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. до їх висвітлення долучились представники тоді ще молодої науки – антропології, дані якої дозволяють реконструювати важливі аспекти етногенетичних процесів, а саме: з’ясувати шляхи міграцій первісних людських колективів; висвітлити роль окремих компонентів, які брали участь у формуванні давніх і сучасних народів; намітити напрямки їх генетичних зв’язків1.

Доведено, що антропологічні дані зберігають свої інформаційні можливості навіть тоді, коли йдеться про дуже віддалені історичні епохи. Особливо цінним джерелом інформації є одонтологічні* ознаки, які дають змогу безпосередньо порівнювати давні та сучасні популяції: жодна інша система морфологічних маркерів, які використовуються в сучасній антропології, не надає таких можливостей.Одонтологія - розділ антропології, який вивчає міжгрупову мінливість расоводіагностичних ознак бу дови зубів. Відомо, що сучасні слов’янські народи за своїми фізичними характеристиками істотно відрізняються між собою. На думку багатьох фахівців, в ареалі західних, східних і південних слов’ян виокремлюється принаймні п’ять антропологічних комплексів, або груп популяцій, а саме: біломоро-балтійська, яка охоплює північних росіян, більшість білорусів, частину поляків; східноєвропейська, властива більшості росіян і частині білорусів; дніпровсько-карпатська, поширена серед українців, словаків, частини чехів; понтійська, типовими представниками якої є болгари, та динарська, представлена серед слов’янської людності Балкан, надто чорногорців2. Біломоро-балтійська і східноєвропейська група популяцій належать до кола північних, а понтійська і динарська – південних європеоїдів. Що ж до дніпровсько-карпатського комплексу, то він є проміжною ланкою між північними і південними європеоїдами, більшою мірою тяжіючи до останніх3

Приналежність сучасних слов’янських народів до різних гілок європеоїдів все ж не заперечу є того факту, що середньовічні слов’яни Центральної, Східної і Південної Європи мали багато спільних рис, а саме: доліхомезокранію, середню ширину обличчя (здебільшого різко профільованого) й середнє чи значне випинання носа4. Схожість деяких провідних характеристик, властивих більшості слов’янських краніологічних серій Х – ХІІI ст., дає підстави для пошуків прабатьківщини і “вихідного” морфологічного типу слов’янських народів. Їх можна вести за допомогою ретроспективного методу, застосування якого виправдане консервативн істю більшості спадкових фізичних рис людей, які самі по собі мало змінюються в часі. Останнє дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадковості можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні “білі плями”, зумовлені відсутністю вихідних даних. 

Підвалини сучасних уявлень про антропологічні витоки слов’янських народів заклав визначний чеський учений-славіст – яскравий представник французької антропологічної школи – Любомир Нідерле. Узагальнивши широкий комплекс археологічних і антропологічних даних, він відмовився від власного попереднього висновку про довгоголовість і світлу пігментацію “праслов’ян”, вказавши, що предки сучасних слов’янських народів не могли бути антропологічно однорідними. “Безсумнівно, – зауважив дослідник із цього приводу, – що вони не відзначались ні чистотою раси, ні єдністю фізичного типу...”5. Різноманітність фізичних характеристик слов’янських племен пояснюється тим, що на їхній “прабатьківщині”, яка, за Л. Нідерле, охоплює Східну Польщу, Полісся, Поділля, Волинь і Київщину, стикалися ареали північноєвропеоїдної доліхокефальної світлопігментованої та південноєвропеоїдної брахікефальної темнопігментовано ї малих рас, або груп популяцій. Тут здавна мешкали носії різних антропологічних варіантів, жоден із яких не може вважатись “власне праслов’янським”. Все ж їхні довготривал і контакти, які передували виникненню праслов’янської спільноти, сприяли формуванню деяких спільних рис, завдяки яким предки слов’ян відрізнялись від предків германців, фінів, фракійців чи іллірійців. На думку сучасної російської дослідниці Т. І. Алексєєвої, до них, передусім, належить відносна широколицість – ознака, яка в добу неоліту-енеоліту була широко розповсюджена на території Центральної, Східної та Північної Європи. На півночі ареал широколицьості обмежувався верхньою та середньою течією Західної Двини, на півдні – лівими притоками середньої течії Дунаю, на заход і – верхньою та середньою течіями Вісли, на сход і – нижньою течією Дніпра (рис. 1). У його північній частині широке обличчя здеб ільшого поєднувалось із видовженою (доліхокранною), у південній – як з доліхокранною, так і мезокранною формою черепа6

Широколицість і доліхокранія – риси, властиві носіям ранньонеолітичної нарвсько ї культури і племенам шнурової кераміки енеолітично ї доби Південної Балтії та частині людності фатьянівсько ї культури доби бронзи7. Що ж до мезокранних широколицих форм, то вони в добу енеоліту були розповсюджені в Північно-Західному Причорномор’ ї і Подунав’ї, де межували з мезокранними вузьколицими варіантами Балканського півострова8

Коментуючи ці висновки Т. І. Алексєєвої, російський археолог В. В. Сєдов, який володів методикою краніологічних досліджень, зауважив, що звернення до палеоантропологічних матеріалів віддалених історичних епох, метою яких є пошуки генетичних витоків слов’янських народів, є буцімто неправомірним. “Зіставлення антропологічних матеріалів, розірваних тритисячолітнім періодом панування обряду трупоспалення, – писав він у монографії, опублікованій наприкінці сімдесятих років минулого століття, – носить гіпотетичний характер і не може бути використане для серйозних висновків. Зокрема, для розв’язання конкретних питань етнічної історії слов’янства воно абсолютно нічого не дає”9

Це твердження було надто категоричним. Згодом Т. І. Алексєєва показала, що за специфічними пропорціями основних розмірів черепа і лицевого скелета (співвідношення висоти черепа до півсуми поздовжнього та поперечного діаметрів, висоти обличчя до висоти черепа, ширини носа до ширини обличчя) середньовічні слов’яни доволі чітко відрізнялись від середньовічних германців, виявляючи спорідненість з балтами. В основі цієї диференціації лежить гетерогенність населення попередніх історичних епох, зокрема племен культур шнурової кераміки, які були широко розселені на території Північної і Центральної Європи. В їхньому антропологічному складі виокремлюється два компоненти, а саме: відносно високоголовий, з низькими орбітами і доволі широким носом, і відносно низькоголовий, з високими орбітами і вузьким носом. Перший із них, згодом представлений серед слов’ян і балтів, був поширений в Південно-Східн ій Балтії, другий, властивий середньовічним германцям – на Півночі Західної Європи10. З цього, всупереч твердженням В. В. Сєдова, можна зробити принаймні два важливих етногенетичних висновки, а саме: поперше, уже в добу енеоліту–бронзи предки германців, балтів і слов’ян займали різні ареали; по-друге, антропологічні дані, принаймні опосередковано, свідчать на користь тези про давню балто-слов’янську спільність, яку обстоюють фахівці-мовознавці. 

Розглядаючи питання про найдавніші морфологічні витоки слов’янства, Т. І. Алексєєва чомусь не залучила даних з антропології неолітичних племен гребінцево-накольчастої кераміки Подніпров’я, які залишили пам’ятки культур дніпро-донецької спільності. Згідно з радіокарбонними визначеннями, вони датуються серединою VII – серединою ІІІ тис. до н.е.11.На думку відомого вітчизняного археолога Дмитра Телегіна, безпосередніми предками дніпро-донецьких племен були носії дніпроприп’ятської і донецької мезолітичних культур, що мешкали на Волині, Поліссі і в лісостеповій зоні межиріччя Дніпра та Сіверського Дінця. У ранньому неоліті вони активно просувались у степове Подніпров’я, асимілюючи місцеву людністю. Саме в цій зон і України, надто в Надпоріжжі та Приазов’ї, досліджено більшість великих колективних некрополів неолітичної доби: Маріупольський, Вільнянський, Вовнизький, Нікопольський, Ясинуватський, Лисогірський та ін. Крім того, вони відомі в південній частині Середньої Наддніпрянщини (Бузьки, Олександріївський, Осипівка, Засуха тощо) і на півночі Криму (Долинка). Згадані пам’ятки, які дістали назву могильників маріупольського типу, були залишені людністю трьох споріднених культур дніпро-донецької спільності – надпорозької, києво-черкаської і донецької. Під час розкопок цих унікальних пам’яток виявлено понад тисячу кістяків, для яких характерне випростане положення на спині12

Аналіз антропологічних матеріалів із неолітичних некрополів України показав, що людність дніпро-донецької спільності належала до своєрідного варіанта протоєвропейського (пізньокроманьйонського) типу, який радянські фахівці-антропологи називали по-різному: В. В. Бунак – “вовнизьким”13, Г. Ф. Дебец – “кроманьйонським в широкому розумінні”14, І. І. Гохман – “надпорізькоприазовським”15. За їх висновками, він мав північне походження. “Кісткові рештки людей пізнього палеоліту та мезоліту Східної Європи, – писав із цього приводу Г. Ф. Дебец, – належать, принаймні у своїй більшості, людям південного походження, люди ж дніпродонецької культури є переселенцями з північних областей або їхніми безпосередніми нащадками”16. За своїми краніологічними характеристиками (загальна масивність, сильний розвиток рельєфу, високе і широке обличчя, дуже низькі орбіти, помірна ширина носа тощо) населення дніпро-донецької спільності загалом близьке до носіїв неолітичних культур гребінцевої і гребінцево-накольчастої кераміки північної смуги Євразії17

За підсумками сучасних досліджень, в антропологічному складі дніпро-донецьких племен виразно простежується два компоненти. Перший із них, що характеризується дол іхокранією, середньовисоким, добре профільованим обличчям, склався на місцевій основі, успадкувавши риси тієї частини мезолітичної людності України, яка представлена скорченими похованнями в могильниках Василівка І і Василівка ІІІ. Другий компонент, який характеризується мезокранією і ослабленим горизонтальним профілюванням обличчя, пов’язаний з прибулими племенами. Носіям обох компонентів були властиві низькі орбіти, середньоширокий ніс з високим переніссям, а головне – широке (у носіїв першого варіанта – 143,5-147,5 мм) і виключно широке (серед представників другого варіанта – 149- 159 мм) обличчя18. (рис. зверху). 

Опосередкованим свідченням складної етнокультурної ситуації, що склалась в Нижньому Подніпров’ї після появи тут нових племен, є численні ушкодження, виявлені на кістяках похованих у могильниках дніпродонецької спільності. Так, на черепі № 16 із Василівки ІІ зберігся слід від удару списа чи стріли; на черепі № 18 – округла вм’ятина від удару тупим предметом; на черепі № 64 із Ясинуватки – пролом овальної форми, що став причиною смерті19

Аналіз краніологічних матеріалів показує, що риси першого – місцевого – компонента, який простежується в антропологічному складі дніпро-донецьких племен, переважали на півночі ареалу дніпро-донецької спільності – у Середній Наддніпрянщині і, можливо, на Волині, в басейнах Прип’яті й Німану та на верхньому Дніпрі. Ці регіони України і Білорусі охоплюють ареали київсько-черкаської, волинської, німанської культур і прип’ятськополіський варіант дніпро-донецької спільності. За своїми керамічними комплексами, знаряддями праці і традиційними формами ведення господарства – мисливством і рибальством – вони знаходять аналогії з хронологічно близькими пам’ятками Південної та Південно-Східної Польщі, відомими під назвою “культура дольково-гжебекової кераміки”20. Вказавши на спільні риси цих формацій, Дмитро Телегін об’єднав їх в один “віслодніпровський блок”21.Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р. В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р. 

Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів. 

Черняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. 

Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен, про який йтиметься пізніше. 

В кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай. 

У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем. 

У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря. 

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів. 

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер. 

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р. 

Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів. 

Отже завдяки готам в історії “з’явилися” гуни. Хто ж вони такі і що про них відомо? Найпершу звістку про гунів, що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), ми дістаємо від давньогрецького географа Птолемея, який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей помістив їх в околицї Днїпра. Інший ґеоґраф II ст. (т. зв. Діонісій Періеґета) поміміщає “Уннів” (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”. 

Михайло Грушевськи пише, що “найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів”. 

В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено заявляють, що намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними. 
Поки що вважалося, що це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка якось повязана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китаці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід. 

З тих пір, як французький вчений Жозеф де Гуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають) лише як азійських нащадків. 

Але цьому немає твердих обгрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів була тюркська мова, але існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що завойовували гуни. 

Цікаво, що за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося. The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition (2001-05) так і каже, що походження гунів – справжня таємниця. Енциклопедія пише, що етнологічна якость гунів невідома, але повторює традиційні уявлення істориків про гунів: це кочовий і скотарський народ, який географічно походить з Центральної Азії, а в Європі з’являєтся в IV столітті і створює там могутню військову імперію. При цьому зауважує, що гунів безпідставно пов’язувати з мадярами та тюрками. 

Поява на дунайських обріях «нового» народу — гунів — примусила тодішніх істориків шукати їхні корені повсюди. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав: «Ці гуни — напевно, народ, якого давні називали неврами»? Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». 

Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану і переважає всяку міру дикості». 

Принагідно відзначимо, що для римлян всі неримські народи були дикими і називалися ними варварами.

А Візантійська імперія, як будь-яка імперія, використовувала хитрість і підступність в своїй політиці. Для боротьби проти одних варварських народів, вона натравлювала на них інші народи, з різними народами укладала різні угоди, використовувала підкуп правлячої верхівки. Згадайте, як русичі на чолі зі Святославом в X столітті воювали з болгарами. 

Як відомо, політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV століття перемістилося у східні області: в 326 році імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 році перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква – Грецькою. Якого роду-племені цей ант?Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги "Війна з готами", брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!). 

«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу. 

У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «...майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями». 

Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів і антів було одне й теж». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах - під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв. 

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу ... гунами. 

Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом? 

Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові. 

Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами? 

Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”. 

Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період. 

Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть. 

І ще такий цікавий факт. В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов’язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися ... анти та склавіни(!). Куди ж тоді поділися гуни? 

У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова “гуни”: гуни могли означати те ж саме, що й куни. “Куна” на древньоскандинавській мові означає “дружина”. Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов’янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву Кунагард. 

Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія "кінних людей". Тоді куни або гуни - це "кінні", тобто - соціальна верства, яка оточувала українського володаря. 

Надзвичайно цінним матеріалом є записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони будуть дуже красномовними. До речі, його записами користувався також Йордан. 

Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь. 

Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли. <...>Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з’явилось наше посольство». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, «а замість вина – так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос». Може це «квас»? Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім по-своєму це слово записують. 

Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати.

«Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету... Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси».

А ось, що пише Пріск про Аттілу:

«І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад».

За словами Пріска, у палаці досить часто відбувалися гучні банкети. А з оповіді зрозуміло, що народ Аттіли живе поселеннями і займається хліборобством, і це ще раз свідчить, що вони є осілим землеробським населенням, яке не могло мати нічого спільного із кочівниками тюркського походження, якими важають гунів. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев’яною різьбою – хіба це не вказує на давню українську культурну традицію? А традиції і культура – це той стрижень, завдяки якому народ залишається в історії. 

Теги:

Схожі статті

 

Медіа