І за Російської імперії, і за радянського режиму, і дотепер підручники (і навіть енциклопедії') нас навчають, що Тараса Шевченка визволили з кріпацтва художник Карл Брюллов, поет Василь Жуковський та музикознавець Матвій Вієльгорський, тобто «російськілюди».

Російські доброчинці у столиці імперії простелили Тарасові шлях до Академії мистецтв і зліпили з нього художника- «європейця», який чомусь свою поезію творив «мужицькою» мовою. Мабуть, тому навіть на його скульптурному образі в галереї монументальної пропаганди в Москві 1919 року, на подіумі бюста було викарбувано: «Поэту-крестьянину...».

Та чимало й своїх «митців» з психологією «хуторянського патріотизму», аби підкреслити, що Шевченко — справжній син народу і для народу, творять його образ у кожусі й шапці, хоч до заслання в солдати він одягався елегантно, і творча еліта мала за честь спілкуватися з ним. Так, були і кожух та смушева шапка, у яких він вимушено перезимував у Нижньому Новгороді, повертаючись із солдатчини без права їхати ані в Україну, ані до Петербурга. І зображають Тараса тільки похмурим, замкненим у собі. А насправді до солдатчини Шевченко мав надзвичайно легку вдачу і чарував співом. То хто ж визволяв 1836 року Шевченка з кріпацтва і яка міра участі в цьому українців?

Перш за все згадаємо вже названих доброчинців. Карл Брюллов по батькові — німець, а по матері — італієць, до Росії приїхав і з Росії виїхав. Батько Василя Жуковського — українець, а матір — туркеня. Батько Матвія Вієльгорського — поляк, а матір — українка. Тарас Шевченко осмислено присвятив свою велику поему «Катерина» саме В.Жуковському. В ній перші ж рядки промовляють спрямовано:

«Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, дівчина гине...»

Щодо Карла Брюллова, то його участь у цій благородній справі була високошляхетною, адже він створив портрет Жуковського без матеріальної винагороди. Як митець і майстер малярського мистецтва він відчув справжній талант Шевченка, ознайомившись із його малюнками та художніми роботами в натурі, коли той працював у художника Ширяєва і розмальовував плафони в найвизначніших спорудах Петербурга.

Участь українців у звільненні Шевченка свідомо замовчувалася за обох імперій — і Російської, і радянської. А насправді започаткували звільнення Тараса саме українські митці. 1831 року першим із цих доброчинців став художник Іван Сошенко, який проживав тоді в Петербурзі і залучив до цієї справи своїх українських колег. Вони й звернулися по допомогу   до

високовпливового діяча- українця, вихідця з козацького міста Пирятина — Василя Григоровича, який упродовж 25 років був ученим секретарем Петербурзького Товариства заохочення художників і, водночас, конференц-секретарем Академії мистецтв, отже другим у ній за посадою. До них приєдналися відомий художник Олексій Венеціанов, рід якого пов'язаний з містом Ніжином, та популярний тоді поет-пісняр також українського козацького роду Євген Гребінка. Він перший надрукував поезію Шевченка у своєму журналі «Ластівка». Цілком виключною і послідовною у звільненні Тараса була діяльність композитора й улюбленого в Росії, а пізніше і у Флоренції (Італія) оперного актора і співака Семена Гулака-Артемовського — уродженця козацького містечка Городища, що на Київщині. Він автор опери-трагедії «Запорожець за Дунаєм», лібретто до неї писав сам, радячись із Шевченком, з яким заприятелював. За «порадою» царя опера була «скорегована», а за радянського режиму авторське лібретто перетворили в комедійне, перекресливши задум Гулака-Артемовського. Сумлінною була участь у викупі Шевченка й «обережного» у вчинках зрусифікованого поета з міста Немирова, що на Поділлі, Миколи Некрасова, який сказав про Тараса: «Русской земли человек замечательный»...

Відомо, що Карл Брюллов створив для лотерейного продажу портрет В. Жуковського — вихователя царських дітей. Його було куплено за 2500 карбованців сріблом, що на ті часи становило неабияку ціну, за яку можна було купити кріпацьке село. «Покупцями»- визволителями до володаря Тараса не раз терпляче ходили високодостойні люди, з-поміж них і згадані тут українці, особливо ж «хрещений батько» Тараса — живописець В.Григорович. Вдячний Тарас Шевченко присвятив йому свій великий твір — поему «Гайдамаки». Звільнили Шевченка на 25 році життя.

Уже тоді він знався на живописі, бо, прислуговуючи своєму мандрівному панові, відвідував художні студії у професорів мистецтв Лампі у Варшаві, та Рустема (Рустемуса) у Вільні (нині Вільнюс). Створив справжню галерею історичного циклу України-Русі. Тому у рік свого визволення, за сприяння В.Григоровича, подолав підготовчі курси з срібною медаллю і був прийнятий безпосередньо до самої Академії. Завершивши навчання з медалями, Шевченко одержав право для вдосконалення майстерності в Італії, однак не скористався ним. Він заповзявся закінчити започаткований під час навчальної практики серіал художніх альбомів «Мальовнича Україна», перший том якого встиг видати. Тому їде в Україну і для натурного живописання бере участь у науково-археографічних експедиціях. Закономірно, що 1847 року його, за поширеним конкурсом, обирають професором живопису Київського університету. Але арешт і заслання в солдати не дали повною мірою здійснити художні і поетичні задуми.

Справдилася добродійність українців і щодо славетного актора Михайла Щепкіна, доля якого схожа з Шевченковою звільненням із кріпацтва. Втім свідомо замовчується як його справжнє походження, так і «одіссея» звільнення українськими діячами. Михайло Щепкін — українського роду, з тогочасної Слобожанщини, яка поширюється на теперішню Курську область. Прізвище-назвисько Щепкін йому дала поміщиця як своєму кріпакові. Помітили його акторський талант українські доброчинці, очолені відомим поетом і діячем Іваном Котляревським, який створював п'єси під Щепкіна: і «Наталку-Полтавку», і «Москаля-чарівника». Цьому ж призначенню прислужилася комедійна п'єса «Шельменко-денщик». З таким провідним репертуаром, розпочавши в Полтаві, він виступав майже в усіх містах України та поза нею. І на зібрані таким чином кошти став вільною людиною і зажив слави.

Глибоко символічно й те, що обидва вистраждані таланти стали друзями і спілкувалися навіть тоді, коли Тарас Шевченко ще перебував у Нижньому Новгороді, затриманий після відбування солдатчини, а Михайло Щепкін таємно відвідав його. Тенденція вивищувати усе російське і замовчувати та привласнювати українське повинна бути перерваною.

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №9(47)

Схожі статті

  • 21.07.2016
    826

    У жаркий літній день, як тільки сонце ховалося за об­рієм, в казахському степу у вечірніх

    ...
  • 15.06.2016
    1265

    Наприкінці існування совєтськоі імперії наївні хар­ків'яни обрали до "Верховно­го

    ...
Подобається rid i vira?
Допоможіть зробити її кращою!

Ваша фінансова допомога дасть нам змогу активніше розвивати проект, впроваджувати нові рубрики та сервіси.

Зробіть покупку
будь-якого товару у нашому магазині
Замовте розробку сайту
10% від його вартості піде на розвиток порталу
Пожертвуйте кошти
Будь-яка сума буде корисною