Жив на світі юний хлопець на ймення Честь. Хоробрим був, розумним та працьовитим. Країну свою любив та оберігав. Та життя за неї готовий був віддати…

 Жив – жив не тужив, не скажеш, що щасливим у ній був, бо працював тяжко, але вільним був, тож хіба ж це не найбільше щастя? Та таким він був, допоки у його хату Зло не прийшло і до його волі й домівки свої нікчемні руки не простягло.

Спочатку злякався хлопець, не знав, що робити, аж раптом зрозумів, що час свій дім захищати і питає в незнайомця:

– Ти хто, до біса, такий? Чого хочеш? Чому з автоматом?

– Зрастє, брат мой, правалєвай, теперь я сдесь живу и ета моя земля Русская!

– Ось воно що, знову на мої землі зазіхаєш? Брат кажеш? З яких пір це ти мені брат? І чому ж ти до брата зі зброєю прийшов? Ніякий ти не брат мені! Та я краще вмру, аніж назву тебе цим словом!

І пролунав вистріл. І пролилась тоді кров юнака. Хоробрим був, неначе козак, країну свою любив, тож і життя за неї віддав. Відважно та жертовно. І кров таких, як він тепер ллється роками. Ллється червоними ріками. Ллється і не висихає. І «брат» той далі, те, що ніколи не належало йому, з автоматом відбирає.

Коли Зло знову прийшло в Україну, то був 2014. Воно вже приходило раніше, та чого ж йому знову треба? Зло вивісило свої стяги. Зло почало гатити із градів. Зло закричало «МОЄ!». Зло клялось, що воно зовсім не зло і не окупант. Зло переконувало, що «брата» свого ніколи б не вбило. Зло брехало нахабно і уміло. «Зла тут немає!» – казало воно.

Але хто ж тоді захоплює хатину за хатиною? Хто ж обстрілює місто за містом, зміцнюючи свої позиції на вже загарбаних територіях? «Расєян на Данбасє нєт?». А хто ж тоді забирає життя вірних синів України, як не Зло?

З тих пір, як увірвався, живе собі тепер цей «брат» у чужих домівках, у не своєму добрі купається, і кров таких, як Честь жорстоко проливає без докорів сумління.

Прийшла у наші домівки справжня війна, і зовсім вона не братська. Набридла нашим хлопцям та брехня і таке «братерство». Боляче стало їм, коли Честь загинув. І сказали вони: «Ніхто крім нас!». І повстали Хоробрість, Мужність, Вірність, Відданість та тисячі інших таких, як Честь на захист своєї рідної землі.

Добровольці. Вони першими, отримали виклик і прийняли бій за незалежність України. І досі триває ця боротьба на цій зовсім не братній війні. І досі ніхто зброї не опустив, захищаючи рідні терени. І досі надійні плечі таких, як Честь, захищають наше небо над головою.

Споконвіку на нашій землі були люди хоробрі. Люди, які готові віддати життя за свободу і за свій народ. Ці люди били ворога шаблями та міцними руками. Сьогодні такі ж герої з козацьким духом захищаються від ворога на Східному фронті. Вони мужні і віддані, вони йдуть на смерть у бій за Україну.

І допоки є такі як вони, нас ніколи не здолає жодна ворожнеча, бо Україна – це колиска героїв. Бо Україна – це земля карооких та чорнобрових. Бо Україна – це земля хоробрих і жертовних. Сильних та незламних. Волелюбних і відданих. І Україна більше ніколи не пробачить і не терпітиме таких «братів». Досить!

Раптом звідкись пролунав голос того юнака на ім’я Честь, який першим загинув на цій війні: «Росія, ніякий ти не брат мені! Зло, тікай із моєї домівки!». І сотні інших промовили ці слова та пішли у переможний бій. Невдовзі Зло зазнало поразки.

Усім добровольцям та бійцям ЗСУ, що полягли за незалежність України в результаті російської агресії присвячується

Довідка:

Дума-казка про Ось та Ась, написана Степаном Васильченком ще у далекому 1918 році, глибинно пояснює усю сутність російсько-українських стосунків, які були колись, і які ми маємо сьогодні. З того часу вже минуло ціле століття, а здається, наче нічого і не змінилось. Висновки робіть самі…

Теги:
Джерело: https://amazing-ukraine.com/niiakyi-ty-ne-brat-meni-kazka-pro-os-ta-na-novyi-lad/
 

Медіа