Продовження. Початок тут

Практично всі сучасні різдвяні обряди й звичаї (та й не тільки різдвяні) або мають виразно язичницький характер, або ж їхнє язичницьке походження легко простежити.

Навіть центральна християнська ідея народження чистою Дівою Ягняти божого, Христа-жертви, запозичена в давніх шумерів та єгиптян (і може не таке вже й безглузде припущення, що приблукала вона в Єгипет від перших землеробів-сонцепоклонників трипільської чи й ще давнішої мізинської культури). Ягня – агнець – агні – огонь; чи не першим було народження огню-Сонця, від праматері світу і щоденна (а для північніших народів – щорічна) самопожертва його всьому білому світові?

А вже така краса, як 12 ритуальних страв на пошанування 12 богів-місяців року (а чи знаєте ви, що буває й 13 страв?); а знаменитий Дідух, дідів дух, символ хліборобського снопа, в глибині якого перебувають і святкують разом із родиною душі померлих і сам Дух Землі; а внесення до хати плуга; а закликання морозу й усіх сил земних і небесних на кутю; а фантастична й геніальна містерія водіння тотемної кози з її смертю й воскресінням; а пригощання домашньої худоби – від усього цього, здавалось би, повинен здригнутися істинний християнин як від поганства. Натомість маємо прекрасні описи цих обрядів у Івана Огієнка, Ксенофонта Сосенка, Олекси Воропая та багатьох інших християн, залюблених у нашу язичницьку давнину.

Та, мабуть, головною ознакою Українського Різдва є колядки. Найпростіше припущення, що ці співи походять від імені самого Коляди, чомусь не дуже поділяється дослідниками (можна подумати, ніби римські «календи» – більш імовірне джерело; і зовсім штучною видається рідновірська етимологія, що виводить це слово від «ладу»: колядувати – «замовляти, закликати, йти ко ладу»), але, зрештою, не це головне. Головне те, що давні наші колядки – це славлення. І славлення не Діви з її Ягням, а природних сил і явищ, а також Господаря й Господині, не небесних, а своїх, земних односельців, хоча й у нестримному порівнянні з небесними силами – Сонцем, Місяцем, Зорями.

Українські колядки про створення світу, світобудову – диво з див серед усіх світових етнічних культур. Такого глибокого філософського й поетичного бачення-осмислення всесвіту, такого замилування світом і славлення його, та не якоюсь жрецькою кастою, а всім миром, немає в жодного іншого народу.

Стояла сосна серед Дунаю, Дажбоже. 
(Кожний рядок повторюється двічі)
На тій сосонці сив сокіл сидів, Дажбоже,
Крильцями стріпав, в Дунаєць упав, Дажбоже.
Вийшов він відтам третього року, Дажбоже,
Виніс він відтам троє насіння, Дажбоже.
Перше насіння – чорна землиця, Дажбоже,
Друге насіння – яра пшениця, Дажбоже,
Третє насіння – зелена трава, Дажбоже.
Чорна землиця – хліб ізродиться, Дажбоже,
Яра пшениця – для коровайця, Дажбоже,
Зелена трава – для худобоньки, Дажбоже.

В християнських колядках «Дажбоже» легко замінилося на «Дай, Боже» – і вся сутність пропала, гірше того, спотворилася. Замість розповіді, зверненої до Дажбога, замість щирої радості славлення вийшло жебрання, часом (як у наведеній колядці) невідомо й чого – так, про всяк випадок, дай, Боже.

Що це за чудернацька колядка? Незграбна фантазія, дитяча наївність? Ще світ не сотворений, а вже є й дерево (сосна, дуб, явір…), і Дунай (вода), і птахи? Так, це й дитяча наївність, але за нею – геніальні символи: ці об’єкти ще не матеріальні, це тільки ідеї, Слово, яке було на початку. Але як же те ідеальне Слово-на-початку могло передбачити такі матеріальні дива, як зелена трава, пшениця, худобонька? І чому, якщо вже воно таке геніальне, там немає й натяку на ядерні реактори й мобільні телефони?

Насправді ніякого дива немає. Цей феномен свідчить про дуже древню, розвинену й самодостатню землеробську культуру, а краще сказати землеробську цивілізацію, в якій наші прабатьки знайшли й довели до найвищої досконалості систему спільного, єдиного життя людини з землею; саме давні колядки, щедрівки, вся язичницька обрядовість, є найкращим свідченням того, що давні Українці не тільки жили в повному ладу з Природою, а й глибоко розуміли й боготворили той гармонійний лад. Не їхня вина, що правнуки погані забули предківську мудрість, спокусилися солодощами й комфортом цивілізації технологічної.

Другий масив колядок – віншувальні. Є безліч колядок, що славлять господарів, до яких прийшли колядники. Заявивши про своє бажання колядувати (Йдем колядувати до вашої хати!), гурт чекає дозволу господаря, а отримавши такий дозвіл, виспівує цілу програму – спершу про створення світу та народження Сонця, а далі йдуть поздоровлення та віншування в адресу господаря, господині, дітей, усіх близьких; є окремі колядки для парубка, для дівчини, для баби й діда; прославляється господарство, промовляються традиційні побажання здоров’я, врожаю, багатства і т. ін.

Гурт колядників має свої усталені, традиційні форми й звичаї (старший «береза», міхоноша, восьмикутна зірка тощо), але й нерідко вдається до експромту, веселих та несподіваних витівок. Саме це відкриває можливість поступового заміщення древніх форм колядування християнськими; навіть надзвичайно стійкий і гарний звичай водіння кози дедалі частіше сусідує, а то й підмінюється так званим вертепом із зображеннями Ісуса-дитини в яслах та за участю різноманітних живих ряджених, чиї персонажі так чи інакше пов’язані з біблійною традицією, хоча з часом додаються й «актуальні» місцеві герої (Ірод, Чорт, Жид, Солдат, Циган, Лікар та інші). За останні століття сформувалась ціла культура християнських колядок, значна частина яких утворилася простою підміною рядків або навіть окремих слів у старих колядках. Скажімо, дуже популярні «гості», що йдуть до хазяїна, – Сонце, Місяць і дробен дощик – замінено трьома «празниками» – Різдвом Христовим, днем святого Василя та Водохрещем.

Твердження про те, що язичницькі елементи культу Різдва нерозривно, органічно змішалися з християнськими і становлять щось єдине, не витримує елементарної критики. Змішалися вони так само, як, наприклад, російські частушки з гуцульськими коломийками: скільки не виконуй їх упереміш, частушки залишаться частушками, а коломийки коломийками – ні колотушки, ні частомийки не утворюються. Те саме відбувається при змішуванні різних мов – виходить суржик, суміш двох сутностей, але не третя. Культури, та ще такі різні, як давньослов’янська й християнська, не схрещуються! А якщо й «схрещуються», то дають саме суміш, суржик, а не органічне ціле. І при бажанні їх завжди можна чітко розрізнити. При бажанні. Коли ж віками штучно чи насильно культивувати суржик (мовний, релігійний, звичаєвий), то носії того суржику поступово втрачають свою природну ідентичність, перестають бути етносом, народом, і поповнюють ряди безликих мас на зразок гомо совєтікуса. Далі їм належить тихо зникнути з лиця землі, очистивши місце для активнішого етносу. Як і скрізь у Природі, штучні покручі нежиттєздатні або принаймні безплідні.

Теперішнє святкування Різдва Христового в Україні справляє неоднозначне враження. З одного боку, в цих днях справді є щось святе для кожного Українця – якщо не релігійна віра, то хоча б спогади й пошанування тої давньої казки, яка була справжньою святинею для наших батьків, спогади про дитинство, одна з небагатьох нагод бодай на кілька годин зібратись усією родиною.

З іншого боку, впадає в око дедалі виразніший і болісний поділ «віруючих» за різними ознаками – як святкувати, в який день святкувати, чиє народження святкувати і чи святкувати взагалі. Рідновіри (сварожичі, прихильники РУН-віри, просто язичники та багато інших релігійних громад язичницького спрямування) чітко дотримуються природних орієнтирів: святкують календарне зимове сонцестояння, і святкують його як Різдво Сонця, – але ніколи не збираються разом громадами на ці святкування (як і на інші язичницькі свята). Між цими громадами немає принципових розбіжностей, але вистачає й непринципових (наприклад, хто буде головним волхвом). Заклики до об’єднання з року в рік лунають усе частіше, але вочевидь безнадійно, бо не можуть порозумітися, а тим більш об’єднатися люди, які не вміють почути один одного. Спершу треба навчитися слухати.

Християни теж не являють світові гідного взірця. Вони вже он скільки століть не можуть навіть про дату народження Христа домовитися. Що, здавалось би, простіше: зібратися вселенським собором і просто, відкрито (чи й таємно) проголосувати за ту чи іншу дату. Інтернет і мобільні телефони уможливлюють участь у такому демократичному голосуванні широких мас віруючих. Держава теж підтримає… чи не підтримає? Підтримає, аякже. Тільки кожна свою дату. (А от коли буде єдина всесвітня держава, от тоді…)

Та найбільш гнітюче враження справляє сам «процес святкування». Якщо в християнських храмах та на рідновірських (язичницьких) зібраннях ще хтось і дбає про обряд Різдва, то присутній натовп сприймає це не як обряд (бо не тямить його змісту), а як видовище, розвагу, забаву. Хліба й видовищ! Тільки до хліба в ці дні буде додано надзвичайно багато масла, сала, ковбас, пива, вина, горілки… А щодо видовищ, то їх буде стільки, що через них нічого й не побачиш; характерні ознаки сучасних видовищ – інтенсивний дурносміх, багато оголених сідниць, миготіння світла, галас; і на всьому – карби поганого смаку. Навіть від колядок залишилося лиш кілька заяложених шлягерів сумнівного походження. Коли ж приходять «колядувати» діти - прокричати "Коляд-коляд-колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така, дайте, дядьку, п’ятака, а п’ятак неважний, дайте руб бумажний!" – хочеться зачинитися десь у погребі, затулити вуха й нічого не чути.

Так, це справді сумне «свято»; від потуг будь-що звеселитися воно робиться ще потворнішим… і ще більше схожим на всі інші теперішні «свята». А хто (чи що) не дає нашому люду звернутися до невичерпних звичаїв, давньої Української культури святкування?

Нехай це запитання залишиться контрольним.

Теги:

Схожі статті

  • 29.07.2016
    1527

    І сказав Сокіл Чорнобогові: "Що ж, іди в свою пітьму і володарюй там".

  • 10.06.2016
    1185

    В давніх текстах Рігведи описано, що Бог Індра в цей день покотив "колесо Сур'ї”. А наші Предки

    ...
 

Медіа