Трипільські «біноклі» в контексті релігієзнавчого підходу

Вперше трипільський «бінокль» до наукового середовища доніс першовідкривач трипільської культури Вікентій Хвойка. Саме він зробив замальовку цієї унікальної керамічної пластики та у 1913 році розмістив її на титульній сторінці своєї праці «Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні часи».

Так подвійний ритуальний посуд відкрився світові. Проте довгий час ідеологічну характеристику трипільському «біноклю» ніхто не надавав, адже існувала негласна засторога: «Ідеології не торкатися!». Чого доброго могло відкритися етнічне лице та духовний образ найдавнішого хлібороба, що суперечило б науці з матеріалістичним підходом. В такому дослідницькому стані «біноклевидний» посуд стає об’єктом вивчення вже вітчизняних науковців незалежної України.

Особливу цікавість пустотілого посуду викликає й те, що він не має аналогів у жодній археологічній культурі. Відтак, такий символічний витвір постає автохтонним провідником до власного світоглядного поля.

Значення подвійної посудини було значно підсилене разом з відкриттям на європейському континенті Храму трипільської культури [TYRAGETIA 2015: 97-121], що поблизу села Небелівка, Кіровоградської області. Храм став проявником організованого духовного життя хліборобської спільноти з набором вищих символів релігійного культу. І ось на одному із семи вівтарів Храму археологи знаходять фрагменти так званого «бінокля» [Археологи розповіли про віру трипільців: електронний ресурс]. Варто зазначити, що сама Храмова будівля загинула під час поширеного трипільського ритуалу циклічного спалення (обновлення), а інвентар під час побідних ритуалів впорядковувався подібно до того, як він використовувався в постійній практиці. З цього стає зрозумілим, що «бінокль» пов’язаний з культами вогню і є твердим свідченням використання цієї пластики в ритуальних діях. Водночас бінарний символ в ойкумені Храму підносить його до одного з головних сакральних символів релігійного життя трипільців.

В проблематиці ритуального «бінокля», на наш погляд, варто відійти від того, що в нього поміщали або в яку з лунок що проливали, чи був він піднесений над головою жерців чи стояв собі як символ, не потребуючий додаткових маніпуляцій. Відомі археологічні знахідки з внутрішнім наповненням посудини кажуть за те, що використовувався він по різному. В одному випадку був повністю заповнений зерном [Літопис Хмельниччини-2015: 156], в іншому перепаленими відщепами з крем’яними наконечниками стріл [Бибиков: 147]. Траплялися й знахідки з кальцинованими кістками тварин та просто попелом [Н. Б. Бурдо, М. Ю. Відейко: 388]. За академіком Б. О. Рибаковим «парні» біноклеподібні воронки, могли служити для того, щоб наливати в них священну воду, тим самим поїти землю (ритуал напування землі) [Рыбаков: 216]. І. В. Меяничук вважав «біноклі» відображенням міфу про двох сестер - родоначальниць і покровительок фратрій [Меяьничук: 141,142], а В. І. Маркевич вважає парні структури імітаторами людських фігур [Духовний світ носіїв трипільської культури: електронний ресурс]. В полі публіцистичної літератури сформувалась популярна теорія про землеробський обряд трипільців, під час якого в одну лійку «бінокля» сіялось жменями сім’я, в іншу проливалась вода. Причому, вода наливалася невеликими глиняними орнаментованими черпачками й супроводжувалась магічними замовляннями – волошбою (чаклуванням) [Таємниці трипільських біноклів: електронний ресурс]. Тут здається форма намагається переважити зміст. Підтвердження цього можна побачити у групі трипільських біноклевидних артефактів, які не мають наскрізних отворів у своїй структурі. Наприклад, у біноклеподібних посудин томашівської групи відсутні наскрізні отвори, але при цьому збережена вся традиційна іконографія. В цьому випадку вони не придатні для проливання чи просипання будь-яких матеріалів. Що тоді вони втрачають своє сакральне значення?

На погляд автора, маніпуляції з «біноклем» могли відрізнятися у залежності від священнодійства й ситуації, а ось внутрішньо духовний символ «парних» структур поєднаних в один об’єкт залишався одним. Тому й головний сенс дослідження такої унікальної пластики має полягати у визначенні його внутрішнього значення, без відходів на зовнішні деталі, які змінювалися.

Варто поглибитись в релігійну свідомість енеолітичної людини, щоб звідти зрозуміти, як народжуються окремі знання, окремі думки, окремі символи. Оскільки людина за своєю особистісною природою подвійна, наглядаючи за собою, у неї є психологічна потреба створення чуттєвих символів і образів, подібних собі, які б були в рівновазі. Психологічна природа знаку подвійності у єдиному – це необхідність енеолітичної людини виразитись мовою свого внутрішнього, універсального, сприйняття себе та Природи. Тому, генеза форм духовної культури найдавніших організованих людей території Центральної Європи має розкритися з законів осягнення простору та Природи.

Прасимвол єдиного та його частин як найкраще реалізується в релікті двох поєднаних трипільських сосудах, які немовби розгортаються в навколишній простір, але водночас залишаються одним духовним об’єктом. Онтологічні основи освоєння світу через символічне сприйняття, які можуть бути осягнуті інтуїтивним шляхом, виражені саме так: Єдине, від якого походить його дві протилежності чи еманації складають рівнозначні опозиції, разом з тим прагнуть до рівноваги. Найдавнішим й архаїчним виявом просторової свідомості був саме такий поділ. У багатьох народів світу збережений космогонічний міф про творення світу, в якому підкреслюються числові покажчики етапу творення. В загальній схемі їх можна звести до такого вигляду: «один об'єкт на першому етапі породжує два об'єкти». Приклад: з яйця зароджується небо і земля (тібетська міфологія); праматір всього сущого, породжує гору, на якій мешкали Ан (небо) і Кі (земля) (шумерська міфологія); бог Атум ковтає насіння і вивергає Шу і Тефнут (єгипетська міфологія); Світове Яйце з якого постали земна твердь й повітряний простір (слов’янська міфологія); Бог створює небо і землю (біблійна міфологія). Таким чином, космогонічні міфи описують становлення світу як результат послідовного введення основних бінарних опозицій від Єдиного до Двох. Така єдність міфологічного сприйняття вказує на існуючий універсальний психологічний символ в надрах людської душі. За визначенням автора – це «Праобраз Трійці», який не прив’язаний до жодної з релігійних культур, але має внутрішньо-духовну закономірність людини, від якої створюються вторинні символічні структури з особливостями кожного з віровчень. Головна суть такої інтелектуально-духовної потреби суб’єкта – бачення Божественної Сутності через багатоманітність світів, бачення Єдиного крізь множинність. Тому й парність, як мірність Космічна, набуває найбільшого поширення в неолітичні часи людства. З'являються парні посудини, прані зооморфні й антропоморфні форми, подвоєні символи.

У трипільській культурі дихотомія та бінарні опозиції присутні серед дуже різних категорій знахідок, що є стабільним свідченням використання поділу цілого на частини. Вже на ранніх етапах землеробського етносу з’являються особливі парні ритуальні посудини – «біноклі». Це є свідченням духовного й інтелектуального осягнення метафізики нерозривної єдності двох протилежностей чи еманацій в Єдиному. Тут зовнішня форма керамічного виробу надає шлях духовних аналогій між реальним світом предметів з інтуїтивним світом Божественних сфер. Іншими словами: форма видимого символу розгортає внутрішню ідею невидимого духовного символу. Розкривається значення, яке перебуває за межами видимого. Що ж було тим внутрішньо сакральним значенням «Праобразу Трійці» в трипільській етнокультурній спільноті? Світ пізнавався давніми людьми за опозиціями Верх/Низ, Небо/Земля, Літо/Зима, Чоловік/Жінка, Правий/Лівий, Повний/Порожній, День/Ніч, Молодий/Старий, і всі ці дихотомії можуть бути віднесені до духовного підтексту подвоєних трипільських посудин. Одна опозиція могла поступатися іншим опозиціям в залежності від місця й часу. Все ж за допомогою визначення ключових міфологічних понять й деяких даних про організовану ритуалістичну систему трипільців, методом конструювання й символічного тлумачення, можемо наблизитись до розуміння їх основного духовного коду. Звичайно, що будь-який контекст можна оголосити ключовим й прив’язати його до «біноклів», а навкруги нього вибудовувати похідні символічні групи. Проте, в питаннях подібних досліджень варто чітко визначити семіотичний простір цивілізації, властиві їм домінантні символічні парадигми. Далі необхідно виділити найбільш важливі для хліборобського етносу символи цих домінант з врахуванням того, що досліджувана символіка використовувалася в Храмовому просторі й має головуючий вияв релігійних форм. За допомогою такого дослідження можуть бути представлені й системи уявлень трипільців і методологічні прийоми пошуків цих уявлень.

В добу Трипілля енеолітична людина концентрувала своє мислення й волю на процесах вічного повернення й вічного повторення основного ритму Космосу, як процесу взаємодії Землі з Небом. Це моральна норма трипільської групи, їх архетипика. В землеробській ментальності виробилась матриця перенесення Космічних процесів на людське життя, в якій батьківський початок отримав Небесне вираження й неподільно пов’язувався з Земним – материнським початком. Усі трипільці були дітьми Матері-Землі та Батька Неба, а людський шлюб уподібнювався космогонічному. Храмові комплекси типу Небелівка й досліджені святилища на поселеннях трипільців, передавали ідею концентрації Космічних сил в певній точці простору («пуп землі») й певному часі, де розгорталась містерія входження цих сил у святе місце. Метод такого пізнання розгортався на трьох енергетичних рівнях – космічному, духовному та антропологічному. В основі таких релігійних уявлень стояв Космічний Закон, про який можна говорити так само, як ми говоримо про віру в Бога як вищу істоту. Адже, як показує історія і філософія богошукання, Боги, як явища – суть перші репрезентовані образи силових чи енергетичних полів, анімістичних потоків реальності, які переживали групи [Замятина: 88-89].

Гармонізовані протилежності Єдиного Космічного Закону у трипільців реалізовувались у метафізичних Небі з Землею, які й були основною домінантною символічною парадигмою. Видимий символ цілого з його подвоєними структурами («бінокль») у просторі вівтарів святилищ й Храмів трипільців, є не що іншим, як «матриця» для концентрації мислення й волі на Космічно-Природо-людському світі цілого і його частин, основною задачею якого було гармонізація енергетичних сутностей людини й Космосу. Такий символ конструює стереотип переживання й поведінки, й слугує засобом для пробудження свідомості й ментально-образного уявлення. Біноклеподібна пластика є «методом» інтелектуального та ритуального переживання індивідуумом або групою енергетичної цілісності Космосу, є його видимим репрезентом цілого та частин у повному злитті. Подібний священний символ давав змогу побачити себе частиною Всесвіту у космічній стихійності й енергетично зливатися з нею. Звичайно подібні явища й пізнання вимагали додаткових ритуалізованих засобів, таких як простір Храму чи святилища, священного вогню, відповідного часу (сезонності) тощо.

Трипільський «біноклевидний» ритуальний посуд може претендувати на пра-образ «Трійці» чи «Істинної Трійці», бо ж підтверджується пізнішими універсальними міфологічними концепціями потрійності. Можливо такий психологічний символ вплинув на формування християнського догмату о трьох іпостасях в Єдиному, що було відомо богословам з античних вчень Прокла та Платона. Таким чином, біблійне писання продовжило осмислення психологічного універсального символу «тріади», який був відомий ще з неолітичних часів. Але в християнському вимірі система триєдності переміщується в суто теологічний план, план відірваний від космології, набираючи виразу вищого ступеня абстрагування від реальних образів видимого світу. Розвиток такої направленості пізнання неодмінно викликав суперечки про саму можливість Богопізнання. В такій системі знань реальність стирається настільки, що пізнання робиться недосяжним і доступним тільки з позиції віри в написане й сказане. Звідси така пильна увага християнської думки до книги та розвитку герменевтики, як науки про тлумаченню текстуальних проявів духовної культури.

Все ж енеолітичні парадигми символічного бачення світу, закладені древніми культами, породили велику кількість нових ідеологій, які залишалися в рамках інтерпретації «творчої Космічної Сили». Як тут не згадати вчення Платона, який вважав, що космогонічний світ ідей чи «Істинного Сущого», пра-образів, пра-відносин є статичним. Але пізнавальна думка в грі символів динамічна [Замятина: 78].

Вузьке розуміння землеробського подвійного символу, як посудини для поміщення в неї когось чи чогось – це умертвіння його до рівня предмета. Бо ж архаїчний символ не є посудиною, а є метафорою, є міфологемою. Зрозумівши трипільський «бінокль», як символ кодування тогочасної духовної реальності, будь-які маніпуляції з ним постають похідними категоріями, які могли приймати різні форми. Тут є місце й проливання через нього води, й просипанню зерна, а за необхідності такий символ дійсно слугував гармонізатором, адже подібні архаїчні вироби можна вважати перетворювачами психічної енергії та можуть використовуватись з метою гармонізації станів особистості в ході їх споглядання. В цьому абзаці статті хочеться позначити, що форма не може переважувати суть. Вищою формою пізнання завжди вважалось знання породжуючих сил, а не форм.

Основи світоглядної трипільської матриці – потрійного в єдиному (бо ж дві Космічні іпостасі Неба з Землею ведуть до третьої, вищої Космічної Сутності), вкоріняються в національну ментальність українців. І справа тут навіть не в православній «Трійці», яка добре зайшла в психіку східним слов’янам під ідеологією візантійських духовних наставників. Українці змогли донести до наших часів той перший метафізичний символ «бінокля», переформатувавши його в ритуальний Великодній символ. Під час польових досліджень автора в музеях Гуцульщини віднайдені релікти подвоєних посудин, які використовуються виключно для ритуальних цілей та лишень раз на рік під час пасхального освячення страв й ритуальної вечері. В цьому етнокультурному українському регіоні вони отримали назву «пасківниць» чи «близнят-двійнят». Так, в селі Криворівня (Верховинського району) в Літературно-меморіальному музеї Івана Франка зберігаються унікальні екземпляри дерев’яних «пасківниць» 19 ст. Привертає увагу те, що на двох збережених екземплярах присутня символіка, яка не відповідає християнським канонам, а скоріше за все проявляє символи, притаманні найдавнішим періодам духовного життя пра-українців. З основи можна виділити чотирьохбічні композиції позначені квадратами (символ світу, який розширюється у всіх напрямках), громовики (перуниця), восьмикутні зірки, звані в народі – Алатир, кола з позначеними центрами, символіка дерев (Дерево Життя). В центрі кожного з «біноклів» пізнається молодик (місяць), на противагу якому по діагоналі зображають символ сонця – це нагадує одну з найдавніших енеолітичних дихотомій – день/ніч. А головна дихотомія все ж збережена в самому «близнятку-двійнятку», бо дві частини цього ритуального витвору мистецтва зображені дзеркально навіть в самих непомітних деталях. На думку наглядача Літературно-меморіального музею Івана Франка, така подвійність у ритуальному гуцульському посуді була необхідна для того, щоб на освячення нести продукти в різних кошиках, ділити м’ясне та хлібне. На противагу цій версії в музеї Гуцульщини (смт. Верховина), місцевий краєзнавець та один із засновників музею Кречуняк Юрій Петрович [Кречуняк: електронний ресурс] повідомив, що подібні подвійні ритуальні посудини ділили страву на пожертву для церкви та для родинного споживання освячених страв. Третю версію призначення «дерев’яних біноклів» автор статі отримав у Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Тут молодий екскурсовод пояснив призначення подвійних «кошиків» тим, що традиційні сім’ї були великими, тому й страву на освячення треба було переносити великими обсягами. Отримавши інформацію з різних куточків Гуцульського краю стало зрозумілим про давність подвійного ритуального «кошику». Настільки давнього, що вже й не пригадати його справжнього походження та призначення.

Збереглися до наших часів й на Лівобережній Україні традиції перенесення куті й узвару в горщиках-двійнятках [Пошивайло: 210], а знамениті горнята-близнята, що призначалися для перенесення страв у поле жниварям, чи не ведуть свій родовід від того найдавнішого космогонічного символу трипільського «бінокля»? Така постановка питання не викликає сумніву у автора на позитивну відповідь, адже як немає у світі жодних аналогів подібній археологічній пластиці, так і немає аналогів подвоєним ритуальним «пасківницям» у всій ойкумені християнського світу. Відтак ментально-духовна спадковість від найдавніших пращурів до нащадків простежується досить наочно й чітко.

Висновок:

Загальноприйнятим довгий час вважалася те, що текст є найбільш правильним шляхом осягнення істини. Вивчення текстів було головною задачею трактування божественних сфер й суті релігійних культур. Символічне претендувало лишень на містичне, окультне, а значить – нераціональне. Відношення до символічного, як до примітивного й непідтвердженого має соціальну й політичну окрасу. Культури, які не мають доісторичних (а значить дописемних, бо ж вважається, що історія почалась з появою першого письма) форм передачі інформації, відтак глибинних, об’являють текстуальні форми вищими проявами духовної культури. Така домінанта вимагає розуміння їх культури вищою формою пізнання, а сукупність текстів – останньою істинністю. Подібне бачення має переосмислюватись, адже з символічних культур вийшли й текстуальні. Саме ж відношення до доісторичних культур, як до примітивних, є наслідком ідеологічної боротьби зі своїми ж витоками.

Як і текстуальні методи передання інформації, символізм являється результатом репрезентації внутрішнього досвіду індивіда чи групи, і в цьому ключі символ може бути аналогічний тексту, але передувати йому в історичному плані. Текст може стати символічною формою, а символічна форма текстом. Однак при прочитанні релігійних текстів, як правило виявляється система протирічь, мутаційних значень, запозичень, спрощень. Багато чого, що зараз подається під істинними духовними текстами переписувались й корегувалося під тяжкістю історичних парадигм. Разом з цим символічна культура 7 тисячолітньої давнини відрізняється силовою чи енергетичною характеристикою, адже її неможливо переписати чи підкоригувати подібно тексту. Вона стала і являється творінням людини не обтяженої політичними чи ідеологічними протистояннями. Саме землеробська, самодостатня людина могла в кришталево-природному стані поглиблюватися в метафізичні й релігійні питання, звідки й виходили духовні коди Трипілля. І в цьому суть питання нашої цивілізації, суть пізнавальних можливостей нашого культурного поля, які на багато тисячоліть передували текстуальним культурам.

Трипільське суспільство йшло власним духовним шляхом створивши та розвинувши ідеї, які дійшли до нас у вигляді символічних артефактів, серед яких чільне місце посідають трипільські «біноклі». Подвоєні посудини – це не просто ритуальні предмети, не просто пам’ятка, а унікальна концепція творення світу, спадщина Божественних сфер, яку трипільці досконало розуміли й зображали.

Можна казати й про те, що трипільська етнокультурна спільнота претендує на розробку пра-образа світової свідомості, що прийнято визначати «Трійцею». Для них вона була в законах осягнення Космічного й Природного світів. Інтелектуально-психічна специфіка такого бачення світу привела в життя символічний тип кодування духовної реальності у вигляді протилежностей в одному цілому – саме так прочитується «біноклевидний» посуд у сучасній філософії. Можливо така парадигмальна ідея на великий історичний період задала духовну парадигму Єдиного до якого прагнули багато народів. Такі теми здаються автору близькими до ідей сучасного наукового світорозуміння, де весь Всесвіт і реальний світ є множиною еманацій Єдиного, що знаходиться в скарбниці свідомості людського виду. Про це ж стає відомо з «Велесової Книги» – літературної пам’ятки, що містить опис історії, міфології та релігії слов’янських племен русів у період із 9 ст. до н. е. до 9 ст. н. е. [Велика Українська енциклопедія: 47]: «Бо Бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества» [Велесова Книга: 71]. Цей фрагмент релігійного тексту є глибоко філософським і підтверджує наведені твердження про бінарність первинної парадигми мислення чи Божественну множину в єдності. Це також свідчить про віру слов’ян, для яких Бог представлявся складним відповідником множини, ведучим до спільного для всіх, ще з трипільських часів – Закону Всесвіту. Адже в «Дощечках» зазначається: «Бо не мали Богів, окрім Вишень і Сварга, а вони суть множества». А назва тій для всіх суті реалізована в слов’янських формах – БОЗЕ, БЪЗІ, БЗІ, БЪЗО, БГУ, БЗЕМ, БЗѢМ, БЗЕХ, БЪГОВ, БЪЗЕХ, БОЗѢМ, БОГУ, БОГОУМ, БОГОМ, БОЗЕМА [Таранець: 82].

В рамках загальної концепції, «бінокль» набирає силу його розуміння, як триєдиного космічного виміру, духовної субстанції, з потенціалом пробудження архетипних образів, які за певної актуалізації можуть виступити каталізатором до «пригадування» досвіду своїх далеких предків. Наукова робота по реабілітації досліджуваного символу, як гносеологічного феномену, призвана слугувати новому «прочитанню» стародавньої землеробської культури.

Список літератури:

Археологи розповіли про віру трипільців. [Електронний ресурс]. – http://www.istpravda.com.ua/short/2018/06/14/152591/view_print/.
Бибиков С.Н. (1953: № 38, 460) Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре: К истории ранних земледельческо-скотоводческих племен на юго-востоке Европы - Материалы и исследования по археологии СССР. Москва, Ленинград.
Бурдо Н. Б., Відейко М. Ю. (2007: 415) Трипільська культура. Спогади про золотий вік. Харків: Фоліо.
Велика Українська енциклопедія. Тематичний реєстр гасел з напряму «Релігієзнавство» (2018: 224) / [Укладачі: Киридон А. М., Шліхта І. В.; за ред. д. і. н., проф. Киридон А. М.]. К., Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво».
Велесова Книга (2003: 108). Збірка праукр. пам’яток I тис. до нової доби – I тис. нової доби / В ритм. пер. Б. Яценка. К., Велес.
Духовний світ носіїв трипільської культури. [Електронний ресурс]. – https://knowledge.allbest.ru/history/2c0b65635b3ac79b5c53b89421306c27_2.html.
Замятина Е. А. (1992: 156) Познавательная роль символа в протонаучном мышлении: дисертация на соискание ученой степени кандидата философских наук: 09. 00. 01 / Елена Аркедьевна Замятина. Київ.
Літопис Хмельниччини (2015: 332): краєзнавчий збірник / [Ред кол.: О.М. Брицька (голова), С.М. Єсюнін (відпов. редактор) та ін.]. Хмельницький: ПП Мельник А. А.
Меяьничук И.В. (1990) Изобразительное искусство в реконструкции социальной структуры трипольских обществ (к постановке проблемы) // Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на Украине.- Тальянки-В.-Куг-Майданецкое.
Пошивайло Олесь. (1993: 408) Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. К., Молодь.
Рыбаков Б. (1965: № 2) Космогония и мифология земледельцев энеолита. СА.
Таранець В. (2015: 173) Велесова Книга (історико-лінгвістичне дослідження): Монографія / Валентин Таранець. Одеса, видавництво КП ОМД.
Таємниці трипільських біноклів: [Електронний ресурс] –http://spadok.org.ua/trypillya/ta-mnytsi-trypilskych-binokliv.
Юрій Кречуняк був натхненним та фанатичним – це те, чого багатьом з нас так не вистачає – Олег Володарський. [Електронний ресурс]. – https://n-v.com.ua/yurij-krechunyak-buv-nathnennym-ta-fanatychnym-tse-te-chogo-bagatom-z-nas-tak-ne-vystachaye/
TYRAGETIA. (2015: 434. Vol. VII [XXII] nr. 1.). Arheologie Istorie Antica. Chisinau.