1.
«Бо Він є Бог не мертвих, а живих»
(Євангелія від Марка, ХІІ, 27).

Коли ми з’ясовуєм явища суть,

Нам приклад повчальний юдеї дають.
Ці люди розсіяні тисячі літ
Жили без своєї держави й землі,
І мова відмерла у них, та вони
Лиш вірили: є у них Бог племінний –
Вони ж і Всевишнім зробили Його,
Ще й нам нав’язали Месію свого…
Тепер і у них є держава й земля,
Відроджена мова і віра своя.
Господар в Ізраїлі – тільки юдей,
І факт цей ніяк не бентежить людей.
Доречно ще й те нагадати хоча б,
Що юду в Ізраїлі визнав і шваб*,
Так само, як визнали США і Союз,
Що в Франції господарює француз,
А инших народів ведуть уперед:
В Німеччині – німець, у Швеції – швед,
В Туреччині – турок, у Чехії – чех,
Японець в Японії, в Греції – грек, 
В Китаї – китаєць, у Польщі – поляк,

А в нас це чомусь виклика переляк
І зліва, і справа: хай водить нас хтось –
Ми навіть назвати себе боїмось.
Якщо ж і відродимо Київську Русь,
То знову ж таки не собі, а комусь…

*Федеративна республіка Німеччина не лише визнала державу Ізраїль, а як наступниця нацистського тоталітарного режиму добровільно забов’язалася сплачувати їй значні репарації, включаючи грошову компенсацію родинам потерпілих від рук фашистів юдеїв. Чого, на жаль, не скажеш про правонаступницю держави більшовицького тоталітаризму, що знищив не менше українців, ніж німецький нацизм юдеїв. (Прим. авт.).

2.

„Не гоже взяти хліб у дітей і кинути щенятам”.
(Євангелія від Матвія, ХV, 26).

Хоча ми й з богами тепер на вась-вась
І плутаєм Божу й свою іпостась*,
Міняєм личини на місці облич,
Але залишаємось темні, як ніч,
І вічно шукаєм опік та егід
В рівнянні на Захід, якщо не на Схід.

Тим часом пройдисвіти з різних племен
І Понт весь обсіли, і весь Бористен** – 
Присоски свої в нашу землю вп’яли, 
А ми знемагаємо від кабали…
Поліз у верхи, як товариш і брат,
По крові й по духу чужий плутократ – 
Чужа в нього мова й не наше лице,
А ми не звертали уваги на це,
Отож і не зчулися, як і коли 
Самі на поталу себе віддали – 
Земля ніби й наша, але не своя,
Держава – без влади її носія:
Хай вовк у кошарі в нас чинить розбій,
А ти його й пальцем чіпати не смій,
Бо це негуманно та й користь мала: 
Злий вовк нам накоїть стократ більше зла.
А мають від того і владу, й навар
Лихвар Черновецький і Бродський гендляр…

Тут щось та не так – відчуваю нутром:
Затьмарення розуму? Рабський синдром?
Чи внутрішній страх перед тими, кого
Вважають великими світу сього?
Але ж і найбільший з людей, далебі,
Великим буває не сам по собі.
Колись викликало захоплення й жах
Створіння мале, сухоруке, в прищах,
Фізично нездале й психічно слабе – 
Відтоді, як стало великим цабе.
Христос же, відвідавши свій колектив,
Не зміг показати там жодного з див,
І з нього сміялися, як з дивака, – 
Велике не завжди помітне зблизька…

Коротше: навіщо нам Захід чи Схід?
Хіба ми самі не державний нарід?
Усі вони там лицеміри й ханжи: 
Про нас не подбають, хоч як їм служи,
Натомість пред’являть нам стільки вимог,
Що здійснення їх зажене нас у льох.
Та й їхні вимоги для нас не указ:
Колгосп, кажуть, добре, якщо… не у нас…
Самі між собою ми знайдемо лад
І розберемося, де перед, де зад:
На те і Держава, щоб лад навести,
Аби організм не заїли глисти,
Та взятись за звільнення наших ланів
Як від шкідників, так і від бур’янів.

І треба, щоб кожен затямив собі:
Сусіда в сусідській квартирі люби;
У нашому ж домі хай він любить нас,
Та й наших Богів шанувати вже час.
Проявим себе як державний нарід –
І нас поважатимуть Захід і Схід,
І Південь, і Північ, і всі навкруги,
А нам допоможуть лиш НАШІ БОГИ.
С л а в а !

*Іпостась – (із грецьк. – особа) образ, персоніфікація чогось, ява, прояв певної суті. Так, у християнстві Господь виступає у трьох іпостасях: Бог-Батько, Бог-Син і Бог-Дух Святий.
**Мається на увазі Причорномор’я та Подніпров’я (Г. Г.).

(Із кн. Гриць Гайовий. «Українські псальми. Сатирична хроніка політичних подій у національно-духовному висвітленні». Київ, «Гарт», 1999 р.).

 

Медіа