Напевне кожен киянин чув про могилу Аскольда на дніпровських схилах, проте достеменно обізнаних лічені одиниці. Здебільшого знають літописну байку про Діра й Аскольда, котрі буцімто князювали у Києві в ті часи, коли рідна українська релігія переслідувалася неетнічними правителями Руси.

Літописна вигадка про Діра й Аскольда починається казочкою про варяга Рюрика, котрий з якогось дива став правителем у Новгороді в 862 році, хоча усі варяги без винятку перебували виключно на службі, як найманці, у руських правителів. Однак згідно "Літопису Руського":

«І було в нього (Рюрика) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі], сказали: «Було троє братів, Кий, Щек, Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» (ЛР с.12).

З цієї розповіді постає гнітюча картина вигаданого животіння киян без Діра й Аскольда, які підносяться як «спасителі» Полянської землі. Усе напрочуд просто: якісь подорожні чужинці пропливали повз Київ і «згодилися» у цьому місті володарювати. Мабуть, кожному впадає в око та дивовижна легкість, з якою літописні приходьки всілися на престол всія Руси. Але чи дійсно це було так?..

Наш рідний літопис («Велесова Книга») описує зовсім інші події. Виявляється Аскольд був воєводою при візантійських купцях, очолених Діром, котрі мали на меті не лише торгівлю з русичами, але й принести релігію Розп'ятого до наймогутнішого в ті часи Царства Русь, щоби усмирити войовничих русичів, що ходили на Візантію і брали з неї данину. І прийшли оті зайди-чужинці – Дір і Аскольд – не з Новгорода, а з Візантії! Ось що оповідає про це наш етнічний літопис «Велесова Книга»:

«Тут бо... Аскольд злий прийшов на нас (д.7г)... з варягами своїми... і хотів правити нами... Се мовить нам, що йде для захисту нашого і бреше, бо такий же ворог, як грек. І се Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців, що ходили до Дніпра-ріки (д.29). Аскольд силою погримів князеві нашому і розбив того. Аскольд і Дір усілися на наших землях, як непрошені князі, і почали князювати (д.6е). І се Дір еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше його. І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога... І ті варяги... зовсім не князі, а вої прості, і силою захоплювали владу (д.29)».

Як бачимо, ані Дір, ані Аскольд, не були русичами, як намагались презентувати їх лукаві церковники, і головне – їх ніхто не запрошував до Києва. Мало того, бачимо, що Аскольд силою захопив Київ («силою погримів князеві нашому і розбив того»), та ще й убив грецького купця Діра, при якому був воєводою, щоби йому – дикому варвару – ніхто не заважав встановлювати свої порядки. Натомість Аскольд проголосив себе каганом, утворивши Києвський каганат на зразок Хозарського каганату – розсадника іудаїзму в Європі. Щоправда іудо-християнський літописець «Повісті минулих літ» не сподівався, що правда спливе з виру історії і постане разючим докором літописній брехні, засвідчуючи що Діра убив Аскольд – а не Олег, який прибув зі своєю дружиною до Києва.

Ось як вигаптували вигадку про «вбивство» у юдо-християнському літописі:

«І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв (воїнів) у човнах.., а сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [урочище].., він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до нас». Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого». І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли на горі, яка нині зветься Угорське…» (ЛР с.13).

Якщо ця розповідь правдива, то постає логічне запитання: – де могила Діра? – адже він начебто був убитий разом з Аскольдом. Аж з'ясовується, що могили Діра ніхто не знає, – жоден з дослідників і вчених вподовж тисячоліття не спромігся її відшукати аж до сьогодні! Воно й зрозуміло, бо Діра було вбито набагато раніше, тож і похований Дір в іншому місці, до того ж, давно забутому. Адже подібних йому самозваних правителів-завойовників ніхто не вшановував, і йшли вони в небуття щойно після смерті. Тож не відразу збагнеш – чому збереглася пам'ять про так звану «могилу» Аскольда?..

Відтворюючи події тих давніх часів, зазначимо, що купці не зупиняються далеко від міста, куди прийшли торгувати. Тож літописна розповідь про "купця" Олега, що прийшов на човнах зверху Дніпра і, проминувши Київ, зупинився бозна де поза містом у хащах – вигадка безсумнівна. А щоби туди (у хащі) прийшов правитель Руси на зустріч з невідомими купцями – це взагалі неймовірно. Вірогідно тодішні події розгортались зовсім інакше: 

Олег зі своєю військовою дружиною, спустившись по Дніпру, зупинився в межах Києва – в усті Глибочиці, де зазвичай зупинялись усі човнярі. Вість про військовий прибульців досягла княжого палацу на Києвській горі, звідки виступила озброєна варязька дружина на чолі з варягом Аскольдом. У сутичці з Олегом дружина Аскольда була розбита, а сам горе-правитель утік. Наздогнали його далеко поза межами Києва, вбили і кинули у хащах на дніпровських кручах, де дикі звірі роздерли тіло і розтягли кістки по чагарям. Звістка про смерть варязького тирана облетіла стольний Києв-град і поширилась по Русі, на чолі котрої постав князь Олег з сином своїм Ігорем. Відтак про цю подію швидко забули й не згадували декілька століть, адже доля іудо-християнської релігії на Русі була невизначена. Іудо-християнська Церква І.Христа відродилася аж коли до влади пробився Кульгавий князь (Ярослав-Георгій), котрий заповзявся витворити нову книжну історію Руси, зредагувавши літопис – «Повість минулих літ» – на свій смак. Незабаром Візантія, котра збирала звіти зі своїх єпархій – у тому числі й з хрищеної варягом Руси, згадала про Аскольда і зобов'язала руських вихристів-князів увічнити пам'ять про нього.

Пересічній людині важко збагнути, навіщо потрібні взагалі подібні вигадки в літописі. Тож і панує хибна думка про безгрішність літописців і неможливість розповсюдження брехні «святими» людьми (як презентують себе лукаві служителі іудо-християнської релігії). Відтак, надамо пояснення щодо причин фальсифікації історичних подій тими ж таки «святошами», котрі жиріють мов свині, перетворивши іудо-християнську релігію на церковний бізнес. Саме вони – сучасні представники Церкви І.Христа наточують брехню, звеличуючи ворогів українського народу і принижуючи наших славетних героїв.

Зосередимо увагу на такій незначній літописній дрібниці, як зазначення місця поховання тієї чи іншої історичної особи. Замислимося, чому ми сьогодні знаємо де похований чужинець Аскольд не княжого роду, але не знаємо де похований князь Олег? Адже це саме той «Віщий» Олег, оспіваний в піснях і билинах, який підкорив Візантію і наклав на неї данину на користь Руси. Невже його заслуги перед Україною-Руссю менші за Аскольдові?!.. А проте церковники, а слідом за ними й усі державні структури з учбовими закладами включно, уперто бережуть пам'ять про Аскольда, нехтуючи історичними особами більш величними й більш гідними вшанування.

Відповідь на це питання дивовижно проста: церковникам (колишнім і сучасним) байдуже до усіх історичних осіб будь-якого рівня значущості, окрім осіб, що розповсюджували іудо-християнську релігію І.Христа. Через це у Літописі Руському (або «Повість минулих літ») немає імені жодного руського князя за часи існування Царства Русь, починаючи з легендарних синів царя Ора – Кия, Щека, Хорива, – котрі подані не як дійсні історичні особи, а немов якісь билинні герої, що існували лише в уяві наших праотців. Зауважте, в Літописі Руському немає жодного імені руського правителя за увесь час існування Царства Антів і спадкоємного Царства Русь, починаючи з ІІV століття до нашої доби і кінчаючи ІХ століттям нашої доби. Тобто християни у своїх літописах не згадали жодного руського князя за півтора-тисячолітню історію Стародавньої України-Руси дохристиянської доби. То невже церковники заслуговують на нашу пошану за нехтування нашою історією, щоби ми й надалі відвідували їхні церкви та жертвували кошти на їхнє утримання!?..

Мало того, лукаві церковники навіть замовчали давність нашої історії, підносячи нам чужинське бачення нашої старосвітщини:

«У РІК 852, коли почав Михайло цесарствувати (у Візантії), стала називатися – Руська земля. А про се ми довідалися… у літописанні грецькому. Тим-то і звідси почнемо, і числа положимо» (ЛР с.11).

А уся наша давнезна історія, що була у нас до царювання у Візантії якогось Михайла, – замовчана, як ніби й не було нічого. Тож зважте, шановні співвітчизники, чого варте оте християнство з усіма церквами і монастирями, якщо усі служителі Церкви І.Христа плюндрують нашу рідну історію, звеличуючи історію чужинську, згубну для нашої етнічної ідеології.

Та повернемося до Аскольда. І скажемо, врешті-решт, чому його ім'я бережуть служителі Церкви І.Христа.

З'ясовується, що першим християнським літописом на Русі був не Літопис Руський («Повість минулих літ») – а "Літопис Аскольда", який «несподівано» загубився в часи князювання бастарда Ярослава-Георгія. Відшукався той літопис лише через багато століть у Москві, щоправда лише для науковців, бо й досі той літопис не підлягає широкому розголосу. І зрозуміло чому: «Оповідання про перше хрищення Русі 860 року займало центральне місце у "Літописі Аскольда"... Однак кожна згадка за цю подію не узгоджувалася з Володимировою легендою і тому ретельно вилучалась з усіх текстів – незалежно від їх характеру чи змісту» (М. Брайчевський «Утверждение Христианства на Руси», с.64). Побіжно нагадаємо, що Ярослав-Георгій приписав «хрищення Русі» своєму батьку Володимиру, якого церковники спішно прозвали «Володимиром-христителем», у відповідності до вигаданої Володимирської легенди. Згодом жидівська громада київських купців зібрала кошти на пам'ятник Володимиру, щоби утвердити літописну брехню на віки.

Проте з "Літопису Аскольда" знаємо, що саме варяг Аскольд, захопивши посаду правителя, запровадив хрещення Русі у 860 році. Аскольдове хрещення Русі підтверджено в офіційному видані "Історія України" (с. 65): «Після першого Аскольдового хрещення Русі 860 р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох підлеглих йому єпископів». Саме з цього часу й починають іудо-християнські літописці відлік історичних подій України-Руси, відкидаючи з байдужістю варварів усю попередню нашу історію як непотріб.

«Як зазначалось, "Повість минулих літ" – не історичний, а церковно-публіцистичний твір, де історичні факти перекручені на догоду християнській ідеології. Власне, "Повість" уявляє собою церковно-книжний опис довільної форми, що прославляє "житіє" релігійних діячів християнства. "Повість минулих літ" – це панегірик чотирьом особам: Аскольду як першому хрестителю Русі, Ользі – псевдо-предтечі, Володимиру – лже-хрестителю, Ярославу – офіційному хрестителю Русі. Всі інші персонажі "Повісті" споганені у той чи інший спосіб .

Відтак, маємо пам'ятати: князь Володимир не христив Русь. Перше вельми плутане варязьке хрищення у Києві припадає на 860 рік в часи варяга Аскольда; друге офіційне хрищення Русі за участю візантійського єпископа Феопемпта запровадив Ярослав-Георгій у 1037 році. До речі, тепер кожному буде зрозуміло – чому церковники величали Ярослава-Георгія «Мудрим», адже він вигадав Володимирове хрищення Руси, поклавши початок редагуванню на власний розсуд історії України-Руси. Після нього нашу літописну історію переписував на свій лад Володимир «Мономах» та його син Мстислав, котрий за власним уподобанням приписав руським князям варязьке походження. 

Теги:

Схожі статті

  • 11.03.2016
    2197

    КНИГА ПЕРША

    КНЯГИНЯ I РАБИНЯ

    Мандруючи понад старим Днiпром ...

  • 16.05.2016
    13799

    Майже забутий істориками, рутенсъкий князь Одоакр (жив бл. 433-493 рр,). У 457 р. він розбив

    ...

Медіа