Для вас я прагнув світло дати,
Щоб вільною в нас стала Мати
Від тяжких пут тих під’яремних –
Але усе це є даремно…

У ваших душах – пустка й гнів.
Напевно я не туди сів,
Напевно це не мій квиток?..
Тож не несіть мені чайок –
Щоб ненароком – не сказився.
Не в тому місці народився
Напевно я, і не в той час.
І щоб я зовсім не погас –
Не буду більш вірші писати.
І хай не плаче гірко Мати –
За тим, що я замовк навіки.
А ви, бездушнії каліки,
Більш не шукайте мого слова…
Можливо Бог захоче знову,
Щоби я взяв перо у руки?
Коли ж прозріють Божі Внуки
І будуть вільнії душею?..
Хоч тілом тяжко і хворію,
Але в душі я – молодий
І Українцям – не чужий.
Дажбожий внук в мені жиє!..
Нащадки аріїв ми – є,
А не рабами в Саваофа…
І хай юдейська та Голгофа
Залишиться для них свята.
Мені Дажбог… і Калита
Ріднішими є в сотні раз!..
І те, що нам писав Тарас –
"І Візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його – ми люде!"
Тож, ви прозрійте, добрі люди –
Тоді і щастя в Краї буде!..
І прийде син, й обійме Мати –
І буде Славень наш лунати!..
Нове Запоріжжя, 15 січня 2019 року.

 

Медіа