Надумав Великий князь Київський Володимир роз­ширити старий Дитинець, закладений на високій горі ще засновником міста князем Києм. Хотів так відбудувати і прикрасити столицю, щоб дивувалися нею гості з дале­ких країн, а кияни славили у віках своїх володарів - ве­ликих будівничих.

Від Подолу й урочищ Кожум'яки та Гончарі верхнє міс­то з міцним частоколом і вежами було неприступне дня ворога. Нові вали з високими, окутими залізом ворітьми мали захистити його з півдня та заходу. На утворених між давніми і новими валами ділянках бояри й родовита знать почали ставити пишні папаци. Всюди на стріхах весело погпядали на весняне сонце дерев'яні коники, наче гото­ві злетіти у безкрає блакитне київське небо.

1Володимир був задоволений гордовитим виглядом на­гірного міста. Однак безодня світу, безмежні й безіменні природні сипи, які ховались десь у прозорій далечині, збуд­жували неясне почуття недовершеності й тривоги.

- Багато, дуже багато чого можна зробити, - думав Володимир, - але все залежить від волі Богів. Є серед них лагідні й доброзичливі до людських прохань, а є гріз­ні й невблаганні. Як зробити їх прихильним до Києва, спо­нукати прислухатися до голосу киян, коли вони прино­сять жертви на старе капище. Чи не образились природ­ні Боги на його бабуню княгиню Ольгу, яка повірила в молодого чужоземного бога-людину Христоса? А коли так, то чи не спрямують вони свій гнів на її онука?

Освячений чакпунами жертовник розташувався як­раз між теремом княгині Опьгита ротондою, де вона мо­лилася тому чужому богові. І вирішив Володимир непо­далік од великокнязівського подвір'я на пагорбку побіля Бабиного торжка спорудити нове соборне капище і прик­расити його статуями найповажніших Богів, перед яки­ми схилялись і яких шанували кияни.

Місце бупо вибране не випадково. Бабин торжок звався так тому, що сюди вдосвіта, підіймаючись на Гору покрученим Боричевим узвозом, жінки-подопянки при­носини на продаж вранішнє парне мопоко. А вдень свої і чужоземні купці виставляли найкоштовніші товари пе­ред очима багатих киянок.

- Тепер тут, - розмірковував Володимир, - на виду в чужоземців будемо святкувати перемоги, повернувшись з далеких походів, і укладати угоди з ними, складаючи при­сягу перед своїми Богами. А в скрутну хвилину чаклуни га­датимуть про майбутнє і збиратимуть коштовні пожертви. Адже ж і батько - Великий князь Київський Святослав - не прийняв чужого бога, залишився вірним народним звичаям та предківським Богам. І вславив своє ім'я, заслуживши вічну пошану стольного Києва і хороброї дружини.

З такими думками Володимир скликав велику раду всіх знатніших і наближених до себе киян. Привітавши їх добрим словом за довгим столом із запашними медами й різними стравами, звернувся з проханням підтримати його наміри, висловити свої судження.

-  Вашими стараннями й працею побудували ми Київ так, що скоро не буде йому рівних не тільки в нашій зем­лі, а й у далеких краях. Але хочу я ще вище піднести сла­ву та гордість у народі й створити у стольному нашому граді Собор Богів, як було ще колись у греків у Тавриді, Корсуні й на Боспорі, поки не прийняли вони чужої віри. У гирлах Дніпра і Дністра, у Лукомор'ї, стояли теж колись багаті грецькі міста, звідки привозили у наші землі вино та прикраси, Тепер там пустка, але наші дружинники зна­ходять інколи на звалищах образи старих Богів, виточені з прекрасного білого каменю. Вельми вони гарні бувають, можна було б їх поставити у Києві, але не знаємо їхнього правдивого імені. Та є у нас і свої майстри. Мислю, вони вирізьблять з того дивного каменю не менш прекрасних Богів, яких ви назвете. А тепер хочу почути ваше слово.

Першим підвівся похилий уже віком, але ще міцний та кремезний київський війт. Був він багато старший за Володимира й не раз оружною рукою захищав батьків стіл, коли за його відсутності Київ брали в облогу степо­вики так, як дружина самого Святослава візантійські чи болгарські міста.

-  Задумав ти, князю, - розважно почав війт, - велику справу. Коли столиця відвертається од Богів народу-не жди добра, а коли шанує і підтримує їхню чудодійну силу, народ не втрачає надії на майбутнє. Віра та вірність - рідні слова. Якщо людина зневіриться, що від неї чека­ти? А тому найсвятіший обов'язок володарів - берегти звичаї отчої землі та Предківську віру.

-  Бачу, думки мої близькі тобі, славний муже, - промо­вив Володимир. - Справді, покоління за поколінням прихо­дить і відходить з цієї землі, та коли б не звичаї, що сильніші за всіх володарів, чи сини й онуки змогли б довершувати те, що починали їхні діди і прадіди? А хто поважатиме народ, який не тримається власних звичаїв та предківських Богів?

Гарячі, сповнені високого змісту слова Володимира розворушили зібрання. Особливо вирізнявся тисяцький, високий, мужній з виду вояка з рубцем на обличчі, який і на бранному полі звик завжди вириватися вперед. Володимир помітив його запал і запросив до слова, зупинив­ши всіх інших владним порухом правиці. На ній зблиснув золотий князівський перстень з тризубом.

Розповідь про Перуна

-   Маємо поставити у Києві, - загудів потужним голо­сом тисяцький, - перш за все грізного Перуна - найпотрібнішого нам Бога грози та грому. Перед ким будемо ос­вячувати зброю, мечі й щити, вирушаючи з дружиною в далекі походи? А з ним ми перемагали всіх ворогів. Перуном присягався і батько твій, і всі старі князі, коли укла­дали договори з візантійськими імператорами. Це справ­жній Бог війни для вояків, бо немає могутнішого за нього в усій природі, Гнів його такий страшний, що навіть земля трясеться, коли він, стоячи в залізному тарантасі, несеть­ся по небу. А запрягає Перун темні вороні хмари й підга­няє їх розпеченим залізом у боки так, що стогнуть вони від болю й летять розпашілі з переляканими очима. З тих очей ллються на землю потоками хмарині сльози. А як тільки спиняться хоч трохи від утоми, так Перун їх нагаєм як уперіщить, аж ляскіт покотиться. Тоді вже все живе ховається, бо на кого розгнівається Бог-громовик, в того кидає він розжарену булаву або пускає блискавку-стрілу з вогненним пером - вбиває на місці. Часом не пожаліє дерева чи хати, що десь одиноко стоять. Спалює їх, як саічки. Коли ж Перун влучить своєю зброєю у велетенсь­кого дуба і він оживе після цього, то стане наймогутнішим деревом серед усіх дерев. Називають його у народі "Перунів дуб", і живуть такі дуби по триста і чотириста років, а буває, що й тисячу.

Усміхнувся Володимир, підняв келих з медом і ска­зав, звертаючись до тисяцького:

-  Дай-то Боже і тобі, славний звитяжцю, прожити ти­сячу років і розповісти ще й нашим праправнукам про грізного Перуна-громовика. Щоб і вони не забували про нездоланну силу Богів у природі, бо коли забудуть або запишаються у своїй людській гордині, не мине їх тяжка розплата, вжахнуться від скоєного і від своєї глупоти. А спробуємо прихилити до нас Перуна, потамувати його гнів. Треба негайно розшукати Перунового дуба. Якраз із ньо­го й вирубаємо величну Божу статую, а голову йому зро­бимо срібну, бо ж він такого віку, відколи світ стоїть і має сиве волосся, вуса ж хай має золоті, аби було видно, що з нами мед п'є і по вусах йому тече. Нехай бачать заїжджі купці та гості, що найстарший і найстрашніший Бог Перун гуляє з нами у стольному граді Києві на князівських пи- рах. Так я кажу?

-Так, так, —схвально зашуміли гості, піднімаючи свої келихи.

Володимир почекав поки вони відіп'ють запашного зо­лотавого меду і, поглядаючи на трохи захмелілих дружин­ників, знову спитав: "Кого ще з Богів маємо вшанувати?"

Розповідь про Стрибога

Переглянулись поміж собою вояки, загартовані у бит­вах і негодах. Потім піднявся головний стерничий князе­вої події, вправний і досвідчений, який знав всі острови й протоки на Дніпрі, міг пройти через пороги, а в морі вдень по сонцю і вночі по зірках визначити напрямок руху.

-   Великий князю! - піднесено розпочав стерничий. - Не раз ходили в далекі морські походи наші Предки. Досі згадують у Царгороді київського князя Аскольда, який пер­шим після Кия ходив дружиною до його високих стін. Зга­дують і завжди готуються до відсічі, виглядають - чи не побачать наших подій у Золотому розі, що врізається за­токою у величезне місто. Навіть ланцюг довжелезний по воді перекинули, щоб затримати кораблі в разі нападу. Але ж і нам не близька дорога до тієї затоки. Вниз від Києва і до порогів, а потім від броду за порогами і до моря несуть нас бистрі води Дніпра. А оту морі широкому як же потрі­бен вітер супутний, щоб надимав він міцно вітрила, щоб стрімко летіли наші лодії до самого устя моря, де почина­ється грецька земля, наганяючи страху на ворога. Тому, покидаючи святі води рідного Дніпра, просять вояки Бога вітру Стрибога: "Неси нас, Стрибоже, так швидко, як пус­каєш ти стріли свої у просторі, як нестримно летиш ти понад морями й пуками, лісами й горами. Поможи й нам швидко долетіти до Царгорода, щоб устромити меча сво­го в його Золоті ворота. І коли добрий настрій у буйного і нікому не підвладного Бога вітру Стрибога, дихає він по­тужно та рівно, й несе, як пір'їнки, наші події над морсь­кою безоднею. Коли ж розгнівається чимось Стрибог - за­гуде, завиє, закрутить, хмар назганяє, підійме височенну хвилю, розкидає події і потопить їх, так що ледве кілька і вбережуться. Тоді, приголомшені його гнівом, кажуть уці­лілі моряки: "Ну й дме губатий! Мабуть, завинили ми пе­ред ним, малу жертву принесли, то він сам її від нас і взяв сторицею". Отож, великий князю, ніяк нам не можна забу­ти Стрибога. А буває він по світу в трьох образах - або стрільця, озброєного луком і стрілами, або старого гусля­ра, що перебирає струни, добуваючи з них чарівні звуки, ніби котиться морська хвиля, або селянина, який ходить по полю і розвіює сім'я...Я все сказав, а який з трьох обра­зів ти вибереш, то вже твоя, князю, воля.

Уважно вислухав Володимир розповідь свого голов­ного стерничого, та й усім гостям нагадала вона пережиті пригоди. За вдачею молодий ще князь був людиною жит­тєрадісною, любив послухати богатирських пісень, в яких оспівувалися героїчні подвиги, згадувались колишні бит­ви. Тому вибір зробив швидко:

- Стрибога я бачу серед собору наших Богів обов'язково з гуслями, і хай він грає на них, щоб і в Києві вчува­лося шумовиння морської хвилі, як підемо ми знову на Царгород. А для того, щоб Стрибог не забував наших про­хань і допомагав у морі, дамо йому ще лук за спину і са­гайдак на поясі. Що ж до сіяння і вітровіння, то нехай до­помагають інші Боги.

Розповідь про Сварога

Після головного стерничого попросив у Володимира дозволу сказати слово княжий скарбник. Він мав ключі від княжої скарбниці і завжди піклувався, щоб у ній зав­жди було досить золотого і срібного посуду, дорогого хут­ра і багатого одягу, коштовної зброї і прикрас. Слово його важило не мало при княжому дворі.

2- Великий князю! не одними мечами й списами бага­тіє Київ і держава Київська. В далекі походи разом із дру­жиною ходять і купці наші, торгуючи і з Візантією, і з араба­ми, і з франками й норманами, з моравами й болгарами, і з багатьма іншими народами. Крім неба і хутра везуть во­ни небесної краси дорогоцінні прикраси, які виготовляють у нас на Подолі золотарі й сріблярі. Беруть також на про­даж двосічні мечі славетних київських ковалів і зброярів. Але ні зброї, ні прикрас не зробиш без небесного вогню, який посилає людям Бог небесного Зодіаку Сварог. Це він своєю Божою іскрою розпалює натхненням серця і душі майстрів, він плавить благородний метал, щоб надати йо­му витонченої форми і перетворити на диво дивне. Без участі Бога Сварога ні в кузні вогонь як слід не горить, ні в тиглях золото не плавиться. Від нього залежить, чи засяє на браслетах і ковтах застигла небесна блакить, за яку так цінують київських майстрів на всіх торговищах від Багдада до Скандинавії. На звичайному земному червоному вогні нічого незварганиш, потрібне тільки таке полум'я, щоб бу­ло аж синє, як саме небо, а без допомоги Сварога його не здобути. Та вдачу він має грізну й дуже рідко кому відкриває свої таємниці. Хіба тому, хто від народження має дар Божий творити небесну красу. Людям Сварог уявляється в образі чарівника-коваля зі своїм ковальським хитрим зна­ряддям в руках і ласкавою усмішкою. Кажуть, що це він і людину створив. Отже, великий князю, на твій розсуд від­даю свою думку. Чи зможемо ми прихилити до себе Бога Сварога, поставивши його статую серед інших Богів?

Володимир трохи замислився, встав з трону і почав походжати перед ним. Всі чекапи, що він скаже. Хоча се­ред зібраних за князівським стопом не було жодного ре­місника, бо не велося тоді запрошувати майстрів на по­раду до воподарів, однак ціну їхній праці вони знали.

- Так, відомий Київ своїми майстрами, - з гордістю вимовив великий князь. - Кожна держава, великі князі, королі і василевси-імператори оберігають людей, які ма­ють Божественний хист і роблять дивовижні речі, котрих не знайдеш у інших народів. Та й самі майстри оберіга­ють таємниці свого ремесла від лихого, заздрісного ока, передаючи їх тільки з роду в рід, від батька до сина. Тому моя воля буде така - тримати Бога Сварога у серці, кому він обпапив його своїм небесним вогнем. Обіцяю їм зав­жди давати моє князівське благословення, захист і допо­могу. А статуї Сварога ставити не будемо, бо всі Боги в Зодіаці і є Сварогом.

Розповідь про Хорса

Володимир сів і знову перепитав, кого б ще з Богів хотіли бачити кияни в соборі вибраних. Один з бояр захо­тів підпеститись до великого князя, згадавши, як приєм­но йому було, коли на такому ж пируванні гуслярі в піснях називали його Володимром Красним Сонцем.

- Питаєш князю, якого ще Бога треба найбільше шану­вати, якого Бога просити, щоб був він нам захисником і зас­тупником. Але ж нема потрібнішого і ласкавішого Бога, ніж Бог сонця Хоре, бо без нього не було б життя на землі ні людям, ні рослині, ні звіру Хоре віддає всім своє тепло і ласку, бо він добрий Бог. І все він бачить, і все знає, підій­мається вище від усіх Богів у ясний день на небі. Ніхто не може перемогти Хорса, бо не може до нього навіть набли­зитися. Коли його не видно, якийсь сум і тривога опанову­ють людьми, а коли з'явиться він і засяє на небі, одразу в усіх підіймається настрій і прокидаються надії. І тебе народ іменує Володимиром Красним Сонечком, бо покладає на тебе, великий князю, всі свої сподівання. Хоче, щоб і доб­рий ти був, і непереможний, і все знав, і все відав, і за кож­ного заступився й усіх оборонив Хай же Бог сонця Хоре буде твоїм заступником, а ти нашим.

Що ж, - усміхаючись, промовив Володимир, - Хорса ми і справді повинні вшанувати. А чи не скажеш ти, боя­рине, чому в Бога Сонця таке незвичне ім'я?

-   З радістю, - відповів боярин. - Слово "сонце" прий­шло до нас зовсім недавно і ще не встигло пустити гли­боке коріння. Досить прислухатися до живої мови, як зразу ж знайдуться слова, в яких вчувається предковічне ім'я Бога сонця Хорса. От навесні молоді дівчата водять ко­лом хороводи, поглядають на сонце і виспівують: "Ой як хороше, хороше". На весні й хлопці стають хоробрі, хо­дять біля дівчат, хорохоряться, як півні. Того ж хлопця, навколо якого йде жіночий хоровод, так і називають хо- ровай, бо він має вибрати під час танку собі дівчину, з якою восени стане на рушник. Тому Хоре в уявленні на­роду, - молодий і дуже вродливий юнак. А на його свято печуть коровай з таємними сонячними знаками, Колись цей святий хліб називали хоровай. На ньому ж і півники з тіста, бо півень усіх будить, коли Хоре вранці з'являється на небі. Просять Хорса кожного року навесні на його свя­то, щоб він відродив усе живе в природі, що завмирає восени на ціпу зиму, і обрав би собі наречену - найкращу дівчину, заквітчану віночком, як весняна земля. А ще кра­сять яєчка, в яких ховається жовте сонечко, і розписують їх тими ж таємничими сонячними знаками.

-  Розумію, розумію, - мовив Володимир, - Пам'ятаю, і ми, князівські діти, навесні грали в таку гру, підспівуючи: "Коровай, хоровай, кого хочеш вибирай". Безперечно, Хор­са ми введемо до Собору київських Богів. І створимо йо­го таким, як уявляє його народ - молодим, надзвичайно вродливим юнаком. А на білому камені, з якого вирізь­блять наші майстри-каменерізи його постать, поставимо такі ж сонячні знаки, як на короваях і писанках. Так усім буде зрозуміла сонячна природа Бога Хорса. А тепер я б хотів послухати нашого старого волхва-чаклуна, певне, в нього є що сказати.

Розповідь про Дайбога

Серед запрошених був і старий чаклун з довгим си­вим волоссям і такими ж вусами. Ніхто не знав, коли він народився. Здавалося, що пережив усіх київських князів і житиме вічно. Він підтримував вогонь у чотирипромене­вому київському капищі, виконував обряд, коли приноси­ли жертву, був міцний духом і ясний розумом.

- Великий князю Володимире! - урочисто почав охо­ронець священного вогню. - Мудрістю твоєю і твердою во­лею багатіє Київ. Захищаєш ти його від ворогів, зміцнюєш оружною рукою навколо нього державу Київську. Нехай до­помагають тобі й твоїй славній дружині у цій справі і гріз­ний Перун, і світлий Хоре, і буйний Стрибог. Але не однією зброєю здобувається сила державі, а й ралом простого орача. Селянин - от хто справжній господар на землі. Бо коли він у поті чола не здобуде хліб насущний, то і військо не зможе воювати, і ремісники працювати, і князі правува­ти. Коли ж селянин підводить очі до неба і просить у при­роди допомогти йому в його праці, найперше звертається він до Бога дощу - Дощбога, або по старослов'янському - Даждьбога. Тричі - в травні, в червні і в липні - молить і просить послати теплий дрібний дощик на землю, щоб про­росло й заколосилося посіяне ним. Водночас просить і Бога сонця, щоб не робив він посухи, не попапив молоді парос­тки, зелені сходи, не висушив землю. І тільки в серпні, в жнива молиться селянин великому Богові достатку, і нази­ває його вже не Дощбог, а поважно Дайбог, щоб дав він багатий врожай, не слав більше дощів на землю і не мо­чив збіжжя. Дайбог завжди милостивий до працьовитих і кмітливих у роботі, а на ледачих буває розгнівається і на­силає на них злидні. Отже, шануймо Дайбога, поважаймо працю, тяжку працю селянина, і буде в нас щороку вро­жай, буде що їсти до нового літа. Дайбог і здоров'я людям дає, бо яке ж здоров'я без доброї їжі, тому й згадують його частіше за інших Богів - особливо, коли хочуть комусь по­бажати добра. Хай же й тобі, великий князю, Дайбог дає здоров'я й щастя, достаток і многая, многая літа.

-   Дякую дуже, волхве, за щирі побажання. Хай і тобі Дайбог дає здоров'я і многая літа, а нам всім разом - достаток. Я накажу майстрам вирізьбити Дайбога в об­разі працьовитого селянина здобрим обличчям і рукою з рогом, піднятим до серця. Ріг буде ознакою Бога, який дарує людям добро. Не даремне кажуть, що в кого всьо­го вдосталь, то в того воно з рогу достатку.

Лагідні усмішки засяяли в усіх за столом, переповне­ним різними стравами, печеними і вареними, зі смачними приправами. Княжий тивун, який вів Володимирове госпо­дарство, з келихом у руках підхопився додати й своє слово:

- Правду каже старий волхв. Щедрий і доброзичливий Дайбог. Коли прийде його свято, люди понесуть червоні кру­тобокі яблука у кошиках, мов маленькі сонечка, щоб освя­тив він через них всі дари землі. А Дайбог віддасть їх дітям, бо він не потребує пожертв, він нічого не бере, а тільки дає.

Розповідь про Макошу

За родом своїх занять княжий тивун виконував до­ручення не лише Володимира, а й його жінок, яких було декілька, що тоді дозволяли звичаї. Ця обставина від­кривала для нього родинну сторону життя, якої ледь тор­кнувся той боярин, що розповідав про Хорса. Поки дру­жинники чаркались між собою і закликали Дайбога зав­жди бути таким щедрим, щоб не припинялися пирування за князівським столом, статний з виду тивун стояв і чекав слушної хвилини.

3-  Я хочу нагадати, - нарешті вимовив він, коли голо­си трохи змовкли, - що у Соборі київських Богів має бути і Богиня, без якої неможливо продовження життя на зем­лі. Та Богиня - то добра мати, турботлива і лагідна, яка випестила і князя, і боярина, і всю дружину київську. Бо найбільше багатство для кожної родини і для кожної дер­жави також - це не зброя, і не навіть не хліб, а діти. Коли не буде підростати молоде покоління, в чому тоді радість життя, і на що сподіватися людям під старість? Яка доля чекатиме на Київ, коли не примножиться молода зміна охоронців його сили і слави. Хай же й тобі, великий кня­зю, народять жінки багато синів, аби виросли вони і пе­ребрали владу до своїх рук в усіх землях київської дер­жави. І хай заступницею їхньою буде прекрасна Богиня роду нашого красного - славна Макоша.

-   За добре слово і мудру пораду ти заслуговуєш, ти­вуне, більш, ніж подяку. Справді, який же Собор Богів без Богині?! Та чи не скажеш ти нам, чому так називають і що означає ім'я доброї матері Макоші? - запитав Володимир.

-   Скажу, - відповів тивун. - Називають так, бо уявля­ють собі, як я вже казав, красною молодицею з гарною чер­воною стрічкою на голові, а красу її порівнюють з яскра­вою маковою квіткою, від якої нема кращої в наших полях у житах. Дівчата завжди вишивають її червоними нитками на весільних рушниках, бо Макоша - Богиня жіночої жит­тєдайної сили. Коли молоді йдуть до шлюбу, батьки й рідні просять, щоб послала Макоша їм діточок, як макових зер­нят - рясно, рясно. Вся жіноча сутність в образі макової квітки - спочатку краса її розкривається, як ніжні й тонкі пелюстки, а потім, коли вже одцвіте вона, з'являються зернятка-діти і турботи, турботи. Сам вигляд макової квітки п'янкий, як жіноче кохання. Том у так і називають добру ма­тір - Богиня Макоша, або ще ніжніше - наша Макуша.

Володимирові при останньому слові його тивуна кров ударила в скроні. Згадав він прекрасну свою матір Малушу, і здалась вона йому в цю мить справжньою Богинею Макушею, бо була не з княжого роду, але така вродлива і привітна, що не витримало мужнє серце його батька, князя Святослава, і взяв він її.

-   Накажу я найкращому з майстрів-каменерізів ки­ївських, - сказав із хвилюванням Володимир, - вирізьби­ти з найбільшого і найпрозорішого грецького каменю та­ку прекрасну постать Макуші, щоб не можна було очей од неї відвести. Нехай приходять до неї дівчата і молоди­ці з усього Києва, і хай добра Богиня Макуша допоможе їм стати щасливими матерями.

Потім князь Володимир запросив усіх випити меду і ще раз помиспити, чи всіх Богів до майбутнього київсько­го собору вже названо.

Розповідь про Симаргла

Цього разу подав голос княжий сокольничий, який зав­жди готував княжі полювання, а крім того виконував й ін­ші важливі доручення.

- Великий князю! - наче проспівав сокольничий. - Ми вже визначили тих головних Богів, яких найбільше шанує дружина і народ. Кожен - і князь, і боярин, і порубаний в січах дружинник, і звичайний огнищанин в тяжку хвилину життя звертається в думках до того Бога, який може йому найкраще допомогти. Я собі уявляю той майбутній диво­вижний Собор Богів тут, у нас, на Княжій горі в Києві, де відбуваються жертовні дійства, моління і заклинання, співи і танці, але ми самі і княжа дружина не раз буваємо дапеко- далеко звідси. Як же тоді донести до Богів і їх київських об­разів наші думки? І хто буде вісником їхньої волі? Цього ми ще не визначили. А між тим, у народі, особливо на Лівобе­режжі, давно шанують священного крилатого пса Симаргла. Одні вважають його надійним охоронцем добра і навіть кожної рослини на городі - у що я не вірю, а інші кажуть, і це більш правдоподібно, що крила в нього виростають для то­го, щоб він міг не тільки по землі бігати, але й злітати до Богів і передавати їм наші прохання. Не дарма ж так часто зображають Симаргла на різних прикрасах, які носять на тілі, щоб Божий гонець або Божий вісник завжди був десь бпизько. Виліппюють його також гончарі з глини - великого, майже як живого. Люди тримають таких Симарглів по хатах з тією ж метою. Отже й ми без нього навряд чи обійдемося. Можна було б нашим гончарам, що тут під горою в урочищі мають свої печі, й замовити глиняного Симаргла, але ос­кільки інші Боги, крім Перуна, будуть вирізьблені з каменю, то може й напівбожественного крипатого пса, як гінця і віс­ника Богів, увічнити в камені?

- А в нашого сокопьничого око зірке, - пожартував Воподимир, помітив те, чого ніхто й не зауважив. Ясна річ, крилатого Симаргпа - гінця і вісника Богів - ми обов'язково долучимо до найвідоміших, обраних до со­бору природних володарів людської долі. Вартий він то­го. А щодо каменю, то я думаю негайно послати купців до Візантії, та й когось із київських каменерізів з ними, щоб вибрали вони і привезли потрібні брили., і для Симаргла також.

Відчувалося, що князівська рада вже наближається до кінця.

Все, що говорилося про Симаргпа, зацікавило гостей Володимира, але ні він, ні інші, на жаль, не спитали, чому в крилатого пса таке незвичне ім'я. Можливо цього не можна було казати, хоч своєю розповіддю сокольничий і натякнув, що в ньому скрито назви собаки і птаха мовою Богів.

Князівське слово

Володимир, цілком задоволений тими порадами і по­ясненнями, які давали запрошені ним гості, вирішив ска­зати своє остаточне князівське слово: 

- Ще раз дякую всім за мудрі промови і розуміння мого наміру. Я вже казав, що ми поставимо всіх названих і обраних Богів на новому соборному капищі, на пагорбі побіля Бабиного торжка. Грізного Перуна - величного і могутнього - в центрі. По праву руку від нього з боку Дніпра - Стрибога, щоб вони обидва допомагали нам у битвах і далеких походах, а по ліву - Дайбога, щоб багатіла зем­ля наша. А перед ними поставимо молодих і прекрасних Хорса і Макушу - його зі сходу, де він вранці починає свій шлях, а її з заходу, як вечірню зорю. І хай нашому красно­му роду не буде переводу. А біля Хорса примістимо кри­латого пса Симаргла, як прудконогого хорта, щоб Боги завжди знали про наші бажання, де б ми з вами не були - у Києві чи далеко од нього.

4Так закінчилася княжа рада. А незабаром і кияни, і люд, що стікався звідусюди, вже милувалися Собором Богів Великого князя Володимира. І почали на свята зби­ратися до стольного града Києва прочани.

Взимку гурти колядників збиралися тут, щоб розійти­ся потім по всьому Києву колядувати й бажати добра і щастя кожній родині, а навесні молоді дівчата сходилися до рідних Богів, співали чарівні веснянки і танцювали ри­туальні танці. Так тривало доти, аж поки Володимир че­рез свій шлюб з візантійською царівною не вирішив таки прийняти в кримському Херсонесі чужу віру.

Кияни ж твердо стояли за свою віру в рідних природ­них Богів. Коли Володимир, всупереч батьківській волі, відмовився від них і наказав скинути в Дніпро ним же вста­новлену постать грізного Бога Перуна, кияни бігли вздовж берега, волаючи: - Видибай, Боже, видибай, Боже!

Послухав їх Бог-громовик і пристав до берега нижче Києва, в тому місці, що й нині зветься Видубичі. Щоб при­мусити своїх земляків із престолоьного граду повірити в чужого Бога, Володимир силоміць загнав їх у Почайну, але народ поза Києвом ніколи не забував своїх давніх звичаїв і віри. До нашого часу дійшли веснянки й щедрівки, свято Купайла, відчуття величі й сили Громовика в літню горо­бину ніч, зимові доброзичливі колядки від Дайбога.

В наукових виданнях ви можете зустріти дещо інші вер­сії про походження Богів київського пантеону князя Воло­димира. Це стосується Сварога - Бога Небесного Зодіаку, Дажбога, як ще одного Бога сонця, Стрибога, як Бога неба, і особливо Макоші, як "матері сирої землі". Автор подає тут цілком нову версію походження її імені, враховуючи, що в Києві за князівських часів ні тюльпанів, ні гвоздик не знали, але всім відома яскрава червона квітка була най­кращою як образ жінки в усій її красі. До того ж зріла маків- ниця із зернятками - ідеальна модель жіночої плодючості. В решті випадків за вільною розповіддю стоїть докумен­тальна основа.

Коли ви будете у Києві, обов'язково постарайтеся від­відати найстаровиннішу частину міста - так званий Дити­нець. Там, де вул. Володимирська зростається з Андрі­ївським узвозом і Десятинною вулицею, якраз і був ко­лись Бабин торжок. Біля нього, під двоповерховим буди­ночком, який зараз займає київська археологічна експе­диція, під час ремонту були знайдені залишки знамени­того Володимирового пантеону. Саме тут стояли київські Боги. Навпроти - на священній території найдавнішого Дитинця нашої столиці, перед Українським історичним му­зеєм - ви побачите відновлене нещодавно старе капище і викладки підмурівків князівських палаців. На проїжджій частині Володимирської вулиці викладене місце, де сто­яли Володимирові ворота - перший парадний в'їзд до Києва. Трохи далі - навпроти Софії Київської, яка буду­валася вже за Ярослава Мудрого - сина Володимира, ви можете побачити в сквері пам'ятний знак язичницькому Богові сонця і копію одного з Богів - Світовида, який, прав­да, у Володимировому Києві не стояв, а був знайдений 1848 р. в річці Збруч, через що й дістав назву "Збруцький ідол". Але уявлення про камінні статуї прапредківських Богів наших він дає, до того ж становить складну компо­зицію - Собор Богів в одній статуї. Нарешті, ваша ціка­вість буде задоволена кам'яними різьбленнями Божес­твенного Симаргла (знайденими в Чернігові).

Отже, запрошую всіх читачів, де б вони не жили - в Криму чи в Карпатах, на Донбасі чи на Поділлі, біля Ду­наю чи на Слобожанщині - приїжджайте до Києва. Ста­родавня столиця і її Боги чекають на вас.

Теги:

Схожі статті

  • 11.03.2016
    1591

    КНИГА ПЕРША

    КНЯГИНЯ I РАБИНЯ

    Мандруючи понад старим Днiпром ...

  • 16.05.2016
    12015

    Майже забутий істориками, рутенсъкий князь Одоакр (жив бл. 433-493 рр,). У 457 р. він розбив

    ...
 

Медіа