Кожна людина неповторна, могутня і таємнича.

Але все це у зародку: якщо зуміє дати умови для урожаю із зернин, закладених в неї, то Всесвіт осяє нова зірка, що небувалим променем доторкне найсокровенніших глибин людського буття. І в світ прибуде Світла й Добра.
Начебто все абстрактно, але конкретніше не буває. Бо кожен з нас приходить у життя з певним завданням. Якщо не виконає – промайне як зірка летюча, за якою слід швидко гасне. Виконає – засяє нова зірка, серед інших не загубиться, а додасть щось своє, нове, якого так не вистачало.
Це лише одна людина. А якщо цілий народ? Скільки вливається нового, прекрасного в глибінь буття, якщо проростає з прадревнього коріння роду, якщо не спотворюється стороннім зловмисним впливом чи насильством, якщо збереже основи самобутнього вияву своєї суті.
Бо ж починається все з усвідомлення себе: хто ти? Який твій корінь? Що несеш у світ?
Адже кожен народ тільки тоді ствердився у віках, як народ, якщо зумів у своїх дітей вкласти ще на підсвідомому, а потім закріпив у свідомості чітку відповідь на ці запитання.
За класичним визначенням нація – стійка історична спільнота людей, що характеризуються специфічними етнічними рисами, зумовленими спільністю території, мови, побуту, традицій, звичаїв.
Етнічні риси формуються в сім’ї, як мовиться, з молоком матері, під батьківським оберегом і захистом.
Батько і мати – першотворці, корені, від яких проростає крона роду, народу, нації.
Батько і мати – для кожного українця на  рівні з  Богом.
Найголовніше і найвідповідальніше завдання сім’ї – у дочку вкласти сутність матері, а сина виростити як батька. І основне – сформувати стержнем їхньої свідомості відповідальність за збереження і продовження роду, народу, майбутніх поколінь із внутрішнім змістом рідного, єдиного, неповторного, що складає сутність етносу, нації.
І вдавалося нашим предкам дотримуватись своїх законів і навчити цьому грядущі покоління.
Та не така то легка справа. Адже потрібно було весь час стерегтися, оберігати діток, доки вони самі неспроможні захиститися.
Не дарма навіть у слові «виховання» закладено зміст цього дійства: заховати від фізичного знищення, заховати від поганого товариства, доки сам не навчиться відрізняти добро і зло; заховати від підступних людей, які оманою заведуть у блуд. Аж доки твердо не засвоїть розуміння буття свого народу. Тільки тоді дитина «вихована»…
В інших мовах етимологія цього слова інакша. До прикладу, в російській – «воспитать», вигодувати. Та не лінгвістичні дослідження наша мета.
Отож наші прадіди – прабаби, «виховані» за предковічними моральними законами, були волелюбні і мудрі, працьовиті і щирі, правдиві і стійко захищали свою родину, народ, рідний край.
Та дуже щедрі і багаті землі, де вони жили. Тому зазіхань з усіх боків було багато. Не десять, не сто років – тисячоліттями діють ворожі сили, вишукуючи засоби спотворення глибинної суті душі українця.
Мабуть, ні один народ у світі не зазнав такого плюндрування, перекручення історії, як український. Знищені всі праджерела, а ті, що якось таки збереглися, оголосили підробкою, фальшивкою. Та як твердить народна приказка: «Правда і в вогні не горить, і в воді не тоне».
Знищили оригінал «Велесової книги», то з’явився рукопис Стойко-Войнича, що ствердив «Велесову книгу», як оригінал, додавши нові свідчення про прадавні події.
Із правіків доходять до нас відомості сусідів про нашу землю. Геродот, якого називають батьком історії, свідчить про нашу країну (за 500 р. до н.д.): «Вони є діти Дніпра, тут народились над Дніпром і тут розвинулись, як народ, утворивши свою державу з назвою Скитія». І охоплювала ця держава землі понад Чорним морем від Дніпра аж до Дунаю, а далі всю Середню Азію, починаючи від гирла ріки Аракс (Волога), в т.ч. теперішній Алтай і долину Пенджаб (Пакистан). Всі жителі навоколо Києва і далі на північ вздовж узбережжя Скитського (Балтійського) моря, аж до самої ріки Рейн, це все були поляни-скити».
Ось такі свідчення з прадавніх джерел сусідів.
А окрім того звернімось до сенсаційних археологічних знахідок.
В селі Молодове (Карпати) знайдено сопілку, якій 140 тис. років, а вона така, яка і зараз побутує на теренах України.
В селі Мізин, на Чернігівщині, знайдено музичні інструменти з кісток мамонта, яким 20 тис. років. Вони подібні до сучасних українських музичних інструментів.
Відкриття Трипільської культури також заглиблює в праісторію України. Бо ті, надзвичайно вишукані керамічні вироби і розписи на них, і до сьогодні побутують в Україні у вишивках, витинанках. А це ІІІ-IV тисячоліття до н.д.
Запорізька область, Мелітопольський район, святилище «Кам’яна могила», XII-IIІ тис. до н.д. Дешифровані письмена-тексти із 62 гротів і печер святилища-архіву, яке діяло за епохи палеоліту, до середніх віків. І там відомості про наших предків.
Французький інженер фортифікацій Боплан уже в XVI ст. зробив такий запис у спогадах про жителів «козацької землі», як він називав Україну: «Ці люди не потребують писаних законів. Вони в них у душі».
Тобто із прадавніх часів ще донедавна наш народ зберігав правічні моральні закони своїх предків.
А щодо мови, однієї з найсуттєвіших етнічних рис нації, то окрема розмова, обмізкуймо лише одну репліку дослідника санскриту Володимира Муляви: «Санскрит, як писемна праукраїнська мова формувався на основі неписемної протоукраїнської мови».
Так що, «шило як не ховай у мішку, воно вилізе».Ми прадавній народ із славною історією і суттєвими здобутками у всіх галузях людської діяльності.
Зайшли з іншого боку оті самі «воріженьки».
Один із звичаєвих карбів наших предків: «Пам’ятай свій рід, героїв свого народу і героїчні події!» («Дослідження та впровадження звичаєвих карбів українців», укладено Григорієм Князюком, ст. 15).
Не дарма вітання українців – «Слава Україні!». Це не якесь марнославство, а дійова духовна слава рідної землі, без якої неможливе життя жодної країни.
А відповідь: «Героям слава!», свідчить про те, що саме герої творять славу України. Бо за філософським твердженням мудреців давнини: «Народ-герой славить своїх героїв». А друга половина цієї мудрості: «Народ-раб ганьбить своїх героїв». От «воріженьки» і взялися до підступної праці: всякими засобами убити в душі українця героїзм і волелюбство, а прищепити покору, рабський дух.
І знов же таки «мудрість», але вже, мабуть, сатанинська: «Якщо хочеш покорити якийсь народ, то доведи його до того, щоб своїх героїв або знищував власними руками, або оганьбив».
Невже і справді їм, нашим «воріженькам», усе вдалося і наш героїчний, волелюбний, доброзичливий, працьовитий, мудрий, дружелюбний народ набрав стільки негативних рис: корисливість, вигоду, відчуття меншовартості, продажність, пристосуванство, боягузтво, байдужість, себелюбство? Невже?!!
І що найстрашніше, самим про себе стверджувати: «Оце ж ми такі…»
«Страшно, моторошно, безбожно сьогодні мовчати, коли з України нашої знову відверто, безкарно знущаються, збиткуються з нашої мови, з нашої історії, паплюжать наших національних героїв. Усе істинно українське, питомо національне за совєтською традицією, обзивають, обгавкують найчорнішими словами. Іде неприхована окупація України. Не мовчімо! Не мовчімо! Не мовчімо, бо вб’ють! Нас, наших дітей, нашу історію, нашу душу – рідну мову.
Наступ на все українське, намагання замінити його чужим Україні – це відверте хамство перед Україною, нахабна ноздрьовщина, брутальна, цинічна, розбійницька, принесена з імперської дороги.
А ми що ж? Похилили вже голови? Похилились? Укотре? І перед ки-им?!
Не хилімось. На нашому боці правда, бо ми захищаємо Богом дане нам своє життя на своїй землі. За різними пришельцями, забродами немає жодного права нищити нас, Україну. Це ж до нас звернені слова великого Шевченка: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає, за вас правда, за вас слава І воля святая!»
Так кричить у світ, до всіх нас Василь Захарченко, письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. (Вирізка із щоденника, публікація газетна «Не калічмо душі! Не мовчімо!»)
Отож згадаймо усіх замучених – закатованих протягом тисячоліть тільки за те, що рідні син чи дочка своєї землі, свого народу. Волають до нас рідні люди з часів Київської Русі з царських катівень, з радянських таборів смерті, Сандармохів, Биківень: «Збережіть душу України: мову, пісню, неповторність і самобутність вияву своєї сутності!»
То хіба ми маємо право хилитися і тверднути: «Оце жи ми такі…»???
Очуняймо! Хай у кожному серці вогнем запалає-заволає: «Ні! Ми не такі!» Адже наші серця, душі, розум доторкають, просять діяти, ті, хто поклав життя за рідну землю і досі стоїть на чатах, але вже у духовному вимірі. Не підведімо їх – думаймо, як зупинити веремію нищення рідного, свого і дати змогу молодим росточкам прорости і зацвісти славою України.
Берім приклад з тих, хто сьогодні впевнено і послідовно розгрібає брехню про історичні події, що подають нам офіційно і повертає імена славних героїв, яких підносили нам, як бандитів, зрадників.
Поцікавтесь титанічною роботою, яка так потрібна сьогодні, президента історичного клубу «Холодний яр» Романа Коваля.
Може проясниться в головах задурених і хоч десь у свідомості, в глибині зазвучить: «Та ми ж не такі!»
Прислухаймось до мудрих роздумів про Україну геніальної поетеси і патріотки Ліни Костенко: «Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно могла б вже знівелюватися й зникнути. Фактично, це раритетна нація, самотня на власній землі: вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеників просять не турбуватись».
Відродімо братерську згоду між людьми, які ще зберегли сутність душі української. І свій Божий Дар – мову і пісню піднімемо із забуття.
Пам’ятаймо, що говорить давня мудрість: скільки мов ти знаєш, скільки раз ти людина» І всі користуються цим афоризмом, не дошукуючись, що це половина, а друга половина цієї мудрості, мабуть, тому і відкидається, бо вона вбивча для тих, хто пропагує: «Какая разница, на каком языке ты говориш! Лишь бы речь твоя была разумна». Бо кінець того вислову такий: «А якщо ти не знаєш своєї, рідної, то ти зовсім не людина».
А найбільш грунтовне поняття рідної мови дав Іван Франко:
«Мова – спосіб комунікації людей з людьми. І якась таємна сила в людській природі каже: « Pardon – ти не маєш до вибору: в якій мові вродився, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з кимось іншою своєю шкірою… І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим важче дається і страшніше карається йому така переміна».
Українці! Хоч як старанно виполювали безстрашні, патріотичні, героїчні, волелюбні серця, та все ж вони лишилися, палають любов’ю до рідної землі, народу, зберегли, почуття гідності і обов’язку як сина чи дочки України.
І на противагу дволиким українцям, породу яких вивели оті «воріженьки» (про яких уже згадувалось не раз), що після кожного злочину на шкоду рідній землі торочать: «Оце ж ми такі!..», ставаймо на чатах біля фортець рідних святинь і суворо скажемо: «Ми не такі!!!»
І почуймо материнський поклик України – матері!

З-під круч Дніпра, із-під Карпатських гір,
З степів Донбасу, із-під Чорномор’я,
З Чернігівських, із Слобожанських гін
Лунає поклик і Любові, й горя.
Земля-Вкраїна кличе до дітей:
-Очуняйте! Я ж рідна мати –
Усе, що треба в світі для людей,
Я вам даю! Ви ж розучились брати…
Щедроти степу – вже не ваш хосен,
Скарбницю лісу на торги пустили…
Якась мана в чужі краї несе –
Веселі села: цвинтарна пустиня..
Ой, дітоньки! Благаю вас, молю:
Розкуйте Волю, бо вона в тенетах!
Я знемагаю з болю і жалю,
В тяжкій напрузі вся наша планета…
Бо кожен край, країна і народ
Плекає Долю лиш у рідній хаті!
І повен сили, Щастя і Щедрот,
Якщо шанує рідних Батька й Матір!
Хто туману-облуди напустив,
Що ви для всіх – лиш тільки не для себе?..
Ти гостя чемно, щедро пригости,
Але прислужником ставать не треба!
Хто вкрав із серця вашого слова,
Що ви молитвою співали?
У пісні міць титана ожива,
Ви шлях до сонця нею відкривали!
Прокиньтесь, діти!
Ви ж козацький рід!
Очистіть серце! Розпаліте розум!
Оберігайте батьківський поріг!
На чатах будьте! Зупиніть загрозу!

Теги:
Джерело: https://intelektnacii.top/cultura/my-ne-taki-avtor-antonina-lytvyn/