Ще перший записувач українських народних пісень кінця XVIII — початку XIX ст. Зоріан Доленга-Ходаківський помітив в українських обрядових піснях багато язичниць­ких елементів і тому називав свої записи-зошити "язич­ницькою скринею".

Дійсно, навіть побіжне знайомство із багатьма українськими обрядовими піснями підказує, що їх не могли скласти і поширити по всій етнічній українсь­кій території пізніше, ніжу язичницькі часи. За всіма озна­ками, ті пісні були складовими язичницьких культів та й звеличують вони Богів української астральної (сонцепоклонницької) віри: "Не сам же я вийшов — Дажбог мене вислав"; "Подай, Ярило, ключі одімкнути теплу весну"; "Гей, ти, Перуне, отче над Ладом! Дай нам діжда­ти Лади-Купала": "Гей, Лелія, Лелія, а по двору ходить"; "А ми просо сіяли, ой, Див, Ладо, сіяли"...

Іван Оґієнко знаходив у праукраїнців-язичників цілу систему вірувань, які "були пов'язані з ідеєю пошануван­ня Сонця і сонячних Богів, від чого позалишалося чима­ло обрядових пісень". В.Гнатюк теж доводив, що укра­їнські язичницькі пісні — то "останки передхристиянського релігійного світогляду наших Предків". Я. Головацький вважав, що ці пісні "могли бути утвореними у племін­ний первісний бут народу". Подібне стверджував і Ф.Колесса: "Християнство застає в Україні розвинену і глибо­ко вкорінену усну словесність".

М.Драгоманов називав українські язичницькі коляд­ки "Південноруськими Ведами". Чимало паралелей між українською язичницькою обрядовою поезією та Веда­ми й Авестою простежували також О.Потєбня і К.Сосенко. Дехто із сучасних, об'єктивно налаштованих дослід­ників, вірить, що українські паралелі у Ведах та Авесті є нічим іншим, як фраґментами праукраїнських міфів та вірувань, привнесених у ті пам'ятки найдавнішими ви­хідцями із Праукраїнської Материзни — індоаріями та аріями Перського нагір'я у II тис. до н.ч. А ще, на думку тих дослідників, були колоністи-праукраїнці у IV-!! тис. до н.ч. у Месопотамії (шумери), у Малій Азії та Єгипті (гетити, гіксоси), на Грецьких островах і на Апенінах (пелазги, етруски). Там теж є паралелі до українських язич­ницьких обрядових пісень та вірувань.

Сучасний український сходознавець-індолог С.Нали­вайко на основі глибоких досліджень лінгвістичних та мі­фологічних матеріалів дійшов висновку: "Саме українські веснянки, колядки та щедрівки досьогодні зберегли вірування та уявлення, відображені в Ріґведі. Вона хоч і записувалася в Індії, в Пенджабі, проте деякі пісні (гім­ни) її, наскільки можна судити, створювалися на берегах Дніпра та Південного Бугу". Український археолог В.Даниленко у своїй праці "Космогония первобытного общества" аргументовано доводить, що розвій космогонічної сонцепоклонницької символіки на теренах України чітко простежується ще в неоліті (УМИ тис. до н.ч.) і додає як ілюстрації десятки графічних композицій із археологіч­них неолітичних знахідок, на яких є зображення солярно-люнарних образів, первовічних вод, світо творчихсил- птахів та ін., що присутнє також і в українських язичниць­ких обрядових піснях.

За К.Сосенком, у давніх Єгипті та Греції новорічний ранок зустрічали, несучи назустріч Сонцю статуетку дитятки-Божка. В українських язичницьких колядках оспі­вується "мізинне дитятко у сріблі та в злоті", "що грає золотим яблучком" і те яблучко "крає золотим ножиком". Думається, те малесеньке, тільки-но народжене (мізин­не) дитятко — то символ Нового Року, який "крає золоте яблучко" — Сонце (річний календар) на пори року, міся­ці, тижні, дні. Бо ж недаремно оте мізинне дитятко із ко­лядки—єдиний найбажаніший дар в очах господаря від колядників у Новорічну ніч. А чи не те "мізинне дитятко" занесли вихідці із Праукраїни задовго до нашої ери у Єги­пет і Грецію?

Свято новорічного Сонця індоарії називали Ранило. Чи не від нашого — рано, ранок? Весняне ж свято вони називали Гулі. Порівняймо українську веснянку: "Що на нашій гулиці все гулі та гулі. У гетитів же свято весни звалося Порулі. Можливо від нашого — стати на порі, а літне свято—Ата-Шум. В українській гаївці співається:"А в нашого Шума зеленая шуба". В аріїв Перського нагір'я свято на межі весни й літа називали Майдубі. Чи не від появи маєва-листя на священному дереві сонцепоклон­ників — дубі? У них же знавець обрядів звався Береджа, майже як І ватажок українських колядників - Береза, Пережа (В. Шаян, Ю.Федькович). Частий персонаж. Бог кохання, українських язичницьких обрядових пісень Лель (Леліва, Лелія) своїм іменем майже повторюється в іме­нах Богів кохання гетитів Лельва і шумерів Енліль. Укра­їнський Дажбог у гетитів мав ім'я Давата, а Ярило — Ярі. Наш Купало в етрусків - Купавон. Наші Вишній, Дана, Мокоша в індоаріїв мали відповідно Імена Віиіну, Дану, Махеші... Все говорить за те, що принаймні у VI - ІІІ тис. до н.ч. уже існували не тільки праукраїнські сонцепоклонницькі вірування, але й мотиви і персонажі українських язич­ницьких обрядових пісень.

Українська історична пісня "Коли будували білу Маковицю", яка дійшла до нас (з 1300 року, колядки про князя Романа Галицького та Івана Берладника, що спі­валися ще в XII от., і раніші за них колядки про раду гру­пи молодців з наміром піти на військову службу до візантійського Царгороду часів Кия свідчать, як довго може зберігатися в народній пам'яті пісня. Обрядові ж пісні, що були під охороною служителів культу, можуть жити тисячі літ. Тож, аби підтвердити давність текстів укра­їнських язичницьких пісень, треба шукати відповіді на таке питання: чи були в ті далекі сонцепоклонницькі часи в Праукраїні мовні явища (слова, їхні форми та Ін.), з яких скла­дені ті тексти.

Із праць багатьох українських та російських учених, таких, як Максимович, Потебня, Житецький, Огоновський, Кримський, Шахматов, Пипін, Ключевський, Маррта ін., випливає, що українська мова існувала ще в добу Київської Русі. Тільки руси змушені були "з ласки" християнізаторів учитися грамоти і писати чужим, так званим церковно-слов'янським письмом. Тож у писемних пам'ят­ках тих часів учені знаходять у вигляді описок (помилок) багато рис української мови: як окремі слова, так і цілі українські речення. Що руси-українці в XI - XIII ст. мисли­ли і спілкувалися давньоукраїнською мовою, перекон­ливо промовляють літописні географічні назви, язичниць­кі імена Богів та людей, язичницькі назви місяців, зафік­совані писемними джерелами на українських землях, а ще побутові написи, зокрема, графіті. У всьому тому е без­ліч українських слів, словотвірних моделей, синтаксич­них конструкцій та ін., що й стане в пригоді при з'ясуван­ні давності текстів обрядових пісень, які ми розглянемо.

"Райське деревце над Раєм стояло"

На багатьох археологічних пам'ятках, знайдених на українських землях, привертає увагу зображення симво­лічного дерева: на кераміці й писанках Трипільської куль­тури, на виробах бронзового віку, на прикрасах і виробах скіфської доби. Те дерево безліч разів зображене і на виробах пізніших часів аж до наших днів: на українських вишивках, писанках, побутових речах.

Ось на кераміці трипільців зображене стилізоване дерево з трьома вершечками і Сонцем на центрально­му, яке стоїть на горбочку чи то на острівці серед моря. Стилізоване дерево з двоярусною кроною по три вершечки-закрутки викарбуване на бойовій сокирі II тис, до н.ч. із Київщини, А ось подібне дерево на амфорі із Чортомлицького скіфського кургану з трьома ярусами-верхами, на яких тягнуться один до одного три голуби. Таке ж пишне дерево в'ється хитромудрими сплетіннями гі­лок по середньому ярусу знаменитої скіфської пекторалі. І на ньому три голуби.

Як те все збагнути, як розшифрувати, як пов'язати із нашою історією? Вчитаймося у наші українські язичницькі обрядові пісні, і все стане на свої місця. "Що ж нам було з Світа початку? — співається в одній із українських язичницьких колядок, — Не було нічого, їдна водонька. На тій водонці їдне деревенько. На тім деревеньку три голубоньки радоньку радять, як Світ сновати". Отже, первовічне дерево на первовічних водах і три голуби як світотворчі сили! Хіба це не словесне відтворення зображень прадерева на згадуваних археологічних пам'ят­ках?

Утому всьому, як доводять вчені, є спадкоємний роз­виток праукраїнського міфу про початок Світу і прадерево (світове дерево, дерево Життя). Але що воно мало означати, якщо його тисячі літ "ліпили" на свої вироби праукраїнці? Гляньмо на шлюбний стіл закоханої пари і гільце на ньому з букетиками квітів, калини, вівса, жита, на весільний коровай із голубчиками і шишками-квітами. І послухаймо українську прадавню весільну пісню, яку співають дружки княгині-нареченій: "Райське дерев­це над раєм стояло. Ой Ладо, Ладо! І зродило дві ягі­дочки — молодого N, молоду ЛГ, Оце гільце, за дослід­женнями вчених, якраз і символізує прадерево, а з ним невичерпну життєву силу, початок нового життя, благо­получчя, захисток для шлюбної пари. Все це й несло зоб­раження прадерева на виробах їхнім власникам — пра­українцям найдавніших епох.

Думається, міф про прадерево в прикладному і сло­весному мистецтвах розвивався паралельно, хоч, прав­доподібно, раніше у словесному. Тож мотив прадерева в українських обрядових піснях не пізніший, ніж на виро­бах Трипільської культури, І, виходить, він свій, не запо­зичений. Хоча дослідники пишуть, що мотив прадерева, як і початку Світу, зустрічається в багатьох народів Зем­лі, але, за К.Сосенком, найбільш схожі з українськими та між собою міфи Месопотамії, Ірану та Індії, Адже саме туди принесли ці міфи вихідці із Праукраїни ще задовго до нової ери.

Аби простежити, як давно існували тексти українсь­ких язичницьких обрядових пісень з мотивом прадере­ва, розгляньмо слова наших колядок і щедрівок з тим мотивом. Із кількох їхніх варіантів виходить ось такий сю­жет: "Ой течуть бистрі річеньки. На тих річеньках пли­не райське деревце (сплавиноченьки) з трьома вершеньки. На тім деревеньку три користоньки: яра пшеничень­ка, ярая пчилочка, куни та бобри (сокіл, соколи). Пше­ниченька — годувальниця, пчилочка — боговгодниця (меду на столи), куни та бобри — на шуби добри. Соко­ли на втішейку, Богу на хвалу"

Проаналізуймо, наскільки давнім є кожне з цих слів.

Течуть — однокорінне слово зафіксоване у мов­ленні русів-українців ще у XII ст. у літописній назві річки Дегів Потік, як і в язичницькому Імені Потік. Щодо ук­раїнського закінчення -ть у ньому, то А.Кримський пи­сав: "Кінцівка 3-ої особи дієслів теперішнього часу на - ть... має коріння в сивій прадавнині, зустрічається геть на кожній сторінці південноруських пам'ятників, хоч це йде проти церковно-слов'янського правопису".

Бистрі річеньки — такий епітет вжив також автор "Слова о полку Ігоревім": "На брезі бистрої Каяли". Слово ріки з українським и після к переважає в рукописах XI — XIII ст., приміром, у "Літописі руському": "сили половець­кії... далече ріки стояхуть"; ' хотяхуть дойти ріки Донця".

Плине, сплавиноченьки — з того кореня, що й на­ші слова, народ утворив назву міста Плав, що згадуєть­ся в "Літопису руському". Своє українське слово ллаеи використав перекладач "Остромирового євангелія": "І видіте ниви яко плав".

Райське деревце — слово райок українці-язичники вживали на означення місця перебування душ Предків, ритуального снопа жита й імені людини (за Г. Лозко). "Лі­топис Руський" доніс нам ще з 1110 року назву княжого двору Рай під Києвом. Від слова дерево літописець виво­див одну з плем'яних самоназв праукраїнців часів Вели­кої Скіфії — деревляни, як і їхнього краю — Дерева. Про Велику Скіфію писали античні автори ще в V ст. до н.ч. За "Літописом Руським", в Україні-Русі була річка Деревна і населені пункти Деревич, Деревлі.

З трьома вершеньки — український прийменник з прийшов у літописні назви з усного мовлення в XI ст.: Здвижень-річка, Здвижень-грод (з+двигати). Числівник три, ма­гічний у язичників-праукраїнців, закладений у язичницьких іменах Богів Трибог, Триглав, Троян. Із нашим вершеньки однокорінні назва міри Київської Русі — вершок та літопис­не ім'я Верхуслава.

Користоньки — це характерне українське слово за­несли в свої твори із усного мовлення автори XI — XIII ст: "Бог не дав їм мене в користь" ("Повчання Володимира Мономаха"); "Не от неправедних бо користії" ("Ізборник Святос­лава 1073 р.).

Яра пшениченька — перше слово було улюбленим у праукраїнців язичницьких часів; від нього вони вивели назву весняного Сонця та ім'я Бога — Ярило, а ще доб­рих півтора десятка язичницьких імен Яр, Яробор, Яромил, Яросвіт, Ярослава... Слово пшениця та ще й з ук­раїнським пом'якшеним ц потрапило з усного мовлення українців княжої доби у переклад "Сінайського патери­ка": "їдяше паки пшениця продають".

Пчилочка — це слово кілька разів занотував упо­рядник "Ізборника Святослава" 1073 р., при тім, з пер­шим звуком б, як воно зазвичай вимовляється в укра­їнській мові; "Я ж аки бчела любодільна"; "І обрітенноє єго бчелин сот".

Куни та бобри — ці слова є в назвах міст XII ст. Кунипь і куна — грошова одиниця Київської Русі, похо­дить від нашого слова. З бобри перегукується назва лі­тописної річки Бобрка та ім'я воєводи XII ст. Боброк. Ви­нятково український сполучник та (як і бо, або, чи) із жи­вої розмовної мови укрів-русів літописці занесли у свої літописи: "Мстислав іде Києву.., та к Олгові"; "Княгині же біжа... на Городок, та на Глібль, та на Ропеськ, та на Хоробр" ("Літопис Руський").

Сокіл, соколи — за дослідженнями вчених, Сокіл —   то Першобог, Першоптах у праукраїнців та їхній то­тем. У нашому випадку маємо ще й українську мовну рису, чергування ї з о, якої, за А. Кримським, немає в жодній слов'янській мові. Цю рису зафіксував на укра­їнській землі ще Геродот у V ст. до н.ч. у записаних ним імені скіфського царя Скіл та самоназві скіфів — сколо­ти. Маємо однину й множину (Скіл — сколоти) і чергу­вання і з о (порівняймо: віл — воли, віз— вози).

Годувальниця, боговгодниця — однокорінне з першим словом язичницьке ім'я Годун. Українські слова угодив, угодить, вводити відшукав А.Кримський в "Із­борнику Святослава" 1076 р., а вгодник у "Супрасльсько- му літописі", занесені туди, звісно, із живої мови русів- українців.

Меду на столи — ще в 448 році візантієць-дипломат Пріск занотував слово мед разом зі словами стра­ва, кам (пиво) в Українському Подніпров' ї. У наших літо­писах ХІ-ХІІІ ст. є вирази мед прісний, мед сичений, медуша, як і слова стіл — столи.

На шуби добри — людське ім'я Шуба в нас побуту­вало ще в язичницькі часи. Добри у значені "придатні, здалі" знаходимо у "Повісті врем'яних літ": "Ізбраша му­жі добри", "Бяше устроїл двор добр".

На втішейку, Богу на хвалу — однокорінне з першим є слово, приміром, у "Літопису Руському": "Про то зара тішася Олговичі". Слово Бог, за І.Огієнком, існу­вало на українських землях "з глибокої давнини". Воно дій­шло до нас в імені антського князя — Бож.

У рукописи XI - XIIІ ст. потрапило багато географічних назв та імен, по­хідних від слова Бог: Божемежи, Божеський, Боголюбий, Богуславль (міста), Бог (річка), Мстибог, Молибоговичі (бояри). Від слова хвала постали язичницькі імена Хвал, Хвалим та назва села Хвалимичі, згадане в "Літописі Руському" у XII ст.

У розглянутому сюжеті заслу­говує на увагу вислів "плине де­ревце з трьома вершеньки". Маємо архаїчне синтаксичне явище з невитриманою, за сучасними мірками, нормою керування. По­дібне дуже часте в українських язичницьких обрядових піснях: "Гатила гатіружними сукни", "Ясними мечі обгороджена", "Гзрю, горю дуб". Аналізуючи подібне явище, О.Потебня писав: "Сполу­чення такого відмінка із дієсловом... надзвичайно арха­їчне". Йдеться про словосполучення "гатила сукни" (тре­ба — сукнями) і т.д. Відоме з літопису й Святославове "Іду на ви!" - також свідчить про прадавність цього вис­лову, як і норми поведінки шляхетних воїнів.

На кожне зі слів нашого сюжету можна було б навес­ти ще багато прикладів із рукописів XI — XIII ст., але й так видно, що всі слова сюжету звучали в Русі-Україні вже в час насадження християнства. Багато слів сюжету та їх­ніх форм і синтаксичних явищ існували на українських землях, як було показано, ще в добу Кия й Геродота. Десь тоді існували вже й тексти праукраїнських язичницьких об­рядових пісень з мотивом прадерева. Підтверджують це античні автори, один з яких, Піндар, писав про Гіперборею-Праукраїну: "Там тривають безкінечні свята, лунають гімни, які радують серце Аполона".

"А як то було з початку Світу"

Мотив прадерева в українській язичницькій обрядо­вій поезії тісно пов'язаний із мотивом початку Світу. Влас­не, всі українські язичницькі колядки й щедрівки, за К. Сосенком, то міфи про початок Світу. Бо й саме свято Різ­два Коляди, стверджує той же автор, є винятково пам'яткою сотворення Світу і святкувалося праукраїнцями за­довго до нової доби, не маючи нічого спільного із різдвом Христоса.

М.Костомаров відмічав близькість наших обрядових пісень з мотивом початку Світу до пісень Ріґведи. М.Дра­гоманов теж вірив, що такі наші пісні постали із текстів "типу Вед чи гімнів типу Гомерівських", Як і в індоарійських та давньоіранських міфах про початок Світу, в укра­їнських язичницьких обрядових піснях з мотивом сотво­рення Світу немає слідів дуалізму — протилежностей добра і зла (за О.Потебнею та К.Сосенком). Ніхто первовічних птахів не посилав, ніхто їм і не заважає. Думаєть­ся, подібні мотиви могли зродитися не пізніше, як у "зо­лотому віці" ранньотрипільської доби, коли ще не було воєн.

Та й український міф про Сокола-Рода (Першобога- Птаха) формувався, на думку археологів, понад сім тисяч років тому, за раньотрипільської доби. Тож соколи й голу­би як першоптахи-творці Світу "прилетіли" в українські язичницькі обрядові пісні саме... з тих ранньотрипільських часів. Простежимо це, аналізуючи основні опорні слова колядок і щедрівок з мотивом сотворення Світу. З тих слів виходить ось такий короткий сюжет:

"Ой як то було з початку Світу. Дай, Боже! Як не було Неба ні Землі. Лишень було синєє море. Серед морятри дубочки (деревенько). На деревеньку три голубонь­ки (сокіл, соколи) радоньку радять, як Світ сотворити. Ходімо в синєє море, виберімо собі синього каменця, жов­того каменця (золотого піску). Синій каменець — синєє Небо. Жовтий каменець—жовта (чорна) Земля, світле Сонейко, ясен Місячик і Звіздочки".

Розгляньмо кожне слово.

Як було — у рукописах XI — XIII ст. частими є слова, похідні від слова: як, яко, яковий, якоже, якоможе. Нап­риклад: "Яко придоста видите свіщі многи"; "Якоможе сказають" ("Повість врем'яних літ"); "Якоже блудницю помиловал" ("Повчання Володимирра Мономаха"). Що стосу­ється слова було, то А.Кримський простежує українське у на місці церковно-слов'янського ьі в дієсловах типу бути-бувати ще в XI ст.

Початку Світу — однокорінні з першим є слова у язичницькому імені Починок та в рукописах Русі-України; "Почнем же, братіє, повість сію" ("Слово о полку Ігоревім); "І поча по миру ходити..." ("Літопис Руський"). Є в пам'ятках княжої доби й українське слово Світ, "Не мощно явити тих отойдоша Світа сего" (Києво-Печерський патерик").

Дай, Боже —  обоє слів сховалися в імені праукраїнського небожителя Дажбога. Власне, в багатьох колядках та щедрівках цей рефрен звучить як Дажбоже. І.Огієнко пи­ше, що ім'я Дажбог "своє, народне" і що згадується воно ще у VI —VII ст.н.ч. візантійським хроністом Малапою. Сло­во давати сховалося в імені нашої Богині Дани, яке знали античні автори ще в VI ст. до н.ч., виводячи від нього назву нашої головної річки — Данапріс. Від дай — дати було й кілька літописних язичницьких імен: Недан - боярин, князь Данило Галицький (не від біблійного Даниїл, а правдопо­дібніше від слов'янського Дан, як чол рід (пара) до жін Дана пор. в інших слов'ян Дан, Данко та укр. імена на -ло: Братило, Будило, Гшило, Гмстило та ін.).

Неба, ні Землі— як стверджують дослідники, ці сло­ва давні українці-язичники ототожнювали із Богами і ма­ли молитви Небу й Землі, а Земля-Мати — то найдавні­ший, первісний образ-тотем протоукраїнців.

Лишень — однокорінні з ним слова є в рукописах XI — ХШ ст; "Взяхом же злато і лише потреби" ("Києво-Пе­черський патерик"); "І царствія не лишитися" ("Повчання Володимира Мономаха").

Синєє море — Радосинь та Синєводсько — ці геог­рафічні назви згадуються "Літописом Руським". Там же зга­дується і народний вислів русів-українців лукомор'є з ком­понентом море: "Є гори що заходять у лукомор'я"; "На лу- комор) билися з ними"

Серед моря три дубочки — перше є у географічній літописній назві міста Середа та в одному з київських гра­фіті у слові — посеред:"у неділю посеред Спаса". Пошановуючи дуб як священне дерево, українці-язичники ви­вели від слова дуб чимало назв своїх міст, сіл, урочищ, які зафіксовані у рукописах XI —XIII ст: Добрий Дуб, Дубенець, Дубниця, Дубровиця, Дубен, Стародуб...

Голубоньки, радоньку радять — перше слово та похідні від нього зафіксовані під роком 946 у "Повісті врем'яних літ": "Дайте мі от двора по три голуби... голуби же полетіша в голубники ... і тако взгоряхуся голубниці. Слово рада є в коренях язичницьких імен Радко, Радило, згадуваних писемними пам'ятками XI — XIII ст.

Сотворити — маємо це слово в написах просто­людинів києворуських часів: "Іванко створив тобі це єди­ній" (напис на пряслиці); "Не... убоюся створив"', "Сотвориша мир на Желяні" (графіті).

 

Ходімо, виберімо собі — від ходити утворене язич­ницьке ім'я XII ст. Ходина. Вжито наше слово і в київсько­му графіті: "Піщан ходив виучеником". Від кореня брати, як і друге слово, походили язичницькі іме­на Берислав, Бран, Братимир. Українське закін­чення -мо розглядуваних дієслів, за А.Кримським, "далеко старіше од доби Київської Русі", Українсь­ка форма займенника собі, як у нашому випадку, дуже часто вживалася лі­тописцями: "Мисль неу­годну господові імієш в собі ("Літопис Руський").

Жовтого, золото­го каменця — жовтень — назва місяця із укра­їнського язичницького календаря та Жовтяниця — ім'я злого духа язичницьких часів, звісно, походять від жов­тий. Від слова камінь руси-українці вивели назви своїх міст, які згадуються у княжу добу, Камінь, Каменець. У ті часи згадуються і Золотчя-річка та Золоті Ворота з компонентом золото. Характерна риса української мо­ви — звук о після шиплячих, як у слові жовтого, пере­важає у рукописах ХІ-ХІІІ ст., приміром: жона, чоловік, нічого (за А. Кримським, пор. рос.: жена, человек, нічего). У слові золотого маємо ще одну характерну рису української мови — повноголосся -оло-. Ця риса зафік­сована ще у договорі русів із греками 907 року: поволо­ки, поволочити, волость.

Піску — міста Пісочен, Городок Пісочний, річка Піщань — ці народні назви, згадувані в літописах протягом X — XI ст., говорять про давність слова пісок на укра­їнській землі

Чорна Земля, світле Сонейко — язичницький Чорнобог та літописні назви Чорний Ліс, Чорна Могила свідчать про поширення першого слова в українській мові в домонгольські часи. Від світлий постали ім'я Бога Світовид і свято Свічки, зрозуміло, у язичницькі часи. Давність слова Сонце в мові українців підтверджує ще одне ім'я Дажбога, про що дізнаємося із "Літопису Русь­кого" під роком 1114: "Син [Сварогів] на ймення Сонце, що його звуть Дажбогом".

Ясен Місячині Звіздойки — Ясна, Ясиня — це ім'я язичницької Богині походить, звісно, від ясний. Українсь­ка назва світила — Місяць потрапила з усного мовлен­ня русів-українців у "Літопис Руський": "Ігор виде Солнце стояще яко Місяць". Давньоукраїнське слово Звізда (корені зв-, дзв- позначають звук, дзвін, у давні часи яскраве світло і сильний звук позначалися однаково), а також сховалося в язичницькому імені Позвізд. Зірка від зір, (пор. образ очі-зорі, відомий у Ріґведі й укра­їнській народній мові).

Заслуговують уваги у нашому сюжеті іменники у пес­тливій формі Сонейко, деревенько. Таку форму полюб­ляли українці ще в XI - XIII ст, про що свідчить велика кількість імен на -ко в літописах (Володимирко, Ляшко) та в київських графіті (Жадко, Орішко, Путько, Усько...).

В українських язичницьких обрядових піснях із мо­тивом початку Світу багато про що говорять і метафо­ри, в яких природа прирівнюється до люди­ни: голубоньки радоньку радять; виграва­ло море; дробен дощик сіяв; встане з него Землиця та ін. Ці метафори, як і постійні в сучасному усному мовленні українців Сон­це сходить; Місяць заходить; Дощ іде, є однакового походження. І.Огієнко виводив ці метафори із вірувань ще первісної люди­ни і вбачав у них "оживлєння...одухотворен­ня очоловічнення довкілля,., що становлять основу давнішнього дохристиянського вірування".

У розглянутій язичницькій обрядовій поезії нам не до­велося зустріти нічого такого, що б не було зафіксоване в ХІ-ХІ 11 ст. А корені двох третин слів сягають навіть часів Кия й Геродота. Очевидно, з тих часів і дійшли до нас тексти українських язичницьких обрядових пісень із моти­вом створення Світу. Про те є й інші свідчення.

Античний автор Арістотель писав, що насельники Наддністрянщини та Побужжя укладають закони свої у пісні і співають їх. Думається, йшлося не про юридичні норми, але про морально-етичні та норми стосунків лю­дини з природою, чим так рясніють українські язичницькі обрядові пісні. Сучасний індійський літератор Чокроборті, який побував в Україні, пише: "У Чернігові я почув ве­сільні обрядові пісні українців... такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях". Те не випадково, стверджує наш індолог С.Наливайко, показавши, що найдавніші вихідці із Праукраїни в Індію взяли з со­бою ще в II тис. до н.ч. праукраїнські вірування, міфи. Правдоподібно, І язичницькі обрядові пісні.

"Будь Богу хвала з нашого слова"

Знайомство із українськими язичницькими обрядо­вими піснями переконливо свідчить, що християнізатори знищили цілий світ українства — предковічний, жит­тєрадісний, перспективний. А те, що лишилося від того світу (може, й найвеличніший духовний набуток наших Пращурів), — язичницькі обрядові пісні, українська офі­ційна наука ще з часів російсько-більшовицького режи­му і досі єзуїтським методом відсікає, мовляв, що мова тих язичницьких обрядових пісень не збереглася, а ук­раїнці нібито переклали ті пісні з якоїсь, вигаданої тою ж наукою, "общеруської" мови після XIV ст Подібні твер­дження, немов та ложка дьогтю, є в передмові до непо­ганої збірки обрядових пісень "Золотослов".

Тій вигадці можна було б виставити переконливі контраверзи, які випливають із праць названих у нашому вступі поважних вчених. Як і ті, що випливають із цієї розвідки. А що і для кого було перекладати, якщо всі мовні явища укра­їнських язичницьких обрядових пісень існували уже в часи насильницької християнізації Русї-України та й руси-українці спілкувалися тоді своєю рідною українською мовою?

Ще одне. Багато розглянутих пісень записано на Лемківщині. Серед них є й колядки з мотивом початку Світу, з мотивом прадерева (риндзівки-рогульки), з мотивом "зо­лотого плуга" (царинні пісні), купальські пісні (соботки), які нічим не відрізняються від решти українських, хіба що дея­кими говірковими рисами.

Лемки, за УРЕ, вийшли з Праукраїни в VI ст. н. ч. у землі сучасної словацької Пряшівщини та польської Сяноччини. Лемківщина, як сказано в "Енциклопедії ук­раїнознавства", лише із середини X ст. і до 1020 року під­лягала Києву, а потім — Угор­щині та Польщі. "Атлас укра­їнської мови" відносить мо­ву лемків до говорів українсь­кої мови. Але де лемки взя­ли свою українську мову і свої україномовні язичницькі обрядові пісні, якщо, після VI ст. вони майже ніколи не входили до складу українських земель? Зрозуміло, зі сво­єї Прабатьківщини — Праукраїни VI ст н.ч. То ж і укра­їнські язичницькі обрядові пісні, які староукраїнська мо­ва, звучали принаймні у VI ст. І хіба не це підтверджують мовні факти, виявлені цією розвідкою?

Що ж, є всі підстави долучитися до думок визнаних учених, згадуваних у вступі цієї статті, що українські язич­ницькі обрядові пісні виникли в плем'яному сонцепоклонницькому побуті праукраїнців і тексти тих пісень, що дій­шли до нас у пізніших записах, є автентичними, тотожни­ми тим, які побутували ще за сивої язичницької давнини. Отже, вони є пам'ятками язичницького світогляду праук­раїнців та їхньої мови.


  1. Антонович В., Драгомоноа М. Исторические песни малорусского народа. — К., 1874.
  2. Гнатюк В. Матеріали до української етнольогії. — Львів, 1909.
  3. Грінченко Б. Етнографические материалы. — Чернігів, 1899, т.З
  4. Доленго-Ходаковський З. Українські нородні лісні у записах Зоріона Доленго-Ходаковською. — К., 1974.
  5. Дрогоманов М Малоросия в ее словесности: в кн.: Вибра­не- К, 1991.
  6. Золотослов."— К.,1988
  7. Колесса Ф. Українська усна словесність. — Едмонюн1983
  8. Літопис руський. — К.,1979.
  9. Лозко Г Українське народознавство. — Київ, 1995.
  10. Лозко Г. Іменослов. - К, 1998.
  11. Огіенко І. Дохристиянські вірування українською народу. — Вінніпег, 1965.
  12. Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. — К, 2000.
  13. Потебня О. Обьяснение малорусских песен.— Варшава, 1883.
  14. Сосенко К Культурно-історично постать староукраїнських свят Різдва-Коляди і Щедрого Вечера. — Тернопіль, 1994.
  15. Чубинський П. Труды егнографическо-статистической зкспедиции в Заподнорусский край. — СПб., 1872 — 1877, т. 3-4.
Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №11-12, 2001

Схожі статті

 

Медіа