Познайомився я з дідом Василем, коли молодим фа­хівцем геологом брав участь у пошукових роботах на зем­лях Донеччини і Харківщини.

Недалеко від нашої свердловини в Барвінківському районі стояла пасіка дідуся Василя, якого зять вивіз на колгоспне поле. Він прославився тим, що для спотворе­них брехнею людей був недосяжно чесним. Разом із ме­дом у пасічника Василя можна було отримати багато різ­них порад і рецептів

Рід діда Василя був козацьким і завжди проживав на Слобожанщині.

Була у нього таємна (так йому здавалось) пристрасть — вороже ставлення до російської мови. Але як не обері­гав цю таємницю старий козак, не раз зі своєю уїдливістю виказував себе.

Дід Василь мав онучку Оксанку, яку дуже любив, але він не міг змиритись з її московщенням. Він закуповував, де бачив, українські дитячі книжки і старався читати їх онучці. Та зросійщена мама Оксанки часто зчиняла свар­ки: «Папа, не смєй ламать язик Аксанке? Лучше пачітай єй русскіє сказкі «Калабок», «Курочка Ряба» ілі пра рускіх багатирєй!» І тут я вперше почув те, через що потім не раз навідувався до пасічника: «Дочко, якби «Колобок» був ро­сійською казкою, то вона звалася б «Кругобоком», «Куро­чка Ряба» була б «Курою Пеструшкою», а якби богатирі були москвинами, то були б не «Муромець» чи «Селянинович», а «Камєнщік» та «Крєстьяніновіч», — спокійно відізвався дідусь.

Я був вражений справедливістю його логіки, адже ра­ніше нічого подібного не чув. Коли просили продати «мьод», він відповідав, що торгує медом, а не «мьодом» Одного разу покупець настирливо напрошувався приїха­ти «на слєдующєй нєдєлє». А дід відповів, що у неділю він їздить торгувати в місто. Розгуб­лений імперськомовний відвіду­вач ніяк не міг второпати, що па­січник просто знущається з росій­ської мови, в якій словом «нєдєля» (від «не діло») названий весь тиждень, а не лише один вихід­ний день.

Дід Василь часто насміхався із «больніци» — це де болить, а не лікують, а «врачі» — «врут»; із «хлєбопашцев» — які «пашут» хліб, а не землю; із «язика», за­повненого матерщиною по вінця.

Так я та інші суржикомовні його гості пізнавали ціну українського слова в дотепному порівнянні з «русскім язи­ком», і завжди не на користь останнього.

Але десь через місяць трапилась біда. Навідався до діда Василя за «мьодом» якийсь партійний діяч — «вєлікорос»: «Ізвіні, дєд, шта атриваю тєбя ат завтрака, мне би «мьода» Реакцією діда було звичне протиставлення «мьоду» і меду, потім запитання-глузування, чому «завтрак», а не «сьогоднік», бо я ж хочу їсти сьогодні вранці, а не зав­тра, та інше. «Ти шта, дєд, бандєра?! Націаналіст? Вєлікаво, магучєва русскава язика не знаєшь!»

Увечері пасіку і діда вивезли в село. Більше я не бачив цього славного «підпільного» захисника нашої рідної мови.

Яка Ваша доля, дідуню? Вклонись йому і таким, як він, Україно!

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №3(41)

Схожі статті

  • 03.03.2016
    1245

    Українці, ми публіка чемна,
    І тому в нас панує лихвар.
    А нахабна брехня чужоземна —

    ...
  • 03.03.2016
    1434

    Чого іще? Кому тепер не ясно,
    Що наше не належить нам давно. 
    Вп'ялися клешні в

    ...

Медіа