За підрахунками вчених, в язичницькій Русі було від 120 до 150 святкових днів (залежно від місцевості), невід'ємною частиною яких бу­ли українські народні (ритуальні) танці. Тан­цем русичі славили предків і прадавніх Богів, життя, лікували. Але після хрещення почалися шалені гоніння на всі прояви українського жит­тя.

Гонінню піддавалися усі прадавні язичницькі свята, обряди: жертвою гонінь стали волхви і навіть скоморохи, які, на думку істориків хо­реографії, були професійними знавцями і носі­ями танцювальної культури Київської Русі. Народ, що формально приймав християнство, не поспішав поривати зі своєю предківською Вірою, звичаями. Про це свідчить і Послання християнського проповідника XV—XVII ст. Івана Вишенського до князя Острозького (1599— 1600), в якому він закликає православних християн «знищити і ліквідувати», усі «бісівські» свята і забави: Святкові ярмарки, Коляду, Щедрий Вечір, Волочільне, Свято Ярила, Купай­ла, гойдалки, надгробні пироги і яйця та інші «диявольські» спокуси, а натомість ширити «святе письмо».

З кожним століттям змінювалася ментальність українця. На зміну язичницькій життєрадісності, любові до свободи і життя прийшла християнська покірність і відмова від усього мирського; українська ментальність, сформована тисячоліттями, спотворена ментальністю христи­янською, але повністю витіснити давній світо­гляд християнство не змогло. Навіть сьогодні в християнських обрядах часто можна побачити елементи праукраїнських обрядів, з яких вихо­лощений язичницький зміст; в християнських літургіях можна почути вкраплення українського мелосу... Але танок намагалися повністю викорінити з усіх свят та обрядів, як прояв «бісівства» і «сатанинства». І якщо ще в 1592 році поляк Ян Ласицький описував танець у церкві, який заводив сам священник після вінчання мо­лодих, то вже в 1819 році Зоріан Доленга-Хо даківський, закликав дослідників «поспішити під стріху селянина, де... в танцях простих людей відгукуються імена старих Богів».

Зазнавши нищівного удару в часи поширення християнства, український народний танок зно­ву розквітнув на Запорізькій Січі, де умови життя козаків сприяли появі нових оригінальних танців. Січ була місцем, куди сходилися представники усіх українських земель і кожен приносив з собою танцювальну культуру свого села, містечка, міста. Історики хореографії вва­жають, що на Січі з'явилися танці «Козак». «Метелиця», «Гопак» та інші, які були відомі далеко за межами України (в Польщі, Росії. Франції). Ці танці несли славу Україні в ми­нулому і навіть в сценічних обробках дивують і захоплюють своїх та іноземних глядачів.

Переселення поляків, євреїв і росіян на етнічну  українську землю спричинило до появи ганців іноетнічного походження в арсеналі танцювального фольклору українців, єврейських — «фрейликса» та «сабашівкн», польських — «кра­ков'яка» і «мазурки», російських — «карапету», «барині», «камаринської», «страданій» та ін.

Але вже в кінці XIX—на поч. XX ст. дослід­ники відзначили, що в багатьох місцевостях Ук­раїни зникли язичницькі свята (Купала, Коляда та ін.), переслідувані церковно-державною вла­дою, а з ними і народні танці. Помітивши це явище, фольклорист-хореограф Василь Верхови­нець закликав збирати танцювальний фольклор, який «зникав не записаний і не схоплений» фольклористами. А в цей час з'являлися незна­йомі з танцювальною культурою українського народу, шоу-групи, що поширювали на сцені «малоросійщину», «еквілібристику і пародію» на український народний танець...

За комуністичного панування цей процес досяг апогею, а справжній народний танець про­довжував зникати в своєму природньому середо­вищі: спочатку в містах, а пізніше і в селах. Су­часні балетмейстери виховувалися на сценічних зразках, витворених переважно митцями іноетнічного походження (росіянами і євреями); на цих зразках базувалася вся сучасна українська хореографія...

Для пропаганди своїх ідей, більшовицька вла­да почала «відроджувати» прадавні українські свята, від яких в свій час відмовилася христи­янська церква, і перетворила їх в атеїстичні ви­довища: замість Купала — Свято молоді, за­мість старосвітських колядок — «червоні» ко­ляди, замість Великодня — Свято весни І т. д., в яких активну участь брали самодіяльні ко­лективи (танцювальні, вокальні, хорові, теат­ральні). Ще й нині державні структури продов­жують проводити подібні «свята», «спалюючи» величезні кошти і дискредитуючи ідею відрод­ження прадавніх традицій та обрядів українців.

Як сталося, що танцювальна творчість уп­родовж тисячоліть (в своїй основі творчість мо­лодих), лише за XX століття перетворилося не просто в творчість села, а в фольклор літніх людей?

Сьогодні українські танці молодь виконує тільки на сцені; всі ці танці, створені професій­ними балетмейстерами і просто аматорами, продовжують і досі помилково називати «народ­ними», хоча жоден з цих танців не побутує в природньому середовищі: на весіллях та інших гуляннях народу. Натомість молодь все більше захоплюється танцювальною культурою афри­канських і латино-американських народів, яка широко пропагується всіма засобами інформа­ції; в арсенал сучасного танцювального фольк­лору українців увійшли танці в стилі «танго», «рок-ен-рол», «твіст», «брейк». «хіп-хоп», «тех- но» та інші.

Українська душа почала «промовляти» по- чужому: по-американськи, по-африканськи, по-єврейськи; інтерес до національних танців про­пав майже зовсім. Однак і в танці іноетнічного походження молодь несвідомо вводить етнорухи, властиві українським народним танцям: коло­рит і темперамент видають «несвідомих» укра­їнців...

Деякі записи народних танців залишили фольклористи Василь Верховинець, Роман Герасимчук. Андрій Гуменюк; окремі відомості про танці залишили письменники, етнографи та історики...

Олексій Дей 1970 р. опублікував збірник, до якого увійшло близько 1500 танцювальних пі­сень та приспівок до танцю. А скільки ж тоді було танців на Україні? Скільки танців уже зникло безслідно, а скільки ще можна вряту­вати і зберегти для наступних поколінь україн­ців? На всі ці і багато інших питань можуть відповісти дослідники лише після спеціально ор­ганізованих експедицій для збору танцювально­го фольклору. Та, на жаль, вчені етнографи продовжують дивитися на народні танці, як на забавлянку. Якби народний танець був лише «забавлянкою», простим «перестрибуванням з ноги на ногу», то чи звертали б на нього увагу проповідники нової християнської ідеології, чи залишили б стільки «повчань» і наказів проти «скоморохів», русалій і «плясаній»? Чи ув'яз­нював би польський окупаційний уряд хореогра­фа Василя Авраменка за те, що він «лише тан­цем «промовляв» до українського народу — на­гадував танцем Козака Запорожця...» в 20-х ро­ках? Якби український народний танець не впли­вав на національну свідомість, то чи розстріля­ла б більшовицька влада в кінці 30-х років фольклориста-хореографа Василя Верховинця за «пропаганду націоналізму» серед українців Да­лекого Сходу, де він організував пісенно-танцювальні гуртки? Складається враження, що тіль­ки чужинці і завойовники належно оцінювали силу і значення українського народного тан­цю...

Отже, національний танець разом із піснею, обрядом, ландшафтом.... складають геокультуру народу, формують ментальність його. Тому український танцювальний фольклор, в якому «український народ вимовляє свою душу» (В. Авраменко), — невід'ємна частина менталітету українця. Втрачаючи танцювальний фольклор українська нація втрачає часточку своєї душі, своєї самобутності, що, в свою чергу, негатив­но впливає на культурно-історичний розвиток народу.

Свідоме відродження мусить пройти через ду­ховне усвідомлення, через відродження пра­давніх українських свят, у яких танець був необхідним ритуальним елементом. І лише то­ді українська душа засяє в несценічному запа­льному «Козаку», «Гопаку», в дрібному «Козач­ку» та «Коломийці», в ритуальному «Аркані», «Кругляку» та «Плесі»...

Теги:
Джерело: журнал "Сварог", №2, 1995

Схожі статті

 

Медіа