Візантійські автори ще а VI столітті відзначали, що у слов'ян діяв общинний, а не державний порядок, і відповідно до цього порядку правом голосу на загальнообщинних зборах (вічі) послідовно ма­ли жрець (волхв), князь (чи воєвода), піс­нетворець - хранітель пам'яті племен та суддя.

У даному випадку нас ціка­вить саме піснетворець, оскільки він акумулював зовнішні і внутрішні знання про свій народ у вигляді переказів, мі­фів чи легенд-казань. І якщо ми від ві­зантійців знаємо про це, нам, отже, значно простіше прийти до думки, що саме родоплемінні бояни і були голов­ними носіями власне того, що ми нині називаємо фольклором або ж просто­народною "літературою". І лише через них до нас (значно пізніше, у середні ві­ки - через освічене чернецтво дійшли хоч якісь згадки, уривки чи й повні тво­ри тих далеких часів, в яких ми бачимо сліди засвоєнь, перекладів і трансфор­мацій пісень таких самих боянів інших народів, з якими доля зводила чи в мир­ному житті, чи на полі бою, чи опосе­редковано - з третіх уст.

Якось ми досі не надали особливого значення тому історичному свідченню, котре доніс автор "Слова о полку Ігоре­вім", сказавши: "Початися ж тій пісні за би­линами цього часу, а не за задумом Бояновим. Боян-бо віщий, якщо комусь хотів пісню творити, то розганявся білкою по де­реву, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами". Це ж Боян, як згадував речі (усні оповіді, історичні перекази тощо) пер­ших часів особиці (окремішних вотчин),

"не десять соколів на стадо лебе­дів напускав, а свої віщі персти на живі струни покладав, і вони самі князям славу рокотали".

О Бояне, соловію старого часу!
Аби ти ці полки ощебетав,
скачучи, соловію, по мислиному дереву,
літаючи орлом під хмарами,
звиваючи слави обаполи цього часу,
рищучи в тропу Трояню
через поля на гори!

...Віщий Боян і раніше приспівку,
кмітливий казав:
"Ні мудрому, ні багатому, ні птиці безпечній
Суду Божого не минути"1.

Ось такий він був, віщий Боян, Велесів онук, отаке йому пошанування в руській історії. Як це саме звучить - пригадаймо:

Співати було пісню Ігореві,
того (Олега) онуку:
"Не буря соколів занесла
через поля широкії,
галиці стада біжать
к Дону великому".
Чи оспівати було, віщий Бояне,
Вєпесів онуче:
"Коні іржуть за Сулою -
дзвенить Слава у Києві;
труби трублять в Новіграді,
стоять стяги в Путивлі:
Ігор жде милого брата Всеволода
І сказав йому буй-тур Всеволод:
"Один брат, один світ
світлий ти, Ігорю!
Обидва ми Святославовичі!
Сідлай брате,
своїх швидких коней,
а мої ті готові,
осідлані під Курськом попереду.
А мої ті куряни - свідомі кметі:
під трубами повиті
під шоломами злеліяні,
конець списа годовані:
путі їм відомі, яруги їм знайомі;
пуки у них натягнені,
сайдаки створені,
шаблі нагострені.
Самі скачуть, як сірі вовки в полі,
шукаючи собі честі,
а князеві слави".

А що ж про боянів свого часу подає Велесова книга - попередниця "Слова"?

Бояном у давньоязичницькі часи бу­ла, за Велесовою Книгою, Мати-Слава (Мати-Птиця, Магура, Мати-Сур'я, Громо­виця, Перуниця, Матір-Сва. Птиця Божесь­ка) - жона Перуна, прекрасна крилата ді­ва, яка осіняла своїми вогненними крила­ми воїнів на полі бою Тому, хто впав на полі бою, вона дає пити зі своєї чаші (ро­га), і тоді душа героя відлітає в Ірій (Рай). Надзвичайно колоритна й глибоко симво­лічна постать у слов'янському пантеоні Богів. Про неї сучасна дослідниця язич­ництва Галина Лозко пише:

"Богиня Війни й Перемоги, яку уявляли в образі віщої птиці, яка своєю піснею кличе військо до бою, допомагає воїнам під час битви а також проводить загиблих до Лук Сварожих. Мати Слава ще називається Перуницею, як жіноча пара Бога Перуна (тут Г. Лозко дає своє розуміння жіночої ролі Матері Слави, відмінне від поширеного в Росії - М. К ). Тут йдеться про пророцтва й ворожіння які вважаються "підказкою" віщої Птиці. Мати Слава є прообразом козацької Покрови - покровительки війська, її свято 1 жовтня"2.

В іншому місці Г.Лозко подає так: "Мати Слава - золота небесна птиця, що ототожнюється з Сонцем, бо в інших дошках вона ще названа "Мати-Сонце наше". Це покровителька слов'ян, яка приносить їм щастя і славу. Корені Сва-, Слав- передають поняття святості взагалі, пор.: свято, сват, світ, свайба, свобода, Сварга, Сварог та ін."3. Ще далі дослідниця подає цікаве доповнення: "Мати-Слава обов'язково пов'язана з Сонцем, бо тільки при Сонці могла починатися битва, ніколи після його заходу" 4. До того ж, "послухатися Матір- Славу" було те ж саме, що звичай "радитися з рідними Богами перед боєм"5.

Чудодійна сирена прі ще мала назву Птиці Вишньої. Не випадково руське військо, зазначає Г, Лозко, мало форму Птиці: "військо ставили у вигляді птиці: голова (в центрі) - передові загони, а з боків загони (як крила), що оточували ворогів"6.

Мати-Слава обрала нас
співати про звитязтво
над ворогами, і тому віримо в оте
Слово про Птицю Вишню,
що в Сваргу пурхає,
відлітаючи од нас

- каже волхв в іншому місці, наголошуючи на своїй особливій ролі: "обрала нас співа­ти про звитяжство". Й в цім зізнанні закла­дена? цілком очевидно, найважливіша для нас, у даному разі, інформація: (підкрес­лення моє — М. К). Очевидно, серед самих волхвів був поділ на священників, які слід­кували за обрядами й молилися у священ­них гаях серед одноплемінників (і це, ма­буть, були старші за віком dолхви), і тих, посвячених у чин, хто мав брати меча і йти до бою разом з усіма, показуючи прик­лад особисто й словом-співом закликаю­чи рать до перемоги

Саме тут десь, у цьому зізнанні волхва у Велесовій Книзі, міститься відгадка історичної таїни появи боянів пізнішого часу - великих патріотів рідної землі. І сталося це, безумовно, в пізні дохристиянські часи, у VIII - IX століттях, коли раті були замінені регулярним княжим військом на західноєвропейський чи візан­тійський манер, яке формувалося для да­леких походів, а не утворювалося з чолові­ків усього роду-племені в час великих пе­реселень народів. Відтоді княжі воєводи чи й самі князі, ідучи в походи, залишали в своїх землях певну частину раті для захисту по­селень від раптових ворожих нападів.

Г. Лозко подає історично обгрунто­ване й обрядово достовірне тверджен­ня, що "первісно перед військом несли зображення Бога (ним був Триглав, що, треба думати, мав вигляд Трисуття - М. К.)". Його берегли, як пізніше прапор чи стяг - особливо пильно. "Вважають, що поки Бог з військом, доти воно збере­жене, ціле, єдине. Вороги намагалися ві­дібрати образ Бога у противника. Вірили, що разом з військом Бог б'є ворога"8.

Тут правдиво все, більше того - об­раз Бога-Триглава мав нести саме волхв- воїн, натхненник перемоги, найближчий соратник і порадник князя-воеводи. І як­що це так, то тоді він - і є боян. І вся істо­рія виникнення цього видатного суспіль­ного інституту стає на своє місце.

У будь-якому разі маємо пам'ята­ти: волхви, бояни-співці, княжо-монастирські літописці - це перші вітчизняні історики, "глас Божий" і народний, справ­жні патріоти рідної землі.

А тепер порівняймо з тим, що каже сам літописець-волхв про головного героя епо­су і співця слави у Велесовїй Книзі - про Матір-Славу, Матір-Птицю, яка діяла від імені самого Сварога, осяваючи звитягу русича:

Тут бо прилетіла до нас
Птиця Божеська і прорекла:
"Відійдіть на північ
і нападете на ворогів,
коли вони підуть на села наші".

                                       (6-А)

Та бо Магура співає пісню свою,
кличе до січі,а та птиця од Інтри...

                                       (6-Г)

І Мати співала,
тая красная птиця,
яка несла Пращурам нашим
вогонь до домівок їхніх.

                                        (7-Б)

Це Бог Сварог кличе нас,
і йдемо до Нього.
Ідемо, бо Мати-Слава
співає пісню ратну, і мусимо послухати тут,
аби самим не їсти трави і
Скіфію грекам не давати.

                                     (7-Г)

...Мати-Слава співає над нами.
І йдемо, щоб стяги наші
дати вітрам тріпати.

                                    (7-Г)

Як соколи, нападемо на них
і кинемося до битви сильної.
То бо Мати Слава співав в Сварзі про подвиги ратні.

                                   (7-Д)

То Мати Слава б'є крилами
про труди ратні і славу воїнам,
які іспили Води Живої
од Перуниці в січі жорстокій.
І тая Перуниця летить до нас
і тая ріг дає,
повний Води Живої
для життя вічного. . .

                                   (3-Д)

І як умре - до Луки Сварожої йде.
І там Перуниця рече:
"То є ні хто інший,
як русич Гординя,
ані грек, ані варяг,
бо це слов'янин роду славного,
і той іде по співах Материних.
А Мати скликає до Лук Твоїх,
Свароже Великий.

                               (7-Е).

Мати-Слава
б'є крилами об боки свої;
навколо неї сяє світло до нас.
І всяке перо іншої барви -
червоне, синє, блакитне,
жовте і срібне, золоте і біло.
І та сяє, як Сонце Свароже,
І колами йде посолонь.
Та світилася сімома красотами,
як заповідано Богами нашими...
Мати-Слава б'є крилами о боки і
йдемо до стягів наших;
бо ті стяги Ясуня.

                                  (7-Е).

А Мати-Слава співає
про труди наші ратні,
і маємо послухати
і прагнути до битви лютої
за Русь нашу
і святих Праотців наших
Мати-Слава сяє до хмар,
як сонце, і віщує нам
Перемоги й загибель.

                                  (7-Є).

...Слава наша перетече
до Матері-Слави
і пребуде в ній до кінця кінців
земних і інших життів

                                   (7-Є)

...Б'є крилами Мати-Слава
і говорить нащадкам про тих,
що ні грекам, ні варягам
не піддавалися.

                                 (7-Ж)

Про смерть нашу не думаймо,
і життя наше
на полі (бою) прекрасне.
Б'є крилами Мати-Слава Сварожа
і веліть нам іти до січі,
і маємо йти,

                                (8(1))

Ось прилетіла до нас,
сіла на дерево і заспівала Птиця.
І всяке перо її інше
І сяє різними барвами,
так що вночі стає ясно, як вдень.
А співає пісню до борні,
то й підемо битися з ворогами.

                               (8(2))

Летить у Сварзі Перуниця
і несе ріг Слави!
Тож іспиймо його до кута!..
А та Перуниця рече, що
русичі, прокинувшись,
Орю свого боронити мають сьогодні.
А ще та Сур'я рекла,
щоб русовичі йшли і діяли...

                              (8(3)).

Цей Бог розумних проявить,
а хоробрих укріпить.
І ті йдуть до Сонця восходящого,
вдивляючись у береги ріки,
щоб там оселитись,
як Мати-Сва Славо рече.
І та обома крилами освятить її.

                                (13)

Якщо йде ворог на нас,
то опережемось мечами.
І, одержимі віщими
Матері-Слави словами, що
майбутнє наше славне,
пішли на смерть, як на свято.

                                 (14)

Б'є крилами Мати-Слава і кличе нас,
щоб ішли за землю нашу
і билися за вогнища
племені нашого;
...бо ми с русичі.

                                (14).

Ось подивіться навколо
і побачите Птицю тую
на чолі вашому,
А вона поводе вас
до перемоги над ворогами.
Цс воювала інших,
а своїх там удержувала.
І тут красується
попереду і манить кольорами до синяви,

                                         (18-А)

Молимо Прабатька Дия,
як той розведе вогонь,
який Мати-Слава принесла
на крилах своїх Праотцям нашим,
і ту піснями оспівуємо
біля кострищ вечірніх.

                                            (19)

Дуже цікаве явище відкривається при такому детальному цитуванні Велесової Книги, zкщо спочатку Птиця-Слава переважно закликала боронити рідну землю, то далі, коли сталося ве­лике переселення слов'ян у далекі краї, зокрема "до Сонця восходящого", де тре­ба було пильно вдивлятися в береги ріки, щоб там оселитись", оповідна ма­нера волхва набуває нових рис, а точ­ніше, вона ніби сама 'втомлена" дале­кими переходами, невідомістю в доро­зі, вона не така яскрава й заклична, як раніше. За цим ховається багато що, але найголовніше, очевидно, те, що слов'яни-руси поступово втрачали во­йовничий запал, бо були виснажені без­перервною боротьбою за своє вижи­вання. Саму Матір-Славу, каже волхв "піснями оспіваємо біля кострищ вечір­ніх". А далі й зовсім відверте зізнання у втраті бойових якостей цілого народу:

хоч Птиця-Мати Сва
славу рече на нас
і молить нас про те,
щоб отцівську славу зберегли,
і то не мали дерзостістати на рать
і мечами своїми брати землю нашу,
од ворогів одібрану.

                                          (21)

А вижити потрібно було за будь-яку ціну. Бо навколо надто багато охочих до слов'янських земель. Це розуміють і кня­зі, і дружинно-ратні бояни-волхви:

... Мовить Птиця-Мати Славо наша
про нас і славу рече нам.
І брали ми за тим мечі наші
і йшли удосвіта в поле.
Відбили ворогів північних,
і відкидали ворогів південних,
і пішли на ворогів східних,
аби повели русів Громовиці,
як синів отця нашого Перуна
і Дажбога внуків.

                                         (23)

Це рече Птиця-Мати
Слава до нас,
аби ми підняли мечі свої
на захист свій і її.
Це б'є крилами о землю і
порох підіймає до Сварзи.
А це бо впала на землю
і б'ється О неї,
ніби страшиться за нас.
І тут стрепенулась,
крикнула, яко кречет,
і той крик до серця нам.

                                              (23).

І мали ми двох ворогів
на два кінці землі нашої
І мав Болорев труднощі від того.
І тут Мати-Птиця прилетіла
і сказала йому,
що спочатку має напасти
на гунів і розбити їх,
а потім повернутися на готів.

                                              (27)

Б'є крилами Мати-Слава
і говорить нам о труднім часі
засухи і мору корів.

                                            (28)

Така поступова переміна у настро­ях волхвів-боянів викликана, як бачимо з контексту Велесової Книги, перевіре­ного за іншими історичними джерелами, поступовою втратою Руссю своєї коли­шньої могутності, а також поступовим виснаженням резервів, в тім числі ду­ховних. оскільки християнізований світ ополчився проти язичників-русів усією своєю потугою. Волхви ще б'ються за праве діло свого народу, ще не втрача­ють віри у мобілізаційні заклики Матері- Слави, - але їх мова стає все менше пружною і переконливою. Вони знають, що візантійські місіонери облягають їх з усіх боків що й князі Русі захиталися, се­ред них все менше тих, котрі рвуться до бою. Тож і Птиця-Слава "впала на землю і б'ється о неї, ніби страшиться за нас".

Наставали нові часи. І коли 860-го року було охрищено Сурозьку Русь, вол­хви припинили свій літопис доблесних старих часів. Залишалося дописати лише кілька штрихів до того, що робили тепер на Русі зайшлі варяги Аскольд, Дір та інші загарбники, які скористалися з ослаблення племінних об'єднань русів- слов'ян. Тому зовсім не випадковий тра­гічний початок Велесової Книги: "Дарем­но забули доблесні наші старі часи, бо куди йдемо - не відаєм"9.

І сам виклад історичних подій, і гли­бинне знання суті тодішньої життя, і сві­тоглядно-релігійні аспекти книги беззапе­речно свідчать, що Велесова Книга - істо­рична пам'ятка, яка відображає в усій пов­ноті боротьбу наших Предків за виживан­ня на своїй рідній землі. Це надзвичайно важливо для нас, їхніх нащадків, які реані­мують сторінки тієї відчайдушної борні за саме право жити серед ворожих народів.

І тому важливо, що ми бачимо яскравий слід одухотворених боянів-волхвів, які написали для нас цю велику книгу.

* * *

Чому ж сталася така трансформа­ція - від величного образу Матері Слави цо піснетворця Бояна-чоловіка? Де, на якому етапі було здрібнено, а далі і втраччено жіноче начало Покрови-Батьківщини, котре, безумовно, було потужним сти­мулом до військової звитяги, отже, й до переможних битв? Мовчить наша істо­рія. А мовчить тому, що й Батьківщина, і її історія, сам процес літописання, опини­лися в руках чужинців-князів-зайд і попів-гнобителів та їх численної зграї місце­вих зрадників, для яких мірою доблесті став підкуп.

Але оскільки Бояни-співці ратної сла­ви, були за часів складання "трудних по­вістей", як каже нам автор "Слова о пол­ку Ігоревім", отже, до певної міри за най­пізніших часів язичництва, коли вже утрачувалася межа між старою і новою епо­хами, - тут і варто пошукати джерел по­яви самого поняття натхненника ратної битви Бояна-чоловіка - людини, безумов­но, наближеної до того чи іншого князя. І, судячи з руських літописів, до великого князя-столонаслідника, діяння якого на от­чому столі (престолі) мали вирішальне значення для всієї суспільності - князівс­тва чи землі по-тодішньому лише значимість і вагомість військово-політичних здобутків великого князя ставали пред­метом Боянового оспівування.

Писемна історія донесла до нас ві­домості про предків-слов'ян, коли у них вже була досить чітка державна органі­зація і більш-менш вагомі "літературні" знання фіксувалися значно чіткіше або системою навчання княжих дітей, або проповідями духовенства, або ж ман­дрівними боянами-гуслярами, скороморохами, тощо. Принаймні, саме в середо­вищі останніх виник первинний "театр" як осмислене "літературно-сценічне" дійство, фактаж якого був спертий на цікаві чи забавні історії з народного жит­тя. Безіменність авторів була, поза сум­нівом, корисною хоча б із того погляду, що всі ті "театрально-літературні" істо­рії швидко ставали набутком широких верств як свого народу, так і сусідів.

Так творилася історія власне те­атру і його основи - літератури.

І саме там, де нам підказує літопи­сець раннього середньовіччя у "Повісті ми­нулих літ", ми вбачаємо тоненьку історич­ну ниточку, потягнувши за яку, можна го­ворити про власне "літературу" більш менш упевнено, йдеться про те місце у "Повісті", де літописець твердить без Сум­ніву, що русь - це поляни; колись вони, як і інші слов'янські племена, вийшли з Норика - римської провінції на Правобереж­жі Дунаю, що першими князями полян у Києві були Кий і його брати Щек і Хорив (до речі: за однією старою легендою. Рай знаходиться на Сході, а Пекло - на Захо­ді. У Раю є Гора блаженства (або Харив, Хорив), на яку померлий має піднятися са­мостійно Хорив - чи не з цим іменем пов'язане ім'я третього сина Батька Оря? Чи не поняття пошуку гори (краю) блаженс­тва пов'язане з ним, а не власне ім'я? Ві­домо, що Хорив з братами водив своє плем'я шукати кращої долі...(Велесова Книга). Що саме ці брати заклали основи Давньоруської державності. Розповів лі­тописець і про дунайські походи Кия, про те що він був у візантійського царя. Щоп­равда, літописець точно не знав, чому по­ляни називалися руссю, упевнений він був лише в тому, що русь - плем'я слов'янсь­ке і що його початки десь там, у Норику.

Усе це цілком вкладається в концеп­цію авторів Велесової Книга, створюєть­ся навіть враження, що перш ніж написа­ти у своїй "Повісті" про полян та інші сло­венські племена, їх походження та істо­ричні маршрути до Дніпра, літописець та­ки зазирнув у Велесову Книгу... і повірив їй! - усупереч її язичницькому походжен­ню. Але це лише моє припущення. Безпе­речно одне: волхви-жерці й ченці літописці користувалися приблизно одними й тими ж історичними знаннями, джерелом яких значною мірою були достославні бояни.

На користь особливої історичної цін­ності боянів говорить і те, що в епохи, зга­дані у Велесовій Книзі (десь від VIII сто­ліття до н. ч. - до IX століття н. ч.) бояни грали виняткову роль у суспільному жит­ті своїх племен, явно наслідуючи антич­ну традицію ведів і рапсодів. При цьому вони користувалися великою пошаною в народі, ще чітко не поділеному на анта­гоністичні класи соціальною нерівністю і волюнтарно-княжими забаганками, ще вони були "гласом усього народу, співа­ючи йому під опікою власних Богів-покровителів і користуючись всевладним за­хистом волхвів. Ця обставина має винят­кове значення, оскільки таким чином бо­яни зберегли для історії, для всіх слов'янських поколінь безцінні свідоцтва культурних традицій тих часів І там, де, за історичними свідченнями середньовіч­них літописців, у гридниці князя Володи­мира Мономаха бенкетували "бояре и гриди, и соцкие, и десяцкиє, и нарочитые мужи. при князе и без князя", там і закріплювались у людській пам'яті ті са­мі знання, що про них так яскраво пові­дали нам автори Велесової Книги.

Та й те, що автори-волхви чітко вка­зували у Велесовій Книзі на походження влади руських князів від легендарного Трояна ("сім віків Трояніх"), свідчило про глибину звичаю триматися рідних дже­рел, передаючи Звичаєве право з поко­ління в покоління через племінних піснетворців-боянів. Бо якби цього не було погодьмося, ні про що подібне ми нині зна­ти не могли б.

Найдавніший київський літописець-чернець поринає, знову ж, у найдавніші спогади, що характеризують епоху ве­ликого переселення народів зрозуміло пов'язуючи все це з біблійною традиці­єю - з синами Ноя та їх геололітично-узурпаторським розділенням чужих зе­мель між собою (це біблійне нахабство походить, як доведено, від древніх юдейських царів, які замовляли історичну "музику" своїм підлеглим літописцям). Знання авторів Велесовоі Книги значно глибші - вони сягають пе­ріоду понад 1500 років перед приходом наших Пращурів до Карпат, у пониззя Ду­наю. Звідки через 500 років вони під тиском агресивних сусідів рушили на північ і сіли на відносно вільних землях по бе­регах Прип'яті та Дніпра. Принісши, як ві­домо, з собою засвоєні міфи, легенди й перекази в усній традиції власних боя­нів. Одночасно й власну писемність, за­початковану, судячи з напису на могилі героя Троянської війни, праслов'янсько­го царя Енея: ще догомерових часів, оче­видно, точного датування цієї грандіоз­ної історичної події - самого започаткування (чи успадкування) праслов'янсь­кої писемності - ми знати не будемо. І не жалкуймо: з нас, українців, вистачить знання, що письмо Велесової Книги -"велесовиця - є базовим для нашого су­часного правопису, і що воно є - тепер це теж поза сумнівом - результатом історичкого подвигу волхвів-жерців та їхніх найближчих помічників - їх "гласу" - піснетворців-боянів.

І та обставина, що княжі договори з Візантією й іншими сусідам писалися слов'янською мовою (очевидно, "русь­ким письмом", як кажуть літописці), пи­ше підкреслює історичну спорідненість "руського" письмотворення - від часів царя Енея до епохи великого князя Свя­тослава Хороброго та інших київських князів, коли це письмо остаточно уфондувалося, як би сказали наші сучасники. Тим паче, що в дружинах, котрі ходили до стін Цареграду, були, відомо, й гусляри-бояни, натхненники руських перемог.

* * *

У передмові до історичного роману В.Іванова "Русь споконвічна" професор А. Г Кузьмін сумно написав, маючи на увазі швидкоплинність часу й особливі умови життя на Русі:

"Обмеженість дже­рел завжди породжує безліч концепцій, в яких нерідко зникають і самі джерела. Ху­дожній погляд - це також концепція, в якій обмежені джерела часто підпорядковані розкриттю найважливіших глобальних ідей, до яких від самого джерела ніколи не піднятися"10.

Проте дещо по-іншому на проблему дивиться сам автор роману (боян-піснетворець!):

"На Русі, - каже він, - не такі міс­ця, щоб надовго зберігались свідоцтва ми­нулого, Немає сухих пісків, здатних тисячі років берегти й залізний клинок, і малень­кий цвях, і кільчик кольчуги одночасно зі шматком видубленої шкури, дерев'яним бруском і клаптиком одяїу, Немає гір, при­датних для кам яних фортець, вічних під­земель і написів, що не стираються.

Не було тут і Богів, котрі б вимагали улесливих похвал у пишноті міцних храмів. Не було й владик, котрі наслідували б Бо­гам. Прості у повсякденні, хранитепі небес­ної тверді русичів не потребували особли­вого служіння у вівтарях, що суперничали з небом. Скромні символи словенської спільноти, руські Божества любили стояти на галявинах-погостах, у стінах зелених лі­сів, під дахом з вільного повітря.

Жива руська земля у своїй вологій родючості за одне покоління людського життя безслідно розчиняла залізні виро­би. Шашіль, чєрви-древоточці, пліснява, пожежі пожерли руські гради. Стерлися могильники. Залишки поселень змиті справжніми потопами - подумайте, скіль­ки дощу й снігу кинуло щедре небо на руську землю лише за тисячу років!

Зітліли пергаменти, береста, дошки, дощечки й палички, на яких писали старі русичі. Нічого не залишилось, нічого!

Неправда! Під зітертими часом і плугом курганами й сьогодні зберігаєть­ся попіл поховальних вогнищ, кістки й речі, вироблені русичами. Під дерном знайшлися залишки погостів, градів, жи­тел ізвергїв (безвірників - М. К.), які ви­селялися на волю з-під родового гніту. Все це жило. І живе.

Немає записів, зроблених русича­ми, або вони ще не відшукані (очевид­но, автор свідомо чи несвідомо обми­нає прокляту попами, вже відомїу в час написання роману, Велесову Книгу - М. К.). Але є розповіді інших очевидців- сучасників, недвозначно ясні, гарні у своїй достовірності,

Хто захоче, той знайде багато нес­простовних свідоцтв. Потрібно лише тро­хи потрудитися, постаратися зрозуміти, оцінити і - порівняти, пам'ятаючи, що не буває чудес, з нічого нічого й не народжу­ється, немає нічого незрозумілого, нічого створеного просто випадково чи долею"11.

Так, це правда. Знайдення Велесо­вої Книги і включення її в науковий обіг - найкраще свідчення перемоги над часом і лютістю християнського попівства. Під­твердженням цього романтичного пасажу письменника Валентина Іванова може бу­ти історичне свідчення американського ар­хеолога й історика А. Лео Опенхейма у йо­го книзі "Древняя Месопотамия"12 про те, щодо наших днів збереглися навіть вер­бові дощечки-книги чи не найдавніших у світі літописців Дворіччя, виготовлені, які Велесова Книга, у вигляді пластин і зв'яза­них шкіряним ремінцем крізь прорізи в кож­ній пластині. І списані тим самим спосо­бом, що й волхви на Русі писали, - різами й чертами, покритими розплавленим вос­ком. Ось тобі й маєш, скептику-історику- археологу, чи хто ти там ще є з-поміж на­ших сучасних хом-невіруючих: були й такі книги, була й така ж техніка письма (не­важливо, що в Месопотамії-власною кли­ноподібною азбукою), і зберігались так са­мо для нащадків. Знайшов книгу-літопис на вербових дощечках згаданий вище ассіролог-археолог особисто, працюючи в Месопотамії в архівах довгі роки.

І хоч той же професор А.Г.Кузьмін у розділі "Що нам достовірно відомо" до згаданого роману зазначає, що "дослід­ник практично ніколи не використовує весь можливий джерелознавчий фонд стосовно своєї теми, оскільки розуміння залишків матеріальної і духовної культу­ри або скупих відомостей древніх авто­рів майже завжди проблематичне"13, і ми поділяємо цю точку зору, - але водночас вважаємо, що Велесова Книга як "зали­шок матеріальної і духовної культури" древніх слов'ян навіть у її сьогоднішній неповноті дощечок, - унікальне, епо­хальне явище, виходячи, найперше, з обсягу і глибини відомостей, які містить ця писемна пам'ятка.

Вона досить чітко накладається на епохи й події, які в ній відображені, про що вже є десятки, якщо не сотні, підтвер­джень сучасник дослідників Велесової Книги з різних наукових галузей - від ар­хеології й історії до спеціалістів комп'­ютерно-структурної лінгвістики.

У цьому зв'язку варто звернути увагу й на те, як нинішні автори підходять до ці­єї проблеми,  зокрема й із несподіваного боку - від аграрної науки. Ось нова книга відомого аграрія, академіка Ф, Т. Моргуна "Куди йдеш, Україно?"14. Роздумуючи над непростою долею своєї Батьківщини, аграрій-еколог звертає погляд на історичні традиції свого народу і особливо - на йо­го духовне коріння. Він пише: "Стійкість і міць козацької духовності становило те, що лицарі свято берегли віру батьків і дідів, духовні здобутки Предків. Ще з епо­хи дохристиянської, зокрема з Дайбожицької, вони донесли побожне ставлення до рідної природи, землі, середовища, у якому жили. Вірування, духовні тради­ції дайбожичів так виховали нерозривну єдність із природою, територією Предків, духовність яких сприяла тому, що в кров і плоть, свідомість і підсвідомість коза­ків входило відчуття і осмислення себе органічною частиною навколишнього се­редовища, материзни і дідизни. Засоби сімейної, шкільної і соціальної козацької педагогіки так впливали на особистість, що в неї не виникало ніякого відчуження від рідної природи, землі, як це стало по­мітно в пізніші часи, ближчі до наших. Ви­соке поетичне ставлення до дійсності, оспівування краси життя, високі пориви душі і серця, що, здавалося, своїми регіс­трами сягали неба й зірок, були прита­манні і козакам, і їхнім Предкам-дайбожичам. Світлість душі, високість їх ус­тремлінь, глибина милосердя і віра в пе­ремогу людської теплоти, гуманності, єд­ності із рідною природою, заглибленість у таємниці космосу, - все це дає підста­ви назвати їх сонцепоклонниками (під­креслено автором - М. К)

Цей своєрідний поетично-піднесений заспів виразно заакцентовує увагу на най­суттєвішому в концепції джерел духов­ності українців - на необхідності усвідом­лення винятковості язичницько-первісної спадщини Предків, не надаючи водночас значення тому, а скільки ж "осколків" і "за­лишків" духовної старовини дійшло до на­ших часів. Вони є (є наша безсмертна Ве­лесова Книга ~ Волховник українського народу) - і це якраз головне. Бо як би там у давні часи не було з умовами зберіган­ня писемних пам'яток, а вони таки ожи­вають завдяки тому, що, як зазначає вка­заний автор, її "знайшли, зберегли й до­несли до нас українські патріоти" (с. 53).

А далі було "Слово о полку Ігоревім", і його теж витворили й донесли до нащад­ків благородні давньоруські бояни.

* * *

  1. Яценко Б. Л "Олово о полку Ігоре­вім" та його доба Комплексне досліджен­ня. - К.: Веселка, 2000
  2. Велесова книга. Волховник. Літ. пер. і релігієзн. ком-тар Г. Лозко. - К : Такі справи, 2000.- С. 81.
  3. Там само. - С. 103.
  4. Там само. - С. 108
  5. Там само - С. 113.
  6. Там само С. 152.
  7. Там само. - О. 1(58.
  8. Там само. - С. 171
  9. Тут і вище скрізь - за перекладом і коментарем "ВК" Галини Лозко.
  10.  У кн.: Огкуда єсть пошла Русскан земля (Истории Отечества). - М.: Мол гв-я, 1986. - Кн. 2. Происхождение государства. - С. ЗО.
  11. Там само, - С. 472.
  12. " Оппснхсйм А. Дренння Месопота­мия. Портрет погабшей цинилизации. М.: Наука, 1990. - С. 192.
  13. У кн.: Откуда ссть пошла Русская земля... - С.475,
  14. Моргун Ф. Т. Куди йдеш, Україно? Національна ідея, рідна мова й українка. - Полтаїза: Полт. літ-тор. 2003 - с. 39
Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №17-18, 2005
 

Медіа