Перед великими святами часто з’являються думки, на кшталт: “А звідки ж це свято походить? З яких давен у нас така традиція?”. І Великдень не став винятком. Швидше навпаки – не згасає цікавість до символіки та атрибутів. І надалі шукають відповідей на питання: “Чому на писанках зображують саме такі символи?”, “Який зв’язок між Пасхою та Великоднім кроликом?”, “Як розділити язичницькі традиції і християнські?” 
Відповідь на останнє питання дуже важка. Як не крутіть, але “язичницьке” і “християнське” надто тісно переплелися і зараз не так вже й легко пояснити, чому на християнське свято виконують гаївку про царівну, яку зачарувала зла відьма (мається на увазі гаївка “Царівна” – в ній дівчина спала сто років, поки її не розбудив поцілунком царевич). Тут, до речі, оспівується пробудження з мертвого сну, нове народження, в чому можна побачити відголосок давнього святкування дня весняного рівнодення.

content full167
Колись це було святом пробудження природи з мертвого зимового сну, повернення до життя всього живого. З приходом християнства воскресіння Христа стало символом пробудження з мертвого до живого. (Від редакції. Це по християнськи називається “не вкради”)
Проте, звичай фарбувати і розмальовувати яйця з’явився ще задовго до християнства. З давніх давен у багатьох народів яйце було і лишається символом народження, початку всього – створення землі, неба і сонця. А якщо говорити про орнамент, то колись це було не просто прикрасою. Зображення тварин, дерев, квітів – все це мало своє значення, свою інформацію, яку хотіли донести до інших, іноді це навіть були заклинання. Пізніше яйце розбивали об голову коня або вола, яким орали, або ж закопували в землю, качали по полю, засіяному житом. Також їх клали біля воріт у хліві, щоб худоба переступала через них; з яйцями обходили худобу, їх дарували пастухам тощо.

mail big145

mail big123
У слов’ян яйце було тісно пов’язане із птахом — вісником весни, який повертався із теплих країв і сповіщав про повернення тепла. Проте у деяких західних регіонах вважалося колись і вважається зараз, що яйця несуть не птахи, а зайці. Саме тому на Великдень у багатьох міні- та супермаркетах можна побачити безліч шоколадних зайців, які тримають у лапках яйце. Ця традиція, як і деякі інші, також є язичницькою.
Язичницька Богиня Остара (в українців Лада — Богиня весни) була покровителькою пробудження природи і всього живого. Одним з її символів був саме заєць — символ розмноження і плодючості.

Також з давніх часів залишилася така традиція як пісні та хороводи. У язичницьку пору ходіння по колу за сонцем мало сприяти швидкому пробудженню природи та її розквіту, а пісні – прикликати добробут та процвітання. Проте тоді була ще одна традиція – гойдалки, орелі, які мали те ж значення, що й хороводи.
Піднімання вгору, підкидання чого-небудь, підскакування – давні магічні дійства, які, за повір’ям, стимулюють розвиток рослинного світу. Парубки й дівчата старалися, щоби гойдалки підлітали якомога вище, адже тоді колоски і трави мали вирости більшими.

mail big12
Варто також згадати такий язичницький звичай, як Радуниця (Радунець, Радовниця). У стародавніх слов’ян Радуницею називався, найвірогідніше, час поминання мертвих. Померлі родичі радіють, що про них пам’ятають, їх згадують, приходять на їхні могили з ритуальною їжею – звідси й назва обряду. У наші дні слово “Радуниця” вже не вживається. Натомість виникли назви “гробки”, “могилки”, “бабський Великдень”, “поминки” (в кожній місцевості свої). Але по всій Україні поширена церковна назва Проводи. У сиву давнину в наших предків відбувалась урочиста тризна* із жертвоприношенням на честь померлих.

Ще надзвичайно цікавою є історія відомого нам Обливаного (або Поливаного) понеділка. Як уже було сказано, у давнину українці поклонялися силам природи і особливо вони шанували воду, адже вірили, що та мала оздоровчу, очищувальну силу. Проте не тільки це є цікавим фактом, пов’язаним з цим елементом Великодніх свят. Колись обливання водою було своєрідним способом освідчитися дівчині.
Згідно з традицією, хлопцеві не обов’язково треба було сказти своїй обраниці “Я тебе кохаю”. Натомість він міг вилити на дівчину відро води або кинути її в річку. Цим самим він ніби говорив: “Мені для тебе нічого не шкода – хоч кинути у став”. Якщо почуття були взаємними, то дівчина дарувала парубку писанку. Цей язичницький звичай колись давно, ще у ХV столітті, намагалися викорінити, проте, як свічить сьогодення, ці спроби не були успішними.

А тепер про назву свята – Великдень. Існує як мінімум дві легенди про її походження. За однією з них, ця назва з’явилася уже за часів християнства, проте за другою, вона почала вживатися ще задовго до його приходу на наші землі.

Отже, легенда №1“Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоби був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп’яли Христа — дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…”

Є ще багато цікавих звичаїв, які святкували наші предки уже після приходу християнства, проте зараз деякі з них уже забуті. Також є ще багато традицій, які існують й до тепер, але надзвичайно тяжко дізнатися, чи їхнє коріння сягає часів уже після прийняття християнства чи ще давніших.

Кажуть, що друга версія походження цієї назви сягає своїм корінням ще сім тисяч років минулого і пов’язана з язичницькими культами. Тому, легенда №2.
“Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Вражено зупинився Яр і мовив:
— Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров’я.
Тільки-но він отаке проказав, як з неба спустилися золотий плуг і золоте ярмо.
І гукнув старший брат Тур:
— Се моє!
Хотів схопити плуга — аж він полум’ям зайнявся. Відсахнувся в страхові Тур.
— Се моє! — прокричав середульший брат. Але і йому сахнуло полум’я в лице.
— Ні, братове, се моє, — всміхаючись, мовив Яр.
Він підійшов і взяв золоте ярмо, накинув на пару волів, що паслися поблизу, запріг їх у плуга золотого і проорав першу в світі борозну. А потім — другу, й десяту, і соту. Засіяв поле полтвою — пшеницею дикою, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр і борошна намолов, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував. І навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все те великі Боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, Богом весняних робіт і родючості. І спускався він на землю в той весняний день, коли можна було засівати землю зерном. І то був ВЕЛИКДЕНЬ.”

Тобто Великий День хлібороба.

*у давніх слов’ян — заключна частина поховального обряду, яка складалася із жертвоприношення, військових ігор, бенкету на честь померлого; після прийняття християнства — поминки.

Теги:
Джерело: https://sribnovit.com/kultura/vidholosky-minuloho-u-sohodenni/
 

Медіа