До сьогодні були відомі намагання реконструювати давні європейські мови
за допомогою використання індоєвропейської порівняльної граматики.

Автор пропонує новий підхід з винайденим в його рамках методом,
обумовленим специфікою живої української мови,
зокрема створенням пари слів для визначення двох
близьких понять при перестановці складів по
синтагматичному колу двоскладового слова.

Система понять в складі спрощеної моделі реконструйованої
праукраїнської мови, має семантичні зв’язки у вигляді
замкнутих кривих ліній на поверхні кулі або еліпсоїда.

Відновленням або реконструкцією давніх мов займались європейські лінґвісти XIX століття, коли різномовні європейські нації прагнули пізнати власне коріння й водночас з’ясувати спільне минуле європейського континенту. Мовна діяльність або лінґвістика і давні писемні пам’ятки були в центрі уваги суспільства. Була відновлена давньогерманська мова, щоправда, не без допомоги писемних пам’яток. На доказ існування єдиної прамови на території Європи, сподіваючись відновити її, видатний швейцарський лінґвіст Фердинанд де Соссюр опублікував «Пам’ятку про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах» [1, с.303—562]. З тією ж метою його попередники (Бопп [2], Уітні [3], інші граматисти) а також сучасники й опоненти (младограматики) зібрали багато матеріaлу з індоєвропейської порівняльної граматики, і розбіжності між ними полягали у виборі концепції та методу реконструкції цієї прамови. Перша й друга світові війни не дали здійснитися цим намірам.

Еталоном порівняння для компаративістів (прихильників порівняльно-історичного методу в лінґвістиці) була одна з 14 індійських мов — книжна мова санскрит, що нею написана «Рігведа», і тому виникла назва «індоєвропейські» мови. З погляду на відомі в той час писемні пам'ятки, граматисти класифікували ці мови і дали назви мовним сім'ям: романська, германська, слов'янська тощо. Нині, згідно з Міжнародним стандартом ISO 639, живими є 12 слов'янських мов: білоруська, болгарська, македонська, польська, російська, сербська, сербо-хорватська, словацька, словенська, українська, хорватська, чеська.

У другій половині XX ст., разом з розвитком електронно-обчислювальної техніки і виникненням інформатики, багатомовна Європа потребувала фахових мов, що мають на меті недвозначну комунікацію у спеціяльних царинах. І тоді, на основі теорії знака (семіології) Фердинанда де Соссюра, розвинулись науки семіотика й термінологія (terminology science). На відміну від термінології в розумінні сукупності термінів з певної галузі (наприклад праці А. Кримського [4]), це є наукове вивчення понять і термінів для використання у фахових мовах. Наука термінологія тісно пов'язана з логікою і теорією пізнання, скажімо, вона визначає категорію поняття таким чином: «поняття — одиниці мислення, що вживаються для класифікації окремих об'єктів внутрішнього або зовнішнього світу за допомогою більшої або меншої абстракції» [5, с. 1].

Ця ідея придатна для створення інформативної системи понять людським розумом за будь-яких часів, і було б некоректно мати себе розумнішими за давніх людей. Соссюр уважав, що предметом лінґвістики або мовної діяльності може бути лише жива/усна мова і річ/мовлення індивіда, а не писемність і не літературна мова. Лінґвістика мусить займатися мовою на рівні звуків і добрий лінґвіст, відповідно, повинен мати кращий за інших слух, а надто, чутливість до слова або чуття мови.

«Узагальнене дослідження мовної діяльності безперервно живиться всілякими спостереженнями, які слід чинити на чітко визначеному матеріялі з даної мови» — писав Соссюр [6, с. 37].

Сьогодні існує ще одна мета мовної діяльності, що її прагне досягти, наприклад, відомий сучасний американський лінґвіст Ноам Хомський: «через дослідження мови можна відкрити абстрактні принципи, визначальні щодо її структури і вживання, універсальні з огляду на біологічну необхідність, а не лише на історичну випадковість, і похідні від розумових властивостей людини як біологічного виду» [7, с. 32]. Тобто дослідження мови, що є «дзеркалом розуму», мусить допомогти у створенні штучного розуму.

Однак, для нас на часі є реконструкція праукраїнської мови і, слідом за Ф. де Соссюром, матимем на увазі виключно живу мову, що нею говорили українці в усі часи, бо саме вона складає головну «базу даних» нашої нації.

Слід нагадати також про анахронізм у науці, що має три значення: 1) застарілий погляд; 2) помилка в хронології; 3) хибне використання в зображенні будь-якої епохи непритаманних для неї рис. Тому не можна вважати давню українську мову такою, яка вона є сьогодні, бо в ній за довгі віки існування відбулися зміни (аглютинації, метатези, фонетичні зміни тощо), про що свідчить, наприклад, монографія Ю. Шевельова [8]. Фонологічне впорядкування Соссюра обґрунтовує тезу про те, що фонетичні зміни в кожній мові відбуваються за природними, притаманними їй законами, послідовно в часі, протягом сторіч. Скажімо, фонетичні зміни звуку с у німецькій і в українській мові є різні: русичі – ружичі – лужичі (в німецькій мові); прасувати – прашувати, скіра – шкіра, дуси – души (в українській мові).

Примітка: 1) за Соссюром, сонанти л і р є взаємно замінювані [1, c. 308—314]; 2) лужичі — етнос на сході Німеччини.

Отже, з’ясовано й доведено, що мовлення людини — є система акустичних знаків чи одиниць, яка зображує людську думку — систему, переважно, суспільних понять. «Язик лише тінь, що ніби годинниковий дзвіночок дзвенить у повітрі, а сама пружина — се думка» —за словами Сковороди [9, с. 219]. Також відомо, що система — це поєднання окремих одиниць за певним принципом, тобто, якщо нам відомі мовні одиниці, які зображують певні поняття і принцип зв’язків між ними, то можна спробувати побудувати систему мовлення.

Намагаючись звести в єдину систему прамову з її індоєвропейськими мовами-нащадками, Соссюр дійшов висновку щодо існування елементарної мовної одиниці як частини синтагми (синтагмою лінґвісти називають протяглу в часі сукупність елементів). У своїх пошуках він іноді зупинявся й на окремому складі [1, с. 86; 6, c. 130, 133], але визнати остаточно склад такою одиницею не наважився, бо європейськими мовами не вчили читати по складах. В Україні всі знають, що діти в школі навчаються читати по складах, тоді як німецькі діти, наприклад, завжди вчились читати по звуках, тобто прочитавши окрему літеру, додають позначуваний нею звук до попереднього. Не було у нього і відомостей про вживання складів як самостійних мовних одиниць зі своїм власним значенням у

Між тим, і нині побутують архаїчні односкладові українські вирази:

  1. «Зробив на во!», «вигляд — во!», піднімаючи догори великий палець (во — збільшення);
  2. «Га !?» (га — вражати);
  3. «Да чи ні ? — гада» (да — дати);
  4. «Ти ба!?» (ба — обраний, вирізнений);
  5. «Па? па?» (па — пади (до раю), що означає любощі);
  6. «Ще!» ( ще/щи — продовжуй);
  7. Українська дитина, показуючи на незнайомі речі, повсякчас повторює: «див?!».

Крім того, в українській живій мові має місце скорочення слів до одного відкритого складу:

  • займенник бозна-що утворився зі складів бо (Бог) + зна (знає) + що;
  • «Не хо — не тре» (не хочеш — не треба);
  • «Мо, пройде» (може, пройде);
  • «Гля!» (глянь!).

На відміну від усіх інших мов слов’янської групи, українська мова зберегла найбільше слів із відкритими складами на о (первісне південно-європейське о, за Соссюром [1, c. 306]): коло, молоко, воло, болото, бороло, долото, золото, око, коко, лоно, толо, голо, босо, косо, готово, молодо, солоно, ново, воно; кличний відмінок: водо, горо, жоно, дорого, мово, толоко, рогозо, корово, голово, бородо, вороно, голото, догодо, докоро, кодоло, козо, колодо, коморо, копо, лозо, ломото, мороко, ного, поволоко, погодо, подобо, покоро, полово, породо, порошо, пособо, потопо, рожо, росо, сово, содомо, соломо, сороко, торопо, ходо, холошо, хоробо, хоромо.

Безцінний подарунок українській лінґвістиці зробив на початку XX століття Борис Грінченко, уклавши словник [10], де слова з писемних джерел межують із такими, що їх, згідно з передмовою автора, «записано від людей». Більшість лексем, наведених у цій статті, розміщені саме в ньому.

Отже, я прийняла склад як елементарну мовну одиницю синтагми праукраїнської мови. Принцип зв’язків між складами відкрився завдяки такому феномену в українській мові, як утворення пари слів для позначення двох близьких понять при переставлянні складів по синтагматичному колу двоскладового слова. Подібно до метатези (переставляння звуків всередині слова), я назвала це явище метасилаботеза.

Виявилось, що в нашій мові збереглося багато двоскладових слів, які утворюють зазначену пару, коли одне з них безперервно повторювати: коли—лико, риж—жри, гайда—до гай, бири—риби, ниж—жни, плете—тепле, в коло—ловко, ватри—трива, стриго—гостри, ягіл—гілля, воли—ливо, вуси—сиву, лоби—било, листо—столи, воно—ново, поле—лепо тощо.

Вишукуючи близькі за звучанням склади у парних словах, я назбирала біля 200 пар і, де тільки можна, зробила склади відкритими, аби вони були придатні для з’єднання у систему, наприклад ниж—жни, риж—жри замінила на ни: жи—жини, рижи—жири. З тією ж метою якомога залучила до складів звук и — «панівну голосну» в українській мові, за висловом Білецько-го-Носенка. [11, с. 162]

Зрештою, я виділила близько 70 складів, і об’єднані в систему, вони дозволили мені проG читати зрозумілі, але зовсім не передбачувані словосполучення: ві-ра-ю-па-ди-во-ло-со-жа-ри-ми-да-ві.

Звідси висновувалась гіпотеза, що праукраїнці:

  • використали для запису своєї мовної системи карту зоряного неба в ділянці скупчення Плеяди (Волосожари);
  • свою віру, отже й світогляд, пов’язали із зірками.

Звернувшись до зазначеної карти, а також з’ясувавши світогляд праукраїнців, можна було починати реконструкцію праукраїнської мови, поступово відновлюючи її норми.

Так, скажімо, свої слова-наpви праукраїнці складали з двох коротших слів, наприклад: гобириву (кошик на ремені) = гоби (гриби) + риву (рву), симидони (тиждень) = сими (сім) + дони (днів). Якщо останній склад першого слова збігався з першим складом другого слова, один із них опускали: биризи (берези) = бири (бери) + ризи (ріж), стожари (пожежники) = стожа (стережуть) + жари (жарини), товурини (тварини) = тову (плаває) + ву + рини (річка).

Давніх людей в організоване тривке суспільство об’єднувала, насамперед, спільна релігія, що визначала спосіб мислення окремої людини, її мовлення, а відтак і мову всього суспільства—народу—нації. Навчання або передача наступним поколінням основ релігії, а головне, визначеного нею життєвого порядку в суспільстві чинилося через їхній запис або графічне зображення, бо воно стійкіше за акустичне, хоча й не так точно передає думку. Втім, як акустичні, так і графічні знаки — то лише код-шифр для передавання думки.

Спрощена модель реконструкції праукраїнської мови подана у вигляді блок-схеми (мал. 1).

c1fd15e206

У мовленні людини система понять (в нашому випадку виражених складами, так само й синтагмами) пов'язана з системою її мозку, головне, — пам’яті, — де в кожного індивіда зберігається суспільне надбання — мова. Тоді як мовлені речення, тобто звуки чи акустичні знаки поєднані з артикуляційною системою (голосовим апаратом) і вільні для творення комбінацій зі звукових елементів. Графічні знаки, пов’язані із системою зору, ще менше залежать від системи понять, ніж мовлені звуки, тому письмо часто не встигає за мовою, що розвивається, й іноді відривається від неї остаточно. Саме це трапилося з вишивкою та іншими видами так званого «народно-декоративного мистецтва».

Система понять має семантичні зв'язки, залежні від панівного світогляду у суспільстві. Так сьогодні серед сили силенної інформації, власне, — відання й відповідні поняття все більше спеціaліюзуються, і тому світогляд сучасного суспільства нагадує розгалужений лабіринт, подібний до дерева машинної пам’яті. Згідно з таким світоглядом і складають фахові мови, в системі понять яких домінують родові та подрібнені зв'язки.

Для відновлення праукраїнської мови насамперед був застосований Декартів принцип відання, «що полягає в дедукції, через яку ми довідуємось про все, що закономірно висновується з чогось, достеменно відомого... шляхом послідовного і безупинного руху думки за умови пильної інтуїції, що супроводжує кожне окреме положення. Тотожно ми довідуємось, що остання ланка довгого ланцюга з'єднана з першою, хоча й не можемо осягнути одним поглядом всі ланки, що є між ними і зумовлюють це з'єднання; аби лише ми послідовно подумки прослідкували за ними і пригадали, що кожна з них, від першої до останньої, з'єднана із сусідньою... Під інтуїцією я розумію не віру в хитке свідчення почуттів і не оманливе судження безладної уяви, а поняття світлого й уважного розуму... інтуїцію розуму (mentis intuitus)» [12, с. 275].

Аби визначити семантичні зв'язки між поняттями праукраїнців, слід було з'ясувати їхній світогляд: і він постав, зокрема, через порівняння різних мітів щодо яйця. Наприклад:

  • яйце-райце — «казкове яйце, що містить у собі багатство у вигляді скоту» [10].
  • «Яйце уподоблюється всій тварі (всьому творінню — Н. Д.): скорлупа як Небо, плівка — як хмари, білок — як води, жовток як земля, а вогкість посеред яйця — як у світі гріх (рай — Н. Д.)» — уривок із тлумачення дохристиянської великодньої крашанки, що його подав у VIII ст. богослов Іван Дамаскін [13, с. 287—288].
  • «А доуміті се бо, да бо створіащ намо веице, іаково же іесте свет зорена {а}месіаше, і во тоііа безодни повеси, дажь, бозе, {зе}ме наше, аби таіа удьржена біа тако {о} се дуще пращурі соуте, а ті{і} светі зорема намо..» [14, дощ. 1].

(І доумітися ж, аби створити нам яйце, мов би це є світ зірок та Місяця, і в тій безодні повісити, простіть, боже, землю нашу, аби та утримана була так біля там сутніх душ пращурів, і ті світили нам зорями...).

Примітка: У фігурних дужках подані однозвучні частини синтагми, опущені на письмі.

Отже, головний тип зв'язків між поняттями у праукраїнській мові — це замкнені криві, подібні до ліній на поверхні кулі чи еліпсоїда. У всякому разі світогляд праукраїнців, хоч і обмежений певним колом або сферичною поверхнею, ближчий до людської природи, а тип зв'язків між поняттями відповідає формі мозку.

Водночас праукраїнський світогляд відповідає уявленню про будову всесвіту, що його мали стародавні люди повсюдно на Землі. Фундаментальна особливість такого світогляду — є яйце як символ будови всесвіту. Наприклад, у китайській традиції небо і земля злиті в одне ціле подібно до курячого яйця, подібне розповідає також «Калєвала» (I) [15].

Слід додати кілька слів стосовно вузира-козира — реконструйованої системи ідеографічної праукраїнської писемності. Для неї наші пращури, як уже було зазначено, використали карту зоряного неба в ділянці скупчення Плеяди/Волосожари, що входить до сузір'я Тільця (мал. 2) [16, с.111—112].24

Певна зірка позначає певний склад, зв'язки між ними — іноді дуже складна, замкнена крива лінія, що репрезентує повторювання. Завдяки сталому розташуванню зірок стосовно одна до одної, ідеограми, отримані після з'єднання, завжди однакові для одного й того ж мовленого речення. Тому згадана карта зоряного неба є невід’ємною частиною системи ідеографічної писемності праукраїнців. Хоча така назва письма й не зовсім вірна, бо, за визначенням словника з інформатики, ідеограма є графічний знак, що виставляє об’єкт або поняття і пов’язані звукові елементи у природній мові. Тоді, як подана для прикладу ідеограма (мал. 3) представляє досить довгий текст, що містить багато понять [17, с. 33].  

25

Наразі можна визначити сузір’я як модель довготривалої пам’яті у мовній системі праукраїнців. В той же час у складі їхньої релігії, що загалом являє собою систему вірувань та обрядів, віра в зірки посідала чільне місце. Це свідчить про надзвичайно сильну залежність життя на Землі від упливу Всесвіту.

Навіть, якщо давня мовна система, записана за допомогою карти зоряного неба в ділянці Волосожар, збігається з відновленою почасти, то таку саму частину зашифрованої інформації про праукраїнське суспільство маємо й ми на сьогодні.

Отже, завдяки вузиру-козиру або реконструйованій системі праукраїнського письма, вдалося прочитати тексти в такому об’ємі, що його лексика складає словник праукраїнської мови, який налічує близько 2000 слів, утворених сполученими «по колу» (мовна синтагма починається з того ж складу, яким і закінчується) складами, кожний з яких зображує два поняття, залежно від свого місця у синтагмі.

Численні тексти праукраїнською мовою разом із перекладом і викладом прочитаного я подала в книжці «Праукраїнська цивілізація» [17].

Саме з вузира-козира стало відомо, що його вишивали підготовлені особи на рушниках. Тому слід шукати серед орнаментів на вишиваних рушниках найменше спотворену його копію. Що така існує, мене переконують багато вже знайдених фрагментів і контурів цього узора, лінґвістичний та етнографічний матеріял. То буде, так би мовити, матеріяльне підтвердження праукраїнського Письма.

Це Письмо детально розписує духовне й матеріяльне життя людей в умовах тогочасного клімату і ландшафту, а саме:

Клімат був м’який — вологий і теплий, літо стояло 200 днів, по левадах росли калина, лимони (лимона), смоква (сомоково) тощо.

Наші пращури жили в умовах великої води (воловоди). Річки були природними шляхами, по них плавали човнами (лодоко) й вітрильниками (толодо), а вздовж їхніх берегів люди будували свої мисто. Великі річки Надив і Дугава вели до Північного моря (мори Нидо), а Дурив, Дунав, Дусни і Дупир — до Південного (мори Зидо).

Земної суші, придатної для життя, було в обмаль. Підземні води стояли дуже високо і, якщо перший козир братів (праукраїнці називали себе брити) є вулик, другий — вузир-козир, то третій — вудо, що означає здатність відчути воду під землею. Ті, хто мав таку здатність, повинні були знайти сухе (сихо) життєдайне (жизи дову) місце для будівництва будинку.

Після того будівельники (сториси) довго спустошували й вирівнювали будівельний майданчик. Зрізали горби і слідом випалювали зрізані місця, а западини засипали риб’ячими хвостами та перами (жистори). Рибу ловили щодня для їжі кілька разів, тому водонепроникні жистори були завжди під рукою.

На вирівняній місцині сториси починали будувати фундамент будинку (толоко).

Це — надзвичайно пласка і тверда поверхня з глиняного розчину, що входив до складу будівельних матеріялів та засобів (сториби), зроблених власноруч сторисами. Вони готували билоко — розчин білої глини у коров’ячому молоці й заливали ним горизонтальну (ринидо) поверхню толоко. За ватерпас слугували миски, повні молока, наставлені в різних місцях поверхні. Аби толоко було дуже тверде, лили якомога більше молока:

К-до: тол-ко д-то, Пам’ятай: фундамент твердий; кол-дог-ли молко. якщо довго лити молоко. К:лово мол:ко т:ци – Під час толоки наточи кол:тол:ко – молока з корови. [17, c. 60].

На цьому можна і зупинитись, бо саме толоко дає право ідентифікувати матеріяльну культуру праукраїнського суспільства, яку описує реконструйована графічна система, з археологічною культурою під назвою «трипільська».

Разом зі специфічними гончарними виробами так звані майданчики з твердої глини, що їх знаходять археологи на розкопах поселень, являє собою ніби візитну картку трипільської культури. Дарма, що класифікація археологічних/матеріяльних знахідок за «культурами» є дуже умовна. У випадку з «трипільською» вона спрацювала на істину, бо презентує справді окрему релігію і, відповідно, певну культуру /цивілізацію в історії української нації. Проте, матеріяльна культура, що нині ідентифікується з поняттям цивілізація на споживацькому рівні, не є достатньою для визначення національної культури чи цивілізації на науковому рівні, яка складається з духових цінностей, знакових систем та матеріяльних цінностей.

Порівнюючи сучасний географічний ландшафт Правобережної України — ареалу поширення трипільської культури — із описаним у відновленому Письмі, можна відповісти на головне питання: «Куди і чому зникла ця культура?».

Археологи не можуть знайти продовження «трипільської» матеріяльної культури на теренах України, тому що:

  1. через природну катастрофу докорінно змінився географічний ландшафт, внаслідок чого зникли водні шляхи сполучення, відкрився сухопутній доступ кінним сусідам, стали рідкісними або пропали головні матеріяли — дерево, кістка, мушлі. Люди залишили поселення, що опинились високо над водою чи далеко від води, й оселились ближче до неї;
  2. відпала потреба будувати оселі на пласкому фундаменті/«майданчику», що вимагав багато праці, часу й молока. Оселі стали бідніші через брак матеріялів, зате доступ до копалин спричинив розвиток металургії.

Перша теза підтверджується науковими дослідженнями видатного українського вченого з енциклопедичними знаннями, Віталія Володимировича Поліщука (1934—1999), зокрема щодо гідрографічних змін у степовій зоні України.

Поліщук був прихильником концепції, згідно з якою фізична й біологічна еволюція Землі відбувались переважно під час бурхливих епох велетенських зрушень, що їхній масштаб є поза межею нашого досвіду — на протилежність концепції уніформізму, згідно з якою для еволюції було досить тихоплинних процесів, що діють і в наш час.

Фундаментальна праця Поліщука [18] вказує шляхи до істини дослідникам, зокрема й тим, що намагаються збагнути давньоукраїнський світогляд. Наприклад, констатація трьох типів міграційних рухів у Європі: кліматичного, катастрофічного та локального рутинного [18, с. 309] — дає ґрунт автохтонній або національній концепції (скажімо, відповідає українській традиції «іти за водою»). Адже такі міграційні рухи припадають лише на одне зі сотень поколінь.

Між іншим, Поліщук у цій роботі пише, що датування в голоцені треба перенести на багато століть давніше, що, власне, й наважились зробити нині археологи щодо трипільської культури [19, с.26—31].

Ті самі археологи переконані, що в житті «трипільців» стався злам і вони змушені були водночас (тобто раптово) зникнути, нібито, виключно через поступову економічну руйнацію. Такий науковий анахронізм пов’язаний, мабуть, із недавнім розвалом російської імперії, що відбувся, насамперед, за законом обмеженого в часі існування будь-якої імперії. А також із тим, що на даний момент глобальна економіка може зарадити локальним природнім або створеним людьми катастрофам, наприклад, окрему людину рятує переїзд на життя до багатшої країни.

Якщо ж такі катастрофи є глобальні, то економіка руйнується одразу, що й показали світові війни минулого століття.

У випадку з трипільською культурою, концепція глобальної природньої катастрофи, що призвела до перерозподілу площ суші та моря, відразу дає зрозуміти:

  1. чому «трипільські» поселення знаходять лише на підвищених ділянках, що являють собою плато з різкими схилами чи малодосяжні останці, обмежені долинами річок, або глибокими ярами;
  2. чому «трипільці» спалювали небіжчиків, а не закопували в землю (і не треба витрачати кошти на безрезультатний пошук цвинтарів);
  3. чому вони будували доми на твердому водонепроникному (чи перевіряли археологи водонепроникність так званого «поховального шару» або «майданчика» [19, с. 62] ?), чітко горизонтальному фундаменті.
  4. чому в «трипільців» не було коней, які не плавають і полюбляють великі степові простори;
  5. чому археологи знаходять мушлі серед «трипільського» начиння;
  6. чому серед цього начиння є так мало металевих речей тощо.

Зрештою, стане ясно, що «трипільці» або праукраїнці не пішли далеко від своїх поселень, а переселились ближче до змілілих річок, стали біднішими й беззахисними, бо їх годувала, об’єднувала й захищала велика вода.

Висновки:

  1. Новий погляд на давні візерунки як на писані тексти збільшує можливості для пошуку писемних пам’яток, зокрема й пам’яток давньої української мови.
  2. Вік археологічних знахідок із такими візерунками може вказати на вік писемної пам’ятки.
  3. Можна покласти собі завдання дешифрувати мальовані/писані тексти, знайдені в різних кінцях Землі, спираючись на здобуті знання.

ЯКУ ПИСЕМНІСТЬ СТВОРИВ Св. КИРИЛО?

Це питання постає сьогодні у світлі нових знахідок і доказів, що стосуються докирилівG ського староукраїнського письма. Скажімо, йдеться про такі роботи :

  1. Брайчевський М. Походження слов'янської пи: семності. (К., Вид:во дім «КМ Academia», 1998);
  2. Яценко Б., Індоєвропа «Велесова книга» (леген: ди, міти, думи), К., НВО «Велeсич», 1995;
  3. Stojko J/Letters to God's Eye. (N.Y. Vantage Press? 1978);
  4. Денисюк Н., Янко Л. Київські глоголичні листки. (К. ІМПРЕЗ, 2003).

Те, що Кирило Філософ був на свій час надто освіченою людиною і неабияким лінґвістом, не викликає сумнівів, інакше могутня у ІХ столітті Візантія не доручила б йому «слов'янської пиG семної» місії 862 року, такої важливої для Православної Християнської Церкви на той момент.

Річ у тім, що фактичний розкол Вселенської Церкви та Православну й Католицьку відбувся вже після 7-го Вселенського собору 787 року в Нікеї, а подальші події лише поглиблювали ту шпарину. Не останню роль у цьому процесі грали різні релігійні мови і письмо обох Церков. Здавалося б, що християнство мусить користуватись однією релігійною мовою, як це було з усіма попередніми релігіями. Проте, від перших віків свого існування християнство, що поширювалось на землях величезної Римської імперії, послуговувалось латиною і мовою койне. В основі останньої лежала давньогрецька мова.

Латина, вочевидь, була офіційною релігійною мовою дохристиянського Риму, бо християнський Рим не міг раптом заговорити італійською мовою, що надто відрізняється від латини. Таким чином, Римська Християнська Церква, що очолила католицтво, природньо використала свою спадщину — розвинену упорядковану релігійну/літературну мову (латину) з усталеним і поширеним, завдяки імперській адміністрації, письмом (латинкою).

Зовсім в іншому становищі стосовно мови та, головне, письма опинилось православ'я, очолюване Візантійською Християнською Церквою, особливо у «слов'янській» Центральній Європі, де саме пролягала умовна межа між сферами впливу обох Церков.

Власне Візантія постала зі Східної Римської імперії за імператора Іраклія (610-641 рр.), що зробив грецьку мову офіційну на її території. Його попередники ще не мали достатніх важелів, до того ж були різного походження — з Далмації, Іллірика, Іспанії тощо — і на східних імперських теренах панувала вже згадана мова койне, мова «еллінської цивілізації», як назвали історики добу, що настала після переможних завоювань Олександра Македонського (ІІІ—І ст. до н. е.). Варто нагадати, що Олександр Македонський, хоч і навчався у грека Арістотеля, був родом з Македонії, тобто був «слов'янин» і привів у Малу Азію своїх земляків і одновірців. Націю, отже і мову, визначала релігія. Якщо лінгвісти довели існування «старослов'янської» мови, спільної для сьогоднішніх 12 «слов'янських» мов (серед них і македонська), то саме вона була дохристиянською релігійною мовою «слов'ян» і складовою мови койне. Цією ж мовою володів і Св. Кирило, бо народився і жив у місті Солуні, що його грецькі колоністи поставили серед слов'янських поселень (так само як Херсонес і Ольвію), а болгари намагались відібрати в греків у VIII ст., бо вважають солунські землі своїми і по сьогоднішній день. Окрім великих знань, Кирило Філософ вільно володів живою старослов'янською мовою, і про це знав цісар Михайло, коли доручав йому велику місію.

Отже, так само як у греків і латинян, своя дохристиянська релігія та єдина релігійна мова була і в слов'ян. І так само старослов'янська мова перейшла у спадок слов'янським християнам. Інша справа, що після офіційного визнання християнства у Міланському едикті 313 р. імператора Костянтина (306—337 рр.) та Нікейського собору 325 року, світські володарі-християни у своїх володіннях цю нову віру насаджували силою. Так, Житіє йі страсті... мучєниіхъ ві Хєрьсоньі (Северьянов С., Супрасльская рукопись, С. П., 1904, с. 532—543) описують, як той же римський «цар Костантин» послав до «хєрсонянъ» єрископа Капітона, давши йому 500 воїнів, аби охрестити всіх мешканців міста. До речі, спочатку цього єпископа з великою радістю прийняли християни, «вньє града обрьєтишєся», городяни і негородяни, що зібралися до купи і підійшли до міської стіни. Тобто таври або староукраїнці з навколишніх поселень уже давно добровільно прийняли християнство, тоді як грецькі колоністи Херсонеса сповідували культ Діви (Партенос).

Таким чином, офіційно Херсонійська єпархія для християн «отъ таврьйіскийя зємьйи», серед 11 єпархій Понту, існувала с IV століття, коли в Константинополі постав Єкзархат. Неофіційно єпископів до Херсоня посилала Вселенська Церква, починаючи (за вказаним джерелом) з 16-го року правління цісаря «Дівоклітієніа», тобто з 300-го року.

Проте, інші писемні джерела та археологічні розкопи 1876—85 років, що проводилися з розпорядження Св. Синоду та Міністерства народної освіти під наглядом Імп.Одеського Товариства аматорів історії й давнини та Херсонісійського монастиря про існування найдавнішого християнського монастиря поблизу Херсоня, де перебували мощі Св. Климента Римського (30—103 рр.). Третій єпископ Риму (папа Римський) потрапив до Херсоня 92 року за едіктом цісаря Доміціяна про вислання з Риму «філософів». Місце поховання Св. Климента через руйнування морськими хвилями протягом майже 760 років опинились на напівзатопленому острові, що детально описано в «Слові на перенесення мощів преславного Климента». Їхнє перенесення до собору в сам Херсонь відбулося 30-го січня 862 року саме з ініціативи Кирила Філософа, що перебував у Херсоні від осені 861 року з іншою метою, та почувши, що мощі Св. Климента все ще «лежать у морі», організував цей акт.

Всі варіанти «Житія Кирила» подають херсонійські відвідини як насичену філософійну й лінгвістичну працю він навчився єврейської мови та письму, опрацював їхню граматику; проводив філософійні диспути зі самаритянином і подужав прочитати самаритянські релігійні книжки. Також Кирило знайшов там Євангелію та Псалтир, писані руськими (на мою думку, глаголичними) літерами, він розумів мову, коли йому читали Святе письмо і тому, виділивши голосні й приголосні, швидко навчився його читати самостійно.

З цього можна зробити висновок, що в ранньому середньовіччі релігійні установи Херсоня, зібрані в певній окремій частині міста (східній, під назвою «Партевоневон» за Супрасльським рукописом), являли собою духово-освітній чи інтелектуальний центр Східної ойкумени, що служив прихистком як для християнських, так і для іншої віри мудреців та наснажував їх, зокрема й старо-слов'яномовну духовну верству. Мабуть її представників тут було найбільше, бо для європейського слов'янства Херсонь був найближчим суходолом. Крім того, поки ще був на силі Рим, а потім Візантія, вони тримали війська в херсонесі, забезпечували спокій. Праці бертьє-Делагарда А. В. та Кондакова Н. П. вказують на період VIIGIX століття, як самий блискучий в історії цього міста. Болгари й хозари, що по черзі були в силі на Понті в ті часи, також шанували цю духову оазу.

Та про те ж і йдеться, що для слов'яномовної духовної верстви існували лише окремі поодинокі оази, де б вони могли писати, удосконалювати й упорядковувати письмо для своєї мови. Адже й досі немає (або поки що не знайдено) досконалої старослов'янської граматики, чи опису цієї писемної мови. Бо єдина старо-слов'янська спільнота, що трималась за рахунок духовного порядку й верховенства духової верстви розпалась значно раніше за Римську імперію, поступившись військовій верстві, Саме військовики після занепаду Скитійського порядку залишились на видоці в істориків Греції й Риму, коли, гасаючи уздовж морського узбережжя від Каспію до Гібралтару туди й назад, наводили жах на мирне населення.

За таких умов роз'єднання слов'янські писарі/писачі видумували своє письмо, свою абетку, фактично, свій шифр в кожній окремій дохристиянській релігійній громаді. Можливо, таким чином вони подавали якісь обрядові чи символа віри відмінності. Таке враження, що писемність, як і одяг та його аксесуари, слугували розпізнавальними або умовним знаком для одновірців.

Для прикладу я подаю у цій статті декілька різних докирилівських шифрів/абеток однієї старослов'янської мови (з природними часовими змінами). Відповідно до позначок, вони являють собою:

26

Тепер ясно, що Кирило Філософ поставив перед собою, можна сказати, глобальну мету — за допомогою Святого Письма нової християнсьої релігії знову об'єднати слов'янський світ. Працюючи бібліотекарем у Константинопольського патріарха в храмі Св. Софії, він набув досвіду з книжної справи і організував книгописання слов'янською мовою, маючи на увазі, звичайно, поширення таких книжок у християнському світі. Кирило прекрасно розумів, що для цього, як і для освітянської справи, необхідно мати єдине письмо, тобто він поклав собі утилітарне лінгвістичне завдання зі створення універсальної графіки/абетки, що обслуговувала б не лише єдину релігійну старослов'янську мову, але й близькі між собою живі мови слов'ян Центральної Європи.

Насамперед він кинувся до Моравії, Паннонії та Болгарії, що хотіли своєї мови в Церкві. У Моравії слов'янська кирилиця з 38 літер — грецьких маюскул і найуживаніших слов'янських графем — впорядкована Кирилом як універсальна писемна система для всіх слов'янських народів, проіснувала менше ста років, бо там заснувались католики. А Паннонія взагалі щезла під натиском іншомовних загарбників. Зате Болгарія в рік смерті Кирила (869 р.) офіційно прийняла православне християнство і болгарські писачі зробили значний внесок у розвиток та вдосконалення старослов'янської мови, а також у поширення й уніфікацію кириличного й глаголичного слов'янського письма. Вони також записали і поширили методику навчання письму та читанню (Сказание о буквах, Черноризец Храбр (Х в.)), звичайно, дбаючи насамперед про болгарську мову.

Київське софійне християнство, що постало після 988 р., гідно продовжило й розвинуло ідеї Кирила Філософа. Софія Київська на 200 років стала тим духовним і навчальним центром з бібліотекою й майстернями книгописання, що підняла гідність освіченої, релігійної староукраїнської інтелігенції і примусила поважати її в Європі.

CТАРОСЛОВ'ЯНСЬКА МОВА

Аби визначити взаємозв'зок між лінґвістикою та історією певної цивілізації, нагадаємо, що предмет вивчення історії — це послідовність подій, які можна позначити датами. Водночас кожна мова має свою власну історію, що складається з безконечної послідовності мовних подій...вони, зрештою, цілком незалежні від того, що відбувається поза мовою (Фердінанд де Соссюр, Замєткі по общєй лінгвістікє. М., 1990, с. 40). Звичайно, мовні події також вільно датувати, і тут лінґвістика може прислужитися історії: мова допомагає схарактеризувати певну епоху, певне суспільство. Проте, вважати лінґвістику історичною наукою не можна, бо форми, які вивчає історія (мистецтво, релігія тощо) є, в певному сенсі, дії з волі й розуму особи чи суспільства, тоді як мовна подія — найменш свідома і надто неособова «дія».

За Соссюром, історія мови народу існує тому, що мова — неперервна в часі й може вмерти лише примусовою смертю внаслідок чисто зовнішніх щодо неї дій. Серед мов немає синів і матерів... певний стан (мов) повільно змінюється... ніколи попередня мова не народжувала і не давала поштовху для появи нової мови (там же, с. 43).

Отже, якщо «українська мова увібрала в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини», то, чому саме «рубіж XI-XII ст. можна умовно визначати початком самостійної історії української мови як мови українського народу» (Г.Півторак, Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку, К., В-во «Київ. університет», 1993, с. 48—49)? Хіба український народ, розмовляючи «праслов'янською» мовою, не був українським народом? Тим більше, що саме збережені лише в українській мові «спільнослов'янські морфологічні риси» обумовили ті знамениті «граматичні особливості», які перераховує шановний науковець Ін-ту української мови НАНУ на ознаку української мови. То, може, варто назвати ці риси спільноукраїнськими?

Адже німецькі граматисти, класифікуючи індоєвропейські мови у 60Gті роки XIX століття, назвали мовні сім'ї (романську, германську, слов'янську тощо) з погляду на відомі їм писемні пам'ятки. Коли ж узяти до уваги тодішній статус етносів, чиї мови тепер — слов'янські за Міжнародним стандартом (див. нижче), то найвірогідніше, що їх усіх репрезентували християнські монастирські літописи з дозволу Московського Патріархату.

В усіх цих пам'ятках зустрічається назва словени/словіни, й цікаво дослідити, як вона виникла. Наш видатний історик Михайло Юліанович Брайчевський у своїй праці Утвердження християнства на Русі (К., Наукова думка, 1989) подає свідчення античних авторів-християн, де слов'яни виступають як окрема етнічна група в рямцях Ейкумени.

Євсевій Кесарійський (263—340рр.) писав, що Римська кафедра — «від Равени до Фессалоніки, склавів, аварів та скіфів до ріки Данубія охоплює». В епіграмі римського поета Альцита Авіта (Vст.) до «благочесної спілки Христа» приєднані: аламани, саксонці, торинги (тюринги), панонці, руги, склави, нари, сармати, дати, остроготи, франки, бургундіони, даки, алани (с. 17)

Наприкінці IV ст. під тиском гуннів розпалося й припинило своє існування готське об'єднання, а в 451 р. германо-римським військом були зупинені назавжди гунни. Саме після цього піднялося Антійське/Cклавінське царство, і того злету було, допоки десь у 568 р., не прийшли у Карпатську влоговину авари. Озброєне протистояння протягом 60 років знищило Антійське об'єднання, і в 20—30 роки YII ст. на руїнах Склавінського царства виникає «держава Само», яка пізніше трансформувалась у Великоморавське князівство (там же, с. 28—29).

Моравія (сучасна Чехія) була охрещена найперше, і її князь Ростислав звернувся у 862 р. (Літопис Руський за Іпатським списком, пер. Л. Махновець, К., «Дніпро», 1989р., с. 15) до грецького царя Михайла з проханням надати тлумача християнських святих книжок, бо «не разумієм ні греческу язику, ні латіньску» (Полноє собраніє русскіх летопісєй, т. 38, Радзівіловская лєтопісь, Л., «Наука», Лєнінградскоє отд., 1989 г., с. 18). Цар покликав усіх філософів, і ті вирішили: «Єму же (помилка ленінградських тлумачів, треба — є муже. — Н. Д.) в Селуні імєнємь Лєв. І суть у нєго синовє разумілі словєньску язику, і хітра два сина у нєго філософа». І цар умовив «Мєфодьа і Костянтіна», і ті пішли «в Словінску землю», а саме, в Моравію і Паннонію (теперішню Австрію) перекладати християнські книжки.

Увагу привертає запис: «Сім бо первоє преложена кніга мораві, яже прозвася грамота словеньскаа, яже грамота є в русі і в болгарєх дунайскіх» (там же, с. 18) (Цими бо найперше перекладена книга моравам, яка ще зветься слов'янська граматика, така сама граматика є в русів та в болгар дунайських).

Отже, так звана старослов'янська мова — це чеська мова, позаяк в усіх трьох історичних землях сучасної Чехії — чеській, моравській та сілезійській, панувала саме вона.

З цього приводу варто навести слова Ф. де Соссюра: «Стосовно деяких мов, наприклад мови текстів Авести або старослов'янської, навіть невідомо достеменно, які народи ними розмовляли» (Труди по язикознанію. М., Прогрєсс, 1977, с.61). Тобто, європейські лінґвісти минулого століття не знали, що існують чехи зі своєю мовою і писемними пам'ятками, бо цей народ саме гибів у складі Австро-Угорської імперії.

Крім вищезазначених, колишніми словенами названі ще ілірійці (сучасні хорвати)(Радз. літ., с.19), а також «і чесі, і ляхове, і полянє, іже нині зовомая русь» (там же, с.18) (чеськ.: jiz — вже). Таким чином, на час запровадження християнства в Київській Русі (988 р.) «слов'янська» мова була жива для моравів/чехів та панонців/австрійців і книжна — для інших «слов'ян». Відомо, що в Австрії зараз нема ні живої, ні книжної слов'янської мови, а нащадки колишніх носіїв цієї мови називають себе лужичі. З вищенаведеного можна висновити, що:

  1. Назва слов'яни (слов'янський) виникла довільно, як і належить мовній події;
  2. Назву народу слід шукати в писемних чи інших пам'ятках, створених ним самим. Античні автори, хай і найшанованіші в науковому світі, називали чужі етноси відповідно до своїх уподобань і своєї вимови.

Окрім того, кардинальне речення у всіх літописах: «начаста составліваті пісмена азбуковнаа словеньски і прєложіста Апостол і Єуангеліє» (Радз. літ., с. 18), де чеськ: soustava-система, pismeno-літера, перекладається так: «почали впорядковувати літери абеткові словенські й переклали Апостол та Євангелію».

Далі читаєм, що Методій посадив двох попів-писак і «прєложіста вся кнігі, ісполнь от грєчєска язика во словєнєск» за 6 місяців.

Перекласти так швидко можна було лише за умови, що існувала писемна традиція і відповідна до теми термінологія, тобто, слов'янські етноси в Центральній Європі мали свою дохристиянську релігійну літературу.

М. Брайчевський у вищезгаданій праці наводить текст, який є в усіх (понад 20) рукописах Жітія (так звана Паннонійська легенда), про те, що Кирило Філософ зиму 860—861 рр. провів у Херсонесі, де «обріете же тоу еуаггелие и псалтырь, роусьскими письмены писано, и человіека обріеть, глаголюща тоя бесіедою, и бесіедова со нимо, и силу ріечи приимь, своеи бесіедіе прикладая различьная письмена гласная и согласная» (с.78). Висновок Михайла Юліановича: Перекладати біблійні книги на старослов'янську мову почали до початку моравської місії великих просвітян. Давньоруська писемність в її найвищій, книжній формі існувала ще до винаходу Кирилом нової слов'янської абетки (с. 80). Далі вчений з'ясовує, яку саме абетку склав Кирило: кирилицю чи глаголицю. Брайчевський вважає, що це була глаголиця, і наводить концепцію відомого болгарського філолога Еміла Георгієва, «згідно з якою кирилиця є природня абетка, що утворилась спонтанно в процесі пристосування грецької графіки до фонетичних особливостей слов'янських мов. Хронологічно вона передує глаголиці, тому що формувалась декілька століть ще до IX ст. Глаголиця — штучна абетка, винайдена Кирилом біля 862 р. Вона не набула поширення, бо надто складна й практично незручна, через те поступилась кирилиці, що остаточно склалась у IX—X ст.» (с. 83).

Історичний парадокс полягає в тому, що чехи, які увійшли в історію писемности завдяки кирилиці (моравський варіянт із 38 літер), давно користуються латинкою.

Тепер національна Церква кожної незалежної держави прагне мати автокефалію, більшість церков її вже має і веде богослужіння своєю рідною мовою, що цілком природньо, бо латина й церковно-слов'янська (старослов'янська) — давно вже мертві мови, незрозумілі сучасним вірним, ба навіть і священикам.

27

 Як бачите, залишилась примарна «єдність трьох слов'янських народів», щойно випростаних з важких імперських обіймів, та однісінький прапор цієї примари — «єдина віра і єдина слов'янська мова» — в руках Московського Патріархату. І з цього користують політики з нечистими помислами.

На жаль, сучасні українські науки — історія й філолоґія, вже по восьми роках незалежности, покірно зберігають ті самі імперські концепції, що й у минулому столітті, засаджені на «традиційному» тлумаченні християнських літописів, освяченому Московським Патріархатом. Про офіційну концепцію щодо української давньої мови вже йшлося на початку цієї статті. Так само й офіційна концепція виникнення української нації з «окремих племен» аж ніяк не узгоджується з тим, що останні мусили мати спільнослов'янську мову. Якщо вже в основу такої історичної концепції покладено лише певні записи християнських літописців, позначені чітко визначеною датою, то необхідно хоча б визнати, що вони правочинні лише на цю дату, і не більше. Історикам треба дошукуватись причини, що призвела до розпаду на окремі частини однієї української спільноти саме на час упровадження християнства.


Література

  1. Соссюр Фердинанд де. Труды по языкознанию. — М., «Прогресс», 1977. — 695 c.
  2. Bopp F. Grammaire compar–e des langues indoGeurop–ennes comprenant le Sanskrit, le Zend, l’Arm–nien, le Grec, le Latin, le Lithuanien, l’ancien Slave, le Gothique et l’Allemand. — Paris, 1885. — T. I — 447 p.; T. II — 418 p.
  3. Whitney W. D. Sanckrit grammar including both the Classical Language, and the older Dialects, of Veda and BrahmaG na — London, Oxford University Press, 1941, — 351 p.
  4. Полонський Х. Словник природничої термінології. Гол. редактор Кримський А. — К.: 1928, — 262 с
  5. Principles and methods of terminology. — ISO 704: 1987 (E), — 16 p.
  6. Соссюр Фердинанд де. Заметки по общей лингвистике. — М., «Наука», 1990, — 280 с.
  7. Хомський Ноам. Роздуми про мову. — Львів, «Ініціатива», 2000. — 351 с.
  8. Шeвeльов Ю. Історична фонологія української мови. — Харків, «Акта», 2002. —1054 с.
  9. Сковорода Г. Літературні твори. — К.: «Наукова думка», 1972. — 433 с.
  10. Грінченко Б. Словарь української мови.— Ред. ж-лу «Кіевская Старина», у Київі, 1909 (К., 1996—1997), — Т.1 — 494 c. ; T.2 — 573 c.; T.3 — 506 c.; T. 4 — 598 c.
  11. Білецький:Носенко П.П. Словник української мови.— К.: «Наукова думка», 1966. —416 с.
  12. Антология мировой философии. — М.: «Мысль», 1970. — Т. 2. — 774 с.
  13. Огієнко І.( Митрополит Іларіон). Дохристиянські вірування українського народу. — Вінніпег, 1965 (К.: 1994). — 421 с.
  14. Творогов О.В. «Влесова книга» // ТОДРЛ. — 1990.— Т. 43.— С. 184—224.
  15. Мифы народов мира. Энциклопедия. — М.: «Большая Рос. энциклопедия», 1998. — Т.1. — 671 с; Т.2. — 719 с.
  16. Казанасмас М.С. и др. Атлас и каталог звездных величин фотоэлектрических стандартов. — К.: «Наукова думка», 1981, — 217 c.
  17. Денисюк Н.Н. Праукраїнська цивілізація — К.: Б-ка тижневика «Слово», 1999. — 125 с.
  18. Поліщук В.В., Шепа В.В. Історична біогеографія Дунаю.— К.: 1998. — 507 с.
  19. М. Відейко. Трипільська цивілізація. — К.: Академперіодика, 2002. — 141 c
Теги:

Схожі статті

 

Медіа