У першому тисячолітті до нашої ери і у перших століттях нашої ери українців у Європі знали під назвою скіфи та сармати. Однак, починаючи з ІІ і у наступні століття, нас усе частіше починають називати гунами. І цей факт не повинен нікого бентежити: він зовсім не означає, що на наших землях з’явився якийсь інший народ. Це лишень засвідчує, що європейці придумали для українців ще одну назву, що не раз бувало в історії. Згадаймо, що й греки у свій час по-різному називалися: то вони ахейці, афіняни чи спартанці, в іншому випадку – жителі Еллади, а ось вони уже елліни, і, нарешті, – греки. І це нікого не бентежить.

Більше того, слово “гуни”, хоча й здається чужим, здавна використовувалося в українській мові. Ми можемо відшукати багато значень цього слова. Наприклад, у перші століття нашої ери на території України в обігу були гроші, які називалися “куна”. Також у давні часи володіння української еліти позначалося терміном “гуна”. Крім того, з давніх часів українці носили теплий і зручний одяг із домотканного нефарбованого сукна, який називався “гунею”. Чому тих, хто носив цей одяг, іноземці не могли називати гунами?

Однак, найбільш імовірно, що слово “гуни”, як етнічна назва жителів Північного Надчорномор’я, є готського походження. У давні часи у германців слово “hunen” (хюнен) означало могутній, або велетень. Тепер згадаймо Прокопія Кесарійського, який писав про українців, що “…вони дуже високого зросту й величезної сили”. Цілком імовірно, що германці, познайомившись з нашими кремезними та войовничими предками, зі страху та поваги називали їх поміж себе “hunen”.

Пізніше це слово запозичили європейські купці, які торгували з готами. А уже від них воно дійшло до Клавдія Птолемея, котрий у ІІ столітті нашої ери у своїй “Географії” вперше назвав ним українців. (Відомо, що Птолемей часто використовував свідчення купців та мандрівників, оскільки фізично не міг відвідати усі держави, про які писав у своїх працях). Так, дякуючи йому, звичайне готське слово “hunen” (велетень, могутній), яким германці прозивали наших войовничих предків, набрало більш широкого звучання і за якийсь час стало тогочасним етнонімом українського народу.

Як же жили і чим займалися українці в епоху, коли їхню державу Скіфію європейці називали Гунігард, а їх самих – гунами?

Почнемо з того, що Україна того часу залишалася могутньою густонаселеною країною. Кармічна енергетика і духовно-економічний потенціал Скіфо-Сарматії, які були накопичені у попередні століття, не зникли. Держава успішно розвивалася, зростала внутрішня і зовнішня торгівля, збільшувалася її територія.

Посеред залитих сонцем рівнин, лісів та напівстепів Центральної і Східної України, густо порослих лісами просторах Північного Заходу, у спекотних степах Причорномор’я, казкових передгір’ях Карпат, по мальовничих берегах безлічі річок та озер розляглися сотні малих та великих міст і тисячі заможних сіл. Незліченні отари домашньої худоби паслися на соковитих лугах та полонинах. Ліси кишіли дичиною, були переповнені грибами, горіхами та ягодами, а річки і озера – багаті рибою.

Оброблені лани та городи, квітучі садки, побілені мазанки та ошатні дерев’яні будинки милували око подорожніх. Чисте сільське повітря було напоєне запахами квітів, меду і домашнього хліба, що випікався десь неподалік. А доповнювало усю цю величну красу тихе сюрчання коників у придорожній траві, дзижчання бджіл, які у пошуках нектару ретельно досліджували присадибні квітники та садки, і спів птахів у високому прозорому небі.

Звідкись чувся шум води, що невтомно крутила жорна у сільському млині, а ще – далекий спів дівчат, котрі працювали у полі. Інколи тишу прорізувало хурчання міхів у кузні і дзвін ковальського молота.

Населення України у той час становило від 3 до 5 мільйонів чоловік. Основою економіки залишалося сільськогосподарське виробництво. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, гречку, овес; з городніх культур – бобові, мак, капусту, огірки, моркву, часник, хрін, цибулю, буряки; з садових – вишню, калину, яблука, сливи, груші, виноград. А ще культивували соняшник, ріпак, льон, коноплю, з яких виготовляли олію та тканини.

Важливе місце у господарстві займало також тваринництво. Вирощували велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, домашню птицю. Кінь використовувався для верхової їзди і як тяглова сила. Надійним помічником залишався домашній пес.

Інколи чоловіки, озброївшись луком, списом, ножем та капканами, виходили на полювання. А їхні жінки, прихопивши плетені з лози кошики, тим часом вирушали у ліс по гриби, ягоди, лісові горіхи чи дикі груші. Наші предки ловили також рибу, використовуючи залізні гачки, гарпуни та рибальські сітки.

Ну і, звичайно, займались бортництвом, оскільки по довколишніх лісах було вдосталь диких бджіл. А ще пасічникували – традиційно невід’ємним атрибутом кожного українського села і навіть міста залишались пасіки. Полюбляли українці мед – цей смачний і корисний продукт.

Розвинутою була зовнішня торгівля, про що свідчать римські та візантійські монети, які вчені у великій кількості знаходять на території України.

З прадавніх часів наші предки відзначали різноманітні свята. Це, зокрема, Різдво Божича-Коляди (народження молодого Сонця після закінчення зимового сонцестояння), Великдень (Воскресіння, свято весняного Сонця після рівнодення), Зелені Свята, Купайла (після літнього сонцестояння), Жнива, Свято Врожаю (після осіннього рівнодення) і багато інших. Пізніше ці традиційні українські народні обряди ляжуть в основу багатьох християнських свят.

Національна кухня праукраїнців була різноманітною. Вживали багато м’ясо-молочних продуктів, овочі і фрукти. Пекли хліб, пампушки, коржі, медівники, пироги. Варили борщі, юшки, каші та вареники. Із спиртних напоїв вживали мед (медовуху), пиво з ячменю, яке називали кам, фруктові вина. Для угамування спраги пили джерельну воду, соки, компоти, узвари, чаї із ароматних трав (м’ята, малина, ромашка, липовий цвіт).

В силу чистої екології та міцного природного імунітету, хворіли рідко. Якщо ж, усе-таки, хвороба наздоганяла, то лікувалися народними методами, використовуючи цілющі властивості рослин. У більш складних випадках зверталися до знахарів, які могли робити досить складні операції, а магічними заклинаннями та відварами трав лікувати будь-які відомі на той час хвороби.

Надзвичайно цінним джерелом для дослідження України тієї епохи є “Візантійська історія”, автором якої є Пріск Панійський, котрий жив у V столітті. Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. У 448 році на запрошення Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттіли. Отож, своє враження про Україну він склав не зі слів інших людей, як це робив Амміан Марцеллін чи Йордан, а опираючись на особисто побачене та почуте.

Важливим є також те, що Пріск – єдиний історик V століття, котрий відвідав Скіфію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він пізніше описав у своїй “Історії” у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Україну. Отож, у нас немає ніяких підстав йому не довіряти. Тому далі ми будемо продовжувати нашу розповідь, доповнюючи її свідченнями Пріска Панійського.

У своїй книзі історик жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скіфією. “…Рустицій прибув у Скіфію разом з нами” – говорить Пріск, описуючи початок місії. “Поки ми їхали по Скіфії, Веріх, що супроводжував нас, здавався людиною спокійною та ласкавою”. В іншому місці він знову пише: “По дорозі зустрілися ми з Вігілою, що повертався у Скіфію”. Отож, у розповіді Пріска Панійського мова йде не про якусь міфічну азійську державу, а про нашу рідну кількатисячолітню Скіфію.

Також Пріск ні одним словом не обмовився про те, що жителями цієї держави були азіати-сюнну. Не бачив він монголів у Скіфії, та й годі! Натомість автор постійно згадує про скіфів. “В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скіфи з наказом відправитися до Аттіли”. А ось інший епізод: “Скіфи вибігли на шум і запалили смолоскипи з очерету…”. Чи називали б кочовики хунну себе скіфами? Горді діти степів ніколи б не запозичили назви підкореного ними народу. Отож, тут історик розповідає не про азіатів.

І мова, якою спілкувалися гуни, теж була скіфською. Пріск пише: “Бачачи Максиміна у великій скруті, я взяв Рустиція, що знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотта”. Більше того, скіфи-гуни були освіченими і часто володіли кількома мовами. “Становлячи різноплемінну суміш, скіфи, окрім своєї варварської мови, легко вивчають також унську або готську, або авсонську(латинську)”.

У своїй книзі Пріск Панійський описує побут та звичаї скіфів, які є тотожними українським. Гостей скіфи зустрічали на вулиці частуванням, пропонуючи їжу та вино, які прибулим неодмінно потрібно було скуштувати (звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю зберігся в українців і донині). Після цього прибулих запрошували до столу. Під час застілля кожен гість стоячи випивав келих доброго вина, бажаючи здоров’я господарям та усім присутнім. Після чого гості смакували найрізноманітніші страви, від яких ломилися столи. (А хіба у сучасних українців не так само?).

Коли гості уже добряче вшанували свої шлунки наїдками та напитками, приходив час веселощів.“З настанням вечора було запалено два смолоскипи і два варвари, ставши на середину навпроти Аттіли, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть”. (Пріск Панійський). Сучасні українські застілля також закінчуються піснями та танцями.

Гунський вершник

Гунський вершник

Жінки у гунів традиційно були досить самостійними і шанованими. Жінок поважали, до їхніх мудрих порад (говоримо це без іронії) прислухалися, і ні в якому разі не вважали їх рабинями, як це було заведено у кочовиків-азіатів. Перш ніж одружуватися, чоловіки намагалися завоювати прихильність жінки, після чого сваталися, однаково маючи шанс отримати або згоду, або й гарбуза. І навіть всесильний Аттіла вимушений був дотримуватись звичаю і особисто їздив сватати наречену. “Аттіла хотів заїхати в одне село, де він мав намір одружитися з дочкою Ескама”. (Пріск Панійський). Чи чули ви про щось подібне у кочовиків? Згадаймо хоча б, як 800 років потому (у 13 столітті) Чингісхану наречених, як худобу, привозитимуть прямо у його юрту чи палац.

А ще скіфи-гуни були гостинними і щедрими. Пріск описує випадок, коли їхнє посольство попало у бурю. 

“На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету, який вони використовують, як смолоскипи, освітили місцевість і запитали, чому ми кричимо.  Коли супроводжуючі нас варвари сказали, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запаливши багато очерету… Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани”…

І Боги, яким поклонялись гуни теж були скіфськими. Пріск пише, що Аттіла був впевнений у своїй непереможності, оскільки володів мечем Арея. 

“Знамення цього дав сам Бог, який відкрив йому меч Арея, що вважається у скіфів священним й шанується ними, як присвячений Богу війни, але ще в давні часи він зник, а тепер був знову знайдений…”. 

Для тюрків ані Арей, ані його меч не могли бути священними, оскільки вони мали своїх Богів і свої святині.

Описуючи Скіфію, Пріск наводить й інші цікаві факти. Ну, наприклад, про те, що скіфи носили оселедець, який був у них ознакою знатності та шляхетності. “Цей, з ким я говорив, здавався багатим скіфом. Він був дуже добре одягнений та пострижений в кружок”. Традиція носити оселедець є лише в українців. Свій початок вона бере ще від праісторичних часів і існує уже багато тисяч років. Першими почали залишати оселедець на голові ще воїни-трипільці, пізніше – скіфо-сармати. Далі традиція перейшла до гунів, а від них до русичів. У 10 столітті довгий чуб гордо розвіватиметься на голові нашого непереможного князя Святослава-Завойовника. Ще пізніше оселедець стане невід’ємним атрибутом славного лицарства-козацтва Запорізького.

Без сумніву, оселедець носився не для прикраси: він був і залишається символом приналежності до елітної Касти Воїнів і оточений ореолом величі, містики та магічної знаковості. І вже у наш час багато істинних українців стрижуть голову наголо, залишаючи довгий чуб, як символ їхньої духовної спорідненості з аріями, і готовності, за прикладом предків, зі зброєю у руках захищати честь Вітчизни.

В українців споконвіку (ще від часів Гіпербореї) існує звичай вишивати сорочки, жіночі блузки, рушники, скатертини і т.д. Дякуючи Пріску Панійському ми тепер напевне знаємо, що гуни теж займалися вишиванням. 

“Царицю оточувало багато слуг. Служниці, що сиділи навпроти неї на підлозі, вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, які накидались для прикраси поверх варварського одягу”.

Українські вишиванки не є лише елементом прикраси. Вони несуть у собі глибокий зміст, це є своєрідна закодована інформація, яка певним чином може впливати на наше життя. Тож недаремно кожен регіон України має свої узори та кольори, що відображають його історичну долю. Є чітко усталені принципи і закони вишивки, і рушник, призначений для весільного обряду, ніколи не може бути використаний для сумних подій. А рушник, вишитий до Великодніх Свят, не вживається у жодному іншому випадку. Так само, як і сорочка, вишита на свято, не може одягатися на щодень. Українська вишиванка, пройшовши шлях у багато тисяч років, стала одним із символів української нації, її духовним кодом. І гуни теж залишили у її розмаїтих узорах, переплетіннях та кольорах свій енергетичний слід.  

В описах Пріска згадуються також страви, які вживали наші предки. “В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому, замість пшениці – просо, а замість вина – так званий по туземному – мед. Супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовлявся з ячменю. Варвари називають його кам”. Отож, тепер ми знаємо, що скіфи-гуни окрім усього іншого вживали також каші, виготовлені з пшениці та проса, а із спиртних напоїв – медовуху (мед) та ячмінне пиво (кам). В оригінальному тексті Пріск Панійський написав ці слова на грецький манер – “медос” та “камос”. Але корінь цих слів є українським. Це є доказом того, що слова ці не можуть бути тюркського походження…

Скіфи-гуни вважали, що мирні жителі не могли бути військовополоненими, тому у полон вони брали лише переможених ними озброєних супротивників, яких потім, з метою викупу, забирали з собою до Скіфії. Знову ж таки, згадаймо багатотисячні колони бранців-рабів – ридаючих жінок, дітей, почорнілих від горя і безсилої люті чоловіків, яких монголо-татари гнали у неволю, залишаючи щойно сплюндровані ними території.

Захоплених військовополонених скіфи не убивали і не знущалися над ними. За деякий час бранців звільняли, отримавши від них викуп. Після чого ті поверталися додому, або ж залишалися жити у Скіфії. Якщо ж хтось по бідності не міг заплатити викуп, то він міг разом з гунами піти на війну, і, отримавши свою частку військової здобичі, сплатити необхідну суму. Неймовірно? Так! Але це факт!…

І міст наші предки теж бездумно не руйнували, а, захоплюючи їх штурмом, лише брали військову здобич і залишали неушкодженими. Дуже часто гуни взагалі не штурмували міст, а обмежувалися лише грошовим викупом. Знову ж таки, згадаймо спалені до тла і зрівняні з землею ординцями Чингізхана перлини Сходу – міста Ходжент, Самарканд, Бухару, Ургенч та сотні інших. А пограбований, спалений та зруйнований у 1169 році московським князем Андрієм Боголюбським Київ, чи сплюндрований у 1708 році дикою московською ордою Батурин!?…

Данина, яку Східна Римська імперія сплачувала Скіфії, теж не була настільки великою, як про це люблять писати історики. У 447 році між Скіфією та Константинополем було укладено договір, згідно якого, як писав Пріск Панійський, “…щорічна данина відтепер встановлюється у дві тисячі сто ліврів золота”. Чи багато це? Відомо, що римська лівра становила 327,5 грамів. Тобто, римляни вимушені були платити Скіфії близько 700 кілограмів золота щорічно. Ця сума, насправді, була мізерною: навіть річна платня високопоставленого чиновника при Візантійському імператорському дворі була значно вищою і могла становити від 3 до 10 тисяч ліврів золота! Тому говорити про скіфів, як про варварів, які немов липку обдерли Східну Римську імперію, немає ніяких підстав. Усе було по-чесному.

Цікавим є факт, що багато бранців, заплативши викуп, не бажали повертатися на Батьківщину. Пріск описує свою розмову із колишнім жителем Римської імперії греком Адамієм, котрий після сплати викупу вирішив залишитися у Скіфії. Його співрозмовник сказав: “Я люблю скіфськізвичаї… і вважаю своє теперішнє життя кращим за минуле, бо іноземці, що знаходяться ускіфів, після війни ведуть життя спокійне і безтурботне… Лихо, що зазнають римляни у мирний час, важче від того, яке вони терплять під час війни, з огляду на жорстоке стягнення податків та утисків від нечесних людей. Закон не для усіх має однакову силу… Там немає правосуддя, ні рівності у державних податках… Якщо порушник закону дуже багатий, то його несправедливі вчинки можуть залишитись без покарання, а хто бідний,.. той мусить нести покарання згідно закону”.

 Отож, ми можемо пишатися своїми предками – вони були сміливими, рішучими та вольовими воїнами-завойовниками. Але вони були також милосердними, щедрими та справедливими одночасно. І за рівнем своєї духовності та цивілізованості були далеко попереду тюрків-азіатів, готів, вандалів, франків чи тих же римлян та греків…

Богдан Гатило (Аттіла)     

Найбільшої могутності українська держава досягла за часів імператора Аттіли. Він створив імперію, яка охоплювала дві частини світу – Європу та Азію. Його володіння простяглись від річки Волги на сході до Рейну на заході, від Балтійського моря на півночі до Дунаю та Кавказу на півдні. Це була велетенська імперія, населена десятками народів та племен, основною визначальною та рушійною силою якої були скіфи, котрих європейці на той час називали гунами.

Аттіла. Портрет взято з відомої “Космографії” С.Мюнстера, виданої у 1550 році. Тут Аттіла безбородий і з вусами, нагадує українського козака

Діяння Аттіли та його особистість справили на сучасників шокуюче враження. Ним захоплювались, його любили, зневажали, обожнювали, ненавиділи, наслідували, боялись: цілий киплячий вулкан емоцій, пристрастей, суджень. Але, попри різноманітність оцінок, усі сходилися у тому, що він був незвичайною людиною, яка залишила важливий слід у світовій історії. Тому Аттіла став героєм народних переказів та легенд, персонажем під іменем Етцеля у германському епосі “Пісня про Нібелунгів”, фігурував у скандинавських сагах під іменем Атлі. Його образ надихав багатьох відомих художників, композиторів, письменників та кінорежисерів.

Навіть вороги Аттіли вимушені були визнати непересічність його особистості. На що вже тенденційним та несправедливим у своїх історичних оцінках був Йордан, та й то написав про нього: 

“Володар усіх гунів і єдиний у світі правитель племен усієї Скіфії, гідний подиву із-за неймовірної своєї слави серед усіх варварів”. А ось слова Пріска Панійського: “Ніколи нікому з попередніх володарів Скіфії, або навіть інших країн, не таланило стільки здійснити у такий короткий термін часу. Його володіння сягають над островами в океані. І не лише усіх скіфів, але й римлян змушує він платити собі данину. Військова сила у нього така, що жоден народ не встоїть проти неї…”.

Однак, попри щире захоплення і величезний інтерес до себе, Аттіла в офіційній історичній науці залишився диким, жорстоким та брутальним азіатом, такою собі бездушною машиною убивств та руйнування. А московити взагалі додумалися назвати його “Бічом Божим”, тобто, батогом, посланим Богами для покарання римлян за їхні гріхи. І цей московський “біч”, попри усю абсурдність такої оцінки, і досі гуляє сторінками історичних книг, шмагаючи не тільки добре ім’я Аттіли, але й сам принцип історичної правди.

Отож,.. Великий Аттіла!?

Народився, за оцінками дослідників, у 406 році десь у Середньому Подніпров’ї, найбільш імовірно – в околицях сучасного Києва. (Хоча не виключено, що він був родом з Волині). Батька майбутнього імператора звали Мундзук і походив він з відомої царської родини. Мати, Ільдіко, теж була знатного походження. Таким чином, Аттіла був представником давнього українського роду. Тож не дивно, що Пріск Панійський постійно називав його скіфським царем, а підвладних йому людей – скіфами. Отож, наголошуємо, що в оцінках стародавніх істориків Аттіла був європейцем. Азіатом він стане значно пізніше, у 18 столітті, стараннями Жозефа де Гуньє та його німецьких і російських послідовників.

Відомо, що Аттіла мав рідного брата Бледу. А його дядько Ругіла був скіфським царем, якому Візантія навіть платила данину у розмірі 350 ліврів золота (близько 120 кг). У 434 році Ругіла помирає, а брати – Аттіла та Бледа, стають на чолі скіфської держави. Так починався новий етап в українській та світовій історії.

На думку гунологів ім’я Аттіла походить від тюркського “ата”, тобто – батько. Однак, усе це безглузді вигадки. Адже ми знаємо, що ніяких азіатів-хунну у Європі ніколи не було. Отож, для чого було царським скіфам називати свою дитину монгольським ім’ям? Та ще й словом, яке у перекладі означає “батько”? Не могли ж вони знати, що їхня дитина через 30 років буде володарем багатьох племен та народів і стане для вдячних підлеглих “батьком”.

Якщо ж припустити, що це пізніший псевдонім, даний йому за славні діяння, то знову дістанемо абсурдну ситуацію. Адже Аттілою його називали римляни та готи. Виникає питання – чи нарекли б вони свого заклятого ворога і кривдника “Батьком”? І чи використали б для цього чуже тюркське слово, якого вони й знати не могли? Назвали б тоді на італійський манер – “Падре”, чи німецький – “Фатер”.

Тому, відкинувши подібні дурниці, можна впевнено сказати, що ім’я імператора є українського походження. Воно й не могло бути іншим: для чого гордому володарю скіфів потрібно було брати собі тюркське, чи навіть готське ім’я? Чи у скіфській мові не достатньо імен? Найбільш правдоподібною є версія Івана Білика, автора роману “Меч Арея”, про те, що справжнє ім’я Аттіли було Богдан. Пізніше за талант полководця і силу військових ударів, якими він громив ворогів, скіфи прозвали його Гатилом. Європейцям важко було вимовляли це слово, тому звук “г” у них випав і з’явилося ім’я Атило. А до нас дійшов його видозмінений варіант – Аттіла.

Ставши на чолі держави, Гатило та Бледа розпочали проводити активну внутрішню та зовнішню політику. Спочатку вони відновили владу над усіма племенами, які, скориставшись смертю Ругіли, вийшли з-під скіфської залежності. Успішно впоравшись із цим завданням, брати проявили свій інтерес до усіх найближчих сусідів Скіфії. І ця їхня зацікавленість дорого коштувала нашим сусідам – за якийсь час усілякі племінні союзи, князівства, королівства і т.д. стали частиною скіфської держави. Так було підкорено аланів, вандалів, бургундів, остготів, гепідів, акацирів, герулів а також угро-фінів, які вперше (ще до епохи Русі) увійшли до складу української держави. Це був перший державний досвід московитів, правда… – в якості української колонії.

Імперія Аттіли

Так, ведучи безперервні загарбницькі війни, Скіфія поступово нарощувала сили, зростала територіально, збільшувала свій вплив та вагу. І за період з 434 по 441 рік вона почала перетворюватись на велетенську, небачену досі Імперію.

Провівши значну частину свого життя у військових походах, пройшовши через сотні битв, Великий Імператор не зазнав жодної поразки. У чому ж секрет успіхів Гатила?

Таким Аттілу бачать американські кінематографісти Кадр з фільму “Аттіла гун”

Почнемо з того, що він мав неперевершений військовий талант, під час бою вдало використовував оточуючий ландшафт, пори року, природні перешкоди, погоду. Мав добру розвідку, усюди, де потрібно, засилав своїх вивідувачів. Ефективно працювала й контррозвідка, яка виловлювала і негайно садовила на палю ворожих шпигунів. Гатило завжди мав план військових дій і ніколи не посилав своїх воїнів у бій безладною юрбою.

Скіфська армія була добре підготовленою і набиралась із професіоналів. Було кілька родів військ: важка кіннота, легка кавалерія, важкоозброєна піхота, стрільці з лука та пращі, а також спеціальні загони для обслуговування технічних пристроїв, призначених для штурму укріплень. Є свідчення, що у війську скіфів були загони арбалетників. Крім того, в армії Гатила були підрозділи особливого призначення, до складу яких входили характерники. Вони за допомогою магії та абсолютного контролю над своїм тілом і свідомістю творили дивні речі: могли впливати на погоду, паралізувати волю суперників, проникнути непомітно у стан ворогів, у бою були невразливі для стріл та ворожих мечів, шаблею зрубували дерева, руками ловили ворожі стріли, не знали страху та не відчували болю, силою думки зупиняли кров із рани. Це була елітна каста військових професіоналів.

Армія була чудово оснащена технічно. Скіфи використовували катапульти (механічний пристрій для метання великих каменів), балісти (для метання дротиків) і навіть запалювальні снаряди (спеціальні глечики, наповнені горючою сумішшю). Для перевезення піших воїнів та амуніції використовували спеціальні вози, що робило армію мобільною. Ці ж вози, у разі потреби, ставили кругом щільно один біля одного та зв’язували ланцюгами, швидко перетворюючи їх, таким чином, у рухому фортецю. Ця тактика широко використовуватиметься ще багато століть потому українськими козаками і буде запозичена арміями багатьох країн Європи. Зокрема, її застосовуватимуть таборити у 15 столітті під час Гуситських війн у Чехії.

Під час штурму фортець скіфи використовували спеціальні пристрої різного призначення. Зокрема, високі рухомі башти… Для руйнування фортечних мурів використовували стінобитні пристрої – так звані тарани.

Ми уже говорили, що стараннями фальсифікаторів Богдан Гатило в історії зображений жорстоким азійським монстром. Наші читачі уже мали змогу переконатися у тому, що він, насправді, був європейцем і нашим земляком. Тепер нам залишилось ще розвіяти міф про його жорстокість, і ми можемо переходити до наступного розділу.

Скіфський імператор відзначався толерантністю та дипломатичністю… Це був цивілізований завойовник, який ніколи не робив віроломних нападів і не розпочинав військових дій без попередження. Часто він йшов на поступки своїм, щойно розгромленим суперникам. Наприклад, у 449 році Гатило повернув (!) Візантії придунайські землі, забрані у неї згідно договору 447 року!

Володар Скіфії не був жорстокою та бездушною людиною, він є повна і абсолютна протилежність східним деспотам та германським вождям. Пам’ятаємо, що Гатило не убивав мирних жителів, не брав їх у рабство і не руйнував без потреби міст. Він не вбивав військовополонених, що завжди було звичайною практикою серед інших народів, а брав з них викуп і дарував волю. Часто бранці відпускалися узагалі без будь-яких грошей! “Аттіла відпустив без викупу велику кількість полонених, із поваги до Анатолія та Нома”. (Пріск Панійський)…

Гатило був справедливим, благородним та гуманним володарем… Навіть Йордан дав йому схвальну характеристику: “Він був гордий ходою, кидав погляди туди-сюди і самими рухами виявляв свою високо піднесену могутність. Любитель війни, сам він був людиною поміркованою та витриманою, відзначався світлим розумом, був доступний усім, хто просив допомогу”…

Ось таким “жорстоким” та “бездушним” був скіфський імператор Богдан Гатило.

А тепер давайте ще поглянемо, яким він був також “жадібним” і як любив багатство та розкоші. Описуючи банкет, на який було запрошено посольство, Пріск Панійський пише: 

“Для Аттіли не подавалось нічого, окрім м’яса на дерев’яній тарілці. І в усьому іншому він виявляв невибагливість: так, наприклад, гостям подавались чарки золоті та срібні, а його келих був дерев’яний. Одяг його також був простий і нічим не відрізнявся від інших, окрім чистоти; ні меч, що висів збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були прикрашені, як в інших скіфів, золотом, каміннями або якими-небудь іншими цінностями”.

Отож, Гатило був скромним та не шукав збагачення, а військова здобич і данина, якою він обкладав захоплені міста та народи, йшли на потреби держави.

Більше, ніж скромним було й житло володаря велетенської імперії. “Ми приїхали у величезне селище, у якому знаходився будинок Аттіли. Він був, як нас переконували, пишнішим від усіх палаців, що мав Аттіла в інших місцях. Побудований з колод та добре обструганих дощок і оточений дерев’яною огорожею, яка була швидше для краси, ніж для захисту”. (Пріск Панійський). А де ж велетенські кам’яні споруди, мармурові сходи, кам’яна полірована підлога, вкриті цінними породами дерева та інкрустовані золотом стіни, дорогі килими, скрині, повні золота та дорогоцінного каміння?…

Прийнято вважати, що столиця Аттіли знаходилася у Паннонії. А нащадками гунів з доброї волі істориків стали мадяри. Дійсно, варто лише поглянути на сучасного угорця, і не виникає жодних сумнівів у тому, що перед нами стовідсотковий розкосоокий азіат-сюнну. Однак, нам доведеться розчарувати угрів – центром імперії скіфів-гунів була Україна. А її столицею наш славетний Київ…

Отож, Гатило, будучи непересічною особистістю, обіпершись на оріянський духовний потенціал, використовуючи енергетику української землі, творив великі справи. Однак, він не зумів повністю реалізувати свої плани, оскільки у 453 році Володар помер. Йордан із властивою йому фантазією повідомив, що смерть імператора настала під час його власної шлюбної ночі: упившись вина і досхочу насолодившись юною нареченою на ім’я Ільдіко, він захлинувся своєю кров’ю, яка під час сну пішла у нього із носа.

Однак, ця загальноприйнята думка є хибною, оскільки імператор відзначався скромністю і не зловживав спиртними напоями. До того ж, Гатило мав міцне здоров’я і ніяких носових кровотеч у нього не було. Тому найбільш імовірно, що Великий Імператор був убитий. У 453 році він знову здійснив вдалий похід у Галлію, завдавши чергових клопотів германцям. Крім того, незадовго до своєї смерті Гатило планував черговий великий похід проти Візантії.

Отож, смерть Великого Володаря була вигідна усім його ворогам та політичним опонентам. Очевидно, проти нього було організовано ще одну змову, яка на цей раз закінчилася успішно. І організаторами замаху, швидше за усе, виступили германці, оскільки саме вони були найбільше зацікавлені у смерті Гатила.

“Посеред степів у шовковому наметі помістили його тіло, і це являло собою вражаюче і урочисте видовище. Найкращі вершники усього гунського племені об’їздили довкола того місця,.. де він лежав. При цьому вони у поховальних співах славили його подвиги… Після того, як він був оплаканий таким стогоном, вони справляють на його кургані “страву” (так вони це називають), супроводжуючи її велетенським бенкетом. Поєднуючи протилежні почуття, виражають вони скорботу, змішану з радістю”.

Описуючи таким чином похорон Гатила, Йордан мимоволі наніс ще один удар гунологам. Ну, дійсно, де ви бачили в Угорщині степи, посеред яких гуни проводили поховальну церемонію? Степи є в Україні, а у Західній Європі їх немає. Не могли ж гуни везти тіло імператора з Паннонії в українські степи. Для чого їм це було потрібно? Отож, дійство відбувалося на території України.

До того ж, описаний Йорданом обряд поховання дивним чином щось нам нагадує. Здогадуєтеся що? Правильно – українську тризну, яка уже тисячі років була поширеною на наших землях. Згадаймо, що за таким обрядом скіфи завжди ховали своїх царів. Пізніше, у часи Київської імперії, українці подібним чином віддаватимуть посмертну шану своїм князям. А слово “страва”? Воно й досі вживається лише в українській мові. Отож, спадковість традицій, звичаїв, поколінь!.. Монголи ж хоронили своїх правителів за зовсім іншим обрядом

Місце поховання Богдана Гатила й досі на знайдено. Відомо лише, що він похований на дні якоїсь великої української річки, воду якої перед тим було за допомогою греблі відведено у сторону. Тіло поклали у три домовини – золоту, срібну та залізну – і закопали посередині річки. Після чого вода була пущена у її звичайне русло, назавжди поховавши у своїх бурхливих потоках місце, де знайшов вічний спочинок Великий Скіфський Імператор.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа