(Трохи накидав обґрунтувань... Хотілось би почути думку фахівців)

Мовознавці Кримський, Шахматов, Максимович, Шевельов, Житецький докладно обґрунтували, що розмовною мовою древньої Русі була українська мова. Так, в основі графіті – мова церковнослов’янська. Але писали їх різні люди, які не завжди досконало володіли церковнослов’янською (тодішньою літературною).

І там, де бракувало знань, мимоволі використовували слова та форми слів розмовної мови. Про те, що вона була саме українською, а не якоюсь іншою, свідчить багато мовних особливостей текстів графіті. Приміром, кличний відмінок у звертаннях (Пантелеймоне, Софіє. Онуфріє), чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві (Василеві. Павлові. Борисові), форми чоловічих імен на –о ( Марко, Михалько, Дмитро), ім’я Володимир пишеться лише (!) з повноголоссям -оло- і так далі.

Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми: любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчез-нуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут); отець, творець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: отец, творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо); пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);

Отже, що ми бачимо у графіті Софії Київської?

По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: «Господи помози рабу своєму Ставърови», «Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу», «Георгиеви и мечнику княжу Васильви», «Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ», «Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним», а також «Лазореви», «Григореви», «Григорієви», «Гаврилови», «Семенови», «Павълови», «Фсыпорови», «Даниловы», «Данилови», «Гнатови», «Федорови», «Феодорови», «Оугринови», «Василеви» тощо. Характерне для української мови чергування «к» і «ц», «к» і «ч»: «Господи помози Луцѣ владичину дияку». «Господи помози рабу своєму Петрови и Николи» (запис 1036 року), а внизу грецькою приписка «Помилуй нас Святий Господи».

Нагадаю, за часів Київської Русі церковнослов’янське «ѣ» читалося як українське «і». Наявні в «Слові о полку Ігоревім», а також у численних літописах різнонаписання на кшталт «дѣвицею – дивицею» свідчать про те, що ѣ у «Слові о полку Ігоревім» вимовляється як «і», «и».

- Характерне для української мови заміна «ф» на «хв»: «Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черницями».
- Характерні для української мови прізвища: «Іоан Сліпко», «інока Спысовича», «Иван Хоудый», «Жадько», «Неженович», «Янчин».
- Чітка «ы» відповідно з правилами української фонетики: «роусьскый князь благый», «русьскыи кънягыни», «великый», «Всеволожа княгиня», «послухы» (свідки).
- Кличний відмінок, властивий українській мові: «Святый Пантелѣмоне», «О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже».
- Українське закінчення дієслів «-ити», «-іти»: «Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе», українське закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: «Аврам отмолися з того спору».
- Властиве українській мові м'яке «ц» наприкінці слів: «чернця», «помилуй Валерця», «поможи Архипцю».
- Типово українські фрази: «Никон псал въ неділу посередь съпаса», «Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат», «Отпил крзу би ту коли» (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), «Попаше Коузьма порося» (автор кається, що їв у піст свинину), «мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет».
- Характерні для української мови імена: «Михалко», «Стипъко», «Гнат» поряд з «Ігнат», зрештою «Володимиръ» при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.

Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мова допомагає вченим вивчати стародавні написи. Наприклад, на Софії Київській є повідомлення про купівлю «княгинею Всеволодовою» «Боянової землі» за 700 гривень «драницями»: «А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь».

На останок, хочу підкреслити, що давньоруські словники складались із усіх відомих старосвітських літописів, грамот, литовських, руських, новгородських, псковських і тд., тож таким чином до єдиного реєстру давньоруської мови потрапило безліч різних говорів, які лінгвісти примушують нас називати "общім дрєвнєрускім". Проте, якщо гарно попорпатись в тих самих тлумачниках, можна знайти сотні українських словес, які не втратили свого значення за 1000 років змін і які ми до сьогодні вживаємо у побуті.

Світлини: Графічні відтворення написів на стінах Собору святої Софії з книги Сергія Висоцького «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.».

Джерела:

  1. А. Куземська «Якою мовою молилася давня Україна», 2012 
  2. О. Палій «Владимир Мономах - агент австрийского Генштаба?» 
  3. О. Скороход, П. Чигрин «Софія Київська є найбільшим архівом графіті на теренах колишньої Русі» 
  4. С. Висоцький «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.»
Теги:
 

Медіа