Дуб

(за мотивами оповідання Мечеслава Рисича «Биліна»)

На лісовій галявині напрочуд мальовничій
Стояв кремезний велетенський дуб тисячорічний,

Що кроною сягав своєю у блакитне небо.
Спокон віків волхви чинили біля нього требу.

Сюди приходили правителі – старійші роду,
І загартовані в кривавих битвах воєводи –

Шукали відповіді на важкі складні питання,
А юнаки клялись красуням в вічному коханні.

Йшов люд із клопотом буденним, йшли могутні вої
Просити мужності й наснаги й освятити зброю,

Бо спілкувався Дуб з самим Перуном срібновусим,
Тож мав від Прави мудрість знань й передавав їх русам –

Людині чистій й щирій залюбки давав пораду.
Так жив й міцнішав руський рід, і все було до ладу.

Тепер не те: давно вже згинули часи у Наву,
Коли про Русь на білий світ гриміла добра слава –

Дажбога-Сонця світло застелили чорні хмари,
Запанували безлад, розбрат, міжусобні чвари.

До Дуба-велета бур’яном поросла дорога,
Бо руси блазня чужоземного взяли за Бога,

Закони предків зрадивши, своїх кумирів й віру,
І вкрилась пилом віковим Перунова сокира.

Свободу власну проміняли на дешеве сало.
Доба занепаду і рабства для Русі настала.

Лише величний Дуб не міг лихій скоритись долі,
Й Перуна він благав позбавити ганьби і болю.

Кумир погодився – зі співчуттям здійняв правицю
І спрямував у стовбур смертоносну блискавицю.

Та вірив Дуб в відродження орійського народу,
Тож перед смертю дав нове життя зі свого плоду,

З якого виріс Дуб новий – й вже сам тисячолітній.
Минає все – й по темряві завжди засяє світло.

Колись згадають руси, що вони сини Дажбога
І проторують знову на галявину дорогу.

Нового Дуба обіймуть, проситимуть поради
Й молитимуть пробачити тисячолітню зраду…

Аж ось якийсь юнак до Дуба віднайшов стежину.
Дуб лагідно схилив гілля й нарік Дажбожим сином.

Юнак приклав до серця руку й Сонцю шле вітання,
Перунову сокиру нагострив на бій останній.

Як в давнину, збереться рать під прапором Сварожим.
Жорстоким буде герць, страшним – та рід наш переможе!