Сила української землі. Хліборобство врятувало людство

Давньої пори в міжріччі Дунаю-Дністра-Дніпра розвивалася ціла низка культур, в тому числі і хліборобських: Кукрецька, Буго-дністровська. В мідно-кам'яному віці тут розквітла Трипільська цивілізація. Чим пояснити привабливість цих земель та культурний розквіт життя на них?

За визначенням дослідника духовної історії України О. Братка-Кутинського Наддніпрянщина і Наддністрянщина є єдиним місцем на планеті, де ширина чорноземної зони сягає 500 кілометрів. Саме в ній забезпечуються сталі врожаї та висока якість злаків, городини й садовини. Вчений виявив, що «значний масив українських земель з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий ґрунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд.» Звідси «розселялися на новоутворені суші флора і фауна, а разом з нею і людність. Це означає, що саме терен України є тим містичним місцем планети Земля, на якому відбувається передача естафети знань від послідовно змінюючих одна одну рас земної кулі: лемурійської, атлантичної, арійської. Це означає нарешті, що саме ця земля мала породити сільське господарство нової раси, оскільки лише такий величезний масив такого благодатного ґрунту міг забезпечити сталі врожаї позбавленим ефективної технології людям арійської раси, що переживали свою кам'яну добу, спонукати їх до землеробства...» У цьому вся цінність землі і сутність хліборобства, як нової технології життя. Які б потім історичні культури (за умовними назвами науковців) не розвивалися на землях України, але найосновнішою культурою залишається культура хліборобства.

Його початок на Південному Бузі, Подністров'ї, Подніпров'ї відоме з кінця мезоліту — початку неоліту. У VI–V тисячоліттях до н. е. основним його провідником стала Буго-дністровська культура, яка існувала до двох тисяч років. На її гончарних виробах є відбитки зерна та полови пшениці, ячменю, проса. Західніше до Карпат племена Лінійно-стрічкової культури вирощували ще й жито, овес, вику.

Найпоширенішим злаком була пшениця. Вона найбільше за своїм поживним складом відповідає організмові людини. В неолітичному середовищі буго-дністровців окультурненим злаком вважалася пшениця-двозернянка. Була вона продуктивною і найзручнішою при збиранні врожаю та обмолоті. Другим після неї, за поширеністю, йшов ячмінь голозерний. Хоча найдавніше із злаків — ще з протонеоліту— відомий горох.

Весь видовий склад збіжжя перейшов у спадок трипільцям-оріям. На всіх ранньотрипільських поселеннях України і Молдови відомі одні й ті ж зернові: три види пшениці — однозернянка, двозернянка і спельта; два види багаторядного ячменю — плівчатий і голозерний; горох, віка ервілія, віка звичайна, чина дрібнонасінна. Зрідка знаходять відбитки вівса та проса. Появилася голозерна щільноколоскова, або ж карликова, пшениця. Одначе в господарстві переважали пшениця-двозернянка та ячмінь голозерний. Розповсюдження злаків не залежало від території. На ранньотрипільському поселенні Лука-Врубливецька (Подністров'я) однієї тільки пшениці сіяли чотири види: одно зернянка, двозернянка, спельта і карликова. На полях селища Гребенюків Яр (Подніпров’я) на посівах також переважала двозернянка. Відбитки її є на на уламках жіночої статуетки та на вінці горняти.

Хліборобство вважається розвиненим тоді, коли вирощується три види злаків. Уже на нивах ранньотрипільських селищ їх вирощували більше десяти. Цей вид господарювання й надалі був сталим. Так в селищі Онопріївка (середній етап В-ІІ) вирощували двозернянку та голозерний ячмінь. При дослідженнях Майданецького міста 1977 року вдача не обійшла археологів. На чотирьох квадратних метрах житла найдено чимало обвугленого зерна, серед якого переважала пшениця і горох. Поруч були горщик-зерновик і зернотерка. Отже, археологи натрапили на своєрідний прадавній млин. Серед того зерна були три види пшениці – тверда, м’яка і спельта.

Влітку 1898 року між селами Верем'я і Халеп'я В. Хвойка розкопував житловий майданчик і «серед посуду, його уламків й попелу було знайдено шар обвугленої, і через те добре збереженої, пшениці, не належної до жодного із сучасного видів. У другому приміщенні також знайдено обвуглене зерно, яке поки що не визначене...»

Крім гороху, з бобових відомі сочевиця, вика, чина. На нивах трипільців колосився овес, просо. Останнє виявлено ще 1898 року при розкопках поселення у Колодистому археологом і літератором Василем Доманицьким. Найдено воно і при розкопках селища в Гребенях (Придніпров'я). Траплялися в Майданецькому місті й окремі зернини жита, але за їх обмаллю не вдалося встановити: дике чи окультурене. Що воно в той час росло, підтверджує пилково-споровий аналіз із праміста в Доброводах. З культурних злаків виділено пилок пшениці, жита, ячменю, вівса.

За кількістю знахідок, як у відбитках, так і самого зерна, вважається, що найпоширенішими були пшениця-двозернянка, ячмінь голозерний та горох. Інші злакові — однозернянка, спельта, карликова пшениці, просо, овес у господарстві мали допоміжне значення. Тут ми говоримо тільки про види, але ж очевидно були й сорти. Недарма ж тут вирощували однозернянку. Тільки вона має у своєму складі сім хромосом, що є основою для виведення з неї врожайних сортів.

Досліджено, що хліборобського інвентаря у жителів трипільських міст було вдосталь і ним вони могли обробляти землю та збирати врожай на площі чотири–п'ять тисяч гектарів.

До свого господарювання вони ставилися побожно і весь процес хліборобства для них був священнодійством. Воно було духовнимзмістом їхнього життя. Колосок на горщику хлібороби зображували разом із сонцем, яке вважалося найвищою божественною силою. На мальованому посуді із Майданецького, Томашівки, Доброводів, Тальянок колоски малювали то по два, то триєдиними, їх поливав дощ у вигляді навскісних ліній, охороняли священні тварини. Часто образ колоска набуває космічного узагальнення — він виростає із землі-хлібини, тягнеться вгору, мовби єднаючи Небо і Землю (Чичиркозівка). В розписі іншого горняти зернина набуває планетарного образу, тримаючи на собі і небо, і землю. Тільки в наших далеких пращурів – хліборобів-оріїв створений такий планетарно-космічний образ. Ця багатозмістовність втілилася у назву одногоєдиного колоска в українській мові, де «коло» символізує силу небес, а «сок» —живильність землі. Загалом образ цей утверджує, що сила і поживність обох поєднується у хлібові. Сила неба зображувалася в образі Сонця — у чотирьох фазах і у невпинному русі та в навскісних чи хвилястих лініях дощу. Коли ж дощу вдосталь не випадало, жінки викликали його ритуальними танцями і дійствами, як зображено на горщику із Концешт (Молдова).

Процес розвитку хліборобства сприяв трансформації Буго-дністровської культури у Трипільську. Перехід у ній від мотижного до орного обробітку призвів до виникнення металургії міді. Це ще раз засвідчує, що хліборобство впливає на розвиток усіх галузей господарства, архітектури, мистецтва і суспільства в цілому. Завдяки його розвитку у Трипільській культурі стали забудовуватись і розвиватися міста – їх на Україні епохи енеоліту відкрито 25. Прогрес у багатьох галузях — місто та житлобудування, гончарне виробництво, суспільний уклад та духовне життя були найвищими в тодішній Європі. Той люд, який вирощує хліб, вважається людом Божим. Хліборобство є священним ремеслом, оскільки сам хлібороб пособляє Богові утримувати і розвивати життя на Землі.

Зайнявшись хліборобством, носії Трипільської культури влилися у життєтворчий процес на Землі й на основі його досягли великих здобутків та суспільного поступу у різних галузях. Зокрема вони заснували у міжріччі Південного Бугу та Дніпра 25 міст, а будинки свої будували у два поверхи. Їхня мальована кераміка немає аналогів у європейській культурі того часу. Хліборобська культура від часів Трипілля як спосіб господарської діяльності і духовного життя, стала основною для всіх наступних історичних культур та поколінь. Відтоді хліборобство стало великою життєздатною силою української землі, яке розвиває життя власного народу і сприяє його умноженню на сусідніх землях.

ЗЕМЛЯ – МАТИ НАША

У розумінні наших людей вона — це та, яка все родить: «Земля— мати наша», «Земля — годувальниця». Вона ж і домівка наша, бо на ній ми живемо, цебто, наш край, батьківська земля, Батьківщина, отже, рідна земля. Ми — сини землі. На ній умножаємо себе. Трудимося коло неї, бажаємо словом, піснею, найвищими її здобутками — хлібом-сіллю, щоб стало ще краще жити. Земля увійшла в наше життя назавжди. Від неї ми невіддільні. З неї ми виходимо, по ній ходимо, в неї і йдемо. «Земля в землю» — часто посутньо приказують наші люди, засвідчуючи цим свій світогляд. В тому не тільки практична діяльність, а й духовне життя пов'язане з нею. Земля — джерело нашої любові і патріотизму. Наші предки — східні слов'яни поклонялися землі, джерелам та рослинам. І зараз люди використовують її здобутки, як значущі символи в ритуальних діях: хліб, зерно, плоди, рослини. Сама земля теж є художнім образом у стрункій системі народних свят та обрядів, в окремих діях, побажаннях. Весною діти качаються по зеленій землі. Ця забавка мала раніше змістовне уособлення і для дорослих — набратися ростучої сили землі.

Молода, коли просить на весілля людей, доземно їм тричі кланяється. Так же вітаються молоді з усіма людьми і на урочистостях. Це — вияв особливої поваги. Взагалі, доземний уклін є символом найвищої вдячності і шани. Крім усього, молодим бажають, щоб вони були родючі і багаті, як земля.

Коли від'їздить людина кудись надовго з рідного краю, бере з собою грудочку землі, аби вона гріла душу і була повсякчас із нею. Цей звичай у нашому краю описав Тарас Шевченко в поемі «Катерина». Юнакам із сіл Тальнівщини, які йдуть в лави Збройних Сил України, батьки вручають грудочку землі, аби ті знали, що мають захищати.

Взагалі земля в нашого народу була в особливій повазі. Люди вірили, що вона всюди і в усьому помагає, бо ж є могутня і всеможна. Вірити в землю — це бути такою, як вона. Відомий факт, коли запорожці, йдучи до турецького султана, насипали в чоботи землі і твердили йому: «На чиїй землі стоїмо, — тій і служити будемо». Ось така звичаєва мудрість, як вершина дипломатії. Козаки, вирушаючи на таємну справу, робили так, як йдеться у пісні «Про Саву Чалого і Гната Голого»: «Візьмемо своєї землі в чоботи під ноги, а щоб не знав тe пан Сава нашої підмови».

Землею бажають, нею і проклинають: «А щоб ти землі перед собою не бачив» І що найстрашніше: «Щоб тебе свята земля не прийняла».

Найвища клятва — клятва землею: її цілують або з'їдають грудочку, щоб утвердити свою правоту, істинність. Земля — це і найбільша сила. Герої казок кажуть ворогові: «Землею й водою будем битися з тобою». Вона — це й довічна вірність: «нас розлучить сирая земля». «Ударив лихом об землю», — кажуть про людину, котра одним махом позбувається клопотів. А коли помирає людина, то й наостанок їй бажають: «Земля тобі пухом», «Легко тобі землю держати». І кидають на могилу грудочку землі. Так, як ото гуртом зводять хату, так разом і насипають могилу.

Основну енергію землі дає сонце, живить її вода, а людина докладає сил, щоб на ній і квітло, і родило. Коли ж сонце починає свій новий річний цикл, люди наші колядують: «Радуйся, земле, ясен світ засвітився». Весь процес хліборобський, тобто життєвий, пов’язаний із землею. Як ось у весняному чи осінньому ритуальному зачині сівби. Ото має чоловік їхати на поле. Наїдається добре, аби колоски були повними та дорідними. Піднесений величчю здійснюваного, виходить він з хлібом-сіллю на ниву. Стоячи серед поля, піднімає його господар до сонця і каже:

– Благослови, Боже, щоб родило всюди!
Потім тричі кланяється на схід сонця і так само — на всі сторони світу. Кладе хлібину на рушнику серед поля і бере зерно на засів:
– Благослови, Боже, щоб родило всюди!
– В добрий час, як у людей, так і в нас! Хто перший почав, щоб у мене позичав!

Бере хлібороб мішка через плечі, човником зв'язаним, і засіваючи із жмені, приказує:
— Роди, де й упадеш! — Роди, земле, на кривого, на сліпого, на козаченька молодого!
— Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю|.

Коли ж лягло зерно в теплі обійми землі, господар благословенно промовляє:

– Дай, Боже, дружнього сходу та доброго врожаю!

Пісня й праця зливаються в єдиний квітучий мотив життя.

Орел поле виорав
Та пшеницю засіяв,
Крилечками зволочив,
Дрібний дощик примочив.
Роди, Боже, пшеницю
Молодицям на паляницю,
Старим бабам на крохмаль,
А дівчатам на коровай.

Щоби цьому не було впину, то старші менших до землі прилучають та навчають життєвих основ:

– Земля — наша мати – Дай землі — вона дасть і тобі. – Не випускай землі з рук. – На чужій землі хліба не заробиш. – На добрій землі — добре й родить. – Земля чорна, а хліб білий. – Земля потребує доброї погоди, доброго насіння, доброго трудівника. – Земля трудівниця й годівниця. – В кого земля, в того й сила. – Земля-мати, будеш робить — будеш мати!

СИН ЗЕМЛІ І СОНЦЯ

Хліборобство є життєвою основою українського народу в усі роки історичного і майбутнього його життя. Оскільки у зерняті, колоску сконденсована сила сонця і землі (коло і сок), то хто їх вирощував, той вважався сином Сонця, цебто людиною божою та святою. У мистецтві ТриGільської культури зернина єднає Небо і Землю. Цей планетарний образ сущий і в українських колядках, де сам Бог за плугом ходить, а врожайні снопи в копах і полукіпках вивершуються аж до небес. Ідеологія життя українців, його вартості найбільше виявлені у хлібові і духовною пов'яззю найтісніше поєднані із землею і працею на ній. Хліб-сіль на рушнику — це її найзмістовніше втілення, яке створює найвеличніший образ українського народу. Віддавен хліб є не тільки щоденним вжитком, великою святістю, а й твором мистецтва.

За образотворчими елементами, композиційно-стильовими засобами хліб є величним твором мистецтва, а саме художнє хлібопечення — це такий же багатозмістовний жанр українського народного мистецтва, як декоративні розписи, вишивання, килимництво, різьблення тощо. Художнє хлібопечення давньою традицією єднає нас із предками та пращурами, промовляє про світославний світогляд та духовну велич.

Хліб належить до найбільших святощів нашого народу і став його найвизначальнішим символом. Втілений у хліб-сіль на вишитому рушнику, він уособив найзриміший образ його господарської та духовної сутності. В ньому хліб втілює Землю, а сіль – Сонце (солсолнце). Хліб називають даром Божим. Він із самого Раю та ще й «зорями вквітчався, місяцем підперезався». Традиційний український хліб є круглим. У площині — це коло, а воно є найпершим означенням сонця у творах історичних культур нашого краю та в українському народному мистецтві. Якщо поглянути збоку, то перед нами вимальовується горбочок, який створює образ землі.

Символіка в оздобленні хліба також образно відтворює і сонце, і вогонь. Щонайперше — це навскісний хрест. Він є основним образотворчим елементом у декоративному оздобленні кераміки Трипільської культури, у колядницьких, великодніх хлібах, у короваях. Так образно, що хліб є сином Сонця, оздоблювали свої печені хліби на Придніпров'ї сколоти-орачі (2500 р. тому) та черняхівці-хлібороби (2000 р. тому). Під час розкопок давньоруських міст Колодяжного, Воїня знайдено буханці хліба із зображенням хрестів. Волинські викопні хлібці ледь не через усю площину мають рельєфно викладені хрести. Квітка-шишка, котра вивершує майже кожну композицію сучасних ритуальних хлібів на Середній Наддніпрянщині, є не що інше, як символ сонця, а зубці – качалочки з тіста, що навколо неї, — то ніби проміння, яке йде від світила.

Зображення створюється за зразком чотири-частинності. Основна схема оздоблення у художньому хлібопеченні виглядає так. Через хлібину навхрест прокладається дві качалочки

з тіста. На перетині вивершується квітка-шишка. По краях можуть бути шишечки, а поміж лініями хреста викладаються зображення пташечок (гусочки, голубочки), листочків, колосочків, скрутнів. Така композиційність має глибокі історичні корені. Ще шість–п'ять тисяч років тому прадавні хлібороби з часів Трипільської цивілізації створювали зображення на гончарному посуді, яке орієнтувалося на чотири сторони світу. Таким чином відтворювалася повнота його існування, створювався місткий образ-символ. Адже світ є чотириєдиним (чотири сторони), і все в ньому створено за цим же принципом — рік має чотири пори, хати чотирибічні, серце чотирикамерне.

Єще один аспект, який споріднює хліб із сонцем, — це його назви із коренем «кол». Коло є найпершим означенням Сонця. Від нього і походять багато хлібних слів, назв. Це і колосок — вмістилище небесної та земної сили, і найменший із печених хлібів — колобок, і поминальна каша — коливо, і перше в році свято на честь Сонця — Коляда, і ритуальний хліб на родини, похорони, свята — ко/а/лач, і хліб на останнє в році свято Сонячного кола — ка/о/лита. Звідси і назва символу нашого сонячного краю — калина.

Найдавнішим ім'ям Бога було Сонце. Таким первісним, але найзримішим є оце просте його означення. Хрест у колі вважається схематичним зображенням Світобудови. Цей символ є основним зображенням не тільки в орнаменті Трипільської цивілізації, а й в наступних історичних формаціях та багатьох жанрах народного мистецтва. Сонце в мистецтві трипільців-оріїв зображується у вигляді кола, круга, а суть його відтворюється у прямому чи навскісному хресті. У Трипільській культурі усе будувалося і творилося по колу. В культурі і побуті українців донедавна все теж робилося і творилося по колу, а саме воно було священним, як і Сонце. Отже, споконвіку все духовно значиме робили по колу і за сонцем. Від уявлення про сонце, від початків хліборобства назви хлібів поєднувалися саме з ним. Навіть сама солома є священною і має корінь «оло», той що у слові «коло». Деякі культи, як засвідчують веди Рога («Рігведа»), відбувалися на жертовнику із соломи, а сколоти священні дари приносили в соломі. Оскільки хліб є сином сонця і таким святим, як і воно, то ритуальні хліби печуться із хрестами, а назви їхні походять від «Кола». Видатний український мовознавець і етнолог Олександр Потебня відносить хліб до «числа символів сонячного Бога». По зближенню Сонця, Короваю і Молодого, саме Сонце можна віднести до чоловічого божества.

У художньому хлібопеченні як найдавнішому вияву мистецтва, народної віри і світогляду, закарбовані найосновніші образи-символи в історичній лінії буття українців. Сонце є невгасаючим і постійносущим образотворчим символом; хрест як втілення єдності світу; сварга як уособлення священого руху світла; зоря (шишка, ружа) – символ краси і світлості; вертута безкінечник — безкінечність руху і обертання; ромб — знак родючості. Через ці образи на хлібах передається не лише сутність і краса світу, а й потреба людини жити в суголосі із ним.

Розглядаючи художнє хлібопечення, ми не можемо обійти і нашу давню міфологію. Так, коржі, короваї виготовляли на честь сонячного Бога Хорса. З хліборобством пов'язаний і Бог вогню та літнього сонця — Пал. Саме від нього походить назва основного вжиткового хліба — паляниця, а також слова пов'язані із вогнем та стиглістю: палити, паленіти, половіти і місце, де росте хлібне збіжжя, — поле.

У літературі Київської Русі зазначається, що наші предки своїм найближчим божествам Роду і Рожаницям на потребу («треби кладуть») «короваї молять». Слов'яни з острова Аракон (Балтика) на честь бога Світовида пекли пирога у зріст людини. Пироги випікали не тільки напири (бенкети), а більше всього на честь бога Сварога — корінь слова «рог» їх споріднює. Є ще гостинці, які мають назву — рогалики. Також і корінь у слові пряник — на історичній Уманщині подібні слова вимовляють твердо — праник — зближує цей хлібний гостинець із сонячним РА. В одному ряду тут стоїть і карачун. Гостинці за подобою зір, місяця, коників також належать до солярного культу (це про них співається у колядках, щедрівках) і є сакральними за змістом. Гостинці за формою людини — пані, барині могли відтворювати образ давньої володарки світу Великої Матері, а пізніше — богині Берегині.

Від колобка до короваю — таке розмаїте багатство народного хлібопечення. Найбільшого і найповнішого художньо-ритуального відтворення воно набрало у святах Сонячного Кола — Коляді, Великодні, Калиті, у суто хліборобському святі — обжинках. Одначе найбагатшим на художні хліби, як і на пісні, є народне весілля.

Образ Коляди-Сонця як символу ясного світу є основним і єднальним у всіх трьох зимових святах. На святий вечір на покуть (це хатнє святилище) кладуть страву на честь Сонця — кутю, а зверху на неї — ритуальний хліб. У Мохначі Чорнобаївського району такий хліб чи не найдавніший. Це — звичайна паляниця, зверху якої викладено праукраїнський символ — навскісний хрест. Саме таким знаком у календарі із землі полян, зафіксованому на орнаменті глека черняхівської культури (початок нашої ери), позначено січень — місяць сонячних святків. Лежень, який кладуть на покуть у селах Тальнівщини, Уманьщини, оздоблений зубцями та пасочками, які чергуються один з одним і створюють графічність малюнку. Внизу лежень має опояску. Зверху на зубцях посаджено дві пташечки. Поруч виліплено вертути. Таким знаком в українському народному мистецтві зображується безкінечник, який символізує невпинність руху світового буття. У мистецтві трипільців-оріїв та сколотів-хліборобів ним позначався «коловертящий рух Сонця» на небі, цебто кола Сварожі. Вертути печуть також окремо, як гостинці для обдаровування колядників. Дві вертути, з'єднані навхрест, створюють знак «сварги», «свастя» (свастика), що означає світло ду ші — щастя. Сварга уособлює верхнє небо і є символічним означенням Бога небесного простору Сварога. Такими вертутами свахи оздоблюють короваї, лежні, калиту, шишки.

У селах черкаського Наддніпров'я колядників обдаровують ще й книшами. зображення на них також розпросторюється на чотири сторони світу, як і навcкісний хрест. Книш із Хлипнівки (Звенигородщина) — це вже повний образ Сонця. Посередині із зубців витворено його коло. Вісім пампушечок довкола утворюють восьмипроменеву зорю, таку як на писанках, килимах, вишиванках. Таку, з якою ходять колядицькі ватаги. Пекли також книші чумацькі. Ними колись проводжали чумаків у дорогу. Виготовлений він із качалочок тіста. Посередині із них зроблено чотирипалу квітку, а по боках ними так виплетено – ніби вимережано. Весь книш розкішний, мов пишна квітка.

На щедрий вечір на покуть клали парні хліби, приурочені давньому парному божеству. Оскільки на Маланку починали свататися, то воно (божество) могло опікуватися шлюбом. Ці парні хліби називають Маланка і Василь: «Вона у квітках, а він у маніжках». Отже, у сонячного свята і хліби, і зображення на них мають світлоносну символіку.

На Великдень печуть два найосновніші хліби — калачі та бабки з викладеними із тіста оздобами. Своєю формою, зображеннями вони відтворюють ідею розвитку природи від весняної сили сонця. Так, бабки печуть високими на ознаку того, що усе в ріст іде, а шишка-розета зверху є образом життєдайного сонця. Від неї на чотири сторони відходять листки-закрутки. На багатьох бабках є зображення шишки-сонця, яка виліплена в обертальному русі. Отже, ідея відродження життя весною тут передана сповна. На Гуцульщині таке сонце викладають із качалочок тіста, в якому втілено ідею постійного руху. Це, очевидно, про такі твори кажуть: «Хліб, мов сонце».

На зажинках пекли перший хліб з нового урожаю — богач. Зазвичай, це — пишна паляниця (щоб урожай вдався дорідним), оздоблена навскісним хрестом, шишечками та колосочками. Закінчення жнив вивершує обжинковий коровай. Це друга, після весілля, урочистість, коли печеться цей священний хліб. Посередині нього викладається пишна квітка-шишка, до якої від країв йдуть чотири пасочки-колосочки. Поміж них поставлено чотири вертути, а навкруги обжинковий коровай опоясаний колосочками-зубцями. Завитки і колоски утворюють восьмираменну зорю, яка є основним образотворчим символом у декоративних розписах, писанках, килимах, вишиванні.

Останнім святом в році на честь Сонця є Калита, на яке печуть корж-калиту. Зовнішньо корж є тонким і відтворює сонце в цю пору, а художні оздоби доповнюють його цим змістом. Калита є високомистецьким зразком народного художнього хлібопечення і вражає своїм різноманіттям. Вся площина такого сонцеподібного першохлібу всіяна концентричними колами зір, а краї палахкотять промінцями, калита оздоблена шишечками-сонечками, а по краю обмережена вертутами, всіяна зорями або ж обмережана сонячними віночками у два–три ряди. Це засвідчує, що образотворча мова не тільки у різних видах народного хлібопечення, а й у святах Сонячного кола, є спільною. Воістину ці хліботвори є такими, як у пісні співається:

Ой, калита, калита,
І чого ж ти вилита?
Ой я з жита сповита,
Ой, я сонцем налита
Для красного цвіту
По білому світу.

Українське народне весілля, то суцільне безмежжя народної культури. Воно має найбільше обрядових пісень та дійств, звичаєвого ладу і, безперечно, ритуальних хлібів. Це зазначив ще в кінці XIX століття відомий український етнограф Микола Сумцов: «За повнотою обрядового хліба перше місце посідає українське весілля, потім російське, сербське і болгарське, на останьому — польське і чеське». Тут — і коровай, і дивень, і лежень, і калач, і верч, і шишка для коровайниць, і подарунок-шишка для запросин, і шишки для обдарування батьків, і гусочки, і качка, і борона, і щітка, і праник (прач), і бочка, і звичайна хлібина — паляниця. Що не місцевість, то й своєрідність і за формою, і за оздобами, і за назвами.

Коровай є вершиною художнього хлібопечення на Україні. Він є сонячним символом роду і відтворює суть життя молодих як його продовжувачів. Основне оздоблення короваю виглядає так. Посередині є квітка-шишка (вона під час краяння короваю віддається молодим), від якої на чотири сторони світу відходять лінії промені — перехресні качалочки тіста. Поміж ними сонячні символи: шишечки-зорі, вертути-безкінечники, голубочки. Оперезаний він пасочком-барвінком, як символом краси і вічності. Коровай з усіх хлібів найбільше оспіваний у народних піснях. Його називають «Раєм» і посланий він від Бога. Йому має світити місяць із раю, щоб «був коровай ясний, а як сонечко красний». Від часів Трипільської культури це не просто було весілля, а шлюб Неба і Землі, сонця і місяця. В українських колядках жінка оспівана як сонце, а чоловік як місяць. Коровай має небесне походження і часто його називають самим сонцем.

Коровай наче сонце іскриться,
У нім з семи полів пшениця...

Космічна сутність короваю також відтворена числово тими величинами, у яких проявляється світ. Найперше це парність оздоб, як ось шишка-сонце на вершині короваю. Вона складається з двох частин. Її зміст і художній, і життєвий: подружжя повинне бути цілий вік у парі для продовження роду і утвердження життя. Композиція короваю чотиричастинна. Це — відтворення світу білого, ясного, у якому воно має існувати. Нарешті, це — семичинність, у якій світ звучить (сім нот) та сяє (сім барв) і в якому повнозвучно й барвисто має жити нова сім'я.

Ніхто не вгадає, Що в нашому короваю? З семи криниць водиця, З семи мішків пшениця, З семи фосок масла, З семи курок яю В нашому короваю.

Коровайниці — «золоті зарукавниці» — на підошві майбутнього короваю накладають сім паляниць із тіста.

Оздоби на короваї не просто зображення, а сакральні цінності. На ньому «шишки, як райські пташки». На вершині уткнуто прутик з гіллячками, або чотири, звані свічками, які обліплені зубчастим тістом. Це створює образ Дерева життя сім'ї, роду, про що і має дбати молоде подружжя. Такий образ відомий і в розписах кераміки праміст Трипільської цивілізації в Майданецькому, Тальянках,Томашівці, Доброводах, Чичиркозівці (Черкащина). Отже, виготовлення короваю відповідає священним величинам: числова співмірність світу, подібність до Сонця – він Рай або з Раю — місця, де володарює сонячний Ра. Павло Чубинський у своїх «Трудах...» зафіксував, що на вершині короваю є зображення місяця. В селах Тальнівського району — Онопріївці, Павлівці ІІ коровайниць обдаровують шишками, на всій площині яких виліплено спарені вертути — знак Сварги. Назва походить від «Свах» — верхнє небо за «Рігведою» (віданями (гімнами) Рога). Українське весілля має й такі назви: сватьба, свайба, свальба, сванейка. Із словом «Свах» пов'язані назви весільних чинів — сваха, сват, світилки, свекор. Отже, українське весілля належить до прадавніх культів, котрими опікувалися Боги найвищих космічних просторів, а кожна наша сваха є небесною постаттю, шлюб — священним, а сім'я — космічно-pоряним сузір'ям. Ось таким змістовним подарком із знаком Сварога обдаровують коровайниць, котрі виготовили такий священний витвір для молодого подружжя — коровай.

Лежень є другим хлібом після короваю. Його кладуть перед молодими і коло нього усе має бути парним. При хлібові утверджується парність подружжя. Дивень — це хліб молодої і має магічну силу: крізь його отвір вона дивиться на родичів нареченого і бачить хто добрий, а хто ні. Він круглий і виграє прямими і зубчастими лініями. Образно дивень відтворює сонце, вінок, а якщо розгорнути малюнок, то побачимо площину і візерунки тканого рушника.

Найуживанішим ритуальним хлібом є калач. На родинах ним обдаровують усю кревну і названу рідню, утверджуючи їхню причетність до розвитку життя. Лежень і дивень на весіллі називають ще калачами. З калачем просять до важливої справи, з ним носять до рідних вечерю на Коляду, йдуть вітати батьків на Великдень. З ним виряджають у далеку дорогу, на військову службу. На похоронах калач (на Поділлі — поманач) ділять межи усіма за упокій душі покійного. Отже, хліб, як син Землі і Сонця, освячує все життя людини, надає її причетності до священних сил Світу.

Духовна багатозмістовність художнього хлібопечення ставить хліб не тільки в ряд найбільших господарських здобутків, а й підносить його до найвищої святості українського народу, котра всебічно визначає і підтримує його буття. Життєва необхідність, поєднана із мистецьким змістом, космогонічним світоглядом робить хліб неоціненним духовним багатством українського народу, вирощеним своїми руками на своїй, Богом даній, рідній землі.