На власні вуха чув зі святійших уст одного з церковних патріархів, що славними предками українців є, в першу чергу, апостоли Андрій і Павел. І власними очима бачив на зібранні протестантської секти, як вірні гордо б'ють себе в груди, промовляючи: «Ми, ізраїльтяни...».

Тож власним розумом дійшов до висновку, що тисячоліття християнства не минулося для українців марно: куций пагінець нашої справжньої етноісторії, зрізаний церквою з могутнього орійського древа і нею ж прищеплений до деревця юдейського родоводу, заряснів плодами духовноетнічної унії.

Заряснів на диво «вчасно» – якраз тоді, коли на нашу рахманну землю поклав хиже око вже іншій народ, ненав'язливо, але систематично та зі знанням справи вбиваючи в українські голови думку, що то він, а не ми, був на нашій землі автохтоном одвіку.

Чи ж для того вирвалися українці з державних обіймів «старшого брата», аби бути задушеними в духовних обіймах нащадків старшого брата Яфетового? Хотілось би відповісти «Ні!», але ми вже давно у біблійних лещатах. І незалежна наша Україна затискує їх ще тісніше, переймаючись, з одного боку, невластивою світській державі функцією створення Помісної церкви, з іншого – дозволяючи на своїх теренах діяльність найекзотичніших релігійних сект. Дійшло навіть до спроби введення у київських школах уроків християнської етики для першокласників, але вчасно схаменулися – ще зарано таку малечу вчити любові до ворогів. Адже зі своїм конкретнообразним мисленням дiти-шестилітки, гляди, неправильно зрозуміють і любов до ближніх – «... і повстануть діти на батьків і повбивають їх» (Мт. 10:21).

Утім, не про віру тут мова, оскільки всяк дорослий має право шукати свій рай чи своє пекло в будь-якій релігії. Але держава не має права змушувати неповнолітніх громадян до вивчення основ (бодай навіть етичних) котроїсь із них. Тим паче тої, що формує світогляд раба, який має пишатися тим, що виросте (за словами апостола Павла, юдейського «предка» українців) духовно обрізаним юдеєм. І все то те і в атомнокомп'ютерному III тисячолітті можливе, бо не знаємо власного родоводу, від якого відлучені уже тисячу літ. Адже й каченята, виховані куркою, гордитимуться, що вони курячого роду. І натхненно гребтимуться у купі сміття в надії знайти там дорогоцінне перло, а в сторону чистих плес, звідки вийшов качиний рід, плюватимуть з огидою.

А нам Т. Г. Шевченко понад півтора століття пропонує:

Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?

18

Ким? за що закуті?..

Та ми з гордістю носимо у свідомості «Свої кайдани, свою славу!» і не хочемо розібратися ані в ній, ані у ВлесКнизі, що дає відповіді на усі питання про родовід, які український титан поставив у вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». І в нього ж вмонтував схему родоводу слов'ян, яка доповнюється «Словом о полку Ігоревім» і повністю підтверджується Влес Книгою. Складений на основі трьох вищевказаних джерел, русько-слов'янський родовід має такий вигляд:

19

Детальніше про це можна прочитати у моїй книжці «Занедбана спадщина», яка цьогоріч вийшла друком у видавництві «Бібліотека українця». А тут відмічу лише те, що нинішні українці – це нащадки старшої (руси) і молодшої (русичі-слов'яни) гілок древнього орійського роду Дажбожих oнуків.

Руси мали свою державу над Дніпром від заснування її Києм у 1356 р. до н. д. до знищення готами у II ст. н. д. На Руську землю слов'яни масово повернулися у V–II ст. дo н. д. Київська Русь, наступниця держави Кия, яка зародилася в результаті успішної війни з готами (255–375 рр. н. д.) шляхом добровільного об'єднання руських і слов'янських племен у 377 році, воювала з Римською імперією, ліквідувала державність остроготів, пережила геноцид під час аваро-гунської навали, обмежила землі Хозарського каганату річкою Донець, з перемінним успіхом воювала з припонтійськими греками. А в другій половині IX ст., у зв'язку з посиленням ідеологічної експансії Візантії, взялася до визволення слов'янських земель від трьохсотлітнього іга варягів і греків, які у 875 році навіть охрестили слов'ян (Аскольдове хрещення).

Окрім вищесказаного, ВлесКнига, що написана у 878 році, повідомляє, що зіткнення русів із військом Рурика мало відбутися весною наступного року.

«Повість временних літ» 879-им роком датує смерть Рурика, а початок Київської Русі, слов'янської Києво-Новгородської держави,– вокняжінням Олега у Києві в 881 році. Ані Кийської Русі, ані її попередниці, ані русів цей літопис не знає і знати не хоче, оскільки написаний він не Дажбожими правнуками, а рабами Елохейма.

Так само їхні нащадки не хочуть знати ні ВлесGКниги, ні нашої справжньої етноісторії, яку подає ця пам'ятка. І гасло «Українцям – український родовід!» не обурить нікого, чий розум спить в святій неволі.

Але Дажбожі внуки вже прокинулись...

Теги:

Схожі статті

  • 02.03.2016
    3966

    Зі здобуттям Україною незалежности ми почали пильніше придивлятися до своїх коренів, а заодно –

    ...
  • 19.02.2016
    2596

    Зачин. Договірна (людська ) «правда» хазарського штибу І істинна правда-віда Творця У Велесовій

    ...

Медіа