Україно моя, Україно, –
шум гаїв, переливи гудків,
ніжна пісня і мова перлинна –
ніби сльози кохання палкі…

Відчуваю тебе, відчуваю
і в легенді, і в пахощах нив…
Ой ти гаю, мій гаю-розмаю,
ти навіки мене полонив.
Припаду до зеленого схилу,
пригорну щирий шовк-ковилу, –
як люблю я цю землю милу,
так безмежно люблю!..
Я побачу її спозарану,
бо чував, як за давніх років
тут терзали дівчат-полонянок
і ловили сліпих кобзарів.
Ще з часів вікопомної Січі,
міцно скроплена русим плачем,
вміла ворогу глянути в вічі
і на меч відповісти мечем.
Ти – гартована
в битвах жорстоких,
ти – втолочена кров’ю
й кістьми,
знов народиш дітей яснооких,
щоб гордитись
своїми дітьми.
З солов’ями щебече ліщина,
ясен-день понад
світом встає…
Хто терзає тебе, Україно,
той розстрілює серце моє!
І не скоро замкнусь я,
не скоро…
Та хотів би, як стліну вже
в прах,
щоби небо твоє яснозоре
заіскрилось – мов клятва –
в очах!

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2016
    1048

    У контексті національної ідеї превалює етнічна складова. Але етнос має свою окремішність

    ...
  • 09.04.2016
    25062

    Ми непогано знаємо своїх достойників ХVІІІ-ХХ ст., знаємо, що випало на їхню долю. Але чомусь

    ...

Медіа