Початок:

Частина 1. Основа перша фізична

Частина 2. Друга основа інформаційна: Звичай

Як народжується віра? Чим віра відрізняється від знання? Чим віра відрізняється від релігії? Чому віра необхідна? Людський розум, попри всю свою запаморочливу складність, становить безмірно дрібну краплину Всесвіту, і тому смішною була б його претензія знати все. Вплетений у безконечну тканину буття, він освітлює, відображує й осмислює найближчу до нього часову й просторову ділянку цієї тканини – далі все тоне в непроглядній пітьмі. Щогірш, навіть цю крихітну діляночку він відображує з великими спотвореннями – інакше не набивав би таких страшних синяків і ґуль упродовж усієї своєї історії. Коли б він, розум, був трохи розумніший, то давно усвідомив би своє безсилля, безглуздя й безперспективність і впав би в стійкий екзистенційний відчай з найблагороднішим наслідком – самознищенням.

До речі, в людській практиці самогубство ніяка не новина й навіть не дивина. Але коли б розум став іще трохи розумнішим, то збагнув би, що рішення про таку кардинальну акцію абсолютно не належить до його компетенції: безмір подій і обставин, які привели до виникнення ось оцього конкретного індивіда, не можна навіть порівнювати з його, індивіда, баченням і розумінням тих обставин.

Отож не йому обґрунтовувати й своє право на смерть – як і своє право на життя. Проте індивід живе. І мусить умерти. І мусить із цим усім рахуватись! А з чим, власне, рахуватись? Із тим, чого не розуміє? Саме так. І саме цей стан, саме оце усвідомлення без розуміння люди називають вірою. Саме віра дає людям ЖИТИ, примушує людей жити навіть тоді, коли розум не бачить для цього жодних (розумних) підстав. А з цього випливає, що віра для буття людини потрібніша, авторитетніша, ніж розум. Віра – це надзвичайно важливий психічний механізм самозахисту життя від… дурного розуму. Бо розум із своєю логікою, повторюю, неминуче веде до самознищення. Адже він не сприймає нічого, що не вкладалося б у ланцюг причин і наслідків, але ні видимих причин, ні достойних наслідків свого буття знайти не може.

Отже, виходить, його буття – це якась безглузда випадковість (такая пустая и глупая шутка), до того ж єдиним беззаперечним виявом її є страждання. А от віра… Але віра буває різна, а що гірше – буває різне розуміння віри. Тому я дуже хочу визначити віру так, щоб не було непорозумінь. Я наголошую відразу, що віра – це стан людської свідомості і що цей стан – явище метафізичне. Це мудре грецьке (Аристотелеве) слово спричинило багато помилок і зловживань: завдяки християнським та марксистським перетлумаченням, «метафізичне» почали розуміти як «те, що перебуває поза Природою», як щось трансцендентне, незбагненне й недосяжне для людини. Насправді ж Аристотель мав на увазі просто ті речі, ті реальні явища, які не вкладаються в курс природничих наук; йому, здоровому греку, не могло зайти в голову, що існує щось поза Природою. І я вживаю слово «метафізичний» у його первісному, здоровому, аристотелівському значенні.

Отож віра – феномен абсолютно природний і стосується речей природних, тільки що на поточний момент недоступних розумові, його логіці й науці. В цьому і тільки в цьому сенсі віра метафізична. Віра, проте, не може бути сліпою – це абсурдне словосполучення треба обминати десятою дорогою. Те, що люди називають сліпою вірою, насправді є просто забобоном, упередженням, зомбі-ефектом. Справжня віра завжди гранично ясна і зряча (хоча сама людина рідко це розуміє – як той птах, що не розуміє оптичних та фізіологічних законів зору, але прекрасно бачить); це еквівалент того самого шостого чуття, з яким не може дати собі раду ні фізіологія, ні психологія, але яке справді рятує людину, додає їй сили й виводить на рівну дорогу в найскрутніших обставинах.

Зомбі може діяти так само ефективно, як і людина, озброєна вірою, – але недовго і тільки в рамках закладеної в нього програми. Як відрізнити забобон («сліпу віру») від справжньої віри? Забобонна, забамбулена, зазомбована, запрограмована людина уникає, боїться знання, боїться відвертої розмови, не йде на діалог, замінює його монологом, боїться болючої правди, затуляється від світу яким-небудь євангелієм. Людина з ясною вірою радо йде на будь-яку серйозну дискусію, бо це відповідає природним потребам – навчання та спілкування. Забобон обмежує – віра розсуває межі можливого. Здорова людина не боїться втратити віру, бо така втрата можлива тільки в обмін на ще більший скарб – знання.

Звідки береться віра? Де вона, так би мовити, локалізована? За яких обставин умирає? Віра – це ще не знання; це ставлення до знань; вона не входить у згадану вище інформаційну систему (звичаїв, знань, умінь, розумінь); відповідно, вона не може бути передана; вона з’являється й розвивається в людині тільки як наслідок особистого досвіду. Внаслідок досвіду вона, віра, може й умерти; може й воскреснути – вже як віда (відання, знання). Як сказали б наші пращури, віра прагне знання, щоб стати відою. Часом чую, що будь-яка віра – це некритичне сприйняття бездоказової інформації, а отже вона доброго слова не варта, це просто туман у голові. Є знання – і є незнання. І все. Як то було би файно, коли б так просто!

Знання – дорогоцінний скарб людини, але вони надзвичайно мізерні в порівнянні з неосяжно складною реальністю. Але ж ми в цій реальності живемо, і вона щодня й щомиті влаштовує нам іспити, часом на життя або смерть. Людина мусить діяти – і діє, і робить кроки в невідоме – без належної озброєності знаннями. Або користується знаннями, які не могла отримати в результаті особистого досвіду, а лише прийняла на віру.

Іншими словами, кожен із нас, навіть озброєний усіма знаннями людства, мусить діяти переважно покладаючись на свою віру. Інша справа, що вдалі результати й повторний досвід цю віру зміцнюють і врешті переводять її в ранг знання. Але насправді знання ніколи не буває абсолютним. Будь-яка наука – якщо це таки наука, а не яке-небудь «єдино правильне ленінське вчення», – тим і відрізняється від релігії, що завжди залишає місце для сумніву. І завжди жадібно вивчає та аналізує будь-який обґрунтований сумнів. Вважається дуже поширеною (а то й єдиною) віра в бога, але насправді релігійна віра – лише один і то зовсім не головний різновид віри. Віра – це не релігія і навіть ніякого стосунку до релігії сама по собі не має. То релігія має стосунок до віри – бо не може без неї обійтись («Казала редька: я з медом добра; а мед казав: а я добрий і без редьки»). Коли люди (до речі, не тільки люди) відчувають або розуміють, що у них однакова віра, тоді вони об’єднуються; як наслідок, у людей виникає справжня єдність – релігія як система спільних вірувань.

На цьому зазвичай спекулюють пастирі душ – переконують себе, а більше своїх овець, що це релігія їх об’єднує. Навіть слово «релігія» («об’єднання», «возз’єднання») саме для цього й придумали. А потім ще й бога призначають – мовляв, це з ним нас об’єднує наша спільна віра! Справді, людей об’єднує віра, але зовсім не в бога, а один в одного; а релігія, точніше релігійна еліта, цим спритно користується. Віра – первинна категорія, релігія – вторинна. Коли віра вмирає, то вмирає й релігія – або перетворюється на мертвотну систему пустих тверджень, вимог, примусів і заборон. Коли ж першою помирає релігія, то віра тільки зітхає з полегшенням та розправляє крила.

Віра – це стан душі, це особистий досвід; але людина – істота соціальна, жити окремо від суспільства вона не може. Тому й віра завжди шукає однодумців, одновірців, тобто тяжіє до релігії. Хоч і може без неї обійтись, але недовго. Віра завжди проста й конкретна. І починається вона з колиски. Переживши тяжку родову травму, дитина потрапляє в нове, зовсім інше буття, сповнене дискомфорту й болю. Але водночас приходять і ще не звідані насолоди – мамине тепло й молоко, виразні звуки, кольори, події… Починається життєвий досвід. Якщо цей досвід загалом позитивний, то з’являється й міцніє найперша – і найголовніша! – віра: буття – гарне, і жити – добре.

Насправді це не так, принаймні логічно довести це твердження неможливо, а наш давній родич Будда навіть обстоював протилежний постулат: життя – це страждання (спірний постулат, але вірогідний); але тим часом мати й батько, оберігаючи дитину від болісних вражень, створюють в її свідомості стійку віру в перевагу добра. Дитина не аналізує, вона просто на власному досвіді переконується, а далі й вірить, що все буде добре: ніч скінчиться, живіт перестане боліти, мама нагодує, тато прийде з роботи й витягне кольку з п’яти, а страшного сусідського гусака заріжуть. Але для того, щоб така віра виникла й закріпилась, потрібен тривалий період позитивного досвіду.

Щасливе дитинство – це побудова неприступної фортеці віри в красу й добро, в доцільність і розумність буття. Жорстокі, тяжкі випробування протягом усього наступного життя не зможуть похитнути цю фортецю, бо вона закладається не на інформаційному рівні, не у вигляді якихось логічних конструкцій, а в підсвідомості, у вигляді простих психічних механізмів, які не підлягають ні забуттю, ні спотворенню.

Втратити віру – це приблизно те саме, що розучитися ходити або дихати. На жаль, буває й таке; а буває й ще гірше – не отримати за це компенсації в вигляді нового знання. Звичайно ж, віра не обмежується дитячими враженнями. Кожна людина все життя в той чи той спосіб розширює, збагачує й зміцнює свою віру. Коло речей і явищ, у які людина вірить, збільшується так само, як і обсяг логічних, інформаційних знань. Хибна віра, так само як і хибна інформація, спричинює помилки, невдачі, поразки. Протягом життя людина вибудовує три величезні масиви культури – знань, умінь і віри. І якщо знаннями і вміннями люди можуть якось обмінюватися, навіть торгувати, то віра обміну не підлягає, оскільки є результатом особистого досвіду.

Особистий досвід породжує віру, та він же її, з часом і навчанням, поступово перетворює на знання. Або, навпаки, руйнує. Так і тільки так визначається істинність чи хибність віри. Висновки Аж тепер я можу сказати, чим особлива віра Українців і в чому їхня невмируща сила: у єдності оцих трьох основ – Землі, Звичаю й Віри. Наша віра завжди формувалась як результат особистого досвіду праці на землі, а досвід той направлявся, збагачувався, оберігався Звичаєм: батьки знали від дідів і передавали дітям і внукам, що немає нічого кращого, надійнішого й достойнішого в світі, як праця на землі. І що заради цього варто жити й боротися – хоч би й на смерть.

Підтверджуючись із покоління в покоління, цей досвід поставав спільною вірою. І це була віра не тільки в землю й працю, але також і один в одного, в доцільність і необхідність узгоджених дій в ході тої праці; це була впевненість, що всім вигідно триматися родиною, родом, громадою – тобто, зрештою, це була віра в свій рід і в свій нарід. Нехай собі інші народи вірять у щось інше («Що вкрав, то твоє», «Не збрешеш – не проживеш», «Що здобув мечем, то твоє», «Можна прожити лихварством», «Головний прибуток – від торгівлі», «Туризм – головна прибуткова стаття бюджету»); віру в працю на землі в Українця можна відняти тільки разом із життям. Для віруючого атеїста (людини, яка твердо вірить, що бога немає) така природна віра цілком достатня. Для більшості людей, на жаль, ні.

Брак віри один в одного і в Природу, страх перед буттям, страх узяти на себе повну відповідальність за своє і не тільки своє буття – все це примушує людей тулитися не так один до одного, як до уявної сили – настановляти над собою начальників і вождів, видумувати богів і духів та годувати їхніх повноважних представників, посередників, управителів. Надбудовуючи над природною вірою поетично-релігійно-церковні уявлення про богів і богинь чи хоч би й про єдиного бога, люди якийсь час іще тримаються спільного фундаменту, а потім розмаїття тих химерних уявлень починає відштовхувати людей одне від одного. Зіставляючи свої різні релігійні уявлення і забуваючи про спільну віру, люди доходять до взаємного відчуження, а там і ворожнечі. Якщо ці люди, захопившись надбудовою, забувають і втрачають першооснову свого буття, то відцентрові сили перемагають – етнос розпадається і вмирає. Якщо Українці втратять або забудуть семитисячолітню Віру в свою Землю і свій Звичай, віру в своїх батьків і дітей, віру в самих себе… тоді з решток нашого (і не нашого) населення можна буде виліпити політичну націю. Я не маю сумніву, що чорт їй був би рад. Але я вірю, що цього не станеться. Я вірю в свою землю і в свій народ

Теги:

Схожі статті

  • 03.03.2016
    17440

    Він збагачує самобутню духовну скарбницю Українського Народу. Нині, як бачимо, прийшов час, щоб

    ...
  • 03.03.2016
    5403

    На двері глянь. А чи нема хреста,
    О, гугенот, під ніч Варфоломія.
    Столицю ж бо

    ...
 

Медіа