Одлітають знову журавлі у вирій

Одлітають знову журавлі у вирій
Під осінню пісню вітра уночі,
І з плачем одчайним в каламутті сірім
На добраніч дзвонять золоті ключі.

Там на перехресті чорної дороги
На хресті розп’ято малинові дні:
Догоріло літо свічкою убого
На вітрами збитій і рудій стерні.

І ніхто не плаче … І ніхто не тужить…
І ніхто не скаже: – О, вернись назад! –
Тільки дощ виводить свій тоненький кужіль
Та мовчить мовчанням передсмертний сад.

Ах, любить! – та пізно … Осінь – без любові
Вороними кіньми мчить у далечінь…
Що було – не буде… Що пройшло – не зловиш,
Як ніколи власну ти не зловиш тінь…

І якась незнана, невимовна туга
Стиснула руками серце і думки…
Хто на мить розлюбить – не любити вдруге,
Не сплітати вдруге сонячні думки…

Бо коли над сонцем заплететься хмарка,
А у серце стукне копитом зима –
Не нарвеш ти квітів у пожовклім парку,
Не нарвеш ти квітів, коли їх нема…

Ах, цей крик печальний в каламутті сірім,
Журавлина пісня золотих ключів!
Скільки дум продумав, скільки в сни я вірив
Під осінню тугу вітра уночі!…

Але сни – це снами… Переснилось… Годі…
Та чомусь до болю, та чомусь до сліз
Хочеться вклонитись стомленій природі,
Пригорнуть руками жовтий верболіз…

І сказать далекій, і сказать незнаній
(Полюбив я мрію… Полюбив давно…),
Що я жду на неї, що ходжу в тумані,
Що у серці бродить молоде вино…

О, прийди до мене в ці печальні ночі,
Загаси в обіймах мій шалений біль!…
Хай твої спокійні, загадкові очі
Одіб’ються в журі виснажених піль….

Не мовчи мовчанням гробової тиші,
Розкажи для мене казку про весну:
Я в душі хлопчина, хоч літа вже пишуть
На зів’ялих скронях срібну сивину.

Але ти не прийдеш… Переснилось… Годі…
Сни – це тільки снами… Сни – це не життя…
І назустріч сонній, стомленій природі
Тільки жовкле листя та вітри летять.

…