Свято-обряд-ритуал

Свята природні й штучні

Мовознавці кажуть, що ці слова – свято, святий, святиня, світ, усесвіт, світло, світлий – одного походження. Значить, мають ці слова щось спільне. Що?

Не так легко відповісти на це просте й природне запитання. Але я не раджу шукати відповідь по товстих енциклопедіях та вчених монографіях, бо то буде чиясь відповідь. Чи не краще спробувати знайти собі свою?

Перше: світ і свят, імовірно, не просто одного кореня, а були колись одним словом та розійшлися вимовами, а вже потім буквами і, як наслідок, змістом. Якщо мовознавці в цьому не впевнені, то, принаймні, й заперечень не знайдуть.

Друге: обидва слова асоціюються в свідомості з чимось великим, важливим, дорогим і приємним. Світ і світло – чи є щось дорожче для свідомої істоти? Від тієї миті, коли мати на світ привела і все життя, поки світа сонця, ці поняття рівнозначні самому життю. Інша справа, коли люди з хворим розумом придумують або уявляють собі інші кумири (насолоди, гроші, владу, маєтки, наркотики тощо) та й поклоняються їм, забуваючи та нехтуючи найцінніший скарб, подарований нам Природою, – білий світ, ясне світло, життя на світі. На жаль, це забуття охопило величезну масу людей: вони вганяють за грішми, владою та різноманітними неприродними (наркотичними) насолодами, вони не вилазять із азартних ігор – і з того всього не мають щастя, а мають хвороби, конфлікти, самотність, тугу, передчасну старість і страх смерті.

Колись наші предки не боялися смерті. Чи можна боятися неминучого і природного? Можна, але для цього треба бути душевно хворим. Душевно хворий боїться відкритого простору, закритого простору, води, темряви, світла і навіть своєї тіні. На те він і хворий. Здорове суспільство не боїться дати хворому вмерти: замість того, щоб вовтузитися з ним та нарікати (на богів, на владу, один на одного), здорові люди краще народять нових, здорових людей. Але нашим сучасникам ця арифметика видається страшною, блюзнірською й злочинною. А, власне, чому?

А тому, що кожен з нас хворий. Кожен живе не на ясному світі, а в примарному світлі своїх (і чужих, навіяних) ілюзій. Нам здається, що ось-ось, як тільки ми заробимо трохи більше грошей, гарно вдягнемося, захистимо дисертацію, одружимо дітей і забезпечимо їх житлом, – настане справжнє, заслужене, нічим не затьмарене щастя. Але щастя не настає: гроші десь вивітрюються, від дисертації більше головного болю, ніж прибутку, від дітей більше невдячності, ніж радості… А ще згодом насувається та сама, тільки тепер уже очевидна самотність, болячки, непевність, розчарування. Чи схаменеться людина хоча б на цьому «етапі» свого життєвого шляху? Ні, вона ще глибше залазить у свій хронічний невроз: тішить себе надіями, молитвами, телевізором, медикаментами, а коли роздратована – скаргами й прокльонами. Більшість чоловіків просто п’ють.

Це – споживацьке суспільство. Його бог – гроші, його ідеал – комфорт і насолода, його критерій гарного життя – кількість спожитого. Працювати, створювати, віддавати – це його прокляття, неминучі жертви, які доводиться складати до підніжжя своїх кумирів. Вирвавшись бодай на день із трудового пекла, людина цього суспільства, природно, шукає собі компенсації – розваг, насолод, веселощів – або просто нічого не робить, відпочиває. Так це й називається, і цілком справедливо: у нас – вихідний день, неділя, неделя, праз(д)ник, а в Європі – фест (гульня, веселощі, забава). Споживачу завжди хочеться якнайменше працювати, вволю споживати і якнайбільше відпочивати (активно чи пасивно – це вже не так важливо, це індивідуальна, можна сказати, суверенна справа). І тому він перетворює на «відпочинок» усе, що вдається. Так і святі дні поступово крадуться й використовуються як «празники», а що зовсім дико – крадеться й саме слово «свято», і найчастіше воно тепер означає день (або дні) особливо інтенсивного відпочинку, розваг і насолод.

Коли дикунський спосіб життя – споживацтво – скінчиться й люди змушені будуть повернутися до «госпрозрахунку» в своїх взаєминах із Природою, вони пригадають і справжній смисл слова «свято». А ми маємо це зробити зараз, якщо вивчаємо нашу давню етнічну культуру. «Свято» в давньоруській мові було прикметником («святе»). Казали: «Це – свято». Святим був хліб, святими були слова батьків, святою була земля. Святим був світ, на який привела нас мати; ця найбільша святиня так і названа – свят, світ.

Святим ставало все те, що люди визначали як істинне, прекрасне, життєво важливе, достойне пам’яті й поклоніння. Найрозумніші серед них нагадували іншим, батьки навчали дітей: «Це – свято».

Свята ніхто не придумував і не призначав, це могли бути тільки природні явища й речі. Певні дні сонячного й місячного календаря – святі, бо чітко пов’язані з надзвичайно важливими сезонними перемінами в Природі. Щоправда, для людей, які живуть серед бетону та асфальту, ці дні означають ще менше, ніж День Паризької комуни або День працівника шкіргалантерейної промисловості; але селянинові, який знав лише одного партнера – Природу, – природні події були живою мовою, вони говорили йому те вічне Слово, від якого він починав своє вічне Діло.

Тому святим був і день засіву поля, і день обжинків, святим був шлюб, святою була кожна значна подія в житті родини – побудова житла, створення нової сім’ї, народження нової істоти, смерть близької людини чи односельця, батьківські могили, пам’ять про померлих. Не день народження, а саме народження було священним моментом; і пам’ятали люди не точну дату, а природний період, коли трапилася та чи та подія: народився в жнива; померла за тиждень перед Великоднем; хату будували того року, коли сильна посуха стояла… Пам’ятали багато чого, але далеко не все відзначали трапезами та розвагами. Зате безпосередньо день важливої події, чи то небесної, чи в земному житті, був днем святим, і це обов’язково відзначалося обрядом. Починаються жнива, батько робить перший покіс, мати зв’язує снопа – і вся родина сідає просто неба на полі навколо розстеленої скатертини. Батько творить молитву, дякує Матінці-землі за врожай, підбадьорює та благословляє рідних на важку й відповідальну роботу. Це не звичайний сніданок. Це обряд першого снопа. Він проводився в кожній родині, в кожному селі, в кожному краю по-своєму, але проводився! Не так важливо, які саме магічні-ритуальні дії виконувалися в ході обряду; важливо було зосередитись, усвідомити свою вдячність Землі, свою залежність від Природи, єдність із нею, служіння їй. Це могло й не промовлятись, навіть не думатися, але сама обов’язковість обряду, його урочистий, серйозний настрій налаштовували родину на шанобливе, побожне ставлення до землі й до праці на ній. 

Початок.  Продовження тут