З тих наших поетів, що служили в армії Петлюри, до хрестоматій увійшли Володимир Сосюра і Євген Маланюк. Вірш першого "Любіть Україну!" дають школярам учити напам'ять. А Маланюка — навряд, бо так страшно мало хто писав про Україну:

Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе?
Безсила, Безвладна, п'яна і німа
Неплідну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксоляна
Байстрюча мати яничар!

Яким був чоловік, який це написав?

Він народився в Архангороді, на півночі Хер­сонської губернії. Дід його — з козаків, що чумакували після загибелі Січі. Він вважав степ центром світу й не спокушався ні Петербургом, ані Одесою. Мати поета — з чорногорських колоністів.

Євген закінчив Єлисаветградське (нині — Кіро­воград) реальне училище. Те саме, звідки вийшло немало видатних людей: брати Тобілевичі, Чикаленко, Яновський, Нейгауз. Під час Першої світової Маланюк закінчив Київську школу прапорщиків, воював на Західному фронті — начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку російської армії. За бойові заслуги підвищений до поручика. Згодом — сотник Української армії, служив в оперативному відділі Генштабу, був ад'ютантом командувача Армії УНР Василя Тютюнника. Коли військо відступило за Збруч, був інтернований і в польському таборі написав перші вірші українською мовою.

Цитований вище був написаний 1926 року. Він шокував своїх і чужих.

Молодий поет називав Україну Пріською царя Петра, проклинав її ледачу вдачу, лаяв за те, що вона шукає насолоду в слізних піснях і попереджав, що її простір, широкий, як море, може стати калюжею Росії. Маланюк розумів: Україна — жертва власних вад, і нема чого нарікати на "воріженьків".

Вважав гріхом лірично-розслаблені вірші. Його ідеал — воїн. Він любив згадувати одного попа з Херсонщини, приятеля часів батькової юності. Той піп служив разом з Маланюком-молодшим в армії УНР і ходив у кавалерійські атаки, тримаючи в одній руці хрест, у другій — шаблю.

Маланюк бачив красу в силі. Він мріяв про залізну Українську імперію — на зразок імперії Римської. Утім, мріяв прагматично: "Україна мусить зробитися необхідною, як штани, тільки тоді вона постане. Поки вона буде тільки "кумедією", орнаментом, піснею — до того її не буде". За ці слова багато хто й тепер образиться. Навіть соратники не поділяли його категоричності. Називали Маланюка настовбурченим вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ.

На нього й полювали, як на вовка. Після Другої світової генпрокурор СРСР Вишинський вимагав у союзників видати "небезпечного військового злочинця Маланюка" — хоча після 20-х років Євген не брав до рук зброї. І саме це й здається дивним: адже любив "залізні римські когорти", то чому ж не пішов услід за легіонами вермахту воювати з більшовизмом?

Сам він восени 1941-го відповів на це питання так: "Ми не господарі ситуації, нас "висвобождають", і хто — румуни та німці?! Ось чому я й не пішов!".

Він називав себе твердо, по-римськи, Евгеном, а не Євгеном — щоб без м'якості. Кажуть, Маланюк не згадував батькового імені. Бо того звали Филимоном, а це ім'я здавалось синові неаристократичним.

Зрештою, сам він виховав у собі аристократа, гордого й незалежного. Був співцем українського націоналізму, і не входив до ОУН чи будь-якої партії. Та все одно його образ ще за життя забронзували.

...Він передчував, що помре в лютому, й за чотири роки до смерті писав про це. Вірш так і звався — "Лютий".

16 лютого 1968 року ввечері він збирався йти до театру, мав квиток. Але вдень Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. На по­хорон прийшли поети-ньюйорківці й читали його вірші.

В Україні не лишилося прямих нащадків поета. Його син, архітектор, помер у Празі 1999 року. Онуки, Богдан та Гонза, живуть у Чехії.

Але десь тут з нами — його шабля. З тією шаблею, кривою, у срібній оправі, Маланюк пройшов Першу світову, потім подарував її своєму командирові, Василеві Тютюннику. Цю шаблю в кінці 1919-го поклали в могилу Тютюнника, похованого в Рівному. Отже, шабля Маланюка лишилася в нашій землі.

І ще: у Києві, на вулиці Банковій, де тепер Секре­таріат президента — була двоповерхова будівля Генштабу, де служив сотник Маланюк.

Джерело:

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №12

Схожі статті

  • 03.03.2016
    1246

    Українці, ми публіка чемна,
    І тому в нас панує лихвар.
    А нахабна брехня чужоземна —

    ...
  • 03.03.2016
    1434

    Чого іще? Кому тепер не ясно,
    Що наше не належить нам давно. 
    Вп'ялися клешні в

    ...

Медіа