Продовження.

Частина 1: Сонце трисвітле - Дажбог

Частина 2: Цей таємничий Хорс

Частина 3: Бог битв і боротьби

Окремо варто відзначити неодноразово згадану у Велесовій Книзі подругу Перуна – Матір-Славу. Судячи з описів, її уявляли у вигляді жінки-птиці, котра з’являється над полем битви і надихає воїнів на ратні подвиги.

Та бо Магура 
Співає пісню свою,
Кличе до січі
А та птиця від Індри…

Образи жінок, які оточують Бога Битви і надихають воїнів на бій, а потім опікуються їхніми душами, є властиві для вірувань багатьох народів. У скандинавів душі загиблих воїнів супроводжують до Вальгалли доньки Одіна – валькірії, войовничі діви на крилатих конях. Однак, Мати-Слава не є подругою, або супутницею воїна. В слов’янському звичаї це, швидше енергія, або, як зараз вже звично говорити, егрегор роду.

Мати-Слава співає про труди наші ратні
І маємо послухати
І прагнути до битви лютої
За Русь нашу
І святих праотців наших
Мати-Слава сяє до хмар 
Як сонце, і віщує нам перемоги і загибель
А того не повинні боятися,
Бо то є життя земне, а вище є життя вічне
І мусимо дбати про вічне..
Так слава наша перетече до Матері-Слави
І пребуде в ній до кінця кінців
Земних і інших життів
То чи нам боятися смерти
Коли ми – нащадки славних…

В цій промові перед битвою волхва-воїна якраз говориться про те, що всі подвиги во ім’я роду будуть збережені в пам’яті Матері-Слави, над якою не владні смерть і забуття. Цей образ, на нашу думку, є дуже давнім, і, можливо, зберігся навіть ще з часів матріархату, коли рід уособлювала жінка, яка оберігала домашнє вогнище:

І Мати співала
Тая красная птиця
Яка несла Пращурам
Нашим вогонь
До домівок їхніх

Збереження роду вимагало від його захисників бути готовими до самопожертви. Осоромитися перед Матір’ю-Славою, б’ючись навіть з чисельнішим та сильнішим ворогом було страшніше, аніж померти.

Тисячу п’ятсот літ
Як ми ведемо многі війни і битви
І таки живі завдяки жертовності
Юнацькій і дівочій…
Бо мовить Птиця Мати-Слава наша
Про нас, і славу рече нам
І брали ми за тим мечі наші
І йшли удосвіта в поле
Відбили ворогів північних,
І відкидали ворогів південних
І пішли на ворогів східних
Аби повели русів Громовиці
Як синів отця нашого Перуна
І Дажбога внуків…

У слов’янськім вояцькім звичаю був навіть військовий стрій-птиця. Про нього у Велес Книзі говорилось: «По своєму також як птицю, кінноту ставили… і та ворогів крилами накрила, а головою била…щастя було тій кінноті…». Це класичний варіянт наступу – оточення з флангів та сильний удар з центру. Подібний військовий стрій описується ще в «Магабгараті», де на вістря удару ставили воїнів-ратгінів на бойових колісницях.
У «Велесовій Книзі» зберігся навіть зразок «поховальної служби», присвяченої конкретній людині. Воїн, на ім’я Гординя, загинув з честю у переможній битві…

«А як умре – до Луки Сварожої іде
А там Перуниця рече:
«То є ні хто інший як русич Гординя
Ані грек, ані варяг
Бо це славин роду славного
І той іде по стопах материних
А Мати скликає до Лук твоїх.»
І рече йому Сварог:
«Іди, сине мій,
До тієї краси вічної.
А там побачиш
Що діди твої і баби
В радощах та веселощах
Хоч досі гірко плакали
А зараз возрадуються
З життя твого вічного…»

Тобто благополуччя роду у світі Прави напряму залежить від благополуччя роду у явному світі. Пращури тому так дбали про збереження роду, що хотіли дати можливість душам померлих знову втілитися у своїх нащадках. Тому «діди і баби» звитяжного Гордині спершу «гірко плакали», спостерігаючи ворожу навалу, а нині втішились і возрадувались з життя вічного, яке очікує і їх самих, і відважного воїна, який зберіг їхній рід у Яві.

Віра в перевтілення душ в межах свого роду існує з прадавніх часів. Задля цього перевтілення бездітні родини обрядово всиновлювали дітей, щоби вони продовжили їхній рід. Бо відпочинок на Сварожих луках, або навіть служба у Перуновім Полку була до часу повернення в наш «світ зелений і прекрасний».

А тому, хто впав на полі бою,
Перуниця дає напитись 
Води живої
І. попивши її,
Він їде до Сварога
На коні білому
І там Перун його зустрічає
І веде до божих своїх чертогів
А там він перебуде до часу
І отримає тіло нове…

Оскільки Мати-Слава завжди знаходилася біля Перуна-Громовика, її природнім образом була веселка.

Мати-Слава
Б’є крильми об боки свої
Навколо неї сяє світло до нас
І всяке перо іншої барви – 
Червоне, синє, блакитне
Жовте і срібне, золоте і біле
І та сяє як Сонце Свароже
І колами іде посолонь…
А Перун, уздрівши її,
Гримить у небі яснім…

Найбільше відомостей про Матір-Славу збереглося у Велес Книзі, але поміж сучасних російських рідновірів існує якесь тихе, і вперте невизнання цього яскравого образу. Цікаво, що окрім А.Асова, який намагається приписати створення славнозвісних дощечок міфічному «новгородському волхву Ягайло Гану», аби вони були написані не на території України, і до самої Велес Книги дуже багато російських рідновірів ставиться майже однаково – робить вигляд, що її не існує (за винятком Союзу Славянських Общин, та деяких інших напрямків). Можливо це тому, що Велес Книга є уламком літопису з життя наших предків, а не пращурів наших північних сусідів. І дух нашого родового егрегору є їм чужим, хоча в російській, а власне – словенсько-новгородській звичаєвості і збереглися образи жінок-птиць, чудово відтворених художником Васнецовим. Це Сірін, Алконост та Гамаюн, пророчі птахи, котрі можуть провіщати майбутнє, як зле, так і добре, тобто «віщувати перемоги і загибель». До речі, російський дослідник язичництва Д. Дудко вважає, що Матір-Славу «вигадали українські неоязичники». Тобто причину нелюбові до Матері-Птиці вказано вірно – вона є чужою ненькою. До речі, бойовий клич «Слава!» дожив до наших днів, його використовували воїни УНР («Як упав же він з коня та й на білий сніг… Слава! Слава! – докотилося, та й лягло до ніг»), використовували воїни УПА (Слава Україні – Героям слава). І хоча ці воїни, ясна річ, не сповідували предківську віру, подібні речі виникають наче самі собою і проростають на рівні підсвідомості крізь віки та тисячоліття, так само, як монгольський бойовий клич «Ура!» зостався «на пам’ять» російському народу.

Вшанування Матері-Слави необхідне в екстремальних обставинах, які вимагають напруження сил не тільки окремої людини, але й всього роду. Ця грізна подруга Перунова має звичай летіти перед переможним військом, і освячує навіть програну битву, бо геройська борня ніколи не минає марно – вона дає приклад як треба жити і вмирати.

Якщо йде ворог на нас,
То опережемось мечами
І, одержимі віщими 
Матері-Слави словами,
Що майбутнє наше славне
Пішли на смерть, як на свято…

Теги:

Схожі статті

  • 14.12.2015
    1766

    Ярило - бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає

    ...
  • 14.12.2015
    4434

    Чорнобог — бог темряви, ночі, зими, холоду, але водночас таємничості, ворожіння, марення, сну.

    ...

Медіа