В суботу ранком, до схід сонця, люди встають досвіта і йдуть в ліс, на поля, священні гаї, левади збирати запашне зело: чебрець, полин, любисток, канупер, татарське зілля (аїр). Збирання супроводжується піснями та забавами.

Близько до вечора люди повертаються і  квітчають свої житла зеленим гіллям липи (також гілля осики, клену, ясеня) й встеляють оселі назбираними запашними травами. ЛИПА, як й інші дерева – вважалася священним деревом у наших Предків і була присвячена Богині Весни і Любові -  Лелі. Біля лип проводили обряди, запалювали святкові вогнища, водили хороводи.

Іше дерево - осику, у цей день ставили перед дверима будівель, на воротях, а також і в загороді, де ночує худоба. ОСИКА -  з давніх давен є надійним оберегом від усього злого й лихого. Це дерево гарно вбирає негативну енергетику, а тому у деяких областях на Клечальну Суботу її ставили у хаті на ніч, щоб позбутися усього нечистого.

Тут варто наголосити, що трави рвали з особливою бережливістю, набожністю, а обламували гілки лише тих дерев, які своїми руками посадили і виростили! Проте, в наш час люди з навіженою швидкістю і жорстокістю обдирають довколишні  сади, парки і ліси, які вони не саджали, щоб тільки прикрасити зеленню свої домівки, абсолютно забуваючи про сам зміст дохристиянського свята – вшанування дерев і рослинності, обожнення Матері Землі-Природи. Тож, ШАНУВАТИ, а не РУЙНУВАТИ, добродії.

Є повір'я, що разом з вітками з дерев над могилами Предків в оселю прибуває Дух Святості - Дід-Ладо, який благословляє родину своїм миром і любов'ю своїх нащадків, благословляє  усіх дітей, внуків і правнуків у цей день.

Сама назва «клечати» походить від слова квітчати, тобто - прикрашати, маїти, а тому й назвали цю суботу – Клечальною.

Що цікаво, подібний звичай існує в Індії. Так, у Гіндукші на початку дощового періоду, коли відбуваються посіви, з села посилають двох дівчат, щоб принесли з лісу гілку священного дерева – чілі. Прийшовши до лісу, дівчата складають требу - обливають дерево вином і олією (жодного м,яса), після чого відламують одну гілку. Цю гілку вони приносять в село й кладуть на камінь на березі річки чи струмка. Відбуваються танці й народні обряди. Коли чоловіки повертаються додому, то перед тим, як переступити поріг вступають у коротенький діалог з дружиною, яка є в хаті. Чоловік відповідає їй, що приніс хліб, худобу і дітей, тоді його впускають до хати, й він вносить у дім гілку священного дерева (Biddulph Tribes of the Hindu Koosh op. 106 et.sq. наведено у Frazer Golden Bough, І, p. 71 – 72;).

Як бачимо, внесення гілки священного дерева з лісу в село, а потім і до хати відбуваються в індійців з особливими урочистостями і має на меті забезпечити родину врожаєм, худобою і дітонароджувальністю. Дуже ймовірно, що й наші звичаї – вносити зелень в село, а потім до хати – теж пов’язані з прикладом родючості і урожаю.

Також, у Клечальну (Зелену) Суботу здавна існує звичай поминати померлих родичів, а також тих, хто загинули без вісті десь на далеких дорогах, чужих краях, а таких у нас в Україні завжди було багато. Були це, переважно, козаки, а пізніше воїни-герої. Так ось, на Зелені Свята починають квітувати жита, а на народним віруванням, в час квітування хлібних злаків прокидаються померлі. В стародавніх мешканців Європи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період, люди боялися щоб із цвітом чогось не сталося злого, щоб ніхто не наворожив. Померлі Предки — це ж охоронці інтересів свого роду, ось до них у цей небезпечний час і зверталися, їх поминали, їм приносили дари, влаштовуючи тризни. Клечання, зелене гілля в’яжеться з померлими Предками: «то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні».

Теги:
 

Медіа