Зараз, напевно, вже немає людей, які б не бачили або не чули про петриківський розпис. Але, як він зародився, розвивався, набув поширення та популярності, мало хто знає.
Ось уривок з рукопису Федора Савича Панка, заслуженого майстра народної творчості, людини, яка все своє життя присвятила розвитку цього мистецтва: «Про петриківський декоративний розпис написано уже багато, але, прочитавши ті творіння, приходиш до сумніву, або просто до зневіри. Люди, які пишуть, або необізнані з матеріалом, або переписують з уже написаної фальші. Тому я мушу сказати правду, якою б вона гіркою не була, бо життя цього вимагає. Віддавши цьому мистецтву понад 60 років свого життя, на цій дорозі зустрічав усякого: правди і неправди. І те, що вдалося зібрати за цей час, треба розказати людям. Отже, петриківський декоративний розпис живе в нашому селі з далеких часів. Із архівних даних: село Петриківка зареєстроване в 1772 р., тобто тоді, коли Петро Калнишевський (останній кошовий Війська Запорізького) переніс свою власну церкву з села Курилівки до Петриківки. А до того, хоч воно (село) й існувало, то в реєстрах не було, бо тоді реєстрували села, коли там була церква. Отже, будемо вести історію Петриківців з літа 1772 року. А назва села поув’язана з ім’ям останнього кошового Війська Запорізького Петра Калниша. Це село було його зимівником.
Петриківка кріпацтва не знала, це було вільне козацьке село: люди були вільні, петриківську жінку ніхто не гнав батогами на панщину, вона була вільною господинею. Тому ці жінки були берегинями всього прекрасного і святого. Кожна жінка намагалася зробити у своїй світлиці краще, ніж у сусідки. А коли в якоїсь сусідки вийшло хороше, то про неї говорили: «У неї в хаті, як у храмі». Ось ці слова підкреслюють, звідки черпалась культура для домашньої оселі. А з історії мистецтв відомо, що в той час козацькі церкви були розписані в стилі українського бароко. Отож жінки бачили прекрасні розписи в храмі, кожна хотіла зробити так у себе вдома. Але ж ці жінки не були художниками-професіоналами. Кожна малювала, як уміла. Жінки-селяни дуже пов'язані з сільським господарством, кожного дня перед їхніми очима наяву була пишна природа степів, луків, городів. Це теж благодатно впливало на їхнє творіння. Тому все те бачене у церкві і на природі хотілось відобразити у своїй світлиці. Жінки брали фарбу, добавляли в неї молоко або яєчко, стригли кішечку, робили пензлик і малювали, як уміли, по білій стіні. Настінне малювання в Петриківці стало традиційним. Ці традиції увійшли в побут до такої міри, що до жінок, у яких у хатах не було розписів, їхні сусідки не віталися. А в той час, коли сусідка не привітається, вважалося великою ганьбою на неповагою. (Це із розповідей старих людей, які чули у часи своєї молодості від інших старих людей). Чомусь мені не вірилось. Та ось, в 1982 р. мені довелось побувати з виставкою в Голландії. Тамбачили наших жінок, які під час війни потрапили туди. І в розмові з ними виявилося, що в Голландії, якщо не будеш прати в понеділок, прасувати у вівторок, у четвер прибирати у дворі і на вулиці та 4-5 разів на місяць мити вікна з окола, хоч і двадцятий поверх, то ти не голландець, тебе зітруть з лиця землі.
– А хто ж за цим усім слідкує? – запитую я.
– Сусіди, – відповідали мені жінки.
Ось це устояні традиції, і живуть вони давно і стійко. Тоді я повірив тому, що було колись і в Петриківці . Якщо у хаті немає розписів, то до тієї господині сусіди не віталися. Це є підтвердженням того, що в Петриківці традиції жили і вони вимагали від кожної жінки дотримуватись їх. Тому кожна мама навчала своїх дітей того, що сама вміла, а якщо в дочки виходило краще, як у мами, то таку дівчинку називали чепурушкою. Слово «чепурушка» вбирало такі поняття: це дівчина молода, сама по собі охайна, вміє все робити: і мазати, і прясти, і ткати полотно та килими, і вишивати, і малювати, та ще й добре борщ варити. Тобто вміє все робити, що в майбутньому буде потрібно жінці. Дякуючи чепурушкам, петриківський розпис передавався з покоління в покоління аж до 1930-х років. Мабуть, останніми чепурушками були Т. Я. Пата, О. У. Пилипенко, Н. М. Білокінь та ін.
У 1936 р. на долю петриківського вчителя середньої школи Стативи Олександра Федосійовича випало відкрити школу декоративного малювання. О. Ф. Статива був організатором і директором цієї школи. Учителем петриківського розпису О. Ф. Статива взяв Тетяну Якимівну Пату. Школа ця проіснувала з 1936 по 1941 р. Автор цих рядків – випускник цієї школи 1941 року. Цей випуск був останнім. Нас випустили 22 квітня 1941 р., а через 2 місяці – 22 червня 1941 р. почалася війна. Школа ця більше не існувала.
Учні цієї школи навчались малювати петриківський розпис тільки на папері, тобто на виробах тоді ніхто не малював. Отже, виробництва на базі петриківського розпису тоді не було.
Після війни з Петриківки лишилося попелище, все було знищено, спалено. Люди, які лишилися, жили в землянках, а якщо лишалися десь хатки, то їх було так рідко, як після косовиці на полі нескошених колосків».
На долю Федора Панка і випало відродження петриківського розпису після війни.
У 1958р. при артілі «Вільна селянка» він створив цех підлакового розпису, який згодом переріс у фабрику «Дружба», цим самим поставивши петриківський розпис на твердий фундамент виробництва. Саме це не дало загинути мистецтву.
Освоїли випуск сувенірів на найдешевшій і найдоступнішій сировині – пресованій тирсі. Ці вироби потім покривалися доступною чорною фарбою, яка і слугувала тлом для майбутніх малюнків. (Це початок використання петриківського розпису на чорному тлі). Так було створено виробництво на основі того виду мистецтва, про яке до цього часу багато хто і не знав.
Фабрика зростала, розширювалася, вже продукцію виробляли і на експорт. Всі ці роки Ф. Панко був головним художником. Із зміною директора фабрики змінилися і умови для творчості. Працювати стало неможливо, тому у 1970 р. Ф. Панко змушений був залишити своє дітище – фабрику. У цьому ж 1970 році він створив інше, якісно нове підприємство на основі петриківського розпису. Це експериментальний цех петриківського розпису при Художньому Фонді України. Тут не було вже ні творчої групи, ні художників-виконавців, як на фабриці. В цеху працювали майстри за своїми малюнками, виконуючи їх своїми руками. Створення цього цеху – це якісний крок у розвитку петриківського розпису. Це часи розквіту цього мистецтва.
Про петриківський розпис знали вже всі. У цеху виготовляли вироби з пластику, дерева. Федір Панко започаткував розпис по дерев'яних виробах, зберігаючи живе тло дерева, не покриваючи його фарбою.
Тут розписували порцеляну, фаянс, папір, метал, освоювали й інші матеріали ( скло, тканину).
У цей час відроджувалось і килимарство, і наша петриківська вишивка, петриківський іконопис, народна картинка. Дещо впроваджували у виробництво, а дещо було у виставкових роботах. Для тих, хто любить творити, кращого виробництва не знайти.
У цей період також запрошували нас оформляти як інтер'єри громадських приміщень, так і промислові виставки України, які відбувалися за кордоном.
Маленький цех потребував розширення, тому Ф. Панко доклав величезних зусиль, щоб збудувати нове просторе приміщення, яке і стоїть зараз у центрі нашого села.
Петриківський розпис передавався з року в рік, з покоління в покоління, прикрашаючи людям життя, створюючи свято.
Це мистецтво – народне, техніка малювання доступна багатьом. Тому, зробивши один, два, три вдалі мазки, намалювавши простий малюнок, людям вже здається, що вони володіють цим мистецтвом. Однак щоб досконало оволодіти розписом, вміти творити, треба багато років наполегливої праці, навчання. Вміти класти мазки пензликом ще не значить вміти творити. Щоб було зрозуміліше, можна порівняти з іншим. Навчитися читати і писати – доступно всім. Але вміти писати художні твори, і писати так, щоб ними захоплювалися – це вже інше. І не всі володіють цим мистецтвом, мистецтвом письма. Те саме і в петриківському розписі. Щоб стати хорошим художником, крім самовідданої праці, треба мати і талант.
Переважно квіти в петриківському розписі не називаються. Всі вони просто декоративні. Але є тут і ромашки і калина, жолуді і кучерявки, цибулинки – назви, які дійшли з давніх часів.
Квіти – не сліпе копіювання природи, тут проявляється і фантазія художника, і вміння по-своєму відтворювати світ, і бажання показати людям цей світ очима самого художника.
Техніка малювання теж цікава. Використовуються прості, доступні інструменти, які завжди поряд і не треба їх десь діставати. Тому і малюють квіти і листя пальцем і кошачкою (саморобний пензлик із кошачої шерсті), рогозиною і т. д. Нині також використовуються і сучасні фабричні інструменти: пензлики з шерсті білочки, колонка, поні. Широко застосовуються і піпетка. Фарби теж сучасні, фабричні. Ніхто їх з природи вже не добуває. Але кожний матеріал вимагає своїх фарб, своєї технології. І це вже сучасному майстру треба знати.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira