3. Господиня дивого звіра Не менш плідна мітами й наступна доба, мадлен. Археологія визначає ще проміжну добу, солютре, але вона непоказна для нас, бо основна прикмета солютре поліпшена техніка кам'яного знаряддя, артизм у виконанні так званого «лавролистого наконечника». Солютре не залишило мистецьких відображень світогляду доби, а от мадлен вразив двадцяте століття нашої ери своєю яскравою мистецькою спадщиною.

Мадлен, найостанніша доба пізнього палеоліту, між іншими рисами, відмінними від оріньяку, знаменний тим, що в ньому цілковито зникли жіночі зображення. їх уже чомусь непотрібно було мадленцям, нічого такого не знайдено в тих місцях, де проживали, діяли, отаборювалися, залишили свої сліди мадленці. (Мова мовиться про захід Європи, бо на сході ми бачили картину трохи іншу). Натомість з’явилося зображення звірини, всіх тих тварин, що на них жила людність часів мадлену. Людини серед цих зображень майже нема, а як є, то лише чоловік, та й то замаскований у якогось звіра, або в кількох разом.

Ось, наприклад, знаменитий «Чарівник» із печери «Три брати» (Франція). У нього оленячі роги, очі сови, борода дідова, як і ноги. Хвіст вовчий, ознака статі лев’яча. Руки наче ведмежачі. Ця фігура зображена в танцювальному рухові. Про цього «Чарівника» написана вже велика література.

Найбільш досліджені мадленські пам’ятники у Франції й Еспанії. Своєю приголомшливою красою вони викликали величезний інтерес і дальші досліди, а це привело до відкриття нових розмальованих печер у надрах Піренейських гір. В цім місці передаю голос очевидцям:

«У печері Альтаміра (Еспанія) ... вся стеля була вкрита малюнками. Ближче до входу — величезна група понад 20 тварин на повний зріст, у поліхромних кольорах. Все це складає одне ціле, наче малювала одна людина. За винятком дикого вепра, дикого коня і великої оленихи, усі тварини були бізони у всяких позах: сидять, стоять, біжать, пасуться. Кольори їх такі свіжі, наче намальовані сьогодні».

Печера Комбарель. Малюнки оленя, мамута, ведмедя, лева, коня, бізона — і чоловік, що танцює мамутовий танок. Намальовано 200 звірів. 80 бізонів, 40 коней, 23 мамути, 17 оленів, 8 диких коней, 4 антилопи, 4 носороги, ведмідь, вовк, левиця.

Печера Ніо. Милю треба йти всередину гори, щоб дістатися до розмальованої печери. Малюнки коня, бізона. Скрізь — на камені, піску, землі — були малі скетчі бізона, антилопи, оленя.

Печера Ласко. «На білосніжному вапняку дикі тварини ідуть одна за одною, скільки око може засягнути. Чорне, червоне, жовте було неначе сьогодні намальоване. Коні, олені, бізони намальовані в безконечних варіянтах, безчисленно. Через склепіння розпросторилися чотири колосальні бики в агатовому чорному кольорі, втричі більші за справжній розмір. їх закручені роги майже зустрічаються в найвищій точці склепіння. На одному бо ці головної печери ряд оленів пливе через озеро. Два диких цапи ось-ось зчепляться рогами».

Ці зображення були намальовані й вирізьблені часто одне на одному. Видно, що такі печери одвідувало не одне покоління, а протягом тисяч років безконечний ланцюг генерацій.

Чому ж це зникло зображення жінки? Чому мадленець потребував зображувати тільки звірів? Що це за загадкова постать, замаскована в кількох звірів? Цікаво, як характеризує цю добу археологія. 

«У фавні мадленських стоянок не тільки на північ від Альп, — подає Єфіменко, — але й включно до узбережжя Середземного моря, Піренеїв і Біскайської затоки перше місце починає посідати полярний склад тварин на чолі із північним оленем, що величезними табунами паслися тоді на всьому південному заході Европи, біля підніжжя Піренейського хребта. Поруч стоїть мускусний бик, одна з найневибагливіших тварин полярної природи, далі песець, росомаха, полярний заєць, лемінґ і мешканці холодних степів, кінь та антилопа-сайга... Потім ідуть мамут та сибірський носоріг, хоч їх залишки стають все рідші й рідші у мадлені, а наприкінці зовсім зникають».

Люди вже не осідають надовго на одному місці, знов вони перетворилися на сезонових мандрівників услід за табунами звірів. Так от у цих постійних мандрах жіноча частина праці з основної (як було при осілому побуті) перетворилася на допоміжну. У цих довгих і виснажливих переходах жінки несли на собі дітей, господарчі пожитки, впольовану дичину і навіть, як треба, то й знаряддя для ловів, бо чоловіки були зайняті в небезпечному змаганні із фізично дужчим за себе звіром. Вже не огнище, а влови були важливішою частиною проблеми: ситість чи голодова смерть. Огнище можна буде нашвидкуруч будьяке влаштувати, а от як не буде чого покласти на те огнище... Це вже не ті багаті мамутові дари, дичина здрібніла, а людей може й більше стало.

Але особливо схитнуло високу позицію жінки неймовірне відкриття палеолітичного мисливця, що ця чудесна здібність жінки приводити з вирію малу істотку занадто високо переоцінюється, як нібито виключно її могутність. Спостереження над тваринами в процесі перших кроків приручування відкрили нові обрії у зрозумінні біологічного закону творення нового життя. Маючи більше часу, бо ж влови були сезонові, чоловіча частина роду справляла посиденьки біля огнищ в той час, коли жінки мали свого клопоту повище голови. Отож десь при огнищі в довгі бездіяльні вечори палеолітичні бородані й мали змогу закладати перші підвалини патріярхальної ідеології, з якої було ясно, що головний творець життя це чоловік, а жінка — тільки знаряддя, не більше, для цілей «головного творця». В ці ж довгі гулящі вечори й закладалися перші чоловічі товариства. Були вони таємні й виключно чоловічі. Навіть дітей-хлопчиків туди не допускали, поки їх не підготовлять різними іспитами, випробовуваннями, поступовим посвяченням у таємниці товариства. Аж тоді відбувалися урочисті церемонії введення до таємного товариства, і хлопці ставали повноправними членами громади із забороною щось прозрадити жіночій частині роду. Ось як драстично описує одна леґенда, записана на Огненній Землі у плеени Она, цей перелім і перехід керма громадою в руки чоловіка.

«У дні, коли весь ліс був зелений, перед тим, як папуга Керргпррг розмалювала осіннє листя на червоно кольором своїх грудей, ще перед тим, як велетні Квонііпе та Чаш кільхеш блукали по лісах із головами повище верховіть дерев; у дні, коли Кррен (сонце) і Крег (місяць) ходили по землі чоловіком і жінкою; і коли багато великих сплячих гір були живими істотами... у ті далекі дні відьомство було відоме тільки жінкам у племені Она землі. Вони мали свою окрему спілку, куди ні один чоловік не смів доступитися. Коли дівчата доростали, їх навчали магічних знань, досвідчували, як наслати хворобу, ба навіть і смерть тим, кого вони не злюбили.

Чоловіки жили в жалюгідному страху й підлеглості. Звичайно, що вони мали луки і стріли та постачали для стойбища м’ясо, а проте вони питали: що поможе така зброя проти хвороби й смерти? Ця тиранія жіноцтва зростала щораз та гірша, аж поки не прийшло на думку чоловікам, що мертва відьма не така небезпечна, як жива. Вони змовилися вибити усіх жінок. І там сталася велика масакра, і з неї ні одна жінка не вийшла в людській формі.

Навіть молоді дівчата, які щойно починали вчитися відьомства, були побиті разом із усіма, так що чоловіки зосталися без жінок. Вони мусіли чекати, поки доростуть малі дівчатка. Тим часом виникло велике питання: як чоловіки можуть утримати владу, що її вони вже досягли? Одного дня дівчатка стануть дорослі, вони об’єднаються і відновлять своє панування. Щоб запобігти цьому, чоловіки заснували таємне товариство, своє власне, і назавжди скасували жіночу спілку, що в ній так багато грішних змов кувалося проти чоловіків. Ні одній жінці не дозволено було наближатися до осідку чоловічого товариства, Гаїн, під загрозою смерти.

Далі оповідається, як чоловіки створили своїх власних страшних чортів і демонів — на пострах жінкам...

Перед нами в казковій одежі оповідання, як виникли таємні чоловічі товариства, такі притаманні примітивним суспільствам (і предтечі всіх наступних аж до наших днів). Ця леґенда, напевно, в згущених образах подає те, що сталося в мадленську епоху, і як був знищений матріярхат. Вже в мистецтві мадлену бачимо чародія-шамана (чи волхва, знахаря, мольфара), що виплеканий у таємних чоловічих товариствах, куди вступ жінкам був гостро й суворо заборонений. Він — предтеча жерця.

Як чіпко тримається традиція, започаткована у мадлені, можна бачити на звичаях нашого часу. Жінкам вступ у вівтар (місце діяння жерця, де приноситься жертва, колись домена жінки-жриці) заборонений. А в нащадків кочових скотарів, жидів, то й взагалі жінки не мають права входити до синагоги, (дозволяється тільки на хори). Чоловічі таємні товариства існують і досі у примітивних народів. У таємних сховках чоловіки відбувають свої магічні церемонії й містерії.

Опис їх можна прочитати хоч би й у етнографічних записах про американських індійців.

І хоч ця палеолітична віра в могутність відьом живе ще й у наші дні*, але перелім стався в мадлені.

*ПРИКЛАДИ:

1. Меланезія — країна матріярхату. Член роду веде своє походження по матері. Сини й дочки, що належать до одного тотему і клану, підпорядковані найгострішим заборонам шлюбу між собою. За це — кара смерти. Слова «мати», «дружина», «дитина» — лише в множині. Особливо діюча віра в спорідненість клану з певною твариною чи рослиною. Витворені табу, племінні ритуали, обов'язкові свята, де тотемна єдність досягається якнайкраще. Всім життям меланезійців управляють відьми і їх магія...

2. «У Сіккім (країна в Тібеті) всі села мають дгамі — жінку відьму-лікарку. Вона роздає любовні напої, проганяє злих духів (хворобу) і часом накликає свої власні прокляття».

3. Хоч у цивілізованих країнах процеси відьом уже відгомоніли, проте зосталася жива пам'ять про відьом. хоч би в назвах місцевостей. Наприклад, у Ірляндії є Гірський Хребет Відьми (Ridge of the Hag). Розкидане каміння (валуни) по полях — це воно попадало з відьминого фартуха, як вона несла ...Єй Відьмина Могила, Відьмине Крило. Відьма це та істота, що проходить у всьому ірландському фолкльорі.

4. Українські відьми мали своєю столицею київську Лису Гору, і зліталися туди звідусіль для своїх традиційних шабашів. Про це знає всяка дитина, то навіть незручно й згадувати. Кермо громадою й жрецтво, цей найпоказовіший вияв зверхности, переходить у руки чоловіка. В уяві палеолітика народжуються нові опікуниохоронці, напівзвіриного-напівлюдського вигляду. Поява малої дитини пояснюється вже тим, що жінка зустрілась із чудесним звіром і це він — предок та й охоронець роду-племени, подавач добробуту свойому родичеві у людському вигляді.

Кожен звір, що до його виду належить тотемна група, може бути або брат, або батько у звіриному вигляді. І справді, скільки є таких казок, де оповідається, як дівчина вийшла заміж за ведмедя чи там, скажімо, за оленя... І от приходить до села її син, і все йому ведеться, бо йому допомагає його чудесний предок, і сам такий син оленя вміє робити всякі чудеса: відкрутить оленячого рога, а з нього посиплються всякі добра... Навіть вираз такий затримався у нас: ріг достатку.

Буйно розвивається мітологічна творчість мадленця, але канва попереднього вірування зостається та сама. Велике божество, предкиня, Велика Мати Покрова й далі охороняє людський рід, на всьому протязі тріюмфального ходу патріярхату по історії, навіть у часи найяскравіших його проявів. Ось що кажуть скити у часи Геродота (500 років до P. X.), коли їх запитали, які в них боги: «Табіті, богиню огнища і Господиню земель та води, звірів, птахів і риби, ми шануємо найбільш за всіх, а потім уже Папая, бога неба (Зевса)» . У гетитів володар і цар діставав свою владу з рук верховного божества, Богині Матері, це вона благословляла його на царство. Благослови, Мати!

Якщо в такі пізні часи розвиненого патріярхату верховним божеством зоставалась Мати, то що казати про ті давні, коли ще тільки но починало виковуватися патріярхальне уявлення про світ? Універсум і надалі залишався в очах палеолітика величезною істотою-жінкою, а всі прояви природи навколо, як прояви організму незмі ренної жінки. Мати-універсум у свойому лоні тримає все ненароджене вічне, непідпорядковане часові. Все-все з лона її виходить — і знов іде в Періґорд, Франція той вічний безчас, щоб знову прибути сюди назад на деякий час. Світ це цілість, що в ній одне проявляється, а друге перебуває в окритому стані, лоні матері-універсуму. Конкретність мислення палеолітика підказала створити конкретний образ того невидимого світу. Для мисливця це, насамперед, необмежена кількість усякої дичини. Вирій, невидний «той світ», лоно — це й є захована в надрах матері-землі печера.

От у такому конкретно уявлюваному вирію лоні матері, в печері мадленець і малює тих звірів, що повинні бігати в реальному світі, що він їх має вполювати, відправити на той світ, а вони знов народяться. Він їх сам малював, отже, якщо він володіє зображенням, то володіє й тим, що десь там бігає та пасеться. Така незбагненна логіка магічного мислення. Зображення ці, здебільшого, пробиті стрілами: це означає, що реальні звірі так само будуть пробиті, точнісінько в тім самім місці. Не можу втриматися, щоб не навести довгеньку цитату із спогадів дослідника африканських племен, Л. Фробеніуса:

«1905-го року у джунґлі поміж Касаї і Люебо (Бельгійське Конґо) я зустрів деяких представників тих мисливських племен ... які відомі в літературі про Африку, як пігмеї. Четверо їх, три чоловіки й одна жінка, супроводили нашу експедицію щось із тиждень. Одного ДНЯ це було над вечір і ми вже добре роззнайомилися — нам було сутужно з харчами, і я запитав цих трьох малих людей, чи не могли б вони вполювати нам антилопу, це ж для них, як мисливців, легка справа. Вони подивилися на мене здивовано, а потім один із них, нарешті, відказав, що це правда, вони б дуже радо зробили таку дрібничку для нас, тільки сьогодні це вже напевно неможливо, бо ніяких приготувань не було зроблено. Але вони обіцяли зробити ці приготування узавтра на досвітку, і ми розсталися. Чоловіки почали розглядатися довкола і, нарешті, зупинилися на одному високому місці поближнього горба.

Тому, що я був дуже цікавий, з чого ці приготування складалися, я встав до схід сонця й сховався в кущах близько галяви, що її мої малі приятелі вибрали вчора ввечорі для приготування. Ще було темно, як чоловіки прийшли. З ними була й жінка. Чоловіки присіли до землі й почистили простір від усякої рослинности, а потім рівно її загладили. Один із них накреслив тоді щось на піску пальцем, а в той час два других і жінка бурмотіли формули та якісь ніби молитви. Після цього настала мовчанка, вони чогось чекали. Один із них виступив із луком наперед до очищеного місця. За пару хвилин промінь сонця впав на рисунок, і в цю ж хвилину сталося блискавично таке: жінка підняла руки, так наче досягаючи сонця, і вигукнула голосно якісь невиразні звуки; чоловік спустив лука; жінка знов вигукнула; тоді чоловіки погналися вперед із зброєю. Жінка залишилась ще кілька хвилин на місці і потім пішла до табору.

Коли вона зникла, я вийшов із моєї схованки і побачив те, що вони накреслили на піску: це була антилопа, завбільшки з чотири фути. Стріла була застромлена в її шиї. Коли чоловіки пішли, я хотів повернутися назад до того місця і зробити фотографію, але жінка, що не відходила від мене, палко просила мене закинути такий намір. Отжеж, експедиція вирушила в дорогу. Мисливці здогнали нас цього пополудня з чудовою здобиччю — самцем-антилопою. Він був убитий стрілою в шию. Малі чоловіки віддали нам свою здобич, самі ж повернулися до місця з накресленою антилопою, взявши із собою трохи жмутиків вовни та калабаш, повний крови з антилопи. Вони здогнали нас знов тільки за два дні згодом... Мені пощастило поговорити про це з одним найдовіренішим із цих трьох. Він був найстарший. Він сказав мені просто що він і ті два побігли назад, щоб приліпити волосся і кров до їхнього рисунку антилопи, витягнута-стрілку та стерти креслюнок. Який був сенс цієї операції, я не міг довідатися, він тільки сказав: коли б вони цього не зробили, то «кров» антилопи була б знищена. Загладжений креслюнку мусіло бути при сході сонця також.

Він сильно просив мене, щоб я не прозрадив жінці, що ми розмовляли на цю тему. І здавалося, що він дуже турбувався наслідками цієї розмови, бо наступного дня наші пігмеї покинули нас, не сказавши нікому до побачення. . .»

«Отжеж, (додає від себе Дж. Кампбел), яка багата мітологія: мисливець-стрілок утотожнюс себе з небесним стрілком сонцем, свою стрілу із сонячним променем, табуни на землі — із табунами на небі. Влови — небесна пригода, передана у вічній формі. І картина в печері — це вічні табуни у первісній безодні нічного неба...» Те, що бачив Л. Фробеніус 1905-го року на власні очі, робив і мадленець десятки тисяч років тому. Мадленець тримав свої мальовані й різьблені табуни звірів у розкішному стані, він малював їх перед кожними вловами, не зважаючи на великі труднощі такого малювання у темній печері, на високих стелях підземних заль, що до них важко доступитися. І дуже рідкі людські зображення поміж цими вічними табунами — чарівники у свойому чарівницькому виряді, шкурі й рогах тотема.

Хоч посередником між людським і наприроднім уже не жінка, а чоловік-чарівник, — ідея та сама, що зародилась в оріньяку: неподільність видного й невидного та постійний перехід із одного стану в другий. Але щоб це все відбувалось так, як людина хоче, треба (ну, ясно ж!) допомогти, наказати, показати власний приклад. Що закладено в мадлені, — іде до наших днів. Від того найдальшого часу печера — місце святости, там найбільш випадає жити богам і надприроднім істотам. Грецькі німфи живуть у печерах. Німфа Майя народила Гермеса в печері. Мати Ахілла, Теміда, живе в морській печері. На Криті Діктейська печера та печера в горі їда, що обрядово були зв’язані в грецьких мітах із місцем народження Зевса, вважалися місцем обожнення та релігійних відправ із найдавніших часів10. Храмів на Криті не знайдено, печери й були храмами.

Печера, як храм-святилище, або її наподібнення, лишається на всі віки, починаючи з мадлену. Щоб не обтяжувати прикладами, згадаймо хоч би мітраїчні храми. Сама назва мітраїчного храму була «печера». Будова ця була наподібнена до висіченої в скелі склепистої залі і щоб увійти до неї, треба було спуститися кілька східців униз.

Абож, у багатьох випадках, будувалась під поверхнею землі. Якщо це не вдавалось, то рівень прилеглих заль штучно підносився, а само святилище було знижене, що навівало думку про підземний характер храму». Багато індійських храмів влаштовано в печеpax12. Та й не забудьмо, що перші християни молилися в катакомбах...

Чи є печери у нас на Україні? Відразу на думку приходять печери київської Лаври. «Ці печери відзначаються дуже великою довжиною, часто досягаючи пів кілометра й більше, та дуже великою плутаністю ходів, являючи собою цілий лябіринт», — каже В. Щербаківський у книжці «Кам’яна доба на Україні»13. В цій книжці подано й перелік печер відомих, але недосліджених. Вол. Антонович розслідував 43 печери у високім правім березі Дніпра від Вишгорода й Межигір’я майже аж до Чигирина. Міста Лубні й Полтава стоять на печерах. Відомі й одеські катакомби, печери над Дністром, на Поділлі... Тепер відкривають нові, досі невідомі печери... Але всі ці печери ще не досліджені, тому не можна твердити, яке було їх призначення, і з якого часу людина в них орудувала.

Цей «печерний» екскурс зробили ми тому, що ідея печери відограла велику ролю в мітології, а також і зв’язана з нею ідея лябіринту.

Щоб добитися до вирію, лона всесвіту, безчасового джерела, треба пройти дуже велику, важку й небезпечну дорогу, — кажуть міти й вірування всіх релігій. Так відбилося в пам’яті людській те, що тисячоліттями практикувалося в мадлені. Аджеж він тривав щонайменше двадцять тисячоліть, то й маємо право сказати, що звичай відклався в мітах, ба навіть у підсвідомості нашій, із практики десятків тисячоліть.

Ці мадленські печери, що вже досліджені (Франція, Еспанія), були віддалені не тільки від місць полювання, але й від огнищаних осередків, від місць проживання. Вони були старанно заховані за природними бар’єрами, а досягти їх можна було, лише перемагаючи складні й небезпечні переходи. Дістатися до містерійних заль із намальованою звіриною можна була покрученими, дуже вузькими, слизькими коридорами, то чіпляючись за сталактити, то спускаючись у пропасті, перескакуючи через водоспади або каміння, переходячи в пітьмі гігантичні залі, що їх розмірів ніколи не освітлиш смолоскипом. Треба було переходити через річища підземних рік, лякаючись звуків недалекого водоспаду, збільшених луною. Деякі переходи такі стрімкі й порожисті від сталактитів, що мусиш повзти на колінях. В деяких місцях людське тіло ледве може проповзти. В деяких можна дістатися через діру, що під нею клекотить підземна річка... Проте, саме от на цих найнебезпечніших виступах намальовані звірі. І таких небезпечних лабіринтів може бути й миля, поки дістанешся до святилища.

Або ось як описує один відвідувач (1926-го року) мадленської печери «Три брати» (Франція) свої власні переживання:

«Ґрунт поганий і слизький, — пише д-р Герберт Кюн, — ми повинні бути дуже обережні, щоб не зісковзнути із скалистої стежки. Вона йде вгору та вниз, потім наступає вузький прохід завдовшки з десять ярдів, що через нього ви маєте повзти на всіх чотирьох. А тоді знов починаються великі залі і знов вузькі переходи. В одній великій галерії є велика кількість червоних і чорних крапок, лише самі крапки.

Які чудові сталактити! М’яке падання крапель десь недалеко із стелі. Ніякого іншого звуку, нічого не рухається... Галерія довга й широка, а потім починається дуже низька тунель. Ми поставили наші лямпи на ґрунт і почали сунути їх поперед себе. Люї поліз перший, за ним проф. Ван Ґіффен, далі Ріта і останній я. Тунель не ширша за мої плечі, не вища. Я міг чути, що інші поперед мене стогнали, і бачити, як дуже помалу їх лямпи попихалися вперед. З руками, притиснутими щільно до боків, ми повзли вперед на наших животах, як вужі. Прохід був місцями ледве чи фут заввишки, так що ви мусите класти лице просто на землю. Я мав відчуття, ніби я повзу через труну. Не можеш підняти голови, не можеш дихати. І тоді, нарешті, могила стає Ласко, Франція трошки вища. Можна, принаймні, спочити на лікті. Але ненадовго, дорога знов вужчає. І так змагаєшся ярд за ярдом, яких сорок із чимось ярдів. Ніхто не говорить. Лямпи посуваються інчами і ми за ними. Я чую, як інші стогнуть, моє серце розривається і важко дихати. Я набив ґулю, ось і ще одну. Чи це коли скінчиться? Тоді раптом ми пролізли, й усі почали глибоко дихати. Наче порятунок.

Заля, що в ній ми тепер стоїмо, гігантична.

Ми скерували наші лямпи на стелю й стіни. Величезний простір — і ось, нарешті, зображення.

Зверху донизу вся стіна вкрита різьбою. Поверхню обробляли знаряддям із каменю. Ми бачимо похід тварин, що жили в той час у південній Франції: мамут, риноцерос, бізон, дикий кінь, ведмідь, дикий осел, північний олень, росомаха, мускусний бик; також і дрібніша звірина: снігові сови, зайці, риби. І скрізь бачиш дротики, що летять на дичину. Кілька зображень звіра притягають нашу увагу особливо: бо вони мають діри, де зображення були вдарені, і видно, як кров цибенить із рота. Справжня картина вловів: картина магії вловів».

Таку ж важку дорогу до таємничого святилища в неприступній горі описує й відомий дослідник острова Великодня (Eastern Island) Тор Гойрдал (Thor Heyerdahl) у своїй книжці «Акуаку».

Правда, він не мав сили дістатися до святилища, й так досі невідомо, що ж там можна знайти та побачити.

Теги:
Джерело: Українська родина 4/2017
 

Медіа