1.1 Культура

Це одне з найзагальніших і найуживаніших понять, і тому існує безліч його визначень, тлумачень, розумінь, нерозумінь і спотворень. Для когось це поняття обмежується здатністю людини не плювати на підлогу, хтось не вважає культурною людину, яка не читала К’єркегора, а один виродок, почувши слово «культура», хапався за кобуру пістолета (сам зізнавався). Коли ж ідеться про речі серйозні – наприклад, видається цілий курс лекцій з якоїсь дисципліни, – то треба вибрати й запам’ятати якесь одне, по можливості чітке, визначення та й дотримуватися його неухильно.

Для подальших бесід нам достатньо буде дуже простого визначення: культура – це система всіх тих вірувань, знань і вмінь, що їх люди набувають після свого народження, тобто шляхом навчання й практики впродовж усього життя. Культура належить народу. Це не гасло, це визначення. Справді, носієм культури як системи може бути тільки народ, велика спільнота людей. Коли ми кажемо «носій культури» про окрему людину, то це неточно, бо бути носієм усієї культури жодна людина не може, хоч яка б вона була розумна та освічена. Фактично кожна людина є носієм якоїсь частки культури свого (або й чужого) народу. До культури народу належить його мова, наука, релігія, спосіб життя, організація праці, звичаї та закони, якими він керується в житті, система освіти й виховання молоді та багато чого іншого. До культури народу належить і його пам’ять – здатність берегти надбані знання і вміння. І генетична пам’ять? Ні. Ніякого відношення до культури вона не має.

Генетична пам’ять – це та система знань і вмінь, яка передається нам від батьків через генетичні коди, що формувалися протягом еволюції життя на Землі і тепер закладені в кожній живій істоті у вигляді специфічних білкових структур. На жаль, цієї простої істини наші шкільні вчителі біології ну ніяк не можуть навчити своїх учнів, отож маємо масові посилання на генетичну пам’ять як на частину культури. Прикра помилка.

Наша генетична пам’ять принципово така сама, як і у тварин, тільки не така досконала, бо дедалі помітніше пригнічується та відтісняється саме культурою. Ми знаємо, що висота небезпечна, ми вміємо кліпати на спалах світла чи різкий звук, ми вміємо перетравлювати їжу – це надзвичайно корисні й надзвичайно складні вміння й дії, – але ми цього, як і тварини, не вчимося: ці вміння, ці запаси несвідомих знань закладені в наше тіло ще до народження. Ми з задоволенням купаємося в чистій річці, чухаємось, колупаємося в носі та практикуємо безліч інших процедур очищення свого тіла – але це не культура. Це роблять так чи інакше всі тварини. Це – генетичне, природне, тобто інстинкти або й ще простіші механізми. Вони прекрасно працюють і без навчання. І це необхідно чітко засвоїти й зрозуміти, бо плутання природних явищ із культурними призводить до сумних наслідків, про що ще не раз матимемо нагоду задуматись.

1.2 Навчання

У наведеному визначенні є ще одне підступне поняття: навчання. Ми звикли ототожнювати це поняття з десятьма (або й більше) роками тяжких мук школярства, але сучасна точна наука (фізика живої матерії) визначає навчання дещо інакше: навчання – це визначальна властивість живої системи, а саме: це така реакція системи на зовнішні чинники, внаслідок якої структура й діяльність цієї системи поліпшуються, тобто система стає стійкішою до таких чинників.

Отже, навчання людини – це зміни її організму й свідомості під дією найрізноманітніших чинників (а не тільки й не стільки вчителів та підручників), але не всякі зміни, а лише ті, що сприяють зміцненню здоров’я та розвитку й реалізації здібностей цієї людини. Це не так просто, як здається. У хлопців, а особливо в дівчат, які дуже старанно вчаться в школі, статистично спостерігається значно гірше здоров’я, ніж у їхніх однолітків, котрі в школі не дуже старанно вчаться або не вчаться зовсім. Чи можна в такому разі назвати це навчанням? Чи справді необхідною є така плата за здобуті знання? Чи виправдана вона?

1.3 Етнос і етнічна культура

Для нас дуже важливо визначити й виділити етнічну культуру як особливу частину загальнолюдської культури. Для цього, очевидно, треба зупинитися на понятті етносу. Слово це давньогрецьке, і означало воно колись просто «народ», але в наш час застосовується для означення не просто народу, а народу, об’єднаного спільною територією, історією, мовою, звичаями, діяльністю, вірою та, можливо, іншими ознаками. Всі ці ознаки мають різну вагу в різних народів, декотрі можуть навіть бути відсутні (і це спричинює труднощі у визначенні того чи того етносу), але так чи інакше йдеться про народ об’єднаний, а отже певною мірою відокремлений від інших народів. Історія людства – це історія народження, розвитку, боротьби й загибелі різних етносів.

Повертаючись до фізики живої матерії, можна сказати, що кожний етнос – це природна жива система, що має здатність і потребу навчатись; у процесі життя, тобто навчання, ця система накопичує величезну масу знань і вмінь, завдяки яким створюються матеріальні продукти, а також звичаї, правила поведінки, закони. Вся ця «база даних» фактично й складає етнічну культуру. І саме вона забезпечує етносові оту стійкість проти сторонніх (найчастіше агресивних) впливів.

Етнос – це найскладніша й наймогутніша одиниця в ієрархії природних живих систем, найвищий природний щабель у розвитку живої матерії. З’явившись на світ, кожна людина одержує – як безкоштовну спадщину – не тільки природні багатства (власну генетичну структуру та частину, нехай не дуже визначену, навколишнього світу), а й свою етнічну культуру – яку ще, правда, треба опанувати. Опанувати не означає засвоїти. Жодна людина не може засвоїти весь обсяг етнічної культури – надто він великий.

Етнічна культура – категорія колективна, вона твориться й підтримується всім етносом, всіма його життєвими засобами (людська пам’ять, наука, матеріальні пам’ятки й носії, естетика як мотивація до збереження знань і вмінь). Опанувати етнічну культуру означає стати в ній паном – господарем і вільним мандрівником. Садівник не з’їдає всіх фруктів свого саду, але добре знає ціну й смак кожного. Культурною ми називаємо не ту людину, яка все знає і все вміє (це неможливо й непотрібно), а ту, яка знає і вміє стільки, що надійно орієнтується в будь-яких обставинах, впевнено здобуває, швидко засвоює й розумно використовує нові знання та вміння. Навіть уміння забувати – це теж культура.

1.4 Нації.

Мультикультуралізм Людська культура не зводиться до етнічної. По-перше, етноси не ізольовані один від одного і не тільки запозичують один в одного знання, вміння й закони, але й творять спільні матеріальні та інформаційні продукти. По-друге, з розвитком систем транспорту, зв’язку та інформатики в суспільній свідомості неминуче виникає ідея єдиної світової культури. Дедалі більше людей кожного етносу прагнуть жити в контексті саме такої культури, тобто відкинути всі етнічні та національні обмеження й будувати єдине світове суспільство з єдиною культурою – мовою, економікою, релігією, законами, керівними органами. Треба визнати, що в цьому напрямку напрацьовано чимало. З’явилася мова міжнародного спілкування – есперанто; та й природні мови поступово набувають ознак есперанто (штучність, доступність, прагматичність). Виникли й розростаються світові фінансові, наукові та виробничі організації й системи.

Розвивається «наднаціональне» мистецтво, міжнародне право, формуються структури світового уряду. Все це сьогодні модно називати глобалізацією. Оскільки цей процес далеко не всіма сприймається позитивно, продовжують існувати проміжні форми організації суспільства та, відповідно, напрямки розвитку людської культури. Це, в першу чергу, політичні нації. Нація – це, власне, той самий етнос, тільки на новому етапі світової еволюції: етнос стає нацією, коли усвідомлює себе саме як велику цілісність і окремішність, усвідомлює проблему самозбереження й розвитку та створює собі відповідне знаряддя – національну державу. Такий етнос швидко збільшує свою виробничу потужність (а відповідно й споживання), збройну силу (не тільки оборонну, а й загрозливу для інших етносів), побутовий комфорт.

Поглинаючи інші етноси, політична нація втрачає свою природну, етнічну сутність (етнічну культуру) – такою є плата за технічну, військову, фінансову та іншу могутність і агресивність.Становлення етносу як нації, тобто свідомого й сильного суб’єкта світової історії, означає перехід від природного його розвитку (коли людський розум є лише допоміжним засобом, і то не головним, в організації суспільства) до планомірного, свідомого, штучного розвитку (коли людський розум очолює й визначає всі основні явища суспільного буття). Такий перехід міг би бути, в певному розумінні, теж природним, коли б людський розум, керуючи розвитком суспільства, сам керувався законами Природи, шанував їх, не втручався брутально в природне середовище, не руйнував і не забруднював його, не спотворював природні властивості самої людини та людських спільнот. Люди прийшли в земний світ зовсім недавно, не більше мільйона літ тому, і мусять берегти все, що тут застали, бо створити щось подібне за рівнем складності й досконалості ще нездатні. І головне, що необхідно зберегти, – це самі етноси як найновіші, але природні живі витвори світової еволюції.

1.5 Сучасні нації й нестабільність біосфери

На жаль, цю історичну можливість людство не використало. Нестримне споживання природних ресурсів планети та не менш інтенсивне її забруднення призвело до нестабільності біосфери Землі. Суть цієї нестабільності полягає в тому, що Земля разом із Сонцем (сонячною енергією) вже не встигають виробити чи регенерувати ті мінеральні та біологічні ресурси, що їх споживає розгодоване людство. Кожне покоління людей залишає наступному біднішу й бруднішу планету, ніж саме свого часу застало. Цей процес став можливим і розпочався 100–200 років тому завдяки бурхливому розвиткові техніки; водночас він зумовив становлення й зміцнення національних держав як суб’єктів безкомпромісної боротьби за природні ресурси.

Виходить так, що саме тоді, коли людський розум підпорядкував собі все життя на Землі, людству забракло розуму. Його вистачає на технічний прогрес, на розвиток потужних національних держав, на розбудову собі штучного комфорту, але не вистачає на те, щоб заглянути на кілька десятиліть уперед і погамувати наші тваринні інстинкти (які нікуди не зникли і, як завжди, фактично визначають головні мотиви людської поведінки). Таке становище склалося саме внаслідок того, що найпотужніші етноси світу відмовились від надто повільного природного розвитку, від природних способів життя, і спокусилися побудовою не етнічних, а політичних національних держав. Цього вимагала логіка міжетнічної боротьби за (обмежені) ресурси. І це вплинуло на процес еволюції земної біосфери ще крутіше, ніж свого часу приручення вогню.

1.6 Національне становлення України

Дилема – будувати етнічну чи політичну державу – стоїть і перед Україною. Спокусливий взірець США, Канади, Австралії та й інших країн, де етнічна належність громадянина має не більшу правову вагу, ніж, скажімо, колір його волосся, вабить Українців саме на шлях створення політичної держави й політичної нації. Приклади етнічних держав, таких як Японія, Афганістан, Індія, Грузія чи Зімбабве, менш переконливі й не можуть конкурувати з політичними гігантами. Отже нам, Українцям, дуже кортить створити в себе вдома ще одні США або хоча б щось схоже на Європу.

Нас не бентежить, що світова ієрархія націй будується за принципом сумнозвісних фінансових «пірамід», коли виграє той, хто прибіг першим. Пишається й панує верхівка айсберга, десяток-другий технологічно найрозвиненіших країн; решта слугують постачальниками сировини, робочої сили та найздоровішого генетичного матеріалу для цієї верхівки, а в новітні часи – ще й територією для відходів виробництва та різноманітних експериментів – військових, технологічних, біологічних. Україна вовтузиться на самісінькому дні цієї світової піраміди, але чомусь сподівається на «економічне», а скоріш «політичне чудо». Чи є для цього об’єктивні підстави? Чи існують якісь альтернативи для України? Як ставитися до цих проблем, якою має бути позиція й діяльність свідомих Українців на шляху розвитку нашої країни і – особливо – її культури?

Коли не відповісти на ці питання, то, принаймні, зосередити на них увагу покликаний цей збірник бесід. Для того щоб допомогти Україні, щоб не грати в ній роль активного споживача та пасивного спостерігача, а почувати себе живою клітиною цього величезного організму і брати реальну участь у його навчанні, розвитку, боротьбі, – для цього Україну треба знати й розуміти. Пізнай себе, і ти станеш вільним – ця мудрість стосується не тільки людини, а й будь-якої живої системи. Україна мусить пізнати й зрозуміти себе. Ще далеко не все втрачено. Кажуть: коли б то молодість знала та коли б то старість могла... А чом не спробувати залагодити цю ностальгію? В наших бесідах я розкажу вам те, що знають старші, – а ви, молоді, зробите те, що зможете.

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2016
    1742

    У контексті національної ідеї превалює етнічна складова. Але етнос має свою окремішність

    ...
  • 08.04.2016
    26539

    Ми непогано знаємо своїх достойників ХVІІІ-ХХ ст., знаємо, що випало на їхню долю. Але чомусь

    ...
 

Медіа