У серпні 1998 р. виповнилось 150 років від часу знайдення статуї язичницького Бога Святовита в річці Збруч. У Польщі 8 жовтня того ж року відбулося велике святкування з нагоди цієї унікальної ук­раїнської знахідки. Щоправда, поляки не люблять називати її українською, бо навіть реклама Археологічного музею в Кра­кові, де нині перебуває ця пам’ятка, свідчить, що «Святовит знайдений на сході Польщі».

Отже, полякам є чим пишатися: з усього світу сюди їдуть туристи, щоб побачити... навіть не мумії з Єгипту, які є в цьому музеї і яких нині багато по різних музеях світу. Сюди їдуть дивитися нашого Збруцького Святовита, який досі залишається рідкісною пам'яткою археології, і, що най­головніше, — пам'яткою майже втраченої язичницької духовної культури.

Організована на державному рівні наукова конференція у Варшаві засвідчила, що поляки не тільки не збираються повертати пам'ятку, як про це мріють деякі шанувальники української старовини, але й загалом роблять вигляд, що ініціатива святкування належить саме полякам. Насправді ж ініціаторами святкування цієї річниці, а також проведення міжнародної наукової конференції були місцеві українці-патріоти з Тернопільщини — працівники Природничого заповідника «Медобори», які дбайливо охоро­няють кожну квітку й кожну пташку, — все живе, що подарувала така щедра українська природа. Дирек­тор заповідника Музика Михайло Ярославович та його заступник з наукової роботи Оліяр Галина Іванівна ще в травні 1998 року надіслали запрошення на конференцію багатьом науковцям, у тому числі й у Варшаву, і в Київ, і в Москву.

Зрозуміло, що працівники природничого заповідника турбуються насамперед про збереження природи краю, але, разом з тим, вони добре розуміють і значимість унікальної історичної та археологічної пам'ятки. Од­нак, заповідник сьогодні не має ні матеріальної, ні юридичної змоги не те що створювати історико-культурний чи туристський центр, але навіть не може забезпечити належне зберігання історичного комплексу. Це, закономірно, мала б вирішити столиця. Відвідування природничих заповідників туристами нині неможливе. Лише на національні парки покладається обов’язок збереження історико-культурних та археологічних цінностей. Заповідник «Медобори» досі такого статусу не має. Але київські науковці, з ентузіазмом прийнявши запрошення з Варшави, не поспішають відвідати Медобори, щоб у себе в Україні вирішити проблеми збереження цього визначного комплексу. На конференції не було жодного киянина.

Та, не зважаючи на байдужість з боку державних інституцій столичного рівня, конференція в «Медоборах» таки стала міжнародною. Сюди приїхали науковці зі Словаччини, Білорусі, Москви й Польщі. Українські дослідження репрезентували науковці зі Львова, Тернополя, Чернівців, а також місцеві краєзнавці Тернопільщини. Під час їхньої зустрічі дощова погода змінилася ясними й соняч­ними днями. «Дух Святовита витає над Медоборами!» — одностайно визнали учасники. Яким би цікавим міг стати туристський маршрут Медоборами, якби владні структури глянули на заповідник державним поглядом! Але ж християнізована столиця, тим часом, мовчить.

Мовчать також «нові» українські меценати, вкладаючи мільйони гривень на відбудову християнських церков, адже наші високопоставлені особи таки роблять християнську релігію держав­ною, всупереч 35 статті Конституції України: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова». Мабуть державні інституції недооцінюють того факту, що сьогодні у всьому світі почався процес відродження етнічних духовних цінностей, у тому числі й релігій. Досі хіба що тільки індуси та японці можуть пиша­тися тим, що зберегли свої етнічні релігії до сьогоднішнього дня. Європейські ж країни, які неоднора­зово впродовж останнього тисячоліття час від часу зверталися до язичницьких цінностей, хоча б на рівні літератури та мистецтв (епохи Відродження та Реформації), нині знову повертаються до них, але вже на іншому рівні — як живих і дієвих релігійно-духовних систем, цілком самодостатніх для сучасної людини і, що найголовніше, для екології Землі.    

Заповідник «Медобори» — це одвічні Українські терени серед мальовничих гір, відомих як Подільські Товтри (нині — Тернопільська область). Самі гори мають дуже давню й цікаву історію. Скелясті вапнякові пасма розміщені в західній частині Подільської височини. Від Тернополя автобусом зручно добиратися до с. Гримайлів, де й розташоване управління Природничого заповідника «Медобори». Саме звідси власне й розпочинається подорож до славнозвісних язичницьких святилищ. До підніжжя гори Богит, щоправда, треба добиратися автомобілем, а вже звідти починається пішохідна частина маршруту.

«Ми їдемо по дну колишнього Сарматського моря, — розповідають наукові співробітники за­повідника Степан Сторожук і Ярослав Капелюх, — 12 мільйонів років тому тут було надзвичайно те­пло, і на дні неглибокого (80 метрів завглибшки) моря жили корали, зі скелетів яких утворився корало­вий риф. А з цього рифа пізніше утворилися вапнякові гори Товтри. Далі на захід піднялися вищі гори Карпати». Так створювався рельєф України в дуже віддалені від нас часи...

Не менш цікавою виявляється й історія знахідки статуї Святовита. Було спекотне літо 1848 року. Збруч через велику сухість повітря обмілів, і прикордонники, пильнували за місцевістю (тоді тут проходив кордон між Російською імперією та Австро-Угорщиною). Побачивши щось незвичайне поблизу урочища Бігла, вони наблизились до берега, і розгледіли шапку, що виступала з води. Коли ж спробували її витягти, виявилось, що шапка кам'яна і «одягнута» на кам'яну фігуру.

Сповістили місцевого поміщика і той дав волів, щоб витягти кам'яну статую. Робота виявилася не з легких. Довелося впрягти три пари волів, щоб подужати її. У всіх, хто був свідком цієї роботи, було таке враження, ніби той стовп відламався від більшої брили, навіть дехто чув тріск. Як гадають очевидці, на дні залишилось ще кілька кам'яних плит, але швидка течія і глибина річки не давали змоги витягти решту. У письмовому звіті А. Кіркора, уривок з якого подає львівський релігієзнавець Микола Бандрівський, є цікава деталь: коли статую витягли, «люд, який дуже громадився, зараз окрикнув, що то святий Іван» [1].

Сприйняття місцевим населенням цієї культової пам'ятки дуже важливе, якщо навіть не з ет­нографічної чи фольклорної точки зору, то принаймні, як «свідчення» побутової релігійності. У всякому разі, знайдена статуя пов'язувалась в уявленнях місцевого люду з релігійним образом Бога і з поняттям сакрального. «Іван» (ім’я християнського святого) могло вживатися вже як пізніша ідеологічна надбудова над поняттям «священного», принесена християнством. Впадає в око, насамперед, те, що перше сприйняття статуї позитивне і священне. Народ не був упередженим щодо скульптурного зображення Бога (живописна ікона і кам’яна статуя в рівній мірі визнавались священними предметами, пов’язаними зі сферою божественного). Тільки через три роки, вірогідно, вже підбурені християнськими священиками, селяни погрожували Мечиславу Потоцькому, який хотів поставити кумира на Розбитій Могилі поблизу свого маєтку, що розтрощать «фігуру на кавалки» [1].

Свідки цієї знахідки інженер К. Беньковський та А. Петрушевич аж через три десятки років після події дали свої повідомлення А. Кіркору, який на Археологічній виставці у Львові 1885 р. виголосив доповідь «Про доісторичні пам'ятки Покуття і Східної Галичини», і який докладно описав знайдення статуї. Певний час статуя перебувала в маєтку власника села Личківці пана Костянтина Заборовсь­кого, який подарував її Мечиславу Потоцькому, а той, через наведені вище обставини, віддав кумира до Краківського Археологічного музею, що тоді тільки створювався. Так українська знахідка потрапила до польського музею.

Нові дослідження місцевих Тернопільських археологів ствердили, що статуя Святовита не була скинута в Збруч войовничими християнами, як це вважалося досі. Добра збереженість пам'ятки свідчить про те, що її сховали у водах ріки самі віруючі, адже на статуї нема ніяких слідів пошкод­ження чи наруги, як це було з багатьма іншими язичницькими зображеннями Богів.

Поява ж язичницького релігійного комплексу в Медоборах пов’язується з релігійними нововве­деннями князя Володимира в 988 р., коли він ліквідовував язичницькі святині та піддав репресіям служителів язичницького культу. Войовниче християн­ство змусило служителів язичницької віри тікати в «дебри, пустині й ліси» і організовувати своє релігійно-громадське життя подалі від християнського центру. Будівництво Збруцького центру розпочалося на незайнятій у ті часи території з цілющими джерелами, де зберігалися ще стародавніші культові пам’ятки: городища-сховища Трипільської культури (с. Крутилів), Висоцької (урочище Зам­чище), земляні вали Скіфської (урочища Богит та Звенигород) та інших культур [2]. Науковці припускають, що Збру­чанські святилища взяли на себе функції головного центру язичництва Київської Русі замість ліквідованих Володимиром столичних храмів. Збереглися також писемні згадки про язичницькі «храми Карпатські», які згадуються у 14 дошці Веле­сової Книги [8].

Звичайно, такий центр міг нормально функціонувати за умови, що релігійне життя громади буде обслуговуватися професійними волхвами і жерцями. І хоча, на думку археологів, святиня Святовита перестала функціонувати в ХІІІ ст., однак ряд фактів, встановлених при розкопках інших святинь Ме­доборів (Гора Рожаниця, узгір’я Баба, Триніг, Старий Кут, Баба, Високий Камінь) дають змогу датувати останні язичницькі богослужіння в Медоборах ще навіть у ХVII ст., що цілком імовірно, враховуючи віддаленість храму Святовита та й цілого комплексу інших подільських капищ від Київського центру християнізації Руси-України. М. Рожко висловлює думку, що занепад або ліквідація святинь Рожанич­ного культу могла статися внаслідок побудови «саме на вершині гори домініканського монастиря і кос­телу, які штучно перервали давню традицію» [3].

Мабуть на тлі загальнодержавного святкування 2000-ліття Різдва Христосового для офіційної науки виявилося «некоректним» розголошувати ці наукові факти, які суперечать усталеній загально­прийнятій концепції про охрищення Руси в Х столітті і «тріумфальної» перемоги християнства в усій Київській Русі.

Сьогодні для деякої частини українців може виявитися неприємною несподіванкою той факт, що християнству на окремих теренах України не більше, ніж 300 років. Однак, не будемо перебільшувати й ролі християнства в світогляді українців. Рівень збереженості народної звичаєвості та обрядовості, як правило, є прямопропорційним рівню національної свідомості. Отже, подоляни продемонстрували досить високий рівень етнічної свідомості, так довго зберігаючи звичаї та обряди етнічної релігії (хоча б на побутовому рівні). Щорічні походи мешканців навколишніх сіл до «Пущі Відлюдника» на християнське свято Трійці  можуть свідчити про давнішу язичницьку традицію урочистої ходи до святих місць, яка нині набула вже синкретичного вигляду: прикрашання «клечальним зіллям» печери (помешкання «відлюдника»), що має яскраво язичницький зміст і водночас — здійснення християнського молебну.

Вірогідно, ще до ХVІІ ст. тут відбувалися обряди, які були традиційно пов’язані з язичницьким святом Русалій.  Саме ці обрядодії як відображення культу Предків (віра в магічну силу «клечання», відвідини покійними душами своїх живих нащадків) свідчать про архаїчні риси релігійного світогляду, а саме його пантеїстичність: Бог «розлитий» в природі, а отже, душі покійних — також часточка Бога, яка саме в цей сакральний  час (середина травня для язичницького літочислення) приходить на землю, щоб подивитися на життя своїх нащадків. Нині ці походи віруючих на гору до печери «відлюдника» відбуваються в середині червня і обов’язково супроводжуються християнськими молебнами та атрибутикою (хрестами-розп’яттями, коругвами, свічками, свяченою водою тощо).

В самій печері, що в давні часи, вірогідно, слугувала за житло язичницького жерця, нині висять християнські ікони, прикрашені рушником, а також стоять свічки та інші атрибути християнського культу. Всередині приміщення розділене на дві кімнати, де одна слугувала, можливо, для прийому людей або інших дій, а друга — значно менша і з кам’яною призьбою (чи лежанкою) — служила за спальню для жерця. Перед входом в печеру над верхнім одвірком вибитий на скелі знак, тотожний глаголичній літері, яка відповідає кириличній «В», з горизонтальною рискою внизу, що в цілому нагадує обличчя язичницького Божества (очі, ніс, рот) на опуклій овальної форми поверхні скелі. А поруч з дверима вже сучасні християни  встановили дерев’яний хрест.

Слід зазначити, що, як свідчать працівники заповідника, мешканці навколишніх сіл побоюються виходити на г. Богит. Причини цього страху з’ясувати не вдалося: чи вони криються в християнському ставленні до язичництва як до свого антипода, чи в поширюваних христинськими служителями страхітливих оповідях про людські пожертви, чи ще в чомусь іншому.  Тому християнський символ біля печери «відлюдника» слід розуміти, можливо, як намагання вберегтися «від нечистої сили», якою християни вважали язичницьку віру. На нашу думку, і топонімічні назви Чортків і Сатанів мають язичницьку семантику, про що з  незрозумілих причин не повідомляють мовознавці, намагаючись етимологізувати ці назви з іноземних мов.

Цілком протилежне і цікаве також сприйняття цієї печери адептами відроджуваної нині язичницької віри (Рідної Віри), які відвідали ці місця під час екскурсій для пацієнтів курорту м. Сатанів. Так, молода родина з дітьми (кияни) сприймала цю печеру не інакше, як житло священнослужителя Рідної Віри, вже «осквернене християнами». З побожністю поставились до знаку над входом, розуміючи його язичницьке значення, яке, до речі екскурсовод не зміг чи не схотів пояснити. Після слів екскурсовода, що останній «відлюдник» жив у цьому приміщенні ще в 30-х роках ХХ ст., наші інформатори були твердо переконані, що «це був не християнський чернець, а справжній язичницький волхв, бо інакше, навіщо християнину забиратися так високо і так далеко від людей, якщо християнська церква і монастирі існують офіційно».

Християни ж залякували віруючих «нечистою силою», яка нібито живе в цих горах.  Газета «Україна молода» (4.11. 1998) у матеріалі під заголовком «Медобори. Там чудеса, там Ідол бродить...» саме для «любителів мандрівок і місцевих "страшилок" пропонує "перспективний" маршрут» до Медоборських святинь. Автор напевно, не усвідомлює, що любителі подібних мандрівок можуть принести більше шкоди, аніж користі (пор. недавні факти релігійного фанатизму і нетерпимості: християнський чернець молотком роз­трощив голову кам'яної скульптури — скіфської Баби, — що стояла в Ботанічному саду в Києві, а християни Видубицького монастиря по­шкодили й викинули на смітник унікальні двостатеві язичницькі статуї — символи Бога-Отця і Богині-Матері)! Тому закликати самодіяльних «туристів» на територію язичницьких святилищ було б нерозумно.

Природа релігійного фанатизму в релігієзнавчій науці досі маловивчена, хоча вважається, що його причиною є перевага емоційного над раціональним. Існують різні типи релігійних фанатиків: від пасивно-споглядального, містичного до активно екстремістського, крайнім виразом якого є релігійне бузувірство. Цими проблемами, крім релігієзнавства, займається психологія.

Прикладів релігійного фанатизму та бузувірства в християнстві більше, ніж достатньо. Подібних обезглавлених статуй маємо сотні по всій Слов'янщині: в музеї гори Слєнжі (Соботка поблизу Вроцлава) у Польщі демонструють відтяту голову Перуна і обезглавлену «Бабу з рибою». Є такі понівечені скульптури і в Медоборах. Про таке святотатство (від слов'янських слів «святість» і «тать» — дослівно «убивця святості») читаємо в хроніках ХІ — ХІІ століть, у яких самі хрестоносці вихваляються знище­ними язичницькими святинями. Як бачимо, подібні явища не зникли і досі.

Про це також писав основоположник відродження етнічної української релігії професор Володимир Шаян: «Відрізану чи відрубану голову Триглава було вислано папі римському як тріумфальний трофей здобитчиків, як це ми читали у власних свідченнях цих варварів... Цю відрубану голову Божества не посилали туди для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу». В. Шаян називає такі дії християнських місіонерів деіцидом (від лат. Deus — Бог і caedo — вбиваю, зни­щую) за аналогією до геноциду (винищення народів) [4]. Таких фактів християнського фанатизму протя­гом останнього тисячоліття можемо назбирати цілі томи.

Не даремно у Декларації Світового Конгресу Етнічних релігій, який відбувся в Литві 1998 р. зазна­чається: «Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання — жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які грунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці...» [5].

Переважна більшість дослідників майже не звертає уваги на екологічний аспект етнічних язич­ницьких релігій, у яких вся природа є об’єктом поклоніння і священного ставлення людини до нав­колишнього світу. Язичники зводили свої храми-святині саме біля тих цілющих джерел, на які «вказують людям самі Боги». Вони вважали, що Боги щедро дарують народові вимолене в тих святинях-капищах і біля тих язичницьких статуй! Сучасне рідновірське уявлення про лікування цією джерельною водою спирається на переконання, що «джерельна вода діє тільки спільно з рідною молитвою до Рідних Богів» (як стверджують київські адепти язичницької віри).

Пантеїстичний світогляд на теренах України зародився, вірогідно, починаючи з доби Неолітичної революції, коли людина, довівши довкілля до екологічної катастрофи, почала шукати новий спосіб життя, який би врятував людство від загибелі. Це був спосіб збереження природного середовища шляхом його відтворення, тобто культивування рослин і тварин. Язичницькі релігії, починаючи з Трипільської археологічної культури, споконвічно уявляли Бога (Богів) як іманентну сутність, тобто своєрідну божественну «розлитість» у всіх предметах і явищах навколишнього світу. Така гармонія людини з природою існувала впродовж кількох тисячоліть, аж до середини І тис. до н.ч., коли з’явилися перші спроби вивести Бога за межі людського пізнання, зробити його недосяжним, трансцендентальним (буддизм, зороастризм).

Ці перші релігійні системи відходу людини від природи (аскетизм, релігійне обмеження і самообмеження, які не мають раціональної цінності) стали початком формування монотеїстичних релігійних систем  юдаїзму, християнства, ісламу і їхнього фанатичного протиборства з політеїстичними природними релігіями етнічного типу. Гаслом цих релігій понад два тисячоліття було: локальне (по-суті егоїстичне) мислення і глобальна дія (насильницьке навернення етносів до наднаціональних цінностей). Нині вичерпуються природні запаси планети через «безбожну» за формою і змістом діяльність людини, технократизм, шкідливі технології тощо. Ми знову стоїмо перед екологічною прірвою і шукаємо порятунку. На думку багатьох сучасних екологів, цей порятунок слід шукати, насамперед, у радикальній зміні духовності — поверненні до обожнення природи. А це можуть дати лише природні етнорелігійні системи, гаслом яких є глобальне мислення і локальна дія: заради порятунку всієї планети зберігати свої власні етнічні терени з їхніми природними ландшафтами, флорою і фауною, пам’ятками етнічної духовної культури.

Медобори в цьому процесі відродження можуть відіграти важливу роль. Одна з гірських вершин Медоборів — Звенигора — надзвичайно багата на пам’ятки. В її найвищу точку часто влучають блискавки, можливо це є, так званий, Перуновий пагорб. За уявленнями слов’ян-язичників, саме на таких пагорбах зароджується сила, яка за­ряджає цілющі джерела. Якраз в урочищах біля підніжжя Звенигори розміщені джерела, що дають цілющу воду «від очей», від хвороб серця і нервів. Кращого природного поєднання годі й шукати. Блискавка (у язич­ницьких вченнях  — Перуниця) є очищаючим електричним струменем, який шанували давні слов’яни як ма­теріальну силу і як духовну енергію. Лікувалися також і попелом або обвугленою деревиною з ударе­них блискавкою дерев. А пробиті блискавкою камінці (згустки піску) використовують і зараз для освячення води й при лікуванні різних хвороб.

Характерно що християни і язичники по-різному сприймають «ауру» цієї гори: якщо перші побожно хрестяться і намагаються пошвидше зійти з гори від того «нечистого» місця, то другі з особливим трепетом беруть амулети від спалених блискавкою дерев, вірячи в особливу магічну силу цієї гори. Цілющі джерела і ті й другі віруючі сприймають з повагою (мабуть тому, що здоров’я дороге кожному). Як пояснюють місцеві жителі, ці три джерела призначені для лікування очей, серця і нервів. До речі, словосполучення «вода від очей» могло означати не лікування зору, як це пояс­нюють сьогодні, а лікування від «пристріту», тобто зурочення недобрим поглядом (пор. народні замовляння «від недобрих очей»).

В середині ХІІІ ст. Медобори зазнали нищівної навали татаро-монголів: «Медобори географічно розміщені на схрещенні прадавніх доріг, які проходили з півночі на південь, використовуючи сітку рік, які впадають у Дністер. Низка доріг пролягала зі сходу на захід. Уже в пізньому  середньовіччі на півночі Медоборів закарбувався в людській пам’яті «чорний шлях», широко відомий своїми татарськими нападами. Не менш відомим є торговий шлях Львів — Кафа (Феодосія), який функціонував у ХІІІ — ХV ст. і перерізав Медобори (Теребовля — Сатанів)» [6]. Можливо саме з цього часу волхвам і жерцям довелося сховати свої статуї від татарської наруги.

Дослідників дивує велика кількість людських поховань на територіях, що прилягають до святині на горі Богит. Звичай знаходити захист від ворожої навали в святинях, навіть біля священних дерев, відомий в індоєвропейців ще з далеких тисячоліть. Саме Звичаєм оберігалася кожна людина, яка пе­ребувала під кроною святого «Перунового Дуба» — тут вона була недоторканою. Це оберігалося Зви­чаєвим правом. Чи не ця традиція спонукала людей переховуватися і в святині Святовита від татаро-монгольських варварів? Звичайно, на чужинців не поширювався Закон наших Пращурів, вони жор­стоко винищували все на своєму шляху — і храми, і людей, які тут шукали захисту, або самі захищали святиню. Після жорстоких боїв волхви, очевидно, ховали тіла загиблих людей тут, поруч зі святинею, віддаючи їхні душі під захист рідних Богів. Та й чи доцільно було переносити сотні загиблих до поселень, що розміщені за десятки кілометрів від святині?

Похоронні обряди в науковій літературі описані досить докладно, однак досі ніхто не піддає сумніву записи арабських мандрівників про криваві пожертви під час похорону, забиття жінок і поховання їх поруч з чоловіком. Таким чином, роблять висновки про «кровожерність» язичників та інші страхіття, які нібито побутували у східних слов’ян.

У зв'язку з цим можна навести приклад, як польський професор Тадеуш Сулімірський пояснив розкопане поховання біля села Войцехівці на Волині. У могилі похований голова родини (в центрі), по обидва боки від нього поховано дві жінки в скорченому положенні, біля кожної з них по двоє дітей, крім того, юнак і дівчина та ще один дорослий чоловік. Т. Сулімірський пише, що разом з померлим чоловіком ховали (вірогідно, спеціально убивши) його жінок і дітей, рабів чи мабуть усю родину. Недоладність цього по­яснення викликала сумнів у Ю.Лісового: «...маючи такі звичаї, народ у скорому часі виродився б зовсім! Уявімо, що з кожним померлим чи загиблим знадобилося б винищувати цілі родини. Але ж це проти­природньо! В жодного народу не могло бути подібних законів і звичаїв!» — вигукує Ю.Лісовий [7].

Ця проблема, дійсно, до недавнього часу описувалася поверхово. Морально-етичний, філософсько-теологічний та ритуально-обрядовий бік цього явища досі, на нашу думку, не з’ясований остаточно. З писемних джерел маємо лише сумнівний опис похорону руського купця, зроблений арабським мандрівником. За логікою, запропонованою Ю.Лісовим, кожен етнос має надзвичайну силу живучості, непереборне прагнення до продовження Роду! Який же смисл був би знищувати всю родину в разі загибелі батька?! В цьому конкретно описаному випадку, вірогідно, сталася якась трагедія цілої сім'ї: чи то стихійне лихо, чи якесь політичне винищення княжої родини, чи щось інше. Однак, проблема досі не вивчена належним чином, не узагальнені розрізнені випадкові знахідки, нема їхньої типологізації, такої необхідної для того, щоб робити подібні висновки.

Світоглядні уявлення про смерть у давніх слов’ян-язичників суттєво відрізнялися від привнесених християнством. Насамперед, існувала віра у вічність душі. Смерть осмислювалась як необхідність зміни зношеної «сорочки душі» (тобто старого людського тіла). Про це маємо писемне повідомлення Велесової Книги: «Будемо достойні в чистоті тілесній, як і душі наші, які ніколи не вмирають і не завмирають у часі смерті тіл наших... А тому, хто впав на полі бою, Перуниця дає води живої напитися. А попивши її, він їде до Сварги на коні білому. І там стрічає його Перунько і веде до блаженних своїх чертогів, а там пребуде він до часу і дістане нове тіло» [8].

Отже, смерть, розглядалася як мандрівка за новим тілом. Існувало уявлення, що всяке нове життя завжди краще, ніж попереднє, бо з кожним новим перевтіленням людина вдосконалюється. Боялися вмерти рабом (полоненим), про що маємо свідчення літописів і давньоруські прислів’я: «Лучче потятому бути, ніж полоненому», «Мертві сорому не мають», та ін. Такі героїчні світоглядні уявлення були характерні переважно для касти воїнів і відомі ще з індоєвропейської (арійської) релігійної культури, не зникли вони й за часів Козаччини, незважаючи на значну християнізацію козаків. Всесвіт уявляли у вигляді Дерева Життя, коріння якого сягає підземних глибин (духовний світ Нави — покійних Пращурів), стовбур символізує проявлене життя земних людей (реальний світ Яви), а крона з гілками, листям і квітами — символ Богів, які «правують» Всесвітом (духовний світ Прави). Така ж символіка і трьох’ярусної статуї Святовита: нижній ярус — триликий Бог підземного царства (можливо Велес, охоронець Нави), середній ярус — хоровод людей (живий світ Яви), верхній ярус — чотирилике зображення Богів (можливо Мокоші, Лади, Дажбога і Перуна — світ Прави). Отже, статуя Святовита представляла собою цілий політеїстично-генотеїстичний пантеон за принципом «багато в одному». Рамки цієї статті не дають можливості розглянути докладніше природу слов’янського генотеїзму, про це писав В. Шаян [4].

Душа після смерті потрапляє у Наву, а звідти підіймається до Прави на «Луки Сварожі», щоб отримати нове перевтілення і продовжити земне життя. Так відбувається своєрідний «кругообіг» душ через три світи. Отже, подорож душі, на думку язичників, відбувається подібно до кругообігу води в природі. 

Тернопільські і московські археологи, які розкопували святилища Медоборів, стверд­жують, що на цих жертовниках приносились людські пожертви, аналогічні західно-слов’янським риту­альним пожертвам. Характерними тут є також знахідки натільних хрестиків, що не можна пояснити ніяк інакше, як власністю християн, які побували на горі. Можливо, саме це і викликало в християн такий переляк і застереження щодо цих язичницьких гір.

Проте, мусимо зазначити, що існувало правило не пускати до святині охрещених людей з хрестами, тому вони були вимушені скидати їх, ідучи до волхва за порадою чи ліками. Опис подібного випадку є в Літописі Руському під роком 1069, коли чудський чаклун відмовлявся ворожити новгородському купцю, «сказавши: "Боги наші не сміють увійти. Ти щось маєш на собі, чого вони бояться". Він (тобто купець — Л.Г.) тоді згадав хреста на собі і, одійшовши, повісив його поза домом тим». Звичайно, цитуючи давні тексти, написані християнськими ченцями, слід враховувати конфесійно-ідеологічну заангажованість авторів і їхнє намагання подати язич­ницьких Богів як антиподів християнського Бога. Неупереджений дослідник побачить в цьому описі й діалозі чаклуна з новгородцем, лише сам факт, що в язичницький храм заборонялося входити з хри­стиянським символом. Це сприймалося як «осквернення святині», так само, як і християни не дозво­ляли входити до церкви з язичницькими «наузами» (амулетами), виконувати в церкві або біля неї героїчні пісні язичниць­кого часу («кощюни» — звідси «кощунствовать») тощо. Подібні дії були заборонені ще князем Володимиром спеціальним указом у 996 р. [9].

Щодо конкретного факту на г. Богит слід, на нашу думку, врахувати датування тих натільних хрестів, місце їх знаходження та інші конкретні обставини, врахувавши, приміром, версію скидання хрестів (як зречення християнської віри) перед татарською навалою — адже існує думка про окремі випадки повернення русичів до язичництва під час військової загрози чи іншої небезпеки (наприклад, татаро-монгольська орда уявлялась як покарання за відречення від язичницької віри Предків). Вірогідно, люди намагалися «виправити помилку», щоб уникнути покарання за віровідступництво.

Такий перехід до споконвічної віри логічно був цілком вмотивований у ті часи, коли ще пам’ять про язичництво була досить жива в народному середовищі, а звичаї й світоглядні уявлення ще широко побутували в житті простих селян, тим більше, в околицях Медоборів, де ще функціонував язичницький центр і діяли професійні жерці — служителі язичницького культу. Додамо до цього, що український фольклорист-етнограф В. Матвієнко навіть у 1970 р. ще записав (щоправда, в іншому регіоні України) від старожилів с. Студеники та в кількох інших селах Переяславщини обряд під назвою «відхрищення», який робили після різних обрядодій християнського попа (охрещення дитини, вінчання, охрещення хати, худоби тощо). Відхрещення здійснювалося «чотирма природними стихіями»: землею, водою, вогнем і вітром [10]. Очевидно, що в народі була потреба в такому обряді, і волхви не тільки виробили практичні основи цього обряду, але й дали йому відповідне богознавче осмислення: «справжні Боги», з язичницької точки зору, «розлиті» в природних стихіях, очищають від «чужинської скверни».

За дослідженням археолога М. Ягодинської, на цьому великому обгородженому рукотворними валами (ще скіфського часу) городищі існувало чотири святині, одна з яких, вірогідно, була й май­стернею для виготовлення культових статуй, подібних Святовитові. Саме тут знайдені знаряддя, якими виготовлялася знайдена статуя [11]. Встановлено, що Збруцький Святовит, який вже «прописався» в Краківському музеї, виготовлено з місцевого медоборського вапняку і його постамент на г. Богит відповідає розмірам та конфігурації основи згаданої статуї. Хоча останнім часом висловлюються гіпотези, що Святовит міг стояти не на Богиті, як вважалось досі, а на Круглогірці, що розміщена ближче до місця знахідки статуї в р. Збруч.

Серед цікавих археологічних знахідок Медоборів також є керамічні писанки ХІ — ХІІІ ст., які ви­користовувались у багатьох обрядах слов’ян-язичників. Характерно, що вони мають типові для давньоруського і українського писанкарства риси: це писанки типу «сорокаклинців» (шкрябанки), які поширені на всій території України до сьогоднішнього часу: на Буковині, Волині, Галичині, Поліссі, а також серед українців Кубані (знайдені під час розкопок капища в урочищі Звенигород біля с. Крутилів Гусятинського району Тернопільської обл.). «Зіставлення крутилівських писанок з пізнішими — писан­ками ХІХ — поч. ХХ ст. — дає підстави твердити: орнаментація клинцями є архаїчною, вона несла в собі певне смислове навантаження, інформацію, яка потім, з часом, перетворилася на орнаментальну композицію з рисок» [12]. Серед писанок, знайдених у культурних шарах городищ, знаходять писанки так званого «київського типу» з жовто-зелений узором, відомим у народі як «сосонка», що символізував Дерево Життя (біля с. Кут або Товсте Гусятинського р-ну та біля с. Семенів, або Зеленче Теребов­лянського р-ну). Спосіб виготовлення таких ритуальних писанок — ліплення з глиняного «тіста», у яке додавали дрібний пісок. Таку заготовку у вигляді яєчка, заввишки приблизно від 3 до 5 см і 2 — 3 см в діаметрі, вкривали кольоровою поливою, на поверхню якої наносили орнаменти. Цікавими також є писанки-брязкальця з «душами» (глиняними кульками) всередині, які знайдені на давньоруському го­родищі Бозок (Зборівський р-н) та с. Капустинці (Чортківський р-н). Світоглядно писанка розглядається як обрядово магічна річ, котра сприяє і забезпечує швидке перевтілення душ покійних Предків. Такі писанки були довгостроковими символами, по-сучасному їх можна вважати «сувенірами». Справжня язичницька писанка, яку використовували в ритуалі, писалася  на сирому яйці і ніколи не видувалася. Порожні писанки почали використовувати як «чорну магію» на знищення, сутність якого зводиться до символіки порожнечі: «шкаралупа без душі». Сучасні громади етнічної віри вважають таке виготовлення писанок «святотатством», хоча ним найчастіше займаються народні майстри, які переслідують чисто комерційну мету (такі писанки продають на базарах).

Етнографи досить докладно описують використання писанок у різних обрядах (народження, залицяння, весілля, похорон, рослинна магія, викликання родючості, викликання дощу, припинення пожежі та ін.), однак, основна сакрально-обрядова роль писанки — її відтворююча функція як символу воскресіння. Відомі факти про багатовікову ненависть і войовничість християнської церкви проти писанки: «Пироги і яйця надгробні... всюди ліквідуйте» — застерігає християнський чернець Іван Вишенський ще на початку ХVІІ ст., — «бо не хоче Христос при своєму воскресінні славному тієї наруги диявольської переносити»; такі та подібні звичаї Вишенський називає «квасом поганським», тобто язичницькими [13]. Лише за останні два століття церква поступилася перед цим давнім звичаєм, надавши йому християнського ідеологічного забарвлення, обгрунтувавши писанку й крашанку як символи «воскресіння Христового».

Сьогодні відновлення такої історико-культурної зони, як Медобори, могло б стати надзвичайно вагомою державною справою і сприяло б не тільки розвитку туризму як такого, але й духовному відродженню етнічної релігії. Тим більше, що сьогодні етнічні релігії відроджуються у багатьох країнах Західної і Центральної Європи [14], посилюється інтерес до язичницької старовини різних народів. Такі маршрути як «Язичницькі святині Медоборів» зацікавили б не тільки шанувальників вітчизняної старо­вини, але й міжнародні туристичні організації. А це сприяло б збереженню духовної спадщини наших Пращурів на належному рівні, як це робиться у всіх розвинутих державах. Звичайно, ще малочисельні громади етнічних релігій в Україні є досить слабкими фінансово, і поки що не можуть обійтися без державної підтримки, тим більше — взяти на себе таку відповідальну справу, як спорудження історико-меморіального чи культурно-туристського комплексу «Язичницькі святині Медоборів». Але слід звернути увагу відповідних міністерств та відомств України на те, що така державна підтримка вже стає нормою в інших країнах світу. Так, литовські фольклористи, які вже тридцять років відроджують литовську язичницьку релігію, в 1997 р. нагороджені Державною Премією ім. Басанавісіуса — литовського етнолога ХІХ ст.

Там же, у Литві (Вільнюс) 20-24 червня 1998 р. для координації дій і правового захисту етнічних гро­мад природних релігій (язичництва різних країн) створена міжнародна організація — Світовий Конгрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions — WCER). До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, Німеччини, України, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн. Україну в WCER представляє Громада Українських Язичників «Православ'я». В 2001 році в Україні зареєстровано 5 громад етнічної віри, зареєстровано релігійний центр Об’єднання Рідновірів України (ОРУ), у Києві ось уже шість років діє Школа Рідної Віри. Українські язичники мають свій сайт в Інтернеті [15]. До цих громад належать переважно інтелектуальні та мистецькі сили української інтелігенції. Головне в їхній діяльності — пошук нової національної ідеології, яка б спиралася на етнічні духовні та культурні цінності. Тому не слід ігнорувати відому істину: «Явища, які виникають у культурі, скоро починають впливати і на політику».

Мета WCER зазначена у згаданій вище Декларації: «відроджувати зацікавлення давніми культур­ними й духовними коренями всіх народів; об'єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням» [5].

Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами груп; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп'ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького фа­культету в уже діючому університеті та ін.

Висновки:

1. Язичницькі святині Медоборів дають змогу по-новому осмислити історію етнічної релігії Русі: язичництво східних слов’ян не зникло з прийняттям офіційного християнства, а його центр перемістився з Києва у гірські райони (до Медоборів, і, можливо, Карпат), де в різних організованих формах проіснувало до ХVІІ ст., а в синкретичному вигляді як «православне язичництво» збереглося до наших днів.

2. Відродження етнічних релігій на початку ІІІ тисячоліття є закономірним етнозберігаючим засобом, про що свідчить створення Світового Конгресу Етнічних Релігій, в Декларації якого зазначено: «Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя...». Тож не слід зневажити надбання наших етнічних Пращурів на догоду світовим інтернаціональним релігіям.

3. Сьогодні вже «боротьба» з язичництвом виглядає як анахронізм доби інквізиції. Настає доба розквіту вже оновлених релігійних систем ІІІ тисячоліття. Святині Медоборів представлятимуть цінність не тільки для пізнавального туризму, але і релігійного паломництва. Тому сьогодні необхідна державна підтримка Природному заповіднику «Медобори», надання йому статусу національного парку. Тільки за таких умов він може виконати свою етнозберігаючу роль у нашому національному відродженні, бо для нового росту потрібні не тільки квіти, але й коріння.  

Теги:

Схожі статті

  • 15.04.2016
    4321

    У світі замало цікавих пам’яток, які людством внесено до

    ...
  • 07.06.2016
    1277

    Хоч літо навколо, та холодно нам,
    Хоч нічка надворі — не хочеться спать,
    Бо завтра

    ...

Медіа