Зоря-Зорянице

Зоря-Зорянице,
чарівна сестрице,
рожеву фату розгорни від злих чар.
Упюся! Напюся
твоїх блискавиць я
і знов розіллється по тілу твій жар!

Зоря Світанкова,
ось зараз ранковий
коханий твій - Сонце - гарячий зійде.
Від нього втікаєш -
в обіймах вмираєш -
у полум"ї згаснеш, як зловить тебе!

А Бог Ясноликий
тебе в кожнім лику
шукає самотній весь день, поки світ...
Й лише перед смертю,
в пітьмі розпростертій
на мить твій вечірній уловить він цвіт.

Вечірня Зірнице,
умна ти сестрице,
це ж черга до тебе тужити прийшла....
І всю ніч холодну
світінням бездонним
зваблятимеш Ранок, згоріть щоб до тла!*

*За повір’ям давніх арійців прекрасна діва Зоря біжить від висхідного Сонця й умирає від променистих обіймів і жаркого подиху цього полум'яного коханця; покинуте Ранковою Зорею, самотнє Сонце робило свій хід по небу, дарма відшукуючи свою подругу, і тільки наближаючись до меж свого денного життя, готове згаснути (= умерти) на заході, воно знову, на короткі миті, знаходило Зорю, що блищала чудовою красою у вечірніх сутінках.