Був звичайний вересневий день. Треба було їхати у справах до мiста. Я сiв у потяг метро i, несподiвано для себе, ввiйшов у стан незнайомого, незвичайного свiтосприйняття довколишнього – стан перебування серед трав i квiтiв...

Навколо було поле, яке переливалось рiзнобарв’ям, п’янило душу i тiло. Менi захотiлось побути у цьому станi спокою, набратись сили, вiдчути енергiю землi.

Сидiв i споглядав велику жовту квiтку, яка нагадувала ромашку, але то була не ромашка... Вдивлявся в її пелюстки, як вона дихає, грiється разом зi мною на сонечку. Нiщо не тривожило тишу, але раптом...

Раптом на мою квiточку сiла бджiлка. Я подивився на неї i побачив, що вона якась не така, як звичайнi бджоли. У неї були нiбито бiльшi лапки, крильця стирчали якось по-особливому i взагалi вона поводила себе якось дивно... Бо не полiзла до середини квiтки до тичинок, а нiби також «розглядала» мене.

Уважнiше придивившись до неї, вiдчув, що вона також це «помiтила», бо я побачив, як вiд неї почала пульсувати жовтувата енергiя. Я подумав, що це пов’язано з жовтим кольором квiтки, але, з iншого боку, вiдчув на своєму обличчi iмпульси- дотики i мене це насторожило... Що це? Чому?

І я, несподiвано для себе, заговорив до бджiлки:

– Ти хто ? – запитав.
– А ти що, не бачиш? – вiдповiла вона.

І менi стало не по собi. Вгледiвшись довкола, побачив, що ми однi з нею серед трав, i зрозумiв, що це вiдповiла менi вона – бджiлка.

О, чудо!

Що можна було запитати у бджоли?.. І я промовив:

– А що ти тут робиш?
– Працюю.
– А чому ти розмовляєш людською мовою?
– А може це ти розмовляєш моєю?...
– А чому ти захотiла поговорити зi мною?
– Тому, що ти готовий слухати. Ти прийшов сюди, щоб ця розмова вiдбулась.

Я сказав, що не для цього прийшов сюди, а щоб набратися сили, вiдпочити, вiдсторонитись вiд метушливостi буття...

А вона:

– Але звiдки ти це знаєш?
– Про це не тiльки я знаю, це тiльки початок...
– Початок чого ? – перебив я її.
– Початок твого розумiння.
– Розумiння чого ? – запитав я.<
– Про це одним словом не скажеш, це шлях, який треба пройти тобi самому, i ти сам потiм зро- зумiєш про що я кажу. Тож ти хочеш поговорити зi мною чи будеш перебивати?

Я сказав, що хочу, i вибачився за свою гарячковiсть. Менi був не зрозумiлим мiй стан: я вiдчував себе ще меншим, нiж моя спiвбесiдниця. Вона нiби побачила це i сказала:

– Так-так, зараз ми станемо ближчими один до одного i зрозумiлiшими...
– Чому зрозумiлiшими?
– Тому, що ти сам не помiтив, як став таким, як i я. Подивись на себе.

Я не повiрив собi – я був маленький, але це був не я, це була бджiлка, яка також сидiла на тiй самiй жовтiй квiточцi!!!

– Що ти зi мною зробила?
– Це не я, ти сам це зробив.
– Але як?.. Я цього не вмiю.
– Ви всi, Люди (хоча i великi за розмiрами i ми називаємо Вас своїми Богами), самi не знаєте, що Ви можете, що можуть iншi навколо Вас, бо Ви чуєте i бачите тiльки себе або собi подiбних. Ви не помiчаєте, якi Ви варвари по вiдношенню до всього, чого Ви торкаєтесь. Он, бачиш, iде чоловiк з косою, щоб викосити всю траву з квiточками. При цьому вiн задавить кiлька десяткiв мурашок, перерiже косою десяток жабок, черв’ячкiв...

Я не знав, що вiдповiсти, бо вiдчув себе винуватим за все людство. Пробелькотiв щось, на зразок:

– «Але ж таке життя...». Вона помiтила це.
– Ну то що, будеш запитувати далi, чи, може,розлетимось?
– Як розлетимось? Я ж людина, i хочу нею бути, як я без тебе знову нею стану?
– Не бiйся, якщо зумiв стати бджолою, то зумiєш стати i людиною. Це нашу бджолину родину чекають ще багато тисяч рокiв великої роботи над собою, щоб стати людьми.
– Що за знання у тебе, чому ти так розмовляєш зi мною, неначе вчитель зi школярем?
– Ви, Люди, думаєте, що тiльки Ви однi володiєте знаннями, скорiше не ними, а розумом, i думаєте, що за його допомогою можна до всього долучитись. Ви з кожним днем губите навiть те, що Ви знали ранiше, – це Поширене Бачення Свiту, в якому Ви живете. А зараз Ви всi спите, Ви думаєте тiльки, як себе прогодувати i задовольнити всi потреби фiзичного тiла. Навiть Вашi культура та мистецтво орiєнтованi на це.
– Але звiдки ти знаєш про нас, людей?
– Як звiдки? Ми поруч з Вами вже тисячi рокiв i все бачимо, чуємо, вiдчуваємо i хвилюємось за Вас, допомагаємо Вам.
– Як це ви нам допомагаєте? Скорiше навпаки, ми – вам. Наприклад, пасiчники, якi за вами доглядають.
– Так, доглядають, бо Ви маєте з цього мед, вiск, запиленi квiточки яблунь, груш, навiть цвiт вашої картоплi, без якої, як без другого хлiба, Ви не бачите свого обiднього столу.

Зрозумiвши, що вона права, я засоромився свого запитання i поцiкавився бджолиним життям.

– А скажи, чому бджiлка так мало часу перебуває на квiточцi, швидко перелiтає на iншу?
– О, це Велика Наука i Таємниця Природи, яку ми Вiдаємо. Бо не кожна тичинка квiточки моя. У кожної бджiлки є свої квiточки i свої тичинки, кожна має знайти свою квiточку i свою тичинку. Я кохаюся тiльки з тим, що є моїм у моїй квiточцi, – це мiй рiвень вiдношень саме з цiєю квiточкою, а у iнших моїх подруг є свої квiточки i свої тичинки. На деякi з квiточок ми навiть не сiдаємо, бо вони для iнших наших родичiв.
– Але ж мед з вулика на один смак, а вас так багато у ньому?
– Так, нас багато, але ж i квiточок багато. Саме у рiзноманiтностi нас i квiточок i суть того меду, який несе у собi багато рiзних властивостей. Якби ви до кiнця знали, а особливо сучаснi люди, всi властивостi меду, ви багато вiд чого вiдмовились, споживаючи свою їжу.
– То ж, скiльки властивостей меду? – запитав я i одразу ж вiдчув безглуздiсть свого запитання.
– Ну ось, бачиш, ти вже присоромив себе, але я вiдповiм тобi. Подивись навколо, скiльки рiзних трав, квiточок, квiтучих дерев, кущiв, соняшникiв... Хто може пiдрахувати всi їх властивостi, всi рiзновиди того нектару, який мають вони у собi?

Мене здивувало те, що вона читала мої думки, i я запитав у неї:

– Ти що, вмiєш вiдгадувати думки людини? Але раптом згадав, що я ж зараз не людина, а бджiлка.
– Вiдгадувати – це не те слово, – вiдповiла вона.
– Ми, бджоли, не вiдгадуємо, ми вiдчуваємо, бачимо Вас, розмовляємо з Вами, тiльки Ви нас не хочете почути i послухати, а деколи i послухатись. Ось тодi ми Вас i кусаємо...
– Саме це я хотiв у тебе запитати. Чому ви кусаєте людей i не тiльки людей?
– «Не тiльки?» – це не те запитання, бо ми майже нiколи не кусаємо тварин, птахiв та iнших братiв наших. А ось людей – частенько, хоч i називаємо їх своїми Богами.

І тут у мене знову виникло питання, чому людей вона називає своїми Богами. Але вона на це не вiдповiла, а почала вiдповiдати на попереднє, додавши, що вiдповiсть i на наступне, коли я «доросту» до тiєї вiдповiдi.
– Так ось, ми кусаємо людей, але це не зло для них. Для одних, якi ведуть себе погано, мають не добрi думки, зазiхають на чуже, сваряться, мало миються i, взагалi, «чорних» людей (вона це слово нiби з притиском сказала) ми даємо «урок», щоб вони звернули на себе увагу. Бо укус бджоли – це не просто бiль для людини, це – пухлина, яка виводить на поверхню тiла все те «чорне», що є у людинi. Це «енергетичний поштовх» з нашої сторони, це знак нашого вiдношення до людини даного рiвня. Для iнших людей, якi стоять на шляху пра- ведному, шукаючих i думаючих, для людей твор- чих професiй цей укус несе зовсiм iнший знак. Це поштовх, але якiсно потужнiший, нiж у першому випадку. Цим укусом правимо не ми самi, направляють його Тi, Хто править Вами.
– Але ж ви пiсля укусу гинете, залишаючи жало?
– «Жалом» обiзвали його Ви, люди. Це Меч Науки Божої, Яку дала нам Природа, або Вiн – Отой, Великий i Невимовний. Жало – у змiй i то не у всiх, бо там також є рука Божа. А загинути заради просвiтлення наших Богiв – це святе дiло! Потiм, ми так не тримаємось за це життя, як Ви, Люди, бо нiхто i нiщо у свiтi не помирає, все просто переходить в iнший вимiр, де також є життя, яке дає нове життя, можливо, на бiльш високому рiвнi Буття. Ми, як воїни, але не сучаснi, а стародавнi, коли вони гинули за
– Ну, ось, я вже почув втретє вiд тебе, що Люди – це Боги для вас. Розкажи, чому?
– Добре. Але якщо ти щось до кiнця не зрозумiєш, то потiм додумаєш, або запитаєш i я вiдповiм, якщо у мене буде час.
– Вашi пращури називали себе внуками Божими – ти знаєш про це?
– Знаю.

– Так чому ж запитуєш?
– Це все так, але про сучасних людей цього не скажеш.
– Ось у цьому-то i вся бiда вашого роду людського. Вам дали змогу бути Богами, а Ви її не використовуєте. Вам хочеться бути тваринами. Ви, як нерозумнi iстоти, вбиваєте один одного, нищите самих тварин, лiс, природу, яка Вас прийняла, як рiдних у гостi, годує Вас, зодягає, Ви берете все вiднеї, а в подяку ще бiльше над нею знущаєтесь: забруднюєте воду, повiтря, рубаєте без всякої потреби лiси. І що? Вам краще вiд цього живеться на цьому свiтi? Ми навiть мед не можемо зараз зiбрати добрий, хоч i перебудовуємо свою структуру бджiл, намагаючись проводити очиснi роботи у цьому процесi. Зараз одна третина нас займається тiльки цим. А хiба ми цим повиннi займатись? Подiбну роботу виконують не тiльки бджоли, але й багато iнших iстот. Знали б Ви, Люди, скiльки оцi Вашi, як Ви називаєте «меншi брати», працюють задля Вас, Людей? Але Ви цього не помiчаєте, бо загубили дар Бачення всього, що Вас оточує, Ви бачите тiльки себе, Ви – «тимчасовi» у цiй Природi. Але це не так, це Ви такими себе вважаєте. Ви чекаєте, Вам говорять про «Страшний Суд», про «Кiнець Свiту», а Ви самi вже своїми дiлами та думками прискорюєте цей Суд. Тому ми i кусаємо Вас. Собаки виють, риба кричить, але Ви цього не чуєте, чи не хочете чути... Бо Ви глухi i слiпi!!!
– Дiстається менi вiд тебе за все людство. Але я хотiв ще бiльше розпитати про вас, бджiл. Наскiльки менi вiдомо, бджола живе десь 40-45 днiв i помирає вона в польотi, за роботою. Але звiдки в тобi за такий короткий час стiльки знань про Свiт, про нас, людей, про iсторiю?
– Вам цей термiн здається малим, а для нас – це довге життя. Одна наша доба дорiвнює приблизно трьом Вашим рокам, отож, пiдрахуй, скiльки ми живемо? 100-120 рокiв людського життя. Потiм ми з перших днiв свого буття отримуємо вiд нашої Матки все, що має доросла бджола i не витрачаємо час для навчання, як це робите Ви. Нам даються Знання через Символи i Знаки. Так було i у Людей, тому їх i називали внуками Божими, але Ви самi спотворили Своє життя так, що загубили цi Знання i тiльки невелика частина Вас ще пам’ятає i береже Їх. Це – Вiдаючi Люди. Ось i ти починаєш потихеньку дослухатись. Але шлях твiй ще довгий, бо тiльки почув мене, а якщо почуєш стiльки, як твiй далекий родич по батьковi, тодi, можливо, будеш бiльше Розумiти i Бачити.
– А ти звiдки знаєш про мого родича?
– А тобi влiтку баба Нютка в селi розказала про нього, пам’ятаєш?
– Але ж ти не була при цьому?!!
– Ну, порозумнiшай! Є Знання, але не тi, якi маєте Ви – люди-машини, а Знання Вiчнi, Істиннi, до яких треба достукатись, вмiти вiдчути Їх так, як ми Вiдчуваємо i Знаємо, де наша квiточка, де наша тичинка, а де – не наша. Коли вiдходив у Ірiй твого пра-пра-прадiда брат, до його подвiр’я з лiсу прийшли всi звiрi, щоб провести його в останню по- дорож, а люди злякались, розбiглись i поховались. А звiрi стояли сумнi i нiкого з людей не збирались чiпати, бо вони також вiдчували бiль розлуки з ним. Вони прощались з Ним, хоча їхнє теперiшнє вiдтворення було у третьому-четвертому поколiн- нi вiдносно довгого життя твого родича.
– Дякую тобi, бджiлко, за такi тонкi деталi цiєї iсторiї. Не про все менi розповiла баба Нютка...

І тут я пригадав про укуси бджiл i про те, що одного мого вiдаючого товариша влiтку вкусили аж три шершнi! Та ще й прямо у макiвку! І я запитав у бджiлки:

– Що це означало б?
– Почекай, i ти до цього доживеш, – вiдповiла менi бджiлка.
– Шершнi для нас – це, як для Вас, Людей, Волхви, але не самозванцi, яких зараз багато розвелось, а якi дiйсно несуть Знання на генному рiвнi. Так-от, цю людину вони покусали з двох причин: перша – це Знак йому, що вiн iде правильним шляхом. А точнiше називати їх укуси «ударами мечiв» набагато сильнiших, нiж нашi, бджолинi. Отож, шершнi зробили «енергетичнi проколи» у його макiвцi, щоб вiн мав вiльнiший, хутчiший вихiд до Знань. Друга причина – у нього не все добре зi здоров‘ям, i на вiстрях мечiв йому були посланi лiки. Це лiки повiльної дiї. Їх силу вiн вiдчує з часом, якщо не буде марно витрачати сили на всiлякi мирськi перегони.
– Я можу про це йому розповiсти?
– Частину того, про що я повiдала тобi, вiн знає i розумiє, але ще не до кiнця, бо як i ви всi, вiн тiльки вчиться, тiльки намагається знайти дорогу своїм розумом (що вам дуже заважає) до Великих Знань i, головне, Розумiння i Бачення цих знань. Я вже не говорю про використання цих Знань, бо так само, як нам, так i шершням, «кусати» заради просвiтлення людей допомагає Вiн, Неосяжний, самi ми цього не вирiшуємо. Так i Ви, коли будете отримувати Знання, не поспiшайте вiдразу ж ними «кусати» – вчити чи бити, або лiкувати. Вiн, Отой, Невимовний, Сам це зробить вашими руками i дасть Вмiння. Але всьому є час i своє мiсце.
– Але ж так хочеться iнколи зробити добро, коли вiдчуваєш, що можеш це зробити. Як бути?
– Ти думаєш, що вiдчуття – це Істина? А ти впевнений, що це потрiбно тому, кому ти хочеш допомогти? А ти впевнений, що потiм, з часом, йому не стане гiрше? І що тебе пiсля цього не вдарять? Нi, хай краще це робить Вiн або Вони твоїми дiлами.
– Дякую за пораду!
– Почекай дякувати. Якщо вже ти – бджола, то, може полетимо до вулика?
– Але я не вмiю лiтати.
– Це ти так думаєш. Якщо ти розмовляєш зi мною, то чому ти не можеш лiтати? Спробуй, а я тобi допоможу. Я помахав своїми крильцями так легко, нiби вони були з пуху, i разом з тим я вiдчув в них таку сильну енергiю, що наважився пiднятися над квiткою, i у мене це вийшло, i я присiв трошки збоку вiд того мiсця, де я весь час сидiв без руху.
– Ну, що вийшло? – сказала менi бджiлка, i я вiдчув її енергiю Свiтла i Запах нектару, його маленькi частинки, вiдчув її впевненiсть у собi, її свiдому важнiсть свого Буття. Це вiдчуття передалось менi, i я готовий був летiти з нею хоч на край Свiту.

І ось я не увi снi, а наяву вiдчув, що значить летiти над квiточками, над травами. Який фокус погляду мого сприйняття отого свiту, який ми знищуємо кожну хвилину. Я побачив, скiльки смiття лежить серед цього поля квiтiв, скiльки недопалкiв,целофану, пляшок, залiзяччя та iншого «продукту» нашого людського буття. Як страждають трави i квiти, як комашки, мурашки борються з цим усiм, i як вони намагаються, хоча ж, здається, нiхто їх не примушує це робити. Як соромно стало менi за нас, людей! Хотiлося крикнути: «Люди, схаменiться!». Хотiлося, але я мiг тiльки дзижчати, як бджiлка, i не помiтив, як ми вже опинились на сходинках – дощечцi до входу у вулик.

Тут тiльки я згадав, що я ж нiчого не принiс до нього, i сказав про це своїй подрузi. На що вона менi вiдповiла, щоб я не переймався цим, бо всi навколо бачать, «хто» я є. Це мене трохи заспокоїло, але тривога не покидала, бо у вулику я нiколи не був. Моя подруга полiзла до входу, а я за нею все з тим же острахом, оглядаючись навкруги.

Назустрiч нам бiгли i бiгли бджоли – такi ж, як я i вона, деякi пiдштовхували мене ззаду i обганяли.

Вже всерединi вулика, бiля входу, я побачив, як менi здалося, «охорону», до якої пiдбiгла моя бджiлка, щось їй наче «сказала» про мене, при цьому зробивши коло-танок. «Охоронниця» «поглянула» на мене, якщо це можна назвати поглядом, бо, швидше, це був якийсь енергетичний дотик, i ми ввiйшли до «хмарочосу» – вулика. Так, я не помилився, бо рами iз сотами з воску здались менi високими будинками, через якi проглядало жовтувате свiтло. Мiсцями воно було бiльш яскраве, деiнде свiтилось кольором меду.

Перше, що я запитав:

– Звiдки це свiтло у вулику, якщо в ньому немає вiкон?
– Це – Свiтло нашої Матки,– вiдповiла моя бджiлка.
– Але не поспiшай запитувати. Заспокойся, призвичайся до цього, з першого погляду, метушливого життя, вiдсторонись вiд усього, що побачиш, i вiдчуй вiбрацiї дихання, запаху, потоку енергiї. А вже потiм сам почнеш розумiти.
– Ось, наприклад, – сказала вона, – як проходить рух бджiл, якi тiльки ввiйшли до вулика. Бачиш, вони починають рух злiва знизу i повiльно, шукаючи свою соту, рухаються догори. Це – початок руху, а там, праворуч, iншi вже рухаються зверху донизу.

Я зрозумiв, що вони проходять по колу за годинниковою стрiлкою, знаходять своє вiконце у цих «будинках» i повертаються до виходу. Саме за таким напрямком я вiдчув потiк енергiї у вулику. Це потiк по колу довкола центру – Матки-Сонця. Так, я не помилився, i згадав своє запитання, чому свiтиться Матка.

Бджiлка не вiдповiла, а промовила до мене:

– А чи бачив ти коли-небудь, як Свiтяться вагiтнi жiнки? Яку Енергiю Вони випромiнюють, коли носять пiд серцем дитину?

І далi:

– А наша Матка-Сонце постiйно у такому Станi i тепер ти повинен зрозумiти, чому Вона Свiтиться, чому Свiтиться Сонце, чому Свiтиться Земля, Всесвiт?.. ХТО НАРОДЖУЄ, ТОЙ СВІТИТЬСЯ ПРОМЕНЕМ ТВОРІННЯ!!!

Подумалось менi: «Що за бджiлку я зустрiв? Якого Великого Фiлософа Свiту!».

На що вона менi вiдповiла, що Ними не стають, Ними народжуються вiд Єдиного i Багатопроявного в усьому Всесвiтi, тiльки це треба вiдчути, побачити i працювати для цього.

Я ще раз пiймав себе на тому, що бджiлка прочитала мої думки.

Трохи знаючи про бджолине життя, я запитав у неї:

– Як у такiй трудовiй i добропоряднiй бджолинiй сiм’ї, уживаються з трутнями?

На що вона, як менi здалось, «посмiхнулась» (хоча, як це я мiг побачити, швидше – вiдчув) i вiдповiла:

– Трутнями Ви називаєте бджiл, якi у нашому розумiннi не є такими. Так, вони не збирають нектар з квiточок, вони не виробляють меду, але без них бджолина сiм’я не може жити. Запитаєш: Чому? Бо, як у будь-якому свiтi, маса тiла має свiй плюс i мiнус, свого Бiлобога i Чорнобога. Вони створюють оту критичну масу тiла або свiту, без якої вони розпадуться, перетворяться у щось iнше. Так i трутнi у вулику виконують свою позитивну роль. Вони необхiднi для енергетичної i фiзичної маси, хай навiть негативної, без якої не могла б вижити сiм’я бджiл. Бо для того, щоб вiдбувся рiй, навiть при наявностi Матки, необхiдна критична або кiлькiсна наявнiсть бджiл-трудiвниць i трутнiв. А хiба у вас, у людей, не так? У вас ще гiрше, за вашим же прислiв’ям: «Один iз сошкою, а семеро iз ложкою». То у кого ж краще органiзоване Буття? Хоча ми Вас i називаємо Богами...

Що я мiг вiдповiсти на це своїй бджiлцi? Я тiльки мав змогу спостерiгати i дивуватися Високiй органiзацiї їхнього життя, Розумiння Всесвiту, Проявлення цього Розумiння у такому, на людський погляд, маленькому вуличку, де шестикутник воскової соти носить Структуру i Смак всього Всесвiту.

Вивiв мене iз цього стану, стану перебування серед трав i квiтiв, голос машинiста електропотягу Київського метрополiтену, що оголосив наступну зупинку: станцiя «Полiтехнiчний iнститут». А менi треба було вийти на станцiї «Унiверситет». Я проїхав свою зупинку...

Але я ще встиг подякувати своїй Бджiлцi, вибачитись i напроситись на ще одну зустрiч з нею. На що вона, з якимось докором, менi нiчого не вiдповiла...

Краще б я проїхав далi i, хто зна, можливо б ця iсторiя мала iнше закiнчення...

До зустрiчi, моя дорога Бджiлко!

Дякую Тобi!

Можливо, ще хтось подякує.

Теги:

Схожі статті

  • 03.03.2016
    6698

    Кожна людина народжена для щастя, та не кожна знає, як його досягнути. Одним із шляхів

    ...
  • 03.03.2016
    1504

    Порозліталися галактики
    Ніхто не з на куди і далі...
    Планета крається на клаптики,

    ...

Медіа