Влітку 1994-го року творчо-виробниче об’єднання «Фест-Земля» презентувало майбутній кінофільм «Іменем Ялти» («Останній з приречених»).

В основі його — доля багатьох тисяч людей, котрих «лідер всесвітньої демократії» прем’єр-міністр Великобританії Макміллан відправив до сталінських концтаборів. Це був цілий народ - козаки разом з дітьми, дружинами, батьками. Ця трагічна сторінка Другої світової війни тривалий час була маловідома світовій громадськості….

golgof1

Влітку 1775 року кошовий отаман Петро Калнишевський констатував козакам про знищення Запорозької Січі. Козацтво ступило перший крок до своєї Голгофи, а попереду був довгий шлях страждань і поневірянь. Гнане російськими царями та єврейсько-більшовицькими вождями, українське козацтво так і не змогло змиритися з утисками. Його світогляд, даний життям, очевидно, надто рано з'явився на світ. Знадобилося чимало років, аби людство усвідомило ідею козацтва. А між іншим, Голгофа козацтва тривала сотні літ, і чи не найстрашнішою сторінкою його стала трагедія поблизу австрійського міста Лінца в червні 1945-го року, коли англійські війська видали Сталіну фактично на знищення десятки тисяч козаків, уже кубанських, котрі не сприйняли найжорстокішої тоталітарної системи, шукали іншої долі в Європі. Видачу козаків в Лінці відобразив на своїй картині художник С. Корольков…

golgof2

Бетелл Ніколас. Остання таємниця

1942 року на території Північного Кавказу - споконвічних землях козаків, - на той час повністю окупованих німецьким Вермахтом, 6уло зро6лено відчайдушну спро6у відродити колишню козачу вольність. Козацький рух з перших кроків мав відверто антикомуністичний характер. Таким чином, під час Другої світової війни були оголошені Другий Козачий Спалах і друга війна проти 6ільшовицького режиму. Перша, як відомо, припадала на 1917-1920 роки, що увійшла в історію як Громадянська війна, хоча по суті це була війна більшовицької Совєтської Росії проти незалежної Української Народної Республіки (УНР). Так драма козацтва відкривала свою другу, останню дію, яка завершилася Голгофою Лінца (за назвою південного австрійського міста) у травні - червні 1945 року, коли козачі частини, що відступали з німцями, разом з сім'ями 6ули видані англійськими військами радянській (читай: російській - ВЗ) окупаційній владі. Так англійці виконали таємні угоди Ялтинської конференції. Більша частина з тих силоміць репатрійованих 50 тисяч козаків закінчили свої дні у сталінських концта6орах.

Чи винні англійці у насильницькій репатріації 50 тисяч козаків? Зараз можна говорити, що їх дії 6ули продиктовані вимушеною нео6хідністю. Як6и Англія діяла інакше, хтозна, як 6и поставилась радянська влада до тих англійських військовополонених з німецьких та6орів, котрі потрапили до рук Красної Армії у Польщі та Східній Німеччині.

Тому союзники прагнули не дратувати Сталіна. Але, висловлюючись сучасною мовою, це 6ув факт елементарного порушення прав людини. Адже частина козаків взагалі не 6ули радянськими громадянами: під час громадянської війни вони 6ули емігрантами і ніколи не визнавали законності так званої радянської держави. Навіть за угодами Ялтинської конференції ці люди не підлягали репатріації. Ось чому у післямові до книги, уривки з якої пропонуємо читачеві, Віктор Некрасов писав: "Лінц... Не краща, якщо не сказати гане6на, сторінка в історії Англії. Її прагнутимуть скоріше перегорнути, але вирвати не вдасться, вона залишиться в історії Європи назавжди... I чи не тому історію під Лінцем 27 років приховували. Сьогодні вона стає відомою і українському народу...".

Пу6лікуючи уривки з книги англійського вченого Ніколаса Бетелла «Остання таємниця» про страшну трагедію козацтва, ми не маємо на меті реабілітувати у громадській свідомості тих, хто, ненавидячи комуністичний режим, одягнув німецьку форму, став під прапори нацистів і зі зброею в руках до6ровільно воював з колишніми співвітчизниками. Хто вони 6ули - зрадники чи мученики, відповісти зараз неможливо. Хоча кожний нехай вирішує сам. Для цього прочитайте уважно рядки мало кому відомої українському читачеві книги. Це ще одна трагічна сторінка Другої світової війни.

Наприкінці Другої світової війни у західній частині Німеччини, що була зоною контролю американських та англійських військ, перебувало трохи менше двох мільйонів радянських громадян, і процес їхньої репатріації проходив так інтенсивно, що за два місяці радянським представникам було передано 1393902 чоловіки. Відомостей про цей період досить мало, і важко сказати, хто з них чинив опір поверненню.

Небагато з тих двох мільйонів могли довести, що не співпрацювали з ворогом. Тільки дехто витримав випробування в німецьких таборах у роки полону, не стаючи на 6ік ворога комуністичної Росії. Для 6ільшості - співро6ітництво обмежувалось лише тим, що вони виконували 6рудну небезпечну роботу в обмін на трохи кращі, ніж у таборах, харчування й утримання. Але з іншими справи 6ули гіршими. Сотні тисяч радянських громадян добровільно і з ентузіазмом воювали на боці німців. В хаосі травневих і червневих днів 1945 року багато хто з них намагався змішатися з групами переміщених осіб. Якщо їм щастило, вони могли б повернутися додому і ніхто б не дізнався про їхню діяльність. Потрібно було зробити нелегкий вибір. Що вони могли вибирати? Добиратися додому і надіятися на краще? Тікати й спробувати залишитися у Німеччині? У будь-якому разі шанси на успіх 6ули незначними.

Повідомлення в газеті «Нью-Йорк таймс» свідчить, як мало співчували люди на Заході росіянам, які перейшли на бік ворога. У ній повідомлялося: «російські зрадники у кількості від 100 до 150 тис., що утримувалися як військовополонені, мабуть, будуть піддані радянському суду». На прес-конференції 8 червня генерала Омара Бредлі запитали про радянські заяви з приводу поганого поводження з їхніми громадянами в американських таборах. Його відповідь 6ула загадковою: «У нас не росіяни, але я не думаю, що Росія може скаржитися на наше поводження з ними. Ми захопили від 100 до 150 тисяч росіян, які воювали на боці німців. Я переконаний, що на цих людей не чекає нічого доброго».

Серед них найбільш переконаною антирадянською групою 6ули козаки. Ще раніше, ніж власівцям, їм було дозволено сформувати напівзалежні загони у складі німецької армії, і вони завоювали репутацію гарних 6ійців. 17 травня 1945 року фельдмаршал Александер телеграфував до свого головного шта6у у Лондоні, запитуючи інструкцій, що робити з 50 тисячами козаків, які перебувають на його території. Швидке рішення, писав він, «допоможе нам позбутися великих людських скупчень у Південній Австрії». У той же час він висловлював побоювання, що «термінове повернення цих людей на батьківщину може стати для них фатальним».

Другого дня Ендрю Каннігам, начальник головного штабу військово-морських сил Велико6ританії, відповів, що козаків 6удь-що потрі6но відправити до Росії, бо вони підпадають під умови Ялтинської угоди.

20 травня 1945 року Черчілль у листі до начальника свого особистого штабу генерала Есмею висловив деяке занепокоєння цією проблемою: «Що ви знаєте про чисельність росіян, які 6ули взяті в полон німцями і визволені нами? Чи можете відокремити тих, хто просто працював на німців, від тих, хто активно боровся проти нас? Чи могли б ви повідомити про 45 тисяч козаків, про яких говорив генерал Ейзенхауер? Як вони опинилися в нинішньому становищі? Чи воювали вони проти нас?»

Черчілль не довів до кінця справу, яка тривожила його, він одержував туманні відповіді на свої запитання, і приходили вони тоді, коли операція йшла повним ходом. 29 травня Александер дістав наказ головного шта6у передати козаків представникам радянської (російської) влади.

...Коли Росія була охоплена громадянською війною і революцією, 6ільшість козаків боролись проти нового більшовицького уряду і Красної Армії. Коли ж громадянська війна закінчилась перемогою Красної Армії, багато тисяч козаків втекли на захід. Старі емігранти, колишні 6ілогвардійці з гіркотою дивились на те, як знищується козачий уклад і перерозподіляються їх землі. Вони складали плани і заколоти проти тоді ще слабкої влади більшовиків. Протягом багатьох років вони мали мало можливостей здійснити свої плани через залізні лабети, в яких Сталін тримав країну. Були спроби невеликих вторгнень в надії на те, що при першій ознаці білого руху російський народ підійметься і скине комуністичний режим. Але справа 6ула не такою простою. Російський народ виявився занадто слабким перед більшовицькою бандою. У більшості випадків лазутчиків викривали і знищували.

Вочевидь, тому серед козаків виявилось най6ільше тих, чиї серця загорілись надією, коли Гітлер напав на Радянський Союз і, як здавалось спершу, перемагав. Війну вони вважали чудовою можливістю скинути комуністичний режим і відновити колишнє становище козаків у Росії. Лідери козаків на кшталт кубанського отамана В’ячеслава Науменка (який у 1920 році 6ув генерал-майором у 6ілій армії) і донського отамана Петра Краснова одразу ж запропонували нацистам свої послуги. Тоді вони одержали категоричну відмову. Німецька армія 6ула досить сильною і не потребувала допомоги «слов’янських неолюдей». Але після Сталінградської битви і наступних поразок німці почали 6ільш терпимо ставитися до цієї можливості, сподіваючись з допомогою козаків взяти гору над колишніми союзниками. У листопаді 1943 року вони поо6іцяли козакам повернути їхні споконвічні землі. Через чотири тижні Краснова і Науменка призначили членами командування козачими військами у складі німецької армії. Ще одним членом командування був призначений Т. І. Доманов, який незадовго до цього став генералом. Доманов, на відміну від інших, був представником «нової еміграції» - колишнім радянським офіцером, який приєднався до німців під час вторгнення і зараз відступав разом з ними.

Козаки віддавали перевагу амуніції, прийнятій ще в царській Росії. Хоча їх основна форма була німецькою, вони носили високі смушкові папахи, високі чо6оти, бурки і величезні бороди та вуса. Під час парадів у солдатів були довгі вигнуті шаблі, а офіцери мали при собі прикрашені коштовностями інкрустовані кинджали - зброю, що переходила у спадок з покоління в покоління у кожній козачій сім'ї. Коли козаки почали відступати, вони тягли за собою валки біженців - жінок, дітей, які боялися залишатися на території, куди мала вступити Красна Армія.

Незважаючи на застаріле й громіздке озброєння, козаки воювали відчайдушно, але, віддаляючись від власної території впадали в розпач. Наприкінці війни козаки під командуванням генерала Хельмута фон Паннвіца були відправлені до північної Югославії для боротьби з комуністичними загонами Тіто. Вправні вершники, вони в гірських умовах діяли ефективніше, ніж моторизовані німецькі частини. Це 6ула жорстока боротьба. Незабаром про козаків пішла сумна слава. Села, де за їх припущеннями ховалися партизани, вони нищили вогнем і мечем.

Козаки твердили, що ці сумні дії почалися після того, як вони були вимушені відійти від своїх територій. Це трапилося тоді, коли посилився тиск нацистської Німеччини на них і їх автономія практично перестала існувати. Багато ознак деградації з'явилося після смерті отамана Павлова 17 червня 1944 року. Колишній офіцер штабу Павлова Петро Донсков писав автору цих рядків, звинувачуючи Краснова у підготовці вбивства Павлова з метою завоювати довір'я німців і стати отаманом. Дійсно, в останній рік війни багато козачих частин опинилося під прямим контролем СС.

Однією з поступок міністерства у східних справах Альфреда Розенберга (Остміністеріум) в ці останні місяці війни 6ула передача козакам о6ласті в районі Толмеццо в Італійських Альпах, за кілька кілометрів від австрійського кордону. Козаки мали зайняти цей район і зробити його базою для своїх воєнних дій.

Потім козаки мали зіткнутися з проблемою англійської та американської армій, які з боями просувалися територією Італії. Англійська армія у квітні 1945 року підходила до Толмеццо та італо-австрійського кордону. Козаки мали на со6і форму і формально повинні були прийняти 6ій, але вирішили не робити цього. Вони воювали проти Радянського Союзу, а не з Англією й Америкою. Перед ними став вибір — здатися а6о відступити. Наприкінці квітня отаман Доманов, який замінив у лютому отамана Краснова, віддав наказ про загальну евакуацію. 30 квітня козаки навантажили весь свій скарб на підводи і відправились у 6ік альпійського перевалу Плоукен-пасс, який знаходився за кілька кілометрів. Наступного ранку їх авангард увійшов до Австрії, і протягом наступних днів вони розташувались табором поблизу двох австрійських сіл - Маутен і Кетчах.

Безперечно, англійців непокоїло, що робитимуть козаки далі. На початку травня підполковник Малкольм, командир 8-го 6атальйону відомого шотландського полку Аргайла і; Сутерланда, дістав наказ просунутися до Лоренцаго, за тридцять кілометрів від Толмеццо, і «зробити це місце опорним пунктом операції проти козачих загонів». Його бригадний генерал Джеффрі Массон не знав, що козаки вже пішли до Австрії. Джек Бейтс, який в той час вів щоденник 36-ї піхотної бригади, відзначає, що їх просування до австрійського кордону не зустріло жодного опору і «нагадувало мирну прогулянку прекрасними місцями. Вони були приємно здивовані тим, що козаки вирішили не чинити опору.

8 травня до Толмеццо прибула делегація козаків з повідомленням, що вони готові здатися на будь-яких умовах. У своєму звіті Бейтс пише: «Переслідувані з усіх боків, втративши всіляку надію на перемогу, вони тепер зіткнулися з перспективою 6ути повернутими до Радянського Союзу як зрадники». Тут він помиляється. Козаки менше за все могли уявити собі, що англійці видадуть їх Красній Армії - смертельному ворогові.

За спогадами козачого офіцера Дмитра Фролова, делегація з самого початку виклала свою точку зору Массону та його співробітникам: «Ми сказали, що ми козаки і все життя присвятили боротьбі проти радянської влади. Ми бились до останньої краплі крові. Але ми ніколи не воювали з регулярними частинами західних союзників, тому що англійців та американців ми вважаємо своїми друзями». Вони були настільки погано обізнані з політичною та військовою ситуацією того часу, що союз Англії та Америки зі Сталіним дійсно вважали лише хитрощами, які незабаром перестануть 6ути необхідними. Вони дійсно думали, що скоро війна перейде до нової фази - Захід проти Радянського Союзу. 

Массон наказав козакам спуститися з гір і переправитися мостом через річку поблизу О6ердраубурга, за кілька кілометрів від Маутена. Тут вони вийшли на шосе, що простягалося на захід паралельно річці до міста Лінц, розташованого від нього за 15 кілометрів, і розбили табір у полі на схід від міста.

Незважаючи на хаос, вони рухались до місця призначення швидко і незабаром досягли цілі. За англійськими даними, до 16 травня в долині ріки Драви зі6ралось 22009 доманівських козаків: 15380 чоловіків, 4193 жінок і 2436 дітей. Трохи далі на схід англійські солдати охороняли 15-й козачий кавалерійський корпус генерала Хельмута фон Паннвіца, що здався в полон у повному складі у кількості 18792 чоловіка. На той час панувало таке безладдя, що до точності цих цифр слід ставитися обережно. Наприклад, козачі історики твердять, що чисельність військ Доманова в Італії складала 35 тисяч чоловік, на 13 тисяч 6ільше, ніж повідомляють англійські джерела. Справа, очевидно, полягає в тому, що 6агато козаків залишилось в Італії і після евакуації, а інші розсіялись у різних напрямках під час походу через гори.

Через кілька днів командир корпусу Чарльз Кітлі одержав вимогу від свого колеги по той 6ік кордону радянського генерала Бузухова про видачу всіх козаків: жінок і дітей разом з військовими та емігрантами часів громадянської війни. Кітлі відправився на переговори з Бузуховим і повернувся занепокоєний тим, що, як він зрозумів, від нього вимагатимуть повернення також і тих росіян, на кого не поширюються умови Ялтинської угоди (За цією угодою репатріації підлягали тільки радянські громадяни. Решті англійці повинні були надати політичний притулок на Заході. - Прим. ред.). Під час другої зустрічі на території, зайнятій Красною Армією, обговорювались деталі, і англійським представником 6ув цього разу 6ригадний генерал І.Трайон-Вілсон - один із співробітників Кітлі.\

... Спочатку видача козаків з Лінца була призначена на 31 травня, але її відклали на один день на вимогу радянських представників, у яких вже було 8500 чоловік. Депортація з долини Драви почалась вранці 1 червня. Лейтенант І.Б.Хетерінгтон із загоном королівських вест-кентців при6ув до табору поблизу Обердраубурга і виявив, що не зроблено жодних приготувань до відправки. Він викликав місцевого лідера козаків і звелів йому підготувати своїх людей. Козак відмовився, додавши, що 6ажає 6ути скоріше розстріляним, після чого два англійських солдати силоміць затягнули його до вагону. Потім Хетерінгтон виявив велику групу козаків, «які зібралися у дальньому кутку табору, причому люди, які утворювали перше коло, зчепились руками, що6 не пропустити до своїх лав англійських солдатів».

Лейтенант наказав солдатам примкнути багнети, «щоб змусити козаків здатися», але реакція козаків на це 6ула однозначною: вони почали рвати на грудях сорочки, пропонуючи солдатам колоти їх багнетами. Коли до них звернулися через перекладача, почули лише свист і глузування. Тоді Хетерінгтон вирішив застосувати класичну техніку оволодіння юрбою шляхом вилучення її лідерів. Він звелів солдатам «хапати найбільш активних». Однак, доповідає він, «це 6уло простіше наказати, ніж виконати, бо, що6 схопити одного козака, потрі6ні 6ули від чотирьох до шести чоловіків». Застосовували руків’я саперних лопаток, що6 прорвати зовнішнє коло і витягти людей з натовпу, - техніка, яка «повільно, але вірно вела до успіху». Після цього про6лема виникла ще раз, коли група козаків по6ігла і намагалася сховатися в лісі. Солдати відкрили вогонь, і двох козаків 6уло в6ито. Після цього навантаження пішло 6ез утруднень, і ще один поїзд з козаками відбув до СРСР.

Колишній козачий отаман В’ячеслав Науменко називає 1 червня «днем, який разом із словом «Лінц» кривавими літерами вписався до історії козацтва». Він вважає, що «цей день на віки залишиться в нашій пам'яті, як день 6езприкладної жорстокості, нелюдськості, яку проявили союзники, і зокрема британська армія, проти 6еззахисного народу козаків на 6ерегах ріки Драви. Але він не розглядає ці події у загальному контексті Другої світової війни і не порівнює їх з на6агато більш вражаючими страхіттями, в які нацисти ввергли інші народи.

Козаки 6ули людьми, і хоча вони не мали підстав вимагати особливої до се6е лояльності, але очікували від армії, яка прийняла їх капітуляцію і розглядала їх як військовополонених, відповідного до себе ставлення. 3 цією про6лемою стикається кожний, хто вивчає 6ританські документи з цього питання, що стали нині доступними.

Звіт Алекса Малкольма починається так: «1 червня о 7.00 ранку я,  майор Дейвіс прийшли до табору Пеггец. У та6орі я побачив велику юрбу людей, у кілька тисяч осіб, які утворили чіткий квадрат. Жінки і діти - в центрі, чоловіки — по боках. У першому ряду на рівній відстані один від одного стояли чоловіки, одягнені у військову форму. В одному місці зібралось 15 чи 20 священиків, котрі були одягнені у облачання, тримали ікони та хоругви. О 7.30 вони почали 6огослужіння, і весь натовп заспівав. Було ясно, що цю форму опору добре організували».

Малкольм був правий. Напередодні ввечері священики вирішили зі6рати всіх козаків для служби на та6ірному плацу. Проти цієї ідеї виступив старший священик Василь Григор’єв, який вважав, що слід уникати занадто великого скупчення в одному місці. Він вважав, що у цьому випадку солдатам буде легше зібрати їх і завантажити у машини. Але його переконали. О 6.00 духовенство з хресним ходом вийшло на табірний плац. Почались літургія і молебень. За підрахунками Дейвіса, на майдані, оточеному з трьох 6оків високим дерев'яним парканом, зібралось не менше чотирьох тисяч чоловік.

Дейвіс через перекладача звернувся до натовпу і сказав, що час починати навантаження. він пише, що «після його слів натовп ще тісніше згуртувався». Він сказав, що дає їм півгодини на молебень, а коли вони минули, дав ще півгодини. Але жодних ознак того, що духовенство збирається закінчити молебень, не 6уло. Тоді Дейвіс зрозумів, «що заклики починати вантажитися до6ровільно марні і слід застосувати насильницьку евакуацію».

Дейвіс описує, як відокремлена від загального натовпу група у 200 чоловік 6ула повантажена на машини: «Коли окремі козаки, які стояли у зовнішньому колі, були вирвані з натовпу, решта з6илась у щільну юрбу і під впливом паніки почала забиратися один на одного у судомних зусиллях втекти від солдатів. В результаті утворилась піраміда з людей, які істерично кричали, затоптували інших. Солдати намагалися розтягнути цю масу і 6или прикладами та палицями по руках і ногах, щоб врятувати тих, хто опинився внизу».

Ця сцена справила велике враження на англійських солдатів. Дункан Макміллан розповідає: «Всі козаки збились у купу, центр якої піднявся вище зросту людини». Арчі Рід, нині шотландський фермер, говорить: «Не солдати давили їх, вони самі один одного давили. Вони налізали один на одного, як вівці у тумані. Я думаю, що шестеро з них задихнулись». Дейвіс у своїй доповідній пише, що всі козаки з цієї групи були навантажені силоміць і що двоє вмерли від задухи.

Найстрашніші спогади Дейвіса, що підтверджуються 6агатьма іншими свідченнями, були про одного козака, що застрелив свою дружину і трьох дітей, а потім і се6е. Дейвіс знайшов їх біля глибокої ями: жінку і дітей, які лежали вряд, а навпроти чоловіка з пістолетом в руці. Дейвіс говорить: «Здається, до мене в той момент дійшов увесь жах того, що відбувається, коли я побачив, що людина могла таке зробити». Він згадує, як, дивлячись на тіла, думав, як цей козак міг в6ити одразу чотирьох. Чи зі6рав їх всіх разом, а потім швидко - один за одним застрелив? Навряд: тіла не лежали б в такому порядку. Вочевидь, прийшов до висновку Дейвіс, ця людина привела спочатку сюди першу дитину, застрелила її, потім сходила за другою, застрелила її і так далі, поки всі четверо не 6ули мертвими і він не переконався, що ніхто з сім’ї не потрапить до рук радянських властей.

Дмитро Фролов, присутній при цій сцені, говорить: «Вони кидали нас у вантажівки, як мішки з картоплею. Я пам'ятаю сімнадцятирічну доньку сержанта Пастрюліна. Це була чудова дівчина. Я бачив, як її перекидали через борт вантажівки вниз головою. Потім я 6ачив, як вона стояла у вантажівці, однією рукою тримаючись за металевий прут, а іншою — за голову».

Фролов побачив солдата, який ніс на плечах до вантажівки хлопчину років п'яти. Хлопчик у козачій формі відчайдушно пручався. Фролов жахнувся, бо йому здалося, що це його син Володя. Він чимдуж кинувся з натовпу, але коли підбіг 6лижче, побачив, що помилився - це був інший  хлопчик, схожий на його сина. Він повернув назад, але його схопили солдати і потягли до вантажівки, Фролова врятувала група молодих козаків, які вирвались з натовпу і звільнили його. Потім вони знову зімкнули руки, утворивши ланцюг  навколо людей, що6 захистити їх від нальотів солдатів. Хапати жінок і маленьких дітей було простіше. Часто це відбулося на очах 6атька сімейства. Багато козаків вискакували з натовпу, що6 врятувати своїх близьких, і схопити їх вже 6уло не важко.

Не дивно, що цей жах привів 6агатьох козаків до думки про самогубство. Фролов розповідає: «Я увійшов до лісу і побачив кілька тіл, що висіли на деревах». Це підтверджують англійські солдати, включаючи самого Дейвіса, і нема сумніву, що дехто з козаків покінчив з со6ою таким чином. Найжахливішими 6ули самогу6ства на мосту через Драву.

Спогади про цю жахливу сцену особливо 6агаті на подробиці. Тейсон 6ачив, як солдати на мосту кидались на всі 6оки, намагаючись створити з своїх гвинтівок заслін, а6и відтіснити людей. Дейвіс розповідає: «Я 6ачив с6лдатів, які рятували людей з води з допомогою жердин і мотузок. Якийсь солдат кинув ласо на жінку і врятував її. Я 6ачив, як він простягнув руки і о6ійняв її. Він плакав». Солдати робили, що могли, але річка, води якої піднялись від танення снігу, перетворились на стрімкий потік. Вдалось врятувати не всіх.

Най6ільше вразило солдатів те, що козаки не тільки самі кидались у воду, але кидали туди своїх дітей, Один з таких випадків описує емігрантський письменник Федір Кубанський: «До прірви під6ігла молода жінка з двома малими дітьми. Секундні обійми матері, і одна дівчинка кинута нею в 6езодню коловороту, інша її дитина, схопившись за поділ спідниці, жалі6но кричала: «Мамо, не треба! Мамо, я 6оюсь! - «Не бійтесь! Я йду з вами», крикнула у відповідь з6ожеволіла мати. Ривок, і друга дитина полетіла у стрімкі води Драви. Потім вона підняла руку для хресного знамення: «Господи, прийми душу грішну», і не торкнувшись рукою лівого плеча, стри6нула слідом за своїми дітьми».

Ці емоційно описані сцени показують всю глибину жаху і релігійної істерії, що охопили козаків того дня. Страшний і неочікуваний поворот подій - зникнення офіцерів (Шляхом обману офіцерство, у складі понад двох тисяч чоловік, було відокремлене від рядового козацтва і відправлене до радянської зони кілька днів до цього. - прим, ред.), напад людей, яких вони вважали своїми друзями, молитви і проповіді священиків і всепоглинаючий страх перед радянською владою. Вони знали, що хоча самі будуть, найвірогідніше, в6иті або відправлені помирати до трудових таборів, діти могли б залишитися живими, їх просто відірвали б від 6атьків, віддали б до державних дитячих будинків де прищеплювали марксистсько-сталінську ідеологію. Їх 6и навчили ненавидіти православ‘я і все те, за що 6оролись їх 6атьки, Під6урені масовою проповіддю і вірою у швидкий кінець, козаки вважали це 6ільш нестерпним ніж фізичне знищення. І логічно, і емоційно ситуація визріла для дітов6ивства. За підрахунками генерала Науменка, двадцять а6о тридцять козаків вбили своїх дітей. Можливо, їх 6уло не так і багато, але випадки ці мали місце, і вірогідно, їх 6уло не менше десяти.

Капітан Дж. В.Бейкер 6ув присутній під час видачі. Першого тижня червня він щодня одержував перепустку до радянської зони і щодня, перед при6уттям поїзда з долини Драви їздив дорогою через міст до Юндер6урга, що6 доставити харчі козакам: «Поїзд зупинявся неподалік і ми зустрічали його разом з групою червоноармійців. У мене 6ув список, за яким ро6или перекличку полонених».

Коли прибував поїзд, радянські солдати шикувались уздовж його і 6іля станції - по двоє 6іля кожного вагона. Потяг складався звичайно з 30-40 вагонів по тридцять чоловік у кожному. Лунала команда - і вони відмикали замки і випускали людей. Ро6ота Бейкера полягала в тому, що він мав перераховувати людей, перевіряти за списком прізвища і видавати відповідну кількість пайків. Він 6ув незадоволений станом вагонів: «Поїзди відправлялись пізно вранці і при6ували о сьомій-восьмій вечора. Вагони мали тільки маленькі заґратовані віконця для вентиляції. В них пере6ували чоловіки, жінки і діти, але єдиним предметом санітарного обслуговування 6уло оцинковане відро. Часто у вагонах знаходили трупи. Я не можу назвати їх кількість, бо не перевіряв кожний вагон окремо, але за при6лизними підрахунками можу сказати, що у кожному поїзді їх 6уло по сім-вісім. Один з козаків якимось чином примудрився перерізати со6і горло шматком колючого дроту. В інших випадках вони вішались на шарфах а6о мотузках, скручених з клаптя тканини. Сусіди у вагонах могли 6 не допустити цих самгу6ств, але вони, ма6уть, думали: «Якщо хтось хоче покінчити з собою, то це є найкращий вихід».

Поводились з полоненими брутально, але не жорстоко, принаймні у присутності Бейкера: «Їх штовхали і пхали, але з їх боку не було спроб опору, ні боротьби, ні намагань втекти. Вони повністю підкорились своїй долі». Солдати швидко збирали їх у групи і відводили. Бейкер говорить: «Боюсь, що декого з них відводили не дуже далеко. За станцією були дерева, гайок, і, здавалось, що їх вели за цей гайок. Незабаром після цього лунав ряд довгих автоматних черг. Я не можу напевно твердити, що там відбувалось, бо не бачив, але певний, що багатьох розстрілювали на місці, не на самій станції, але десь тут за лісом».

Солдати, яким випало малоприємне завдання супроводжувати поїзди з військовополоненими на радянську територію, відчували до цього завдання відразу. У найперші дні її виконував 2-й батальйон лондонських ірландських стрільців, ма6уть, тому, що 6атальйонне командування чомусь вважало, що ірландці 6ільш придатні для такого роду ро6оти, ніж англійці. Командир 6атальйону підполковник, а пізніше генерал-майор Г.А.Бредін згадує, як він одержав наказ про репатріацію всіх військовополонених, і як 6ув здивований, з якою гарячністю козаки доводили, що їх повернення до Радянського Союзу неможливе. Спочатку його солдатів дратували ці відчайдушні скарги і страшні розповіді про те, що чекає на козаків після повернення. Бредін пам’ятає, як деякі солдати радили козакам не придурюватись і не пере6ільшувати.

Бредін говорить: «На той час простому англійському солдату важко 6уло повірити, що такі речі можливі. Але потім наші солдати поїхали до радянської зони, як вартові поїзда, і тільки тоді, коли перші загони повернулись назад, ми почули, що військовополонених відводять у6ік і розстрілюють».

Лондонський ірландський 6атальйон складався із загартованих у 6оях солдатів, які по6ували у 6увальцях. У 6атальйоні Бредіна 6уло 300 чоловік, нагороджених орденом «Зірка Африки», а 200 чоловік двічі 6ули поранені у 6оях. «Під час війни вони 6ачилу досить кровопролиття, але з наказом про видачу козаків вони не могли змиритися»,  - говорить Бредін. Він порадився з підлеглими офіцерами, які підтвердили серйозність про6леми, також як і кілька німецьких полонених офіцерів, які раніше командували загонами козаків. Зокрема, він пам'ятає, як один з них, який прекрасно, знав англійську, сказав перед початком репатріації: «Я не знаю, чи розумієте ви, що тільки-но ці козаки зійдуть з поїзда, їх одразу ж знищать».

Тому Бредін пішов до начальства і сказав, що становище серйозне і що його люди на межі непокори. Начальство не стало осо6ливо вдаватися до подро6иць і суті справи. Воно просто відкликало лондонський ірландський 6атальйон і замінило його іншим підрозділом. Бредін пояснив це так: «Вони, очевидно, подумали: спро6уємо на цю справу використати новачків. Справа у тому, що через кілька днів від усього цього стає нестерпно. Важко 6уло змиритися з поді6ними речами. Через це, на мою думку, вони використовували кожну частину тільки протягом кількох днів, а потім заміняли її новою».

Оуен Фремпон 6ув ще одним 6ританським офіцером, який також 6ув на межі того, щоб повстати проти наказу про насильницьку репатріацію козаків. Він відповідав за ешелон, який подавався з Віллаха для посадки і перевезення козаків через кордон радянської зони. Він згадує, як вперше побачив потяг з козаками, але тоді не звернув на нього уваги. Дуже 6агато людей різної національності переформувалось в різних напрямках. Він не мав жодних причин помічати щось незвичайне у цьому нічим не примітному поїзді. Але коли поїзд повернувся до Віллаху, Фремтон був вражений: «Якийсь австрійський залізничний служ6овець під6іг до мене і сказав, щоб я пішов і подивився поїзд. Я увійшов до одного з вагонів. Це 6ула якась 6ійня. Увесь вагон забризканий кров'ю. Пам’ятаю плями крові уздовж проходу, де тягнули тіла між сидіннями і далі трьома а6о чотирма сходинками. В6иральні повністю залиті кров’ю, ні6и ці люди спеціально закривалися там, щоб покінчити життя самогубством».

Як і Бредін, Фремтон говорив з кількома солдатами-вартовими. Вони розповіли, що за кілька метрів по той бік кордону поїзд зупинили. Потім кількох козаків, переважно офіцерів, витягли з поїзда і розстріляли. Він чув також, що козаки розбивали вікна і різали себе шматками скла. Він говорить: «Тоді я одразу пішов з цієї роботи. Я звернувся до полковника і сказав, що не можу виконувати її. Він картав мене, але не дав справі ходу. Мене не віддали під трибунал, тільки замінили. Ось уже тридцять років я розповідаю цю історію моїм друзям, та ніхто не вірить мені. Я їх в чомусь розумію, тому що в це дійсно було важко повірити. Але це було...».

Депортація тривала щодня, поки 7 червня генерал Кітлі не відрапортував: «Видачу козаків повністю закінчено, за винятком тих, хто опирається, і кого залишилося оточити, а також хворих, що перебувають на лікуванні».

На фотографії, зробленої під час Нюрнберзького процесу зображені разом Черчілль, Трумен, Сталін. Вони тиснуть один одному руки. Вони судили німецький фашизм у Нюрнбергу. Вони пишалися тим, що врятували світ від насилля однієї системи і... відкрили дорогу до злочину іншій, ще більш жахливій тоталітарній системі, що постала в Росії. Крихітні фігурки козаків на цій велетенській шахівниці світової політики були нічого не варті.   Цілий народ — нічого не вартий?

Ніколай Толстой. Міністр і різня

Навесні 1985 року російський історик Ніколай Толстой завершив роботу над книгою  «Міністр і різня», в якій він написав про трагічну долю українського козацтва наприкінці Другої світової війни. В книзі описані події літа 1945-го року, коли тодішній прем’єр-міністр Великобританії Гарольд Макміллан свідомо прирік 70 тисяч чоловіків, жінок, дітей, літніх людей на ув’язнення й смерть у таборах Сталіна й Тіто, і що він зробив це, свідомо порушивши міжнародні правила війни й політики, узгоджені договорами й конвенціями. Якщо звинувачення Толстого були слушними, то Гарольд Макміллан повинен би вважатись одним з головних військових злочинців Другої Світової війни. Але історія вирішила інакше…

Розпочинаючи роботу над своєю попередньою книжкою «Жертви Ялти», Н.Толстой розіслав шаблонні листи колишнім військовим керівникам з числа більш як двомільйонного загалу репатрійованих радянських людей, що знаходилися в Центральній та Західній Європі на виконання доповнення до Ялтинської угоди. Кожен з респондентів Толстого дійшов згоди: предметом дискусії може бути виключно лише Гарольд Макміллан.

1945 року британська армія на території Австрії зіткнулася з двома групами біженців, які не підпадали під категорію репатріантів як радянські люди, згідно з Ялтинською угодою. Спочатку там зібралося 40 тисяч козаків; 6сі вони були антикомуністами й розглядали другу світову війну як ще один шанс подолати комунізм, приєднавшись до німецької армії, коли вона розпочала війну з Радянським Союзом. Частина цих людей не мала радянського громадянства, бо вони одержали громадянство інших країн. Там було чимало союзників Британії, вони гордо носили британські військові розпізнавальні знаки, бо воювали пліч-о-пліч з англійцями у Першу світову війну, ще тоді, як в Росії був нетривалий період парламентської демократії і вона була союзницею Великобританії.

Це було зрозуміло, хоч би як довільно інтерпретувалися Ялтинські угоди: так звані «білі – росіяни», які мають іноземне громадянство й роки ще довоєнного вигнання за плечима, не будуть ручкатися зі своїм запеклим ворогом - Сталіним. Але союзницька угода показала, що права козаків були зігноровані британськими офіцерами, оскільки вони керувалися лише інструкціями прем’єр-міністра Великобританії Гарольда Макміллана.

Теги:

Схожі статті

Подобається rid i vira?
Допоможіть зробити її кращою!

Ваша фінансова допомога дасть нам змогу активніше розвивати проект, впроваджувати нові рубрики та сервіси.

Зробіть покупку
будь-якого товару у нашому магазині
Замовте розробку сайту
10% від його вартості піде на розвиток порталу
Пожертвуйте кошти
Будь-яка сума буде корисною

Медіа