Колись, неначе сивий запорожець.
Вмиратимеш між колосистих нив.
А серце втомлене й вгадать не зможе.
Коли помер, де батько твій спочив,
І де твоя стара нещасна мати
Скінчила сумно горем биті дні.
А ще востаннє звали сина в хату
Із чужини її уста німі.
Вмиратимеш. В холодній високості
Пливе самотній темнокрилий птах.
Це, може, він твої зболілі кості
Геть розволочить по чужих полях?
Отак умреш. І так і поховають
Десь серед піль, самі глухі, як пень.
А сонце й місяць в небесах сіяють.
Такі байдужі в твій останній день.
1944
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira