Перша основа, фізична: земля Земля – це та власність, у якій теоретично ніхто не може вам відмовити, але через яку практично заводяться й тривають майже всі на світі війни й конфлікти. Народившись, кожна істота, а тим більше спільнота, має ДЕСЬ бути, їй необхідна бодай мінімальна територія. Насправді їй необхідні й інші речі – вода, поля, ліси, луги, повітря, сонце, вітер, дощ… усе те, що даром дається (дарується) людині при народженні – та так і називається в людській мові: ПРИ-РОДА. Українцю, проте, досить слова ЗЕМЛЯ, бо для нього це той головний елемент Природи, без якого всі інші елементи втрачають сенс. Жодний народ у світі не знає такого глибокого, тісного, органічного зв’язку з землею, як Українці. Причина проста.

Заселена поверхня нашої планети надзвичайно різноманітна, та притім має ж десь бути найкраще місце для тривалого осілого землеробства. Цим місцем виявилась Україна. І виявилась не тепер – це ми, люди, тільки тепер починаємо усвідомлювати космічно-економічний феномен України; а об’єктивно вже принаймні 6-7 тисячоліть географічні й кліматичні особливості цього краю зумовлюють оптимальне співвідношення між погодою, ґрунтом, водними ресурсами й людськими можливостями. Що значить – оптимальне? А те, що тут сама Природа втримує людину в такому стані, в такому способі й режимі життя, коли не можна ні розслабитися в комфорті, ні зневіритись і здичавіти від виснажливої роботи й суцільних невдач.

Така от ця земля: дасть тобі все потрібне не тільки для виживання, а й для життя, здоров’я, навчання й творчості; але дасть не даром, а візьме найдорожчу ціну – твою щоденну працю. Заплатиш – одержиш усе, що тобі треба. Не заплатиш – вимреш від злиднів, голоду, холоду та хвороб. Українці платили. Хто не платив, той вимирав або сходив із цієї землі. Така природна селекція протягом кількох тисячоліть витворила унікальний етнос. Не мало особливого значення, звідки й хто сюди приходив, який мав розріз очей чи колір шкіри, які ним водили бажання й воєначальники, до якої конфесії він належав: за два-три покоління прибулець перетворювався на щирого гречкосія або, принаймні, свинопаса – бо це було вигідно! На цій землі завжди було найвигідніше саме працювати, а не красти, не грабувати, не шахраювати. Ця земля ніколи не обманювала того, хто на ній працював.

Саме вона витворила й викохала унікальний етнос, який сьогодні називається Українцями. Відповідно, Українці викохали в своїх звичаях і в своїй душі так само унікальне ставлення до землі, до Природи. Українець завжди любив землю, як матір, знаходив для неї найкращі, найніжніші слова. Він беріг її, як власне тіло й душу, молився й поклонявся їй. Ніхто не мав права тривожити землю лопатою, плугом чи навіть ножем, коли вона спочивала. Українець не міг плюнути на землю. Напівхудобі, яка сьогодні невпинно пиячить, плюється й запаскуджує все скрізь, де ступить, – але репрезентує цей великий народ, – навіть не в тяму, як то так може бути: а куди ж він плював, отой Давній Українець? Для більшості народів світу рідна земля – це щось священне, але для Українця це ще більше.

Подивіться на свої руки: що в них такого священного? Руки як руки, часом брудні, часом стомлені, аж ложку не тримають, часом навіть заважають, не знаєш, куди їх подіти. З них можна зробити об’єкт замилування, оздобити коштовностями, напахтити, довести до чисто декоративного стану, а можна ними з четвертої години ранку доїти корів, і то щодня, – що вже там священного… Але як то людині залишитися без рук? А що вона почуває, коли хоч найменшого пальця їй закладуть у двері та прищемлять? Так само Українець відчуває й свою землю: це просто частина його самого. Вона не тільки навколо нього, вона в усьому його єстві, в його поняттях і прагненнях. Відірвіть його від землі – він, як гілочка дерева, намагатиметься прижитися, прищепитися на іншій гілляці, пустити коріння в іншій землі. Це ж Українці за останні сто років навчили Канаду вирощувати розкішні врожаї пшениці, та так що тепер і Росія, й сама Україна час від часу мусять докупляти канадського зерна, бо свого чомусь не вистачає…

Це переселені царями Українці ще й досі білять хати й тримають у небаченому порядку свої садиби й цілі села в Забайкаллі, на Амурі та Сахаліні. Не буде землі – не стане Українця, всохне, як гілка без коріння. Коли вчені визначають поняття «нація», «етнос», то обов’язково вводять як ознаку наявність спільної землі, точніше території. Але вагомість цього складника у різних етносів дуже різна.

Є такі народи, що зберігають свою сутність і без землі; тобто, земля-територія під ними є, але це як плавуча крига, по якій можна на той берег перебігти. Є й такі, що з землі живуть, – але не більше: виснажується під ними земля – шукають іншої поживи. А є й такі, що з землі живуть, із землею живуть, землю бережуть, без землі не існують. Це – землероби. І серед них Українці – найдревніші й найдосвідченіші. Землеробський спосіб життя – це величезна й складнюща наука. Сьогоднішня людина цього майже не усвідомлює, ба навіть заперечує. Між тим, життя селянина може бути успішним і щасливим не тільки за умови щоденної праці, а ще й за умови володіння землеробською наукою. Це знання й розуміння природних явищ – метеорологія, ґрунтознавство, тваринництво, садівництво, рільництво, світ диких і культурних рослин… Це також висока організація людських стосунків, організація індивідуальної, родинної та колективної та праці…

Це й невичерпні проблеми робочого знаряддя, житлових та господарських споруд… Це й безліч допоміжних занять – торгівля, ремісництво, риболовля, мисливство, бджільництво… Все це знати, розуміти, вміти й робити дуже непросто: фактично людина оволодіває такою трудовою культурою з дитинства і протягом усього життя («Вік живи – вік учись»). Той, хто з якихось причин утратив природну можливість навчання в Землеробській Академії (життя й праця в селі змолоду), вже ніколи не почуватиме себе повноцінним господарем – саме через незнання, невміння й незвичку в цій великій і трудній науці. Ось чому міщанинові так важко повернутися до села й вижити в ньому. Тим не менш, сучасне урбанізоване (читай: відгороджене від Природи) суспільство цієї величезної культури не помічає, не розуміє, не визнає. Вона, бачите, непотрібна, віджила своє – її вже давно замінюють «високі технології», а далі ж будуть іще вищі...

Сьогодні слово «землероб» звучить майже глузливо, принаймні зневажливо. «Ат, що ти з нього хочеш: село!» Жорстока експлуатація Українського села, його виснаження й знекровлення всіма можливими способами не минають безслідно. Жалюгідний соціальний, моральний і фізичний стан селянина є закономірним наслідком трьохсотлітнього бездумного й безвідповідального висотування всіх його сил, приниження його гідності, знущання з нього й просто винищення. Можна дивуватися іншому: як і на чому те село тримається досі? Відповідь на це питання заслуговує на найпильнішу увагу, бо від неї, відповіді, залежить наше розуміння й наша підтримка села, наша поведінка, а від нашої поведінки – життя чи не-життя нашого села і нашого роду.

Моя думка така, що село тримається не на людському розумі. Бо людський розум, коли б його воля, давно вже те село стер би з лиця Землі та замінив його суцільним асфальтово-пластмасовим раєм. Та й у живому ще селі він, розум, вирішує всі проблеми (тобто харчування й комфорту) за допомогою… високих технологій. Заплави наших рік висушені й спустошені, і ріки тепер незворотно міліють і щезають; наші ліси понівечені й понищені; наші казкові поля й степи обплутані електричними дротами, переорані й перекалічені страшною масою техніки, насичені штучними хімічними сполуками та відходами машин і розграфлені всіма видами штучних шляхів, якими вивозиться (переважно за кордон) дедалі бідніша продукція сільського господарства. Ідіотизм такого господарювання очевидний уже кожній корові, але людського розуму вистачає лише на те, щоб іще інтенсивніше начиняти ґрунт хімією, а вагони – нагарбаною з того ґрунту сировиною, та гарячково працювати над іще ефективнішими технологіями, так щоб і людей на тій нещасній землі не залишилось, а самі лиш машини гуркотіли…

На селян, які сьогодні доживають віка по наших селах, боляче дивитися. Вони так само пограбовані, одурені, виснажені, як і їхня земля, так само залиті горілкою, як їхня земля – хімією… Так, вони невід’ємна частина Природи і вмирають разом із нею. Як цього можна було допуститись? Куди дивилися споконвічні господарі цієї колись прекрасної землі? За всієї своєї очевидності, відповідь на ці питання застрягає в горлі. Але мусить бути озвучена, якщо ще є кому її почути. Сплюндрована, спотворена, виснажена земля – це один з найочевидніших наслідків запеклої міжетнічної війни, в якій Українці поки що незмінно програють.

Саме Українська земля завжди була першопричиною найтяжчих навал, найпідступніших загарбань, роз’єднань, приєднань і возз’єднань, найбезсоромнішої експлуатації наших селян і винищення або підкупу Української еліти. Дві світові війни насправді були присвячені Україні – її землям та слухняним, давно вже слухняним, кріпакам. І сьогодні найбрудніша й найзапекліша метушня точиться навколо Української землі: якими тільки спектаклями не пригощають нас учасники цієї метушні – аби лиш відволікти увагу від головного: хто тут буде хазяїном землі? Апетити помножуються тим, що справжнього єдиного легітимного хазяїна-землероба вдалося, нарешті, не тільки залякати, зневірити, споїти й відлучити від землі, але й зробити його фактично непотрібним, навіть у ролі батрака: високі технології дозволяють упоратися з цією землею й без маси селян; замість цілого села здорових трудящих людей тепер досить кількох кваліфікованих найманців-механізаторів.

Не сьогодні, а вже більше ста років, як склалася ситуація, коли селянин тікає з своєї землі. Куди? І як це можливо? Він же так гарно до неї пристосований! А тим не менше, вже перший великий наїзд індустріального капіталізму на Україну (а це кінець ХІХ – початок ХХ століття) позбавив прожитку мільйони селян. Їх замінювали машини, і доводилося як не до міста тікати на заробітки, то за кордон емігрувати. Більшовики надійно перекрили стежечку за кордон, водночас довівши експлуатацію землі й селянина до рівня абсолютних світових рекордів; на природні спроби селян якось опиратися безжалісній колективізації влада відповіла ще безжаліснішими репресіями та серією чітко організованих голодоморів. Друга світова війна вможливила ще одну хвилю еміграції Українців, а так звана «незалежність» остаточно зняла будь-які обмеження – їдьте, дядьку, куди хочете, тут і без вас обійдуться. Справді, обійдуться: страшне нашестя машин і хімії зменшило потребу в робочих руках на землі до такого мінімуму, що село як робочий організм стало нікому не потрібним. Воно ще існує, воно ще довго вмиратиме, навіть якщо й справді приречене; цей процес триває віками (Шевченко вже бачив: «Аж страх погано у тім хорошому селі»), і ще триватиме, бо це величезної сили й живучості природний організм, його дуже важко вбити. Його визискують, зневажають, калічать, споюють, нищать духовно й фізично, а воно ну ніяк не вмре… То на чому ж воно ще й досі тримається, наше нещасне село? На звичаї. На консервативному, неповороткому, одвічному Українському звичаї.

Продовження.

Друга основа, інформаційна: Звичай 

Основа третя метафізична: віра й розум

Теги:

Схожі статті

  • 03.03.2016
    17440

    Він збагачує самобутню духовну скарбницю Українського Народу. Нині, як бачимо, прийшов час, щоб

    ...
  • 03.03.2016
    5403

    На двері глянь. А чи нема хреста,
    О, гугенот, під ніч Варфоломія.
    Столицю ж бо

    ...
 

Медіа