Головним Богом цього місяця наш народ називає Ярила. Ярило – Бог весняної нагальної праці. На обійсті, в полі і стодолі. Він радісно благословляє ратая-хлібороба, особливо того, хто встає до схід сонця. Наші прапращури зображали цього Бога молодим, у вибіленому полотняному одязі, на білому гривастому коні, який літав і на небі, і над гаями, річками та лісами. Поспішав на поля, лани та в діброви... І кликав людей працювати, працювати, працювати!.. Рано навесні Ярило пробуджується від зимової сплячки і наснажує орія-землероба новими сонячними найпотужнішими силами.

На привабливу голову цьому богові Лада сплела вінок з первоцвіту весняного та пролісків. І він засяяв як символ праукраїнського прапора: небесні квітки пролісків і сонячні квітки первоцвіту весняного. У лівій руці Ярила затрималися стиглі добірні колоски жита, як знак життя, добробуту і щастя. У правій – грона квіток зів’ялого рясту. Як філософія життя-буття: все має свій початок і кінець. Життя у добробуті і щасті не вічне. Настає і та термінальна мить, коли людина уже не має снаги топтати ряст. Він зів’яв. Зів’яло і земне життя особи. Душа її повертаєть-ся до вічного життя у Вирії.

Ярило ще і Бог кохання та пристрасті, весняного розквіту буйної природи. В давній міфопоетичній творчості Ярило поєднується з Лелем – Богом кохання та бджільництва. Цей бог полюбляє дітей, шанує квіти, всіляко сприяє пасічникам доглядати за бджолами та добувати мед. Як ранньої весни, так і у Спасівку.

Повертаючись до фітоетнології нагадаємо: на початку квітня наш народ продовжує заготовляти корені та кореневища тих рослин, про які ми згадували у попередньому розділі. Викопану сировину ретельно миють холодною водою, подрібнюють. Сушать у печах чи сушарках. Зберігають у щільній паперовій тарі. У квітні також заготовляють листки брусниці, кору верби білої та калини звичайної, квітки та листки підбілу звичайного. Свята Леля і Ярила – це велемовні урочистості хлопців та дівчат, які єднають серця, душу і тіло для великого кохання і подружнього життя. Нижче ми зупинимося на детальній реконструкції фітоeтнологічного напрямку парубоцької сили і молодецького завзяття весняного буйноцвіття землі та піднесених пристрастей зачарованих душ.

Вічний парубійко Лель

Серед численних і особливих традицій у нашого народу завжди панувала велика увага до виховання дітей. Адже від того, як навчена, вихована, підготовлена до майбутньої праці дитина залежить майбутня доля народу і навіть поколінь.

Людина, як предмет виховання, здатна сприймати хто надто гостро, хто мляво, як добро так і зло впродовж всього життя і відповідно на нього реагувати. Особливо, як зазначає народ, ви-хованню підлягають діти підліткового та юнацького віку, коли вони свідомо задумуються серйозно і часто по-дорослому за своє сучасне та майбутнє. Його спрямування та перспективи. У визначенні віку юнаків наш народ звертав особливу увагу на повноліття. Це той парубоцький вік, коли молоді хлопці здобувають освіту, фах, готуються до одруження. Звичайно у цьому віці розбрунюється і буяє молода сила та завзяття. День і ніч співають солов’ї. У душі – Сонце, квіти, усмішка коханої, чи її чорна зрада, яка несе страшну гіркоту на все життя. А іноді навіть змінює його задуманий напрямок та виважене русло. Та полишимо хмари. Молодість – це потік надій, мрій, сподівань світлого майбутнього, часто оманливого, яке постає лише у солодких снах та вигаданих буйною уявою мріях.

У класичних українських селах парубки не терпіли самотності. Вони радо гуртувались у товариства. Вчилися гуртом співати, танцювати. А ще раніше (кілька століть тому) – володіти шаблею, пістолем, списом; плавати і пірнати. Вивчали рельєф рідного краю. Його таємниці, загадки, легенди, перекази, казки. Героїчну та трагічну історію. Звичайно, як завжди трапляється за молодих років, не проходило вечорів, чи пір року і без кумедних парубоцьких витівок. Батьки, які забороняли своїм вродливим та чарівним дочкам, наділеним особливими чеснотами і не пускали дівчат на вечорниці, а також заздрісним, скупердягам і взагалі поганим особам, хлопці у літні ночі стягували на хати та повітки вози, ворота, ярма, борони, плуги, щоб ранком приховано радіти і кепкувати. Ставили біля дверей, вікон чи у сінях вигадливі опудала чи солом’яні подоби відьом та чортів, подобу скелету з косою тощо. Це витівки. Їх в окремих селах, кутках чи на вулицях траплялося іноді чимало і вони виглядали часом надто оригінальними. Багато з них потрапили і на сторінки національної малої прози та у фільми. Але було у парубоцьких ватагах багато жалісливого і співчутливого та доброго, що викликає лише схвалення, захоплення і гордість. Молоді хлопці та дівчата допомагали удовам, погорільцям, немічним, калікам та знедоленим і зневаженим. Копали та орали городи, рубали дрова. У зимові місяці топили хати і годували живність. У жнива – жали, косили, молотили та віяли озимину, ярину, збирали садовину та городину. Сушили, квасили тощо. Допомагали неповнолітнім сиротам. Шили їм одяг, латали чобітки та черевики, доглядали. Жалість, чи жалісливість до знедолених, зневажених та кволих здоров’ям завжди знаходила у нашого народу чуйне співчуття і бажання “допомогти чим хто зможе”. Звичайно кожен парубок прагнув виділитися серед гурту кмітливістю, бездоганним воло-дінням часом кількома десятками ремесел. І звичайно здоров’ям (козацьким) та силою.

Величезне значення у вихованні фізичної і бездоганної вправності мав колективний танець “Гопак”. Про нього в історичному чи, правдивіше, епохальному контексті сучасна Україна сподівається і чекає фундаментальних досліджень та аналізів. Ми згадаємо про цю хвацьку, вояцьку, ліричну та, особливо, хореографічну композицію чи, насправді, народну симфонію кількома гадками.

Корені та джерела його виникнення сягають тисячоліть і доводять не лише про складну композиційно-творчу ідею, а й про значний ритуальний вплив як музики, так і особливо вправних рухів, чергування тем. Чоловічої, героїчної. І жіночої – ліричної. Власне, поєднання відданої ліричної гармонії жіночої (дівочої) і чоловічої (парубоцької) невиснажливої сили. У давнину парубок, який не вмів у гурті танцювати “Гопака”, не здатний був навчитися незвичайних і надзвичайних гуртових і сольних рухів складної і вибагливої композиції, вважався юнаком, на якого дівчата дивилися з жалісливим та мовчазним співчуттям, як на особу з вельми кволим здоров’ям і дуже, чи нижче, посередніми здібностями та генетичними задатками. Невгамовний і жадібний інтелект, кмітливість, майстерність у ремеслах; чуйність та здоровий дух і фізична витривалість цінувалась і цінується у народних традиціях як колись, так і тепер. Хоч, внаслідок надто тривалого панування імперського тоталітарного режиму, українцям нанесено непоправної руйнації з посяганням на мову, історію, культуру, національну специфіку численних своєрідних ремесел. Деформовано генетичні тисячолітні набутки. За окремі матеріальні та чиновницькі привілеї монархія щедро заохочувала запроданство, зраду національних інтересів. Впроваджувала страхітливий пекельний геноцид фізичний та облудно-голодоморний, мільйонні депортації, яких не зазнав жоден знедолений етнос на земній кулі. А за радянської системи все, що хоч на краплину виокреслювалось як глибокосвоєрідне (національне), оголошувалось стандартизованою непорушною кам’яною фразою – “буржуазний націоналізм” і морально та фізично знищувалось до тла: історичні архіви, епістолярна спадщина видатних діячів, їх садиби, заповідні місця, храми тощо. Нищилась зі звірячою настирливістю спадкоємність поколінь, щоб поховати навічно пам’ять про фамільні традиції: діди, батьки, сини, внуки, правнуки.Запанувало гасло відвертої вигаданої гільйотини – “Ворог народу”, а значить фізичне знищення.

Викреслювались з пам’яті поколінь епохальні національні події, історичні персонажі, справжні народні герої. Борці за незалежність України 20-30 років; культура тієї доби, воїни УПА, подвижники національної ідеї шестидесятих років. 

Принагідно тут згадаємо слова видатного українця Юрія Липи “... не можна відчути власної історії, препарованої чужинцем”.

Продовжує деструкцію національної ідеї переважна більшість засобів масової інформації уже за новітньої доби у суверенній Україні. Вони проповідують розбій, гвалт, розперезану антинауковість та містику, конфесійну нетерпимість, звіряче сектанство, яке культивує дикі печерні пристрасті. І от серед оцього антинаціонального мотлоху постають паростки відродження прадавніх національних традицій, які поринають у глибоченну загадку тисячоліть. Серед тих традицій виокреслюється в украї-нців і постає на повен зріст у прадавніх віруваннях вічний парубійко Лель. Язичницький бог шлюбу, кохання. Великий пасічник, який пильнує і бджолу як “Божу комаху” та надійного і відданого друга Природи і Людини.

Лель несе хлопцям та дівчатам солодку жагу юнацького кохання і гіркоту розчарувань. Дбає про дітей разом із богинею Ладою. З ранньої весни і до пізньої осені садить і сіє квіти, чепурить ними святу землю і дівчат. Дбає, щоб у лісах, гаях, луках, на сіножатях цвіла, буяла, усміхалась до сонця жива природа і давала змогу бджолам збирати нектар як особливі солодощі медових трунків.

Вічний парубок, разом з богинею Ладою,– кравець. Автор українського національного одягу для юнаків та дівчат. Через те і наші дівчата у весільному та святковому одязі постають як справжні розбрунені квітки розкішної і щедрої рідної землі.

Вічний парубійко Лель не старіє. У ньому (за легендами) нуртує молодецька снага та завзяття. Він не приховує її у своїх коморах давньої пам’яті, а щедро ділиться з хлопцями згадками, думами та загадками.

Теги:

Схожі статті

 

Медіа